2. Теорія «спіралі мовчання» е. Ноель-Нойман.

Елізабет Но- ель-Нойман, доктор філософії та економіки, визнаний у світі фахівець у галузі масових опитувань. Відстежуючи динаміку електоральної поведінки громадян ФРН, які мали у вересні 1965 року обирати свій парламент, вона звернула увагу на те, що зафіксована у ході щомісячних опитувань з січня по сер­пень тенденція майже рівного розподілу голосів між представ­никами блоку ХДС/ХСС і СПН досить несподівано змінилася напередодні й під час голосування на користь першого. У цих передвиборних перегонах блок ХДС/ХСС переміг свого конку­рента з перевагою у 8%, тобто 4% електорату, будучи досі прибічниками СПН, змінили попереднє рішення і віддали свої голоси за її опонента.

Аналіз цього феномена, який дістав назву «ефект попут­ника» і, як згодом з’ясувалося, є досить типовим для електоральної поведінки, виявив залежність політичних уподобань громадян від їхніх уявлень про те, на кого орієн­тується більшість виборців. У згаданому дослідженні ці уявлення фіксувалися одночасно з електоральними намірами респондентів і, вже починаючи з січня 1965 року, віддзерка­лювали дедалі більшу популярність блоку ХДС/ХСС, що й привело у вересні того ж року до так званого «зрушення в ос­танню хвилину» на користь блоку.

Подальші опитування населення ФРН із 55 тем. здійснені під керівництвом Е.Ноель Нойман упродовж 1971-1979 років, показали, що це явище не є випадковим: виходить за межі власне електоральної поведінки, тобто є характерним і для інших проявів громадської думки. Однією з його передумов, як свідчать результати вище названих опи­тувань, є те, що більшість респондентів - від 80 до 90% ре­презентативної вибіркової сукупності населення старше 16 років - мають уявлення про думки людей, що їх оточують з поставлених питань і здатні ці думки оцінювати. Роз­поділ таких думок серед населення, їх співвідношення у ма­совій свідомості Е.Ноель-Нойман визначає, за аналогією природними явищами, як «клімат думок». Сприйняття цього клімату думок, який, до речі, формується оточенням респондентів або засобами масової комунікації, і спричи­няється в підсумку до «ефекту попутника» або «зрушення в останню хвилину».

Введення в науковий обіг терміна «клімат думок» мало позитивне значення, оскільки концентрувало увагу на роз­критті механізму його дії на особистість. Спроба теоретичного осмислення такого механізму дістала назву теорії «спіралі мовчання», про що вперше йшлося на Міжнародному психо­логічному конгресі в Токіо в 1972 році. Концепція являє собою статистично-психологічний напрям у дослідженні громадської думки, який спирається на демоскопію.

Демоскопія (гр.) — відстеження громадської думки на основі демографічних тенденцій у тій чи іншій країні.

Демоскопія — наука статистична, тому вона передбачає наявність кількісних даних, між якими існує різниця. Зокрема, стверджується різниця між громадською і буденною, здоровою та нездоровою думкою. Зокрема, в демоскопії не розрізняються думка маси та публіки, інших спільнот, оскільки вона оперує кількісними величинами.

Критики демоскопії досить часто дорікали Е. Ноель-Нойман тим, що вона не враховує якості думки. Відповідаючи, дослідниця заявила, що для неї всі люди є рівними, що демоскопія грунтується на визнанні рівності всіх громадян. У своїх працях демоскопи ніби роблять зріз певної множини думок. Одначе і це положення наражається на критику через те, що за такого підходу неможливо спрогнозувати розвиток або формування громадської думки. На це звинувачення Ноель-Нойман відповідала своєю теорією «спіралі мовчання». Її суть полягає в то­му, що, з одного боку, суспільство загрожує ізоляцією, відторгненням індивідам, які відхиляються від консенсусу, а з іншого - індивідам притаманне - часто неусвідомлюване, певно, генетично вкорінене - почуття страху перед ізоляцією. Цей страх спонукає їх постійно з’ясовувати, які думки і спо­соби поведінки схвалюються й утверджуються або не схвалю­ються в їхньому оточенні. Теорія підтверджує квазістатистичний сенс оцінок, що ухвалюються людьми і в той же час впли­вають на їхнє мислення й на поведінку. Якщо люди вважа­ють, що відповідають консенсусу громадської думки, вони більш певні в собі й ладні брати участь у розмові, приватній або публічній, демонструючи свої переконання, наприклад, за допомогою значків, одягу та інших доступних для публічного огляду символів. Якщо ж люди переконані, що вони в мен­шості, то стають обережними і мовчазними, що справляє на громадськість дедалі сильніше враження про слабкість їхньо­го табору, аж поки цей табір справді скоротиться до малого ядра, яке цупко тримається старих цінностей, або буде оголо­шено табу на нього.

Для більшої виразності своєї концепції, а також врахо­вуючи вимоги її емпіричної апробації, автор зводить її до чотирьох положень.

1. Суспільство застосовує загрозу ізоляції стосовно ін­дивіда, чия поведінка відхиляється від загальноприйнятої.

2. Індивіди відчувають страх перед ізоляцією.

3. Із страху перед ізоляцією індивіди постійно намага­ються з’ясувати для себе клімат думок, дати йому оцінку.

4. Результат такої оцінки передусім впливає на їхню публічну поведінку, що, зокрема, виявляється в демонстрації або приховуванні думок, тобто в намаганні висловитися або, навпаки, промовчати.

Наведені вище положення у своїй сукупності і мають правити засобами аналізу та пояснення конкретних випадків формування, відстоювання і. зміни громадської думки. Застосування теорії спіралі мовчання у здійснених Е.Ноель-Нойман та її послідовниками в багатьох країнах світу дослідженнях електоральної поведінки та інших проявів гро­мадської думки довело слушність як окремих положень, так і всієї концепції в цілому. Особливо переконливо це виглядає у випадках, коли йдеться, як і в наведеному прикладі щодо пе­ребігу парламентських виборів у ФРН в 1965 році, про емпірично зафіксовані явища чутливості громадян до «кліма­ту думок», або феномени «ефекту попутника» чи «зрушення в останню хвилину». Відповідно до теорії спіралі мовчання формувалося й визначення громадської думки. Згідно з твер­дженням її автора, «громадська думка - це думки, способи по­ведінки, які слід висловлювати або виявляти публічно, щоб не опинитися в ізоляції».

З позицій цієї ж теорії, але вже з акцентом на кореляті страху перед ізоляцією - громадській згоді (злагоді) - Е.Ноель-Нойман дає друге визначення громадської думки. Згідно з ним, «громадська думка - це згода між представниками однієї людської спільноти з питання, що має важливе емоційне або ціннісне значення, котру повинні поважати і індивід, і уряд під загрозою бути відторгненим або скинутим - у крайньому разі у вигляді компромісу в публічній поведінці».

рідко торкаються ключових факторів, які підтримують цілісність системи, що різні моделі аналізу однаково важливі, що в плюралістичному суспільстві різноманітні конфлікти виникають та вщухають, не порушуючи в цілому підвалин системи.

За висновками Л. Козера, причини конфлікту у кінцевому підсумку виникають тоді, коли існуючій соціальній нерівності, сис­темі розподілу дефіцитних ресурсів відмовляють у правомірності. Втрата існуючою системою легітимності є наслідком дії таких соціальних структурних змінних, як, наприклад, можливість відкрито висловлювати невдоволення у рамках певної системи, як рівень мінімальної взаємної лояльності, необхідної для збереження цілісності системи, як допустимий у системі рівень мобільності, а також залежить від темпів зростання знедолення та різних струк­турних обмежень, в які потрапляють незаможні верстви.’ Особливо важливими є психологічні зміни, наприклад особисті утиски та при­гноблення, які посилюють вірогідність виникнення відкритого конфлікту.

Гострота конфліктних відносин розкривається при дослідженні взаємозалежності таких змінних, як емоції, що їх породжує в учас­ників конфлікту, жорстка соціальна структура, рівень реалізму учасників, зв’язок конфлікту з основоположними цінностями і про­блемами. Найбільше значення надається першим двом змінним, які визначатимуть об’єктивність і реалістичність конфлікту.

Тривалість конфлікту у свою чергу залежить від таких факторів, як чіткість цілей конфліктуючих груп, ступінь їх згоди відносно сенсу перемоги або поразки, від здатності лідерів тверезо оцінювати свої дії і можливі результати. Аналізові усіх цих змінних до Л. Ко­зера не приділялося достатньої уваги.

І, врешті-решт, в дослідницькій стратегії Л. Козера акцент ста­виться саме на позитивних функціях конфлікту (з врахуванням збе­реження інституціоналізованих зразків як в усій соціальній системі, так і в її підсистемах). Конфліктолог підкреслює адаптивні функції конфлікту в соціальних системах. Це головний висновок його аналітичних розвідок. Як уже зазначалося, американський соціолог розвивав традицію організмічних аналогів у дусі Г. Спенсера і Г. Зіммеля. Тобто конфлікт розглядається ним як функціональний процес, що сприяє підтриманню життєво важливих умов функціонування «соціального організму».