31. Теорія аномії р. Мертона.

Видатним теоретиком соціології був відомий американський соціолог Роберт Мертон (р. н. 1910). Він увійшов до плеяди сучасних класиків соціології завдяки своїй версії структурно-функціональної теорії та низці плідних концепцій у різних галузях соціальних наук. Він був одним з перших і найяскравіших учнів Парсонса. Науковий розвиток вчителя та учня відбулися одночасно. Ця обставина вплинула на розвиток структурно-функціонального аналізу. Основним своїм завданням Р. Мертон вважав висування соціологічних теорій стосовно соціальної структури і культурних змін, котрі необхідні, щоб зрозуміти, яким чином соціальні інституції та характер життя суспільства стають такими, якими вони є.

Піддавши критичному перегляду тези парсонської теоретичної системи, які вважалися малопереконливими і вразливими, Мертон запропонував більш точну модель структурно-функціонального аналізу і посприяв більшою мірою практично орієнтованому застосуванню положень цієї парадигми. Найзагальніша ідея функціоналізму полягає у поясненні певного різновиду діяльності як комплексу об’єктивних наслідків інших різновидів соціальної діяльності. Структурно-функціональний аналіз може бути застосований як пояснювальний засіб лише за умови, коли це явище стандартизоване, усталене, неповторне. "Домертонівський" функціоналізм зосереджував свою увагу переважно на розгляді тих чи інших функцій різних соціальних утворень (організації, інституції) щодо один до одного. Однак, як зауважував Мертон, іноді ці функції підмінювалися суб’єктивними мотивами соціальних суб’єктів.

Продовжуючи традицію Парсонса, при розгляді індивідуальної соціальної дії Мертон змістив акцент аналізу з мотиву на результат, який впливає на стан всієї системи. Це саме те досягнення та доповнення, котре зробило теорію завершеною, адже можна було запропонувати прогнозуючу модель можливих шляхів розвитку системи. Наслідок не є прямим результатом індивідуальної одиничної дії, але є підсумком присутності в системі взаємопов’язаних елементів. Власне розуміння схеми структурно-функціонального аналізу Мертон сформулював так: мотив - дія - наслідок для соціальної системи.

У мертонівській інтерпретації місце соціальної дії займає поняття "функція", завдяки чому можливе пояснення механізму функціонування і розвитку соціальної системи. Для Мертона поняття "функція" виступає інструментом аналізу наслідків дій індивіда. Функції він поділяв на наявні та латентні. Коли внутрішня смислова мотивація збігається з об’єктивними наслідками - маємо справу з явними, вираженими функціями. Навпаки, коли наслідки дій не передбачаються дійовими особами і не усвідомлюються ними, ми маємо справу з прихованою, латентною функцією. В разі ж, коли певні наслідки дій ведуть до послаблення саморегуляції системи і зниженню її пристосованості до середовища, має місце дисфункція - функціональний розлад. Функція немовби примусово ставить вимоги "від імені системи" всім елементам даної системи. При цьому слід пам’ятати, що на рівні функціонального аналізу йдеться насамперед про стандартизовані об’єкти (ролі, процеси, структури), а не про окремих індивідів. Зміни всередині системи стимулюються дисфункцією - всілякого роду напруженостями, струсами, конфліктами, завдяки яким один стан системи змінюється на інший.

Теорія дисфункцій становить один з найцінніших моментів мертонівської функціоналістської теорії. У найзагальніших рисах зміст її полягає у такому: у соціальній структурі існують дві важливі множини елементів, завдяки яким підтримується її стабільність. З одного боку, це задані культурою цілі, наміри та інтереси людей, які є легалізованими. закріпленими, взаємопов’язані між собою та утворюють ієрархічну систему. Але для членів суспільства такі цілі виступають чимось "життєво важливим", ідеалом. Іншу множину елементів соціальної структури становлять ті нормативні засоби регулювання та контролю, якими суспільство регулює засоби досягнення життєво важливих цілей. Ці множини елементів не перебувають у незмінних стосунках. Зміни сили цінностей, цілей можуть бути неадекватними щодо змін у силі інституційної "приписуваності" засобів досягнення цих цілей. А якщо цілі та засоби їх досягнення є неадекватними - з’являються небажані зміни, небажані зразки поведінки, діяльності. Такого роду суспільства Мертон називав суспільствами зі слабо інтегрованою культурою. Протилежний випадок – суспільства із жорстко інтегрованою культурою, які характеризуються сильною схильністю до інституційно приписуваної поведінки, яка перетворюється на предмет ритуалу. Це, як правило, одноманітні стабільні структури зі слабкою адаптацією до нових умов. Між цими двома крайніми полюсами розташована множина "нормальних" суспільств, де культурна інтегрованість та стабільність поєднуються із відкритістю до змін. Ослаблення ж інституційного регулювання поведінки має своїм наслідком соціальну нестабільність та веде до розвитку аномії.

Нормальне функціонування суспільства, його функцій та рівновага, згідно з парсонсівсько-мертонівським підходом, залежать від культурної інтеграції спільноти. Особлива увага приділялася спотворенню соціальної поведінки внаслідок того, що зразки "правильної поведінки" не знаходять належної підтримки з боку культури. У такому випадку індивіди можуть обирати замість інституційних, але неефективних засобів досягнення протиправних культурі цілей, більш ефективні, хоча і "неправильні" з точки зору існуючої ціннісно-нормативної системи. Послаблення інституційного врегулювання поведінки призводить до розвитку феномена, котрий дістав назву "аномія" (нехтування нормами). Девіантну поведінку Мертон і розглядав як симптом неузгодженості між приписуваними культурою устремліннями та соціокультурними засобами їх реалізації. Згідно з теорією відхиляючої поведінки, на основі емпіричних досліджень Мертон переконався, що причиною протиправної поведінки є саме пануюча в системі культура. Приклад тому – США (якщо взяти до уваги всі негативні наслідки проявів "американської культури").

Мертон багато зробив і для підвищення рівня теоретико-методологічної обґрунтованості емпіричних досліджень і подолання відриву соціологічної теорії від практики. Ставлячи за мету - розробку методу структурно-функціонального аналізу соціальних явищ, Мертон здійснив класифікацію видів соціологічної діяльності в США:

■ розробка методології;

■ пропозиція соціологічних орієнтацій;

■ аналіз соціологічних понять;

■ соціологічна інтерпретація;

■ виведення емпіричних узагальнень;

■ побудова соціологічної теорії.

Та найбільшу популярність вченому принесло обґрунтування і виведення спеціальних та галузевих соціологічних теорій. Мертон піддав критиці парсонсівську стратегію побудови соціологічної теорії. Він був переконаний, що пошук єдиної системи соціологічної теорії буде ефективним, коли завершиться будова емпіричних підвалин такої системи. Позиція Мертона ґрунтована на усвідомленні необхідності виходити з емпірично перевірених положень, а не з абстрактних теоретичних схем, котрі до того ж набули, швидше філософського відтінку, як це було притаманно його попередникам у галузі функціонального аналізу. Саме це і вирізняло його модель як таку, що передбачає оптимальне поєднання теорії з емпіричними дослідженнями. Тому Мертон і запропонував застосування "теорії середнього рангу", з метою подолання розриву між теоретизуваннями та емпіричними дослідженнями. Функціоналізм у мертонівському тлумаченні стає методологією побудови теорії середнього рангу (рівня) й розробки загального підходу, що визначає новий погляд на вивчення соціальних процесів. Це, зокрема, дало поштовх до поширення так званої галузевої соціології.

Для Мертона основна специфіка соціологічної науки пов’язана з тим, що вона локалізована саме в "проміжному просторі" між соціально-філософськими уявленнями про "суспільство взагалі" і робочими гіпотезами про те чи інше соціальне явище, які формулюються при підготовці та уточнюються в ході емпіричного дослідження. Тому соціологія для Мертона за своїми функціями та структурою виступає насамперед як певна множина "теорій середнього рівня". Ця множина утворює з’єднувальний міст між конкретними соціологічними дослідженнями та загальносоціологічною теорією. Вона виступає посередником між загальними теоріями соціальних систем, котрі занадто віддалені від особливих проявів тих чи інших типів соціальної поведінки з тим, щоб "пояснювати" те, що ми спостерігаємо, і давати їм деталізовані, впорядковані характеристики.

детермінуючих чин­ників, продиктованих матеріальними умовами існування». У контексті соціального простору він розглядає генезу класів. Б. належить до основних питань соціології. Вся соціологія, на його думку, має починатися з питання про існування колективного та спосіб його буттєвої репрезентації. Це питан­ня про те, чи існує взагалі колективне, а якщо існує, то як. Він пропонує розрізняти клас у дії, або дійсний клас та клас як волю і уявлення.

Б. зосереджує увагу на формах капіталу. Він розрізняє три форми капіталу. Культурний капітал - це насамперед освіта. Чим вище якість і рівень одержаної освіти, тим більше накопичується культурного капіталу. Культурний капітал залежить не тільки від самої осо­бистості, її здібностей та інтересів. Значну роль тут відіграють об’єктивні чинники - родинні традиції (наприклад здобуття ви­щої освіти, наукових ступенів протягом кількох генерацій, забез­печення можливості для дітей відвідувати елітні школи тощо). Культурний капітал - це вміння користуватися культурними цінностями, інститутами освіти, навчальними і культурними за­кладами. Театри, музеї, бібліотеки навіть за умов їх доступності далеко не для кожного стають джерелом накопичення культур­ного капіталу. Б. пропонує розрізнювати три структурні різновиди культурного капіталу - інкорпорації, об’єктивації та інституалізації. Інкорпорації - це засвоєння культурного капі­талу, його переміщення до структури особистості. Це робота по окультуренню особистості, яку кожний має здійснювати сам, її не можна передоручити. Але інкорпорація може здійснюватися під примусом. Якщо, наприклад, батьки примушують дітей відвід­увати музичні школи або театри, дитина накопичує культурний капітал, знаючи, наприклад, як «користуватися» театром, музеєм чи бібліотекою. Культурний капітал може виступати в об’єктив­ованій формі. Об’єктиваціями культурного капіталу є предмети культури та мистецтва. Саме цей різновид культурного капіталу має тенденцію до зрощування з економічним капіталом (напри­клад колекціонування картин, музичних інструментів тощо, демонстрація об’єктивованого культурного капіталу у вигляді приватних галерей, бібліотек тощо). Інституалізація культурного капіталу знаходить прояв у свідоцтвах культурної компетенції, в атестатах і дипломах різних навчальних закладів, що мають пра­вову гарантовану конвенціональну цінність. Вчений ступінь та вчене звання також належать до інституалізованого культурного капіталу і знаходяться у тісному зв’язку з економічним капіталом, адже фахівці на ринку праці користуються більшим попитом, ніж некваліфікована робоча сила. Економічний та культурний капі­тал є взаємоконвертованими. Інвестиції в освіту, на думку Б., є найкращим розміщенням економічного капіталу, оскільки приносять прибутки.

Культурний капітал, як і економічний, також бере безпосеред­ню участь у формуванні політичних позицій. Інкорпорований культурний капітал знаходить прояв у габітусі класу, а об’єктив­ований - відтворює різні стани матеріальних умов існування, на­даючи підстави або до інтеграції, або до протесту. Це стосується також інституалізованого культурного капіталу. «Диплом бака­лавра, - вказує Б., - може стати основою протесту, якщо він належить сину кадрового працівника середньої ланки або квалі­фікованого робітника. Той самий диплом може стати основою інтеграції, якщо його одержує працівник середньої ланки, син ро­бітника або селянина. Те ж саме можна сказати про цінність одер­жаного диплома про освіту та його ставлення до соціального світу, яке відчутно змінюється в залежності від віку власника диплома, від його соціального походження... і, поза всяким сумнівом, від географічного походження (опосередкованого такими інкорпо­рованими властивостями, як акцент, а також характеристиками ринку праці), а також від статі».

Соціальний капітал складається із соціальних стосунків і від­носин. Його Б. ще називає символічним капіталом пошани і престижу. Накопичення цього капіталу передбачає роботу по створенню мережі стосунків, яка є продуктом індивідуальних або колективних інвестиційних стратегій. Останні, свідомо чи несвідомо, спрямовуються на налагодження і підтримання таких соціальних стосунків, які згодом можуть стати корисними. На со­ціальний капітал можуть перетворитися навіть випадкові стосун­ки, наприклад сусідські, колегіальні і навіть родинні зв’язки мо­жуть перетворюватися на необхідні стосунки, підтримання яких потребує довготривалих зобов’язань. Соціальний (символічний) капітал, як підкреслює Б., є своєрідною антропологічною константою - він створюється у докапіталістичних, капіталістич­них і пізньокапіталістичних суспільствах.