2. Правовий статус українських земель в складі Королівства Польськоо (2ї пол. 14 ст- поч. 15 ст.)

У квітні 1340 р. через боярську змову загинув гал.-волин. князь Юрій ІІ Болеслав - сигнал до нового вторгнення Польщі в укр. землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Гал..

Загарбницькі плани підтримували 3 соц. верстви Пол.: 1- магнати (сподівалися поширити свої володіння на укр. і білорус. Землі); 2 - католицька церква(здобути нових віруючих); 3 - багаті міщани (підпорядковувати собі важливі торг. шляхи в Гал).

Казимир ІІІ вже 1340 р. продовжив експансію на землі Галичини. Однак, місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став Дмитро Дедько. Казимир ІІІ був змушений визнати Дедька правителем Гал.. А той – формальне верховенство пол. кор.

У 1366 р., після тривалої боротьби з Литвою та місцевим укр. нас. Пол. підпорядкувала собі Гал. і част.Волині.

Дії Польщі:

– пол.. уряд з самого поч. утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією;

– утверджувалося по. право та адмін. сист.;

– витіснялося православ’я шляхом утвердж. католицизму.

У 1370 р., після смерті Казимира, внаслідок династичної угоди Гал. переходить під владу Угорщини. Однак після Кревської унії (1385 р.) Пол. у 1387 р. остаточно приєднує Гал. до своїх володінь. З цього часу на території Галичини:

– розпоч. активне ополячення та окатоличення;

– на гал. землях утворюється Руське воєв-во, яке згодом перетвор. на провінцію ПК;

– латина стає офіційною мовою;

– всі привілеї та права надаються винятково пол. шляхті та катол. нас. (част. гал. бояр прийняла католицизм, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус).

Після смерті Вітовта (1430 р.), коли князем Литовським був Свидригайло, Ягайло у 1431 р. знову продовжив боротьбу за землі Волині, наслідок - перехід зх. Поділля до Пол. Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства – Руське, Бєльзьке та Подільське. Тут запроваджувалося пол.. право, було нав’язано пол. адмін. апарат, створено шляхетське самоупр. Відбув. процес зближення родової знаті з військ.-службовим станом та їх об’єднання в одну панівну верству – шляхту.

Посилилося гноблення селян Галичини: їм надавали малі ділянки землі в тимчасове користування, за які вони відробляли панщину, платили грошові податки й численні натуральні данини. До 1435 р. селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи.

Укр. не мирилися із підневільним становищем. 1й збройний нар. виступ проти Пол. - повстання під приводом Мухи у 1490-1492 рр. воно охопило Пн. Буковину, Гал., Зх. Поділля.

3. Українська шляхта 14 – 16 ст.

Шляхта — дворянський стан у Польщі, Литві та Україні (XIV-XVIII ст.), який походив від рицарства і мав, зокрема, права на носіння зброї та наслідування власності.

У 1374 р. шляхта отримала так званий Кошицький привілей. Вона звільнялась від усіх податей, крім земельного. У 1433 р. за Краківським привілеєм шляхта отримала особисту недоторканість. З 1454 р. король зобов'язаний був обговорювати зі шляхтою законодавчі питання, не мав права починати війну без її згоди.

В Україні формування шляхетського стану починається в XIV ст. і завершується в XVI ст. Джерелом його формування стали князі, бояри, дворяни, рицарі та ін. У 1447 р. усі відповідні права були поширені на українську шляхту. У 1496 р. українська католицька і польська шляхта були урівняні в правах. Щоб очистити шляхетство від випадкових людей, великокнязівська влада у 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про "вивід шляхетства". За нею до шляхетського стану були віднесені нащадки тих осіб, які стали боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. У 1528 р. був складений список шляхти, затверджений сеймом. Наступного року в Литовському статуті було записано, що імунітетні грамоти шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони с постійним документом. В 40-50 ті роки XVI ст. були уточнені списки шляхти та їх слуг. Згідно з "Уставом на волоки" (1557 р.) шляхтичами визнавались лише "бояри стародавні", решта поверталась до станів селянства або міщанства.

У 1563 р. згідно з грамотою великого князя православна шляхта урівнювалась у правах з католицькою. Таким чином, на середину XVI ст. правляча верхівка була консолідована в одному шляхетському стані, який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а згодом і в межах Речі Посполитої. Він мав широкі корпоративні права і привілеї, що відділяли його від інших верств суспільства.

Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору.

Шляхтич входив до шляхетської корпорації, що вирішувала різні питання життя повіту, міг бути обраним до повітових органів влади і сейму. Його життя цінувалося дорожче за будь-кого. Винному в образі шляхтича селянину чи міщанину відрубували руку. Шляхта мала широкі привілеїв торгівлі та землекористуванні. Був вироблений своєрідний кодекс шляхетської честі. У суді слово шляхтича не потребувало доказу. Шляхтич, що вчинив злочин, позбавлявся привілеїв.

Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом з тим зневажливе ставлення до представників нижчих верств.

У XVII ст. в трьох воєводствах - Київському, Волинському, Брацлавському — нараховувалось 38-40 тис. шляхтичів, що становило 2,3-2,5% загальної чисельності населення.

Шляхта була неоднорідна за своїм майновим становищем. Умовно її можна поділити на три основні групи - дрібна шляхта, середня, магнати. Дрібні шляхтичі мали від 1 до 50 селянських дворів, магнати — кілька або десятки тисяч.

Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися. Найдовше трималась родина українських князів Острозьких. її найвпливовіший представник Костянтин Іванович у різний час обіймав посади Флитовського гетьмана, воєводи та ін. До самої смерті в 1530 р. він захищав православну церкву від наступу католицизму, організував захист українських земель системою міст і замків, здійснював походи проти татар.