11. Принцип усності та безпосередності в цивільному процесі.

Ст. 6 ЦПКУ: Розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито.

Законодавець використав усність як засіб розкриття прицнипа гласності. Принцип усності є самостійним принципом і визначає форму доведення до суду та інших учасників процесуальної діяльності фактичного та доказового матеріалу. Відповідно до принципу усності всі обставини ЦС з’ясовуються в усній формі. Так, в усній формі ведеться засідання суду, усно виступає суддя, заслуховуються пояснення осіб, які беруть участь у справі, експертів, усно ставляться запитання. Усна форма спілкування створює можливість правильного встановлення істини в процесі, підвищує ефективність принципу змагальності сторін, сприяє винесенню законного і обґрунтованого рішення. Виключення з даного принципу визначаються процесуальним законом. В б-я ЦС є письмові матеріали, які, як правило, оголошуються в судовому засіданні. Усність необхідна там, де є гласність процесу. Вона сприяє особистому спілкуванню суду зі сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками процесуальної діяльності, більш глибокому сприйняттю обставин справи, дозволяє концентрувати процесуальний матеріал в судовому засідання, своєчасно розглянути справу і винести законне та обґрунтоване судове рішення.

Принцип безпосередності визначає порядок дослідження, способи і методи сприйняття судом матеріалів справи. В силу даного принципу суд повинен базувати своє рішення за справою виключно на перевірених і досліджених в залі суду доказах. Суди першої інстанції повинні безпосередньо дослідити докази за справою: заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі; показання свідків; ознайомитись з письмовими та речовими доказами. При цьому суд повинен прагнути отримати дані з першого джерела. Одна з вимог принципу безпосередності полягає в тому, що у випадках колегіального розгляду справи склад суду від початку до кінця повинен бути незмінним. При одноособовому розгляді справи вона повинна бути, як правило, розглянута одним суддею.

12. Право на справедливий судовий розгляд в цивільному судочинстві.

Перші спроби закріпити складові та визначити сутність вищезазначеного права можна простежити в англійській Великій хартії вольностей 1215 р., «Петиції про права» (Англія, 1628 p.), Habeas Corpus Act 1679 p., «Білі про права» (США, 1791 p.), п’ятій та чотирнадцятій поправках до Конституції США (1886 p.) тощо.

На міжнародному рівні право на справедливий судовий розгляд вперше було закріплено у ст. 8 Загальної декларації прав людини (1948 р.), ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 p.). Подальша його інституалізація відбувалася на регіональному рівні. Так, складові вищезазначеного права можна знайти в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ст. 8 Американської конвенції про права людини (1969 p.), ст. 7 Африканської хартії прав людини та народів (1981 р.), ст. 6 Конвенції СНД про права та основні свободи людини (1995 р.), ст. 47 Хартії Європейського Союзу (2000 р.) тощо.

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод серед конвенційних прав, які повинні гарантуватися державами, закріплює право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Цивільні права та обов’язки, що підпадають під сферу застосування ч. 1 ст. 6 Конвенції, мають бути спірними, тобто має існувати спір відносно них. Спір має бути «справжнього та серйозного характеру». При цьому, як свідчить практика Європейського суду з прав людини, спір про право буде існувати у тому випадку, якщо права, про які йдеться у справі, охороняються чи визнаються внутрішнім законодавством. Таким чином, уявляється, що під спором у сенсі ч. 1 ст. 6 Конвенції слід розуміти розбіжності, суперечки юридично заінтересованих осіб із приводу наявності чи відсутності права, обов’язку, їх сутності, створення. зміни чи припинення правовідносин, що випливають із норми права, або, інакше кажучи, розбіжності, суперечки мають правовий характер.

Право на справедливий судовий розгляд має декілька складових елементів (аспектів): право доступу до судової процедури; право на справедливий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; право на публічний розгляд справи; право брати участь у судовому розгляді справи, маючи рівні можливості з іншою стороною, право допитувати свідків та ін.

У широкому значенні це право закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції і його можна взагалі ототожнити з правом на доступ до правосуддя, тобто кожна особа повинна мати можливість ініціювати судовий розгляд справи щодо своїх цивільних прав і свобод та отримати справедливий і ефективний судовий захист. При цьому особа повинна мати безпосередній доступ, не обтяжений якимись юридичними чи фактичними перешкодами, до судової установи і розгляд справи має відбуватися з додержанням усіх вимог, що передбачені п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки мова не може йти про справедливий судовий розгляд, якщо справа розглянута, наприклад, з порушенням вимоги публічності, розумності строків, незалежності чи безсторонності суддів тощо.

У вузькому значенні право на справедливий судовий розгляд охоплює лише вимогу «справедливої» процедури, яка в тексті статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод використовується поряд із вимогами незалежності та безсторонності суду, публічності й розумності строку судового розгляду. Даючи визначення справедливості у вузькому значенні, Європейський суд з прав людини і виділяє такі вимоги, які не вказані в п. 1 ст. 6 Конвенції, наприклад, належне сповіщення та слухання, прийняття до уваги судом лише доказів, отриманих законним шляхом, винесення обгрунтованого рішення, принцип рівності сторін у змагальному процесі, заборону втручання законодавця у процес здійснення правосуддя, принцип правової певності. З метою уникнення тавтологій право на справедливий судовий розгляд у вузькому значенні має називатися правом на належну судову процедуру.