32. Феноменологічна концепція знання п. Бергера та т. Лукмана.

Теорія П. Бергера і Т. Лукмана відноситься до соціології знання. Термін соціології знання введений Максом Шелером в 20-і роки ХХ ст. Ця соціологія цікавиться процесами, за допомогою яких деяка система знання стає соціально визнаною в якості реальності. Соціологія знання вивчає взаємозв’язок людського мислення і соціального контексту, у рамках якого воно виникає. Соціологія знання аналізує процеси, за допомогою яких реальність соціально конструюється. Ключові терміни теорії - реальність і знання. Реальність - ця якість, властива феноменам, мати буття, незалежно від нашої волі і бажання. Знання - це упевненість в тому, що феномени є реальними і мають специфічні характеристики. Реальність і знання соціально відносні, для різних категорій людей вони мають різний сенс. Ситуаційний детермінізм (причинність) утверджував залежність знання від соціально-історичної ситуації його виникнення. Загальне поняття ідеології - жодне людське мислення не вільне від ідеологізуючого соціального контексту. Різні соціальні групи розрізняються за їх здатністю здолати вузькість власної позиції. Особливо важлива тут інтелігенція, вільна від класових інтересів. Утопічне мислення подібно до ідеології створює спотворений образ соціальної реальності. Неопозитивісти вважали, що спотворення знання ідеологією можна уникнути за допомогою дотримання канонів наукової процедури. Інша позиція стверджує, що головне завдання не викривати залежний стан ідеології, а вивчати соціальні умови знання. Соціологія знання розглядала эпістемологічні питання (тобто проблеми теорії пізнання) і питання інтелектуальної історії. Бергер і Лукман розглядають соціологію знання як теорію, що обслуговує емпіричні дослідження. Соціологія знання вивчає все те, що вважається в суспільстві знанням.

Це не лише теорія, ідеологія, але і повсякденне знання реальності, як фабрики значень. Соціологія знання вивчає те, що люди знають як реальність. Для соціології головне питання - як суб’єктивні значення стають об’єктивною фактичністю. Для правильного розуміння реальності суспільства потрібно дослідження того, як ця реальність конструюється. Конкретному опису цих процесів присвячена книга П. Бергера і Т. Лукмана "Соціальне конструювання реальності" (1966 р.).

36. Концепція «соціального характеру» е. Фромма.

Е. Фромм (1900-1980) – видатний теоретик неофпейдизму, німецько-американський філософ, соціолог, психоаналітик. Е. Фромм вважає, що індивіди будь-якого суспільства, незважаючи на індивідуальні психологічні розходження, завжди мають щось спільне у своїх психологічних властивостях і в цьому смислі є типовими представниками даного суспільства. Сукупність рис характеру, що є присутньою у більшості членів даної соціальної групи і яка виникла в результаті спільних для них переживань і спіль­ного способу життя, Е. Фромм називає соціальним характером. Фромм впроваджує поняття соціального характеру як опосередковану ланку між «економічним базисом» та «ідеологічною надбудовою».

Соціальний характер, на думку Е. Фромма, можна розглядати як активний психологічний чинник соціального процесу, що зміц­нює наявне суспільство. Значення соціального характеру полягає в тому, що він дозволяє індивіду найефективніше пристосуватися до вимог суспільства і почувати себе у безпеці і захищено.

Соціальний характер є продуктом даного суспільства лише на­стільки, наскільки воно виявляє ту саму незмінну людську приро­ду. Не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а, навпаки, антропологічна природа останніх обумовлює способи існування людини. Соціальний характер є результатом динаміч­ної адаптації людської природи до структури суспільства. Вид цієї адаптації, а значить, і тип соціального характеру різний у залеж­ності від типу соціальної структури. Аналізуючи історію людсько­го суспільства, Е. Фромм постулює існування таких типів соціаль­них характерів: рецептивного (пасивного), експлуататорського, накопичувального і ринкового. В основі кожного з них лежить своєрідний психологічний механізм, за допомогою якого індиві­ди вирішують проблему людського існування, - мазохістський, садистський, деструктивістський і конформістський. Е. Фромм називає ці механізми також захисними реакціями індивіда на фруструючу ситуацію, що виражається в неможливості людини реалізувати свою сутність у даній соціальній структурі.