Італійська література

На межі XIX–XX століть, в епоху символізму, декадентства і стилю модерн, по всій Європі гриміло ім’я Габріеле Д’Аннунціо (1863–1938) – італійського поета, прозаїка, драматурга, що яскраво, красиво і доступно виразив захоплення всім екстравагантним, потойбічним, еротичним. Гімн витонченій насолоді (роман «Насолода», 1889 р.) переростав у нього в «Тріумф смерті» (роман 1894 р.), а смакування низьких інстинктів (розповідь «Вдова», 1902 р.) співіснувало з аристократизмом духу, що не виключав злочину (роман «Безневинний», 1892 р.).

Д’Аннунціо був прекрасним майстром малої форми. Його крихітні оповідання (збірка «Піскарські новели», 1902 р.) дуже різноманітні: тут і гумор, і похмурий натуралізм у зображенні життя бідних і убогих, і груба еротика, і гімн життєвим силам природи. У 10-х рр. у Парижі з гучним успіхом йдуть п’єси Д’Аннунціо. Він пише ритмізованою поетичною прозою («Леда без лебедя», 1913 р.), досягаючи неповторної досконалості в словесному зображенні краси матеріального світу.

Письменник мріяв про відродження минулої слави Італії, про героїчну зміну життя. Тому він оспівував війну, сам брав активну участь у Першій світовій війні, командуючи ланкою бомбардувальників, а в 1919 р. організував захоплення і приєднання до Італії хорватського міста Рієка. Недивно, що фашизм видався йому тим ідеалом, який оздоровить хвору націю. Але в той же час насильство фашистів, їх «поганий смак» відштовхували «аристократа духу і природи» Д’Аннунціо. Тоді Муссоліні «прив’язав» класика до режиму, оголосивши «офіційним поетом» і призначивши у 1937 р. головою Італійської академії.

У пізній період творчості письменник повністю зосередився на власних переживаннях, на своїй долі, створивши ряд ліричних автобіографічних творів («Ноктюрн», 1921 р.; «Сотні і сотні сторінок таємної книги Д’Аннунціо, що намагається померти», 1935 р.).

Рух футуризму (лат. futurum – «майбутнє») на чолі з Філіппо Томмазо Марінетті теж знайшов свій політичний ідеал у фашизмі. Він приваблював культом «надлюдини», пафосом патріотизму, який доходив до прославляння війни, що було таке зрозуміле в Італії, століттями розрізненої і приниженої. Фашизм обіцяв щасливе майбутнє італійському народу у великій Італійській імперії. Прорив у майбутнє мислився як грандіозний акт художньої творчості, втіленої у життя. Але захоплення влади фашистами у 1922 р. і реальність їх диктатури стали карикатурою на ідеї, що ними пропагувалися.

Численні письменники і поети відійшли від офіційного «культурного» життя країни і зберегли вірність гуманістичним ідеалам. На цю частину італійської інтелігенції величезний вплив мав філософ Бенедетто Кроче (1866–1952) – ідеаліст, ліберал, володар дум, «світський Папа», що обґрунтовував у своїй естетиці свободу фантазії, яскраву образність, інтуїцію.

Молоде покоління у 20–30-х рр. йшло в «чисте мистецтво», у власний внутрішній світ і у фантазію, відсторонюючись від офіціозного оптимізму. У прозі Массімо Бонтемпеллі (1878–1960) сформувався «магічний реалізм», що увійшов до моди лише після війни. У 1931 р. письменник сформулював його ознаки: політ фантазії, що звільняє від дійсності, неймовірність цілого при реальній конкретності деталей – вона дозволяє повірити в можливість незвичайного.

У поезії панував герметизм – стиль замкнений, зосереджений на зашифрованих образах. Вірші герметиків передають відчуття трагічної відокремленості від навколишнього світу. Цілісний світ розпався, є лише «фрагменти життя», тому фрагментарні і суб’єктивні вірші Джузеппе Унгаретті (1888– 1970), Еудженіо Монтале (1896– 1981), Умберто Саба (1883–1957).

Антифашистська література, народжена у лавах Опору, визначила стиль і тематику всієї італійської культури 40–50-х рр. Її прапором став неореалізм. Письменники прагнуть правди, простоти і ясності. Вони вірять у сили і здорову мораль людини-трудівника. У цей час величезну роль у житті Італії відіграє комуністична партія. Більшість великих літераторів віддали данину ідеям соціалізму і комунізму, бачивши в них протиотруту фашизмові.

Італійську комедію з її іскрометним блиском відродив Едуарді де Філіппе (справжнє прізвище Пассареллі, 1900-1984). Його п’єси та їх екранізації користувалися особливим успіхом у СРСР («Неаполь – місто мільйонер», 1945 р.; «Філумена Мартурано», 1947 р.; «Моя сім’я», 1956 р.; «Субота, неділя, понеділок», 1960 р.). Герої комедій де Філіппе – прості життєрадісні люди, які можуть постояти і за себе, і за суспільну справедливість.

Традиції італійської народної казки по-новому продовжив Джані Родарі (1920–1980), використовуючи прийоми сатири при зображенні світу багатіїв і нероб («Пригоди Чиполліно», 1951 р.).

Неореалізм невдовзі себе вичерпав, у 60-х рр. йому на зміну прийшла нова хвиля авангарду і, одночасно, поглиблена соціально-психологічна проза. У дивних романах-притчах Італо Кальвіно (1923–1985) багато казковості, гротеску, алегорій. То дві половинки розітнутої зверху донизу людини ведуть самостійне життя, то барон, видершись на дерево, займається звідти добродійністю (трилогія «Наші предки», 1952–1959 рр.)... Кальвіно переконаний, що «сучасна людина роздвоєна, понівечена, неповноцінна, ворожа самій собі» і при цьому стандартна, звичайна. Письменник мріє про повернення до цілісності та ясності, про набуття людиною своєї неповторної особистості. Інтелектуальні «ігри» в кінці XX ст. продовжив Умберто Еко, шукаючи сучасні значення в культурі минулих епох. Поєднавши, здавалося б, непоєднуване, він зробив бестселером «учені» філософські матерії.