Пабло неруда (1904–1973)

«Той, хто мав би на меті відшукати недоліки поезії Неруди, не потребував би багато часу. Тому, хто схотів би знайти її сильні сторони, не довестися б витрачати часу зовсім» – це слова з офіційної заяви Шведської академії, що присудила в 1971 р. Нобелівську премію з літератури Нефталі Рікардо Рейесу Басоальто, відомому під псевдонімом Пабло Неруда.

В особистості і творчості цього, за виразом Хуана Рамона Хіменеса, «великого поганого поета» іскрометне і трагічне XX століття відбилося з усіма його суперечностями. «Моє життя виткане з безлічі життів», – писав Неруда, знаходячись у зеніті світової слави. До такого ж висновку приходить читач після знайомства з величезною літературною спадщиною чилійського поета або з будь-яким з численних його життєписів. Утікач і одинак, найтонший лірик, що пройшов у своїй творчості звивистий шлях від модерністських шукань до ясної глибини поетичного виразу, і одночасно пристрасний борець за комуністичні ідеали людства, «народний трибун», глашатай упослідженої справедливості, що нерідко ставив поезію на службу політиці...

Нефталі Рікардо виріс у маленькому провінційному містечку Темуко, «...в краї, де на веселці-коромислі вулкани і море / несе крізь століття босонога дівчинка Чилі». Земля нескінченних дощів і не зачеплених цивілізацією лісів, справді край світу – таке це дивне місце на південно-західному краї Південної Америки. Звідси й почався шлях Неруди – спочатку всередину себе, потім у світ людей і речей, у царство природи – людської і земної.

Під час написання першої книги віршів – «Зібрання сутінок» (1923 р.) – у нього з’явилася мрія про поезію, яка зуміла б «охопити якомога більше». Неруда зачитується такими, здавалося б, різними авторами, як У. Уїтмен і Р. Тагор, шанує разом з російськими письменниками (серед них – Л. М. Толстой, Л. М. Андрєєв) французьких поетів – Ш. Бодлера, А. Рембо. Проте молодому поету самому вдається звучати цілком щиро і природно. «Рух від життя до поетичного рядка – постійний, безперервний, і тому цей рядок відображає щонайменшу зміну в його бутті, в його плоті, в його душі», – пише друг і біограф Неруди В. Тейтельбойм.

«Усі речі у світі сповнені моєю душею...» – це формула стосунків поета з предметним, речовинним світом, адже він кінець-кінцем «від світу цього», плоть від плоті. Героями книги, разом з почуттям поета, яке щохвилини змінюється, є саме сонце і захід – «заціпеніле багаття», лава і птахи, тиша і вітер...

Через 35 років після «Двадцяти віршів про кохання» він створив книгу зі схожою назвою – «Сто сонетів про кохання» (1959 р.), де формула «я у всьому» поступається місцем своєму дзеркальному двійнику – «все в мені» (або «в тобі»).

Проте, для того, щоб «обійняти все, що навколо існує», необхідно побачити світ зі всіх його боків. Так і не закінчивши педагогічного інституту в Сантьяго, поет у 1927 р. вступив на дипломатичну службу і відбув у «подорож країною Сходу». П’ять років він провів у Південно-Східній Азії – Бірмі, Сінгапурі, побував в Індії, Китаї, Японії. «Це величезний злощасний людський рід, але моя душа не прийняла ні його обрядів, ні його богів», – писав Неруда після повернення.

Тим часом роки, проведені наодинці, серед чужих народів і звичаїв, не пропали даремно. Звідти родом одна з найбільш вдалих, переломних його книг з характерною назвою «Місцепроживання – Земля» (перша частина побачила світ у 1933 р.). У ній перед читачем постає вже іншій Неруда – що відмовився від рим і розмірів в ім’я «природного, як дихання», потоку мови, що відступив від образів символістів, але вірний своїй одвічній ідеї.

Вірші його сповнені абстракціями («час», «вічність», «тотожність»), але, схоже, лише вони здатні тепер визначити стосунки поета зі світом речей, що його оточує. Речі («каміння», «руда», «мед») конкретні, реальні, але крім фізичної сутності вони мають власні імена. І хто знає, можливо, цей відображений понятійний світ і є місцем, де сплітається між собою їх коріння, – «держава розмитої єдності»... Взагалі, «коріння» – один з найулюбленіших образів Неруди. Соком свого коріння, подібно до рослини, живиться людина, і тим вище вона пнеться до неба, чим глибше в землю йде її коріння.

В кінці 30–40-х рр. Неруда активно займається політикою; бувши сенатором, він всенародно засудив діяльність уряду і президента Чилі і був вигнаний з країни. У ці роки Неруда створює свій грандіозний епос, поетичний літопис Латинської Америки – «Загальну пісню» (повністю видано у 1950 р.). І знову ним рухає бажання охопити якщо не все, то якомога більше – від дитинства материка, коли «людина була – земля / первозданне місиво глини гончарної», до «гнаних вітрами пісків / на заході часів...».

Коли настали більш спокійні часи, Неруда повернувся на батьківщину і, оселившись на Тихоокеанському побережжі, приступив до написання лірико-філософських «Ода початковим речам» (1954–1957 рр.). Так, в алфавітному порядку з’явилися «Ода атому», «Ода повітрю», «Ода деревині», «Ода життю», «Ода кактусу на березі», «Ода солі», «Ода сонцю»...

Пізніше, вже будучи серйозно хворим, незадовго до військового перевороту в Чилі (1973 р.), що прискорив його смерть, поет з надзвичайним натхненням, боячись не встигнути, не донести, не досказати, продовжував здобувати «з надр душі найрідкісніший мінерал»...