Польська література

У XIX столітті польська література, як правило, випереджала історію. Поети і письменники бралися за перо, щоб звати співвітчизників у майбутнє, на майбутню боротьбу, і не випадково найбільші фігури польського романтизму – Адам Міцкевич (1798–1855), Юліуш Словацький (1809–1849) і Зигмунт Красинський (1812–1859) – об’єднані характерним загальним визначенням «національні пророки». У XX ст. ситуація виявилася прямо протилежною. Ті неймовірні обличчя, яких прибирала дійсність, перевершували можливості навіть найвитонченішого провидця. Своєрідним мостом з одного століття в інше стала для польської культури творчість драматурга, поета і художника Станіслава Виспянського (1869–1907). У драмі «Весілля» (1901 р.) він поєднав глибоке розуміння патріотичних сподівань попереднього століття з їх нещадним сатиричним розвінчанням. Основою сюжету послужила реальна подія – одруження одного зі знайомих автора по краківській богемі із простою селянкою. Читач має право очікувати, що дія, по ходу якої на сцені в ритмі веселого весільного танцю з’являються і зникають ключові, знакові фігури минулого і теперішнього часу країни, завершиться об’єднанням присутніх у загальному пориві до свободи і щастя. Проте все закінчується зовсім інакше.

Наречений-городянин не витримує сільської гостинності й під кінець бенкету міцно засинає, а хлопчик Ясек втрачає чарівний Золотий Ріг, який має сповістити про початок Великих Змін.

Песимізму Виспянського судилося виправдатися. У 1918 р. Польща отримала свободу, а у 1920 р. вийшла переможницею з війни з Радянською Росією. Але вже через декілька років публіцисти назвали відчуття, що охопили співвітчизників у зв’язку з цими подіями, «радістю придбання смітника». Поет Юліан Тувім написав пронизливий вірш про «страшних міщан», які в «страшних житлах жахливо живуть»... У 1926 р. на фоні затяжної політичної і економічної кризи влада в країні перейшла до військових. Урядова пропаганда почала малювати картини щастя народу в «сильній, згуртованій», готовій до всього державі. І лише одиниці, у тому числі Вітольд Гомбрович (1904–1969), змогли передбачити катастрофу, що нею обернулося у 1939 р. сусідство з гітлерівською Німеччиною.

Ще більш суперечливим було життя повоєнної Польщі. Звільняти країну від фашистської окупації в 1944 р. випало Радянській армії, тоді як Росія сама не раз робила замах на польську свободу і незалежність. У кінці 40-х – початку 50-х рр. за підтримки Москви в Польщі встановився режим «народної демократії». Нова влада проголошувала вірність світлим традиціям польської культури. Але насправді історію національно-визвольного руху кінця XVIII– XIX ст. було піддано повному переглядові: адже головним ворогом повстанців-патріотів була Росія. «Сумнівними» виявилися навіть великі «Дзяди», у третій частині яких Міцкевич вельми неприємно зображує росіян.

Непросто складалися відносини комуністів з традиційно впливовою в країні Католицькою церквою, особливо після того, як у 1978 р. кардинал Кароль Войтила вступив під ім’ям Іоанна Павла II на папський престол. Заборона була накладена на багато сторінок історії Другої світової війни, у першу чергу на ті, що стосувалися Армії Крайової – могутньої сили некомуністичного Опору.

Що залишалося пишучій людині в ситуації, коли практично всі животрепетні теми виявилися «політично некоректними»? Для польської літератури другої половини XX ст. характерна свого роду втеча від непривабливої дійсності, прагнення створити на сторінках книг свій власний, незалежний світ. Одні письменники, подібно до Славомира Мрожека (народився в 1930 р.), використовували при цьому прийоми гротеску, інші, і в першу чергу Станіслав Лем, звернулися до жанрового багатства наукової фантастики. Опис фантастичних ситуацій, зовні ніяк не пов’язаних з насущними проблемами сучасності, давав авторам певний ступінь свободи, художньої і філософської.