24. Конфліктний функціоналізм л. Козера

Л. Козер належить до макросоціологів, які прагнуть у цілісності і багатогранності аналізувати соціальні процеси, беручи до уваги історичну динаміку суспільного життя. Він неодноразово наголошував на кризовому стані теоретико-методологічного підґрунтя сучасної соціології, попереджав про загрозу вузької спеціалізації, самоцінної математизації соціологічного пізнання, ко­ли, за його відомим висловом, «методологічний хвіст махає теоре­тичною собакою», застерігав від загрозливого росту «сектанства», повного взаємного несприйняття у межах однієї дисципліни, «езо­теричних мудрувань», які не перекладаються на загальнодоступну мову (зокрема, психологізованих пасажів етнометодологів) і які прикривають відсутність теоретичного змісту й тривіальність ре­зультатів. Ці хвороби, на його думку, спричиняють занепад соціологічної науки.

Л. Козер, безперечно, сприйняв чимало від марксизму, передусім розуміння історичної, активізуючої ролі протиріч у суспільному житті. Однак значно більше при побудові своєї теорії конфлікту американський вчений відштовхувався від ідей Г. Зіммеля, який на рубежі сторіч займався аналізом систематизованого матеріалу з соціології конфлікту; багато позитивістських і функціоналістських поглядів Г. Зіммеля на конфліктні процеси були близькими до по­глядів Л. Козера. Взагалі ж справедливою є думка, що з теоретич­них положень трьох великих німецьких умів — К Маркса, М. Ве­бера і Г. Зіммеля, з їх аналізу соціальної нерівності, влади, експлу­атації й суперечностей у суспільстві власне і виникла теорія конфлікту в усіх її модифікаціях.

Значення козерівської версії теорії конфлікту полягає у нама­ганні розширити дослідницький ракурс розгляду соціального життя, у зверненні до соціальних протиріч (спробах їх формалізації та си­стематизації), до соціальних змін та їх ролі у суспільному розвитку. Його критика функціоналізму була спрямована не так на розвінчання «ідеології рівноваги» й апологетики існуючого статус- кво, що було характерно для більшості ліворадикальних соціологів, як на доказ безпідставності орієнтувань на принципи порядку й стабільності у вигляді теоретико-методологічних постулатів, проти обмеженості нормативно-стабілізаційного підходу до соціальної дійсності. Взагалі, «критична» складова теорії Л. Козера не превалює над конструктивною.

Привертає увагу обгрунтованість претензій конфліктолога до структурного функціоналізму, аргументованість його критичних за­кидів. Вони були сфокусовані на тому, що Парсонс та його прихиль­ники ігнорують соціальні суперечності, зіткнення інтересів, нехту­ють проблемами влади, що вони вбачають у соціальних колізіях ли­ше руйнівну силу, дисфункції, захворювання соціального організму, що вони витлумачують соціальний конфлікт як патологію, пору­шення нормального стану соціальної рівноваги. Опорною тезою кри­тичних атак Л. Козера було те, що функціоналісти «надто часто не­хтували вимірюваннями влади й інтересів».

На альтернативності підходу Парсонса, що домінував в амери­канській соціології, власне й виростала популярність конфліктологічної парадигми у соціологічній теорії. «Теорії поряд­ку» була протиставлена «конфліктна теорія», ідеї «соціальної рівноваги» — ідея «соціальної зміни». У такій антитезовості, проти­ставленні вихідних положень і полягає сутність козерівського «по­встання проти парсонсіанського синтезу» (Дж. Александер).

Головна ідея полягала у прагненні обгрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних си­стем. За висновками теоретика, конфлікт — це страхуючий клапан (заїеіу уаіуе) системи. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у відповідність до умов, що змінилися. «Ела­стичне суспільство», за його словами, дістає користь з конфліктів, оскільки конфліктні процеси допомагають модифікувати старі й створювати такі нові норми, які забезпечують йому подальше існування в нових умовах.

Задум конфліктолога полягає в тому, щоб обгрунтувати поєднання і взаємодоповнення конфліктної та інтегративної моде­лей, певну їх пропорцію у схемі пояснення соціальних явищ. Пи­тання про те, яка риса суспільного життя — конфліктність, примус, рівновага чи згода — є головною, Л. Козер вважає скоріше ме­тафізичним, ніж науковим. Замість цього він пропонує дослідникам встановити закономірності конфліктних процесів у соціальному житті, у функціонуванні суспільних структур. Теорія конфлікту, за­значав він, спрямована на з’ясування певних змінних, яких немає в інших теоретичних схемах.

Поміркованість конфліктного бачення соціальної дійсності, що була притаманна Л. Козеру, виявляється у підкресленні ним того, що конфлікти