О. Генрі (1862–1910)

Уїльям Сідні Портер – так звали автора знаменитих гумористичних оповідань, що писав під псевдонімом О. Генрі. Він був родом із Грінсборо, провінційного містечка одного з південних штатів США – Північної Кароліни. Після закінчення школи майбутній письменник працював в аптеці і навіть отримав диплом фармацевта. Потім два роки жив у штаті Техас на ранчо своїх друзів, а згодом переїхав до столиці Техасу, місто Остін, влаштувався касиром у банк, одружився. Тоді ж Уїльям почав пробувати свої сили в літературі: видавав для жителів Остіна гумористичний тижневик «Роллінг стоун».

Одного разу благополучному життю прийшов кінець: під час чергової ревізії в банку виявили недостачу кількох тисяч доларів і звинуватили у ній Портера. Згодом сюжет про те, що банківська ревізія може розкрити відсутність грошей, але не завжди це свідчить про нечесність касира, буде не раз використаний у новелах письменника, найвідоміша з яких – «Друзі з Сан-Розаріо».

Портер не брав грошей, але, побоюючись, що не зможе довести свою невинність, він виїжджає до Х’юстона, де продовжує журналістську діяльність – уже не аматорську, а цілком професійну. Потім, щоб уникнути можливого арешту, перебирається до Нового Орлеану, а потім до Латинської Америки, до Гондураса. Проте, отримавши звістку з Остіна про небезпечну хворобу дружини, негайно повертається.

Суд присяжних визнав його винним і засудив до п’ятирічного ув’язнення. Тут виявилася потрібною його перша професія: він працює аптекарем у в’язничній лікарні, а нічні чергування присвячує роздумам і літературним заняттям.

Перше оповідання під псевдонімом О. Генрі було надруковане в останньому році XIX ст., воно називалося «Різдвяна панчоха Діка-Свистуна», і на гонорар від публікації автор зміг послати дочці подарунок на Різдво. Потім у нью-йоркських журналах з’явилися ще два оповідання. Після дострокового звільнення в 1901 р. О. Генрі ухвалює рішення переселитися до Нью-Йорка. Численні оповідання письменника, що набувають великої популярності, публікуються спочатку в столичній пресі, а потім виходять окремими збірками.

О. Генрі відкрив красу літературного читання простому, недосвідченому читачу. Він зумів внести казку в найзвичайніші, буденні ситуації. Герої його оповідань – клерки і продавщиці, волоцюги і безвісні художники, поети і акторки, ковбої і дрібні авантюристи, фермери і біржові маклери. Їх життєві перипетії описані захоплююче і співчутливо. У багатьох оповіданнях оповідь ведеться від першої особи, і оповідач, хто б він не був, завжди володіє унікальним, неповторним голосом – це ставить іноді досить складні завдння перед перекладачем.

«Справа ніби накльовується вигідна. Але, стривайте, дайте я вам спочатку розкажу. Ми були тоді з Білом Дрисколлом на півдні, у штаті Алабама. Там нас осяяла блискуча ідея щодо викрадення. Мабуть, як казав потім Біл «зайшло тимчасове затьмарення розуму», – тільки ми ж про це здогадалися набагато пізніше» – так говорить невдалий викрадач з оповідання «Вождь червоношкірих». Вони з Білом крадуть єдиного сина одного з городян, сподіваючись на щедрий викуп, але хлопчисько влаштує їм таке веселе життя, що вони будуть вимушені ще й самі приплатити батькові, аби той погодився взяти Джоні назад.

«Коли ми зганяли гурт худоби... в долині Фріо, сук сухого мескіта зачепився за моє дерев’яне стремено, я вивихнув собі ногу і тиждень провалявся в таборі» – так говорить ковбой, який під час вимушеного неробства дізнається про дивну історію, пов’язану з млинчиками («Пімієнтські млинці»). «Ми знаходилися в горах Биттер-Рут, за хребтом Монтана, шукали золото... Одного чудового дня приїжджає з Карлоса листоноша, робить у нас привал, з’їдає три бляшанки сливових консервів і залишає нам свіжу газету. Ця газета друкувала прогнози погоди, і карта, яку вона здала горам Биттер-Рут із самого низу колоди, означала: «Тепло і ясно, вітер західний, слабкий». Того ж дня увечері пішов сніг і подув сильний східний вітер». Це – один з найвеселіших оповідачів, шукач золота і пригод Сандерсон Пратт.

Життєрадісні, симпатичні шахраї Джеф Пітерс та Енді Таккер, не зважаючи на всі свої витівки, не викликають у читача осуду. Можливо, річ у тому, що, навіть маючи деякі розбіжності із законом, вони завжди дотримуються якихось дуже твердих правил. Як-от один з героїв О. Генрі, що оголосив вендету ворогу, говорить про це випадковому супутнику: «У тутешніх місцях, Містере з Міста, у порядних людей є правило: у присутності жінки в чоловіка не стріляють. Я жодного разу не чув, щоб його порушили. Так не роблять. Його треба піймати, коли він у чоловічій компанії або один. Ось воно як» («Формальна помилка»).

Надзвичайну популярність забезпечили оповіданням О. Генрі захоплююча інтрига у поєднанні з майстерно збудованою композицією і несподівана, але, як правило, щаслива розв’язка. Він дуже ретельно працював над завершенням своїх коротких оповідань; звичайно в них не одна, а дві кінцівки: перша виявляється помилковою, несправжньою, друга ж все розставляє по місцях.

Так, герой новели «Друзі з Сан-Розаріо» майор Кінгмен, президент банку, позичив своєму другові, теж банкіру, гроші з каси банку. Під час фінансової перевірки він вдається до спогадів про своє минуле, як здається, безуспішно намагаючись розжалобити ревізора. Але ближче до кінця з’ясовується абсолютно інша причина його оповіді про дні молодості: Кінгмен хоче затримати ревізора, поки його старий друг в іншому банку отримає потрібну суму, яку сам, у свою чергу, позичив друзям. Як тільки поступає сигнал про те, що в сусідній банк привезли потрібні гроші, Кінгмен відпускає ревізора, демонструючи йому повну касу.

Не зважаючи на несподівані розв’язки, багато читачів сприймали оповідання письменника як історії, що взяті з життя. Особливу достовірність сюжетам О. Генрі (навіть таким, як дивна дружба грабіжника і його жертви з оповідання «Близькі душі») додавало своєрідне почуття гумору. Комізм О. Генрі не обмежується ситуацією, а поширюється і на манеру мови персонажів. Ось, наприклад, фрагмент словесної перестрілки двох нерозлучних приятелів, Сандерсона Пратта та Айдахо: «Ви можете бути товаришем лише сплячій черепасі, але, незважаючи на це, я вчиню з вами по-чесному. І це більше за те, що зробили ваші батьки, пустивши вас по світі з товариськістю гримучої змії та чуйністю мороженої ріпи» («Довідник Гіменея»).

Автор, проте, прагнув не тільки насмішити свого читача. У його історіях мудра усмішка людини, що багато пережила, обіцяє щасливий результат для того, хто не втрачає надії. Тому більшість оповідань – пустотливі й веселі. Але є й сумні – такі, як «Дороги, що ми обираємо». Хоча для героя оповідання в решті-решт усе склалося добре, читачеві невесело, тому що гангстер Акула зовсім не схожий на інших персонажів О. Генрі. Колись він був бандитом, пограбував поштовий потяг, а через роки став респектабельним головою маклерської контори на Уолл-Стріт. І так само, як колись він не пощадив свого товариша, кінь якого зламав ногу під час їхньої втечі з місця пограбування («Болівару не винести двох», – сказав Додсон), тепер він не щадить свого компаньйона.

Те, що відбулося з Додсоном, закономірно, бо, як говорить автор, «справа не в дорозі, яку ми обираємо, а у тому, що всередині нас, що змушує вибирати дорогу». О. Генрі розумів психологію тих, хто повторював: «Болівару не винести двох». Але йому більше хотілося писати про людей веселих, щедрих, сміливих, нехай і не завжди щасливих. Наприклад, про волоцюгу Сопі, якому ніяк не вдається потрапити... до в’язниці. Річ у тому, що наближалася зима, а «він не мріяв ні про небо півдня, ні про поїздку на яхті Середземним морем із стоянкою в Неаполітанській затоці. Трьох місяців ув’язнення – ось чого жадала його душа. Три місяці вірного даху і забезпеченої їжі». Але численні спроби привернути увагу поліцейських залишалися безуспішними, і лише в той момент, коли герой під впливом церковної музики вирішує почати нове життя, його арештовують за бродяжництво («Фараон і хорал»).

Іноді найпростіші, буденні ситуації – покупка різдвяних подарунків («Дари волхвів»), шиття нової сукні до свята («Пурпурна сукня»), пошуки фруктів («Персики»), приготування їжі («Третій інгредієнт») – дають можливість виявитися доброті героїв, їх зворушливій людяності. Саме це поєднання – проникнення в глибини простих людських почуттів і неповторний гумор – забезпечило О. Генрі рідкісну популярність за життя і зробило його одним з найбільш читаних американських письменників у XX столітті.