Габріель гарсіа маркес (народився в 1927 р.)

«Пройдуть багато років, і полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни в очікуванні розстрілу, згадає той далекий вечір, коли батько взяв його із собою подивитися на кригу».

Із цієї звучної фрази починається один з найбільш знаменитих романів XX ст. – «Сто років самотності». Його творець, Габріель Гарсіа Маркес, стверджує, що придумав такий початок ще в сімнадцятилітньому віці, а потім довгі роки йшов до створення книги. Важко сказати, чи правда це, адже Гарсіа Маркес – великий містифікатор. Його твердження суперечливі, та й дуже часто він розказував про своє життя як про якийсь літературний твір. Але безумовно ясно одне: «Сто років самотності» – книга, до створення якої письменник поступово наближався, описуючи породжений ним чарівний світ – місто Макондо.

Дитинство хлопчика пройшло в будинку дідуся й бабусі, в маленькому колумбійському містечку Аракатака. Це місто, що колись, за часів «бананової лихоманки», зазнало короткого періоду процвітання, а потім застигло у нерухомому, майже мертвому спокої, з’являтиметься на сторінках книг Гарсіа Маркеса то як безіменне «містечко», а то як фантастичне і таємниче Макондо. На маленького Габріеля величезний вплив мала особистість діда – полковника Ніколаса Маркеса, сильної і цікавої людини, що занурила хлопчика в химерний світ минулих часів. У спогадах Ніколаса минуле країни (громадянські війни і державні перевороти) і містечка (дивні і таємничі події з його історії) перепліталося з минулим сім’ї і самого полковника. Загадковий, фантасмагоричний світ, що виникав в оповіданнях діда, назавжди відбився в уяві онука. Через багато років Гарсіа Маркес скаже, що після смерті діда (хлопчику тоді було вісім років) у його житті не відбулося більше нічого цікавого.

Що стосується цікавих і нецікавих подій, то тут, напевно, Гарсіа Маркесу видніше, але якщо говорити про зовнішні обставини його життя, то, як легко здогадатися, головне було ще попереду.

Йому судилося багато вчитися і багато пережити, перш ніж він зміг висловити те, що вже зародилося в його душі. Маркес жив у різних містах, готувався стати юристом, брав участь у бурхливому політичному житті Колумбії, намагався писати вірші, запоєм читав, у 50-х рр. захопився журналістикою. Очевидно, саме в ці десятиріччя сформуються ліві політичні погляди Гарсіа Маркеса, які приведуть потім до його дружби з Фіделем Кастро і гарячої підтримки Кубинської революції та нікарагуанських повстанців.

Приблизно двадцять років свого життя Гарсіа Маркес віддав журналістиці. Він багато друкувався в Колумбії, потім опинився в Європі, звідки протягом кількох років відправляв репортажі до різних латиноамериканських газет. Незважаючи на те, що газета «Експектадор», що відрядила молодого журналіста до Європи, була закрита невдовзі після його прибуття до Франції, Гарсіа Маркес прожив кілька років у Парижі, багато подорожував і посилав свої репортажі до інших видань. Він побачив майже всю Європу, дістався навіть до Радянського Союзу – під час фестивалю молоді і студентів у 1957 р. Роки, проведені в Старому Світі, звичайно, збагатили його життєвий досвід, але були дуже нелегкими, оскільки майже весь час він страждав від страшного безгрошів’я. Проте, не зважаючи ні на які труднощі, саме в 50–60-х рр. відбувалося його формування як письменника і з’явилися його перші книжки. І, що особливо важливе, саме в ці роки Гарсіа Маркес почав створювати світ Макондо.

Уже в «Опалому листі» (1955 р.) – його першій повісті – було зроблено першу, поки що боязку спробу ущільнити час оповіді за майже повної відсутності подій і показати таким чином долю міста і городян, а по суті – усього світу. Дія повісті розгортається протягом того короткого відрізка часу, який проводять біля труни лікаря, що повісився, троє людей – старий полковник, його дочка і її маленький син. Але власне дії, у звичайному значенні слова, майже немає – вона розчинена в спогадах і роздумах трьох героїв. Проте саме тут вперше з’являється Макондо і виникають, поки ще на задньому плані, численні мешканці містечка. Крім того, саме в «Опалому листі» починає звучати найважливіша для Гарсії Маркеса тема – тема безвиході й трагічної людської самотності.

У середині 50-х рр. у Парижі Гарсія Маркес довго і важко працює над романом «Недобрий час», який буде закінчено тільки через кілька років – у 1961 р. На сторінках роману з’являється маленьке, поки що безіменне містечко, застигле в жаху перед жорстокістю політичного терору уряду і партизанської боротьби революціонерів. Жителі містечка роз’єднані, залякані й безмежно самотні, і в той же час місто, як певна єдність, живе своїм особливим і таємничим життям. На стінах з’являються анонімні пасквілі, і автор їх, як говорить ворожка, «ніхто і все місто». У «Недоброму часі» виявилася ще одна риса стилю Гарсії Маркеса – химерне поєднання звичайного, буденного життя і таємничих, загадкових подій.

Припинивши роботу над «Недобрим часом», Маркес створює в 1958 р. повість «Полковнику ніхто не пише». Він переробляв її одинадцять разів і написав нарешті маленький шедевр.

У творах Гарсії Маркеса все сильніше виявляється те світовідчуття, яке сам він пізніше назве «фантастичним реалізмом». У його оповіданнях і повістях життя йде звичною колією, підкоряючись законам реального життя. Тут крадуть і вбивають, закохуються і сумують. І при цьому постійно відчувається дихання тієї чудової, фантастичної сторони всесвіту, яка відкрилася Гарсії Маркесу ще в дитинстві. В оповіданні «Похорон Великої Мами» (1962 р.) реальний світ маленького містечка остаточно перетворюється на химерний космос Макондо. Велику Маму, «одноосібну правительку царства Макондо», ховає весь світ, включаючи президента і папу римського, хоча царство Макондо – це все те ж крихітне провінційне містечко. Проте події, що відбуваються в ньому, з перших же рядків оповідання набувають вселенського значення.

За визнанням самого письменника, в якийсь момент він відчув осяяння, після якого весь роман «Сто років самотності» з абсолютною ясністю з’явився перед його внутрішнім зором. Проте, для того, щоб перенести персонажів, що вже ожили, на папір, знадобилося ще півтора роки. У 1967 р. роман побачив світ. Він вмить привернув до себе увагу, був багато разів перевиданий, перекладений практично всіма мовами і приніс своєму творцю світову славу.

У романі реальне життя і фантастичні події так перемішалися, що розділити їх неможливо. Герої, що живуть у цілком знайомому провінційному містечку, куди доходять відгомони реальних подій, наприклад громадянських воєн, у той же час існують у чарівному світі. Одна героїня підноситься на небо на білих перкалевих простирадлах, за іншим героєм постійно слідують метелики, любовне поєднання двох персонажів магічним чином сприяє розмноженню худоби, а у дворі будинку, де живуть члени роду, приреченого на сто років самотності, під величезним каштаном сидить примара одного з його засновників, полковника Ауреліано Буендіа.

Історія Макондо розказана через історію роду Буендіа. Містечко виникло після того, як сюди прийшли перші поселенці на чолі з Хосе Аркадіо Буендіа. Ціле століття в ньому житимуть усе нові й нові нащадки «батька-засновника і його дружини Урсули, і весь цей час їх палитимуть божевільні, трагічні пристрасті. Один з їх синів, полковник Ауреліано Буендіа, стане героєм 32 громадянських воєн і у всіх зазнає поразки, а їх онук і племінник полковника, Аркадіо, буде розстріляний під час однієї з воєн. Другий син – теж Хосе Аркадіо – тікає з дому, злякавшись того, що батьки дізнаються про його зв’язок з Пілар Тернерою, жінкою не надто твердих моральних принципів.

Гарсія Маркес написав історію сім’ї, сповнену смішних подій і шекспірівських пристрастей, сім’ї, в якій кожне попереднє покоління не зникає, а немов продовжується в нащадках, що носять одні й ті ж імена – Хосе Аркадіо і Ауреліано – і одержують у спадок від предків їх вину, їх гріхи і самотність. У той же час це ніби історія всього людства. Починається вона з того моменту, коли «світ був ще таким новим, що багато речей не мали назви і на них доводилося вказувати пальцем», а закінчується вона апокаліптичною катастрофою – місто знищує вітер, «сповнений голосами минулого», і воно назавжди зникає з пам’яті людей.

Роман мав приголомшуючий успіх. Дивно соковита, музична мова (що іноді збивається на ритмічну прозу), десятки вражаючих характерів, фантастичні повороти захоплюючого сюжету, що дають у той же час можливість доторкнутися до найскладніших питань буття, – усе це забезпечило Гарсії Маркесу любов і захоплення читачів різних країн. Але Макондо – світ, який Гарсія Маркес вчився описувати протягом багатьох років, – виявився вичерпаним: «Тим родам людським, які приречені на сто років самотності, не судиться з’явитися на землі двічі».

Письменник виразно відчуває необхідність пошуків інших шляхів й інших сюжетів. У 1975 р. виходить роман «Осінь патріарха», що описує долю диктатора, в якому можна пізнати риси багатьох латиноамериканських деспотів. Реальні і життєво достовірні деталі не заважають побачити в герої й інше, страшне обличчя таємного володаря, що зливається з міфічним образом Зла, що живе в людях. Страшний диктатор вже колись нібито вмирав, викликавши своєю уявною смертю спочатку загальний жах, а потім тріумф. Але це було інсценування: насправді в труні лежала зовсім інша людина, патріарх же підглядав у шпарку за ритуалом урочистого прощання, щоб потім несподівано з’явитися і поставити все на свої місця. Він сповнений безсердечної, нелюдської величі. Чи людина він, чи істота іншої породи – читачу залишається тільки здогадуватися. Для нього викрадено і привезено з Ямайки у «ящику з-під кришталевого посуду» красуню Летисію Насарено. Проте немає жодних доказів того, що її викрали з метою задовольнити любовний голод диктатора.

Але є й інший рівень оповіді, і в ньому великий правитель, що підноситься над людьми, виявляється насправді жалюгідним старим. Він насилу пересувається по залах свого палацу, мучиться від величезної пухлини-кили, від спорохнілості свого тіла та від нескінченних спогадів. Недаремно його мати ніяк не могла зрозуміти, до яких висот піднісся її син. Одного разу вона навіть попросила його по дорозі на парад заїхати до магазину і здати порожні пляшки. Їй невтямки, що морські піхотинці, які охороняють президентський палац, зовсім не тримають її сина в ув’язненні.

Постарілий диктатор продовжує уявну розмову з матір’ю. Перед його внутрішнім зором проходить історія його правління, виникають картини нещасної, убогої країни, що остаточно зневірилася, і він нескінченно намагається щось пояснити своїй уже давно покійній матері, переконати її і самого себе, що його життя було правильним.

Оповідь в «Осені патріарха» ведуть таємні «ми» – жителі країни, поєднані своїм страхом і ненавистю. Книга написана повільною, часом тягучою мовою, яка затягує й зачаровує: «Налякані чумою, десантники розібрали по дощечках і вклали в контейнери свої офіцерські котеджі, здерли із землі свої синтетичні голубі галявини, скрутивши їх у рулони, немов килими, скрутили свої клейонкові цистерни для дистильованої води, яку їм присилали з дому, щоб позбавити від вживання гнилої води наших річок, поруйнували білі будівлі своїх шпиталів, підірвали казарми, щоб ніхто не знав, як вони були побудовані...».

Гарсія Маркес продовжує працювати, хоча сам уже давно зізнався журналістам, що у нього немає більше тем для книжок. Він випускає роман «Генерал у своєму лабіринті» (1989 р.), присвячений визволителю Латинської Америки Симону Болівару, й історичний роман «Про кохання й інші напасті» (1994 р.).

В 1982 р. Габріелю Гарсії Маркесу була присуджена Нобелівська премія. Незважаючи на те що з моменту виходу його головної книги пройшло вже п’ятнадцять років, очевидно, що премію отримав не стільки автор «Осені патріарха» і безлічі оповідань, скільки творець Макондо, що навіки зв’язав свою славу з цим таємничим містом.

На сторінках оповідання «Похорон Великої Мами» раптово з’являються «дударі з Сан-Хасинто, контрабандисти з Гуахіри, збирачі рису із Сину, повії з Гаукамаїяля, віщуни з Сієрпе і збирачі бананів з Аракатаки». Саме цей перелік, такий характерний для письменника, створює враження чарівного поклику, здатного викликати будь-яке диво. У переліку багатств Великої Мами – земні надра, територіальні води, кольори державного прапора, національний суверенітет, права людини, цивільні свободи, вишукані сеньйори, вишколені кавалери, високоморальні офіцери. На її похороні разом зі збирачами перлів і коптильниками креветок з’являється і герцог Мальборо в тигровій шкурі – той самий, що з’явився в повісті «Полковнику ніхто не пише».

Часом смішні, часом трохи іронічні, а часом цілком серйозні переліки, що заповнюють багато сторінок у книгах Гарсії Маркеса, неодноразово порівнювали з таким же нагромадженням людей і предметів у романі Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель». Письменників XVI і XX століть розділяє дуже багато, та все ж їх зіставлення далеко не випадкове. Гарсія Маркес, як і Рабле, конструював власний фантастичний всесвіт, населяв його численними персонажами, породженими своєю фантазією, і, називаючи їх усіх на ім’я, набував якоїсь магічної влади, що допомагала йому краще зрозуміти і осмислити створений ним світ.