79. Князів. Стан на укр. Землях у 16 – пер. Половині 17 ст.

Найвищим шляхетським станом були князі. Адже в їхніх руках зосереджувався контроль над місцевими корпораціями шляхти, оскільки князі обіймали всі головні адміністративні уряди. Дрібна шляхта залежала від княжих домів. Проте далеко не всі князі були маєтними і впливовими. Особа князя і вище право, носієм якого він вважався, сприймалися як дар Божий. Прямими нащадками могутніх князів давньоруської доби в письменстві кінця 16 – початку 17 ст. проголошуються волинські княжі роди. За схемою Ю. Вольфа, усі князівські роди, розселені на території русько-литовської держави умовно діляться на 4 групи:

- князі литовського походження:

* нащадки володарів литовських удільних князівств, ліквідованих у 13 ст. у процесі обєднання Литовської держави;

* представники династії Гедиміновичів.

- князі Руського походження (Рюриковичі);

- князі – вихідці із татарських орд і Кримського ханства;

- князі невстановленого походження.

Права князя:

- збирати податки в князівстві;

- суд над підданими;

- князі мали власну печатку;

- власне військо.

Князі поділялися на:

- князів-господарів – князі, які володіли своїми вотчинами;

- князі-сужебні – князі, які отримували певну територію для правління, на основі несення служби у великого князя литовського.

80. Зем’яни як шляхетський прошарок

Шляхта – привілейована верства у ПК та ВКЛ (14-18 ст.), який походив від рицарства і мав, зокрема, на носіння зброї та успадкування власності. Одним з прошарків шляхетського стану були зем’яни – «благороднонароджені», тобто шляхтичі, які походять ще від діда прадіда із шляхетського роду. зем’яни ще поділялися на: зем’ян-шляхту та зем’ян-залежних.

Зем’яни-шляхта відносились до «вищого стану», тому що правом повного і необмеженого розпорядження своїми маєтками, що становили їхню невідчужувану приватну власність. Протягом 16 ст. земяни боролися за свої права із вищими станами шляхти, а саме із панами, які постійно їх утискали. Основна повинність земян – виїзд на війну, а регіональні служби (ординська) перекладалися на нищий бідний прошарок боярства, який не зміг досягти «ушляхетнення» через гострий опір замкової адміністрації. Невиконання повинності каралося конфіскацією майна. Дрібні і найдрібніші земяни напередодні Хмельниччини складали більшість шляхетського загалу. Так на Київщині їх було понад 76 %, на Брацлавщині – 64 %. Земяни крім володіння маєтками ще й несли службу на князівських та великопанських дворах або в судово-адміністративному апараті, де саме з дрібної шляхти формувалися штати канцеляристів, адвокатів, нижчих судових урядників, тобто нижчої ланки адміністративно-управлінського апарату місцевих органів влади й управління. Також земяни наймалися на військову службу до ВКЛ або КП. Вони складали основний контингент козацьких корогов – легкоозброєної рухливої кавалерії. Земяни-шляхта формувалися, крім українського елементу, з прийшлого тюркського збройного люду, а також із литовських та білоруських прийшлих родів. Найвищий щабель у піраміді шляхетського стану та, зокрема, самих земян займали зем’яни-залежні, чиї маєтки не були їх повною, безумовно відчужуваною спадковою власністю. Вони володіли землею, але з умовою виконання військової служби, привязаної до відповідного державного замку, і в приватних володіннях (князівських чи магнатських) – у винагороду за васальні чи клієнтурні послуги сюзеренові. Згадані володіння могли носити по життєвий або спадковий характер, однак ця обставина суттєво не впливала на статус власника. Користуючись пільгами особистого шляхетства він був позбавлений не тільки права політичного голосу, але й найголовнішого – незалежності. Розриваючи васальний зв'язок, залежний земянин втрачав землю, що його годувала, та втрачав місце осілості. Залежні земяни разом із панцирними боярами забезпечували основний старшинський контингент Війська Запорозького. В кінці 16 ст. виділяються ще замкові земяни, шляхтичі, які володіли отриманими на ленному праві землями на території центральної України і підлягали юрисдикції старост відповідних замків. Замкові земяни були зобов’язані нести військову службу на користь свого сюзерена, надавати гостинність, тобто утримання і супровід сюзерену та його почту під час обїзду володінь.