7. Урбанізаційні процеси 14 – першої половини 17 ст.

В 14-15 ст. українські міста повільно розвивалися. Більшість із них розвивалося із староруських міст Києва, Переяслава, Житомира, Овруча, Канева, луцька та ін. В цей період міщани займалися в більшості землеробством, про що свідчить Люстрація Київської землі 1471 р. в Чуднові землю обробляли 32 людини, інші теж займалися землеробством, але на «слободі». Щодо кількості населення міст, то вона була різною: у 80-ті рр.. 15 ст. в Кременці було 30 дворів. В деяких містах кількість населення була більшою, що давало поштовх до занять ремеслом, промислом, торгівлею. Поступово населення збільшувалось, скажімо станом на 80-ті рр.. 16 ст. в Овручі нараховувалось 500 дворів.

В 60-х рр.. 16 ст. на укр. землях, які входили до складу ВКЛ виникають десятки нових міст та містечок. Тому виникає потреба зясувати різницю між «містом» та «містечко». До розгляду цього питання є 2 підходи:

- місто – це укріплене, розвинене ремісничо-торгове поселення, що має власне адміністративне управління;

- місто – це постійний населений пункт, в якому з общинної сільської округи – волості концентрувався і перерозподілявся продукт її діяльності.

Згодом, білоруські дослідники, зокрема, Кониський та Грицкевич пропонують розрізняти місто і містечко відповідно до кількості населення в них: місто – 300 домів і більше, а містечко – менше 300.

Дослідник укр. міст 16-18 ст Швидко розрізняє міста і містечка на основі характеру організації економічного життя населення:

- місто – це осередок ремесла і торгівлі, адміністративний і культурний центр;

- містечко – землеробське поселення.

Дослідник Сас розрізняє місто від містечка на основі власності:

- власність на ремісничі знаряддя, речі побуту – у міст. В міті на його думку мало бути присутнє ремісниче виробництво. Мало жити не менше 10 ремісників, торговців, купців.

- містечко ж майже не мало ремісників, але відігравали важливу роль, адже були торгівельними центрами.

На укр. землях в складі ВКЛ в ці часи нараховувалось близько 150 міст та містечок, з них міст – 45. За їх чисельністю міста можна поділити на три групи:

- малі міста – до 200 домів – Белз, Звенигород, Овру, Рівне, Чорнобиль;

- середні міста – від 200 до 700 домів – Берестечко, Вінниця, Володимир, Дубно, Житомир, Канів;

- великі міста – більше 700 домів – Брацлав, Київ, Кременець.

В 16 ст. географічне розміщення міст було нерівномірним: розвиток міст затрудняли напади турків на Брацлавщину і Київщину.

Таким чином в 16 ст. в зв’язку з ростом товаро-грошових відносин зявились десятки нових міст. Вони поділялись на міста і містечка. Міста – це були поселення, де було більше як 10 ремісників, а також місто було важливим адміністративно-політичним центром. Містечка – мали локальне значення як торгово-ремісничі адміністративні центри, де було кілька ремісників, торговці. Важливою ознако, що відрізняла їх була наявність укріплень.

8. Поширення магдебурзького права на укр. Землі. Його джерела та особливості

Магдебурзьке міське право в українських містах дістало перевагу над іншими різновидами німецького права (кульмським, або хелмінським, та шредським). Основою Маґдебурзького права був привілей магдебурзького архієпископа 1188 р. і постанови суду шеффенів (лавників) Маґдебурга. Це право декларувало звільнення міщан від юрисдикції феодалів, давало міщанам — власникам нерухомого майна — самоврядування і суверенітет над територією міських земель. Можна припускати, що однією з перших отримала Маґдебурзьке право німецька колонія у Львові за князя Льва Даниловича.

Поступово маґдебурзьке право поширювалося на всіх повноправних мешканців того чи іншого міста. Статутні грамоти-привілеї на Маґдебурзьке право починалися зі скасування чинних норм звичаєвого, руського чи литовського права, а також проголошення факту звільнення міщан з-під юрисдикції княжої чи королівської адміністрації. В українських містах часто Маґдебурзьке право співіснувало з місцевим звичаєвим правом. Грамота Казимира III 1356 р. про надання Маґдебурзького права Львову фіксує існуючу практику, дозволяючи вірменам, євреям, сарацинам, татарам і русинам судитися за своїми правами, але під головуванням міського війта. Маґдебурзьке право 1339 р. отримав Сянок (від галицько-волинського князя Юрія II), 1374 р. — Кам’янець, 1390 р. — Берестя, 1396 р. — Холм, 1432 р. — Луцьк, 1494 — 1497 рр. — Київ, 1498 р. — Дубно, наприкінці XV ст. — Рівне і Перемишль. У XVI — XVII ст. Магдебурзьке право здобула переважна більшість українських міст, причому в Галичині воно, як правило, надавало істотні привілеї католикам, натомість на Волині, Київщині, Східному Поділлі самоврядні органи залишилися в руках української більшості міщан. Всюди повноправними міщанами — громадянами міста були ті, хто володів будинками в межах міста і отримав відповідний статус.

І в українських містах міщанин вважався особисто вільною людиною. Його залежність обмежувалася сплатою податків і виконанням повинностей, переважно на користь міста, з ремонту шляхів, укріплень чи іншої загальноміської власності.

У польських, литовських, українських і білоруських містах Магдебурзьке право мало свої особливості. За традицією, що почалася ще з княжих часів, війт не обирався, а призначався князем, королем або власником міста. Ця магістратура забезпечувалася частиною доходів від міських податків і мит, а також земельними володіннями. Війтівство ставало спадковим. У малих містечках у XVI — XVII ст. війтами почали ставити переважно шляхтичів. Міщани мусили з цим боротися. Від частих звернень до уряду про зміну війтів ця боротьба привела до простого перетворення війтівства у дохідні синекури з передачею реальних повноважень виборним лентвійтам. Якщо в західноукраїнських містах магістрати складалися з двох колегій — ради на чолі з бурмистром і судової лави на чолі з війтом, то у містах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств переважно не було окремого лавного суду. Міська рада і лава були об’єднані в одному магістраті, який очолював війт. З часом, особливо на сході України, членів ради (райців, радних, консулів) стали називати бурмистрами, а голову колегії — президуючим бурмистром, президентом.