Стефан цвейг (1881–1942)

«Усі бліді коні Апокаліпсису промайнули крізь моє життя – революція і голод, інфляція і терор, епідемії та еміграція... У нашого покоління не було можливості сховатися, утекти, як у попередніх... Не було ні країни, куди можна було б утекти, ні тиші, яку можна було б купити, завжди й усюди нас діставала рука долі і насильно втягувала у свою нескінченну гру». Ці гіркі слова незадовго до смерті написав у своїх мемуарах «Учорашній світ. Спогади європейця» (1941 р.) письменник, чиє ім’я на той час було відоме усьому світові, – Стефан Цвейг.

Його безхмарна юність у Відні, у будинку батька, багатющого текстильного фабриканта, не провіщала ніяких труднощів. Це було, за словами самого Цвейга, «золоте століття надійності». Заняття романістикою та германістикою у Віденському університеті, подорожі по Європі (тоді він познайомився з Е. Верхарном і видатним французьким скульптором О. Роденом), мандри по Алжиру, Індії та Індокитаю, поїздки до США, на Кубу і до Панами, переклади з Ш. Бодлера, П. Верлена, Е. Верхарна, публікація власних творів – книги віршів «Срібні струни» (1901 р.), збірок новел «Любов Еріки Евальд» (1904 р.), «Перші переживання» (1911 р.). І все це легко, безтурботно, безперешкодно триває до страшного 1914 року, коли вибухнула Перша світова війна.

Не маючи нагоди уникнути мобілізації, Цвейг поступив на службу в архів австрійського військового міністерства, а потім – у редакцію військового журналу. У листопаді 1917 р. йому вдалося виїхати до нейтральної Швейцарії – у Цюріху мали ставити його драму «Ієремія» (1917 р.). Біблійний сюжет про пророка Ієремію, який умовляв царя і народ не воювати з Вавилоном і передрікав інакше загибель Єрусалима, поза сумнівом, набував у роки світової війни особливого звучання. За переконанням Цвейга, «могутні сили, що руйнують міста і знищують держави, залишаються все ж таки безпорадними проти однієї людини, якщо у неї достатньо волі й душевної безстрашності, щоб залишитися вільною, бо ті, хто уявили себе переможцями над мільйонами, не могли підкорити собі одного – вільного сумління». Так писав він уже після повернення до Австрії, у 1921 р., у книзі про Р. Роллана.

Цвейга завжди приваблювали жанри історико-біографічного роману, есе, нарису. Він створив історичні мініатюри «Зоряний годинник людства» (1927 р.), близько тридцяти років працював над біографією Бальзака (ця незавершена книга опублікована посмертно, у 1946 р.). У 1932 р. вийшов роман «Марія Антуанетта» про страчену на гільйотині французьку королеву, у 1934 р. – «Тріумф і трагедія Еразма Роттердамського». Після переселення Цвейга до Лондона в 1935 р. з’являється книга «Марія Стюарт», де автор дає своє бачення трагічної долі шотландської королеви, уславленої на зорі XIX в. драмою Шиллера. Через рік він пише роман «Кастелліо проти Кальвіна» (1936 р.), який оповідає про Себастьяна Кастелліо – гуманіста XVI ст., послідовника Еразма Роттердамського, що вступив у нерівну боротьбу із всесильним протестантським диктатором Женеви. Лише передчасна смерть врятувала Кастелліо від вогнища, на якому Кальвін спалював своїх ідейних ворогів.

Цвейг-прозаїк постійно говорив про «прагнення суворо триматися у межах малих жанрів, обмежуючись найістотнішим». Найбільш яскраво це виявилося у збірках новел «Амок» (1922 р.) і «Сум’яття почуттів» (1927 р.). Психологічний імпресіонізм його ранніх оповідань із збірки «Перші переживання» змінився у 20-х рр. більш глибоким проникненням у таємниці людської душі. «Лише коли в людині розбурхаються всі душевні сили, вона істинно жива для себе і для інших; тільки коли її душа розжарена й палає, стає вона зримим образом», – уважав письменник. Такими «зримими образами» герої Цвейга стають, опинившись в екстремальній ситуації: на краю могили («Захід одного серця»), в іншому соціальному середовищі («Фантастична ніч»), почуваючи раптове кохання, що позбавляє розуму, що підпорядковує собі всю істоту людини («Амок», «Двадцять чотири години з життя жінки»).

Головний герой «Шахової новели» (1941 р.) теж перебуває на межі божевілля, але причини, що довели його до цього стану, не особистого плану, а соціально-політичного. Уникаючи докладних описів, ховаючись за діалогами і монологами персонажів, Цвейг малює психологічні портрети спостережливого оповідача (у ньому вгадуються риси самого автора), порожнього й пихатого Чентовича, нервового, тонкого інтелігента доктора Б. І одночасно він створює портрет цілої епохи – епохи Другої світової війни.

Оповідач, що пливе на пароплаві з Нью-Йорка до Буенос-Айреса, дізнається: на кораблі знаходиться Мірко Чентович – чемпіон світу з шахів. Оповідача «все життя цікавили різні види мономанів – людей, якими володіє одна-єдина ідея». Він прагне познайомитися з Чентовичем і зрозуміти, хто ж це – «винятковий геній або, може, загадковий дурень».

Проте оповідачу не вдається дізнатися про нього нічого нового. У Чентовича немає ніяких «таємниць», адже він майже геть позбавлений духовного життя. Син простого югославського човняра, він був тупий і несприйнятливий до навчання. Тільки випадково виявився єдиний його дар – уміння грати в шахи. Чентович швидко прославився, уже в двадцять років став чемпіоном світу, але, «ледве піднявшись із-за шахового столу, де він не знав собі рівних, Чентович неминуче ставав майже комічною фігурою. Не зважаючи на бездоганний костюм... і ретельно наманікюренні нігті, він залишався тим, ким був раніше, – обмеженим, неотесаним хлопцем, що ще недавно підмітав кухню пастора. Використовуючи свій талант і славу, він прагнув заробити якомога більше грошей, проявляючи при цьому дріб’язкову і нерідко грубу жадібність».

Чемпіона умовили за гроші зіграти матч із шахістами-любителями. До гравців приєднується незнайомець, за порадами якого любителі добиваються нічиєї. Ось ця людина і виявляється справжнім героєм новели.

Доктор Б. – виходець із сім’ї, близької до австрійського імператорського дому. Він і його батько володіли юридичною конторою, якій таємно було довірено управляти капіталами імператорської сім’ї. Коли Гітлер прийшов до влади, один із службовців контори доніс на доктора Б. в гестапо. Фашисти хотіли отримати від нього відомості про приховуваний капітал і цілий рік протримали в одиночній камері, піддаючи постійним допитам. Випадок дав йому в руки книжку – він сподівався, що це Гете або Гомер, а виявився посібник із шахів. Він був у відчаї, але потім став вчитися грати. «Неперевершені стратеги шахового мистецтва... як дорогі друзі, розділяли зі мною самотність ув’язнення», – признається доктор Б. оповідачу. Вивчивши всі партії напам’ять, він спробував грати проти самого себе: «Кожного разу, як одне моє шахове «я» терпіло поразку, воно негайно вимагало у іншого «я» реваншу». Таке «роздвоєння між чорним і білим «я»» перетворилося на «штучно створену шизофренію». Герой почав божеволіти. Як хворого гестапівці звільнили його і вислали з країни. На кораблі йому випала можливість вперше зіграти в шахи в реальності. Проте, коли доктор Б. грав з Чентовичем, ним знов оволоділа «шахова лихоманка»: він поводився так, ніби як і раніше знаходився в тюремній камері. Безумство було нав’язано йому ззовні і залишається з ним назавжди, як шрами від ран, завданих людській психіці фашизмом.

Саме про фашизм, про своє відношення до цього зла і пише Цвейг у «Шаховій новелі». Божевілля фашистських розправ робить божевільними людей, що випробували на собі владу фашизму. Війна прирікає на божевілля і все людство, змушене розділитися на чорне і біле «я» і грати проти самого себе.

І в белетризованих біографіях, і в психологічних новелах Цвейг віддає перевагу тону, що чужий сентиментальності хроніста, що висловлює факт за фактом. Історична хроніка або хроніка почуттів зумовлювала і особливий стиль прози Цвейга. Сам автор підкреслював, що його письменницьке уміння полягає в тому, щоб невпинно позбавлятися від баласту зайвих слів, у «постійному ущільненні й проясненні внутрішньої архітектури» твору.

Своєрідним підсумком цвейгівської новелістики став роман «Нетерпіння серця» (1939 р.). Лейтенант Антон Гофміллер служить у маленькому австрійському містечку. Випадок приводить його до будинку Лайоша фон Кекешфальви, дочка якого – Едіт – багата, освічена, але тяжко хвора. Гофміллер відчуває до неї співчуття і жалість, а дівчина приймає їх за любов. Пообіцявши одружитися з Едіт, хлопець раптово, без пояснень виїжджає з міста напередодні весілля. Можливо, його сумніви незабаром пройшли б, але «нетерпіння серця» Едіт примушує її сприйняти такий від’їзд як втечу. У відчаї вона кінчає життя самогубством. Це відбувається якраз напередодні Першої світової війни. Приголомшений, Гофміллер відправляється на фронт. Але герою не судилося померти, йому випало більш важке покарання: він повинен набратися мужності і жити далі, пам’ятаючи, що його малодушне і сентиментальне співчуття, теж свого роду «нетерпіння серця, що поспішає скоріше позбутися обтяжливого відчуття, побачивши чуже нещастя», коштувало життя прекрасній дівчині.

Засуджуючи чуже «нетерпіння серця», Цвейг не зміг уникнути його сам. Розлучившись із дорогою йому Європою, що гине в полум’ї фашизму, і вимушений з початком Другої світової війни переїхати до США, а потім до Бразилії, письменник (а з ним і його дружина) прийняв смертельну дозу снодійного.

У «Декларації» – своєрідному заповіті, написаному напередодні самогубства, – Цвейг спробував пояснити причини, що спонукали його до такого кроку. «Щоб у шістдесятирічному віці почати життя наново, потрібні особливі сили. А мої вже вичерпані довгими роками бездомних поневірянь. Тому я вважаю за краще своєчасно і гідно піти з життя, в якому вищим благом для мене були особиста свобода і розумова робота, що давала мені величезну радість. Я вітаю всіх моїх друзів. Можливо, вони побачать зорю після довгої ночі. Я, найбільш нетерплячий, йду раніше за них».