Антоніо мачадо (1875–1939)

Російські критики не раз – і не безпідставно – порівнювали Антоніо Мачадо з Олександром Блоком: обидва вони по-різному і різною мірою були пов’язані з символізмом, обидва були «поетами шляху». Мотив дороги, образ людини-подорожнього, мандрівника, пілігрима постійно виникає у віршах Мачадо: «Я пройшов немало стежин і немало доріг зміряв...», «Йду, роздумуючи, по росяних луках...», «Між суворих скель йду зі своєю мрією...». Шлях самого поета проліг по скорботних, бідних полях рідної землі і привів до революції, до спроби злити свій голос з голосом народу, до жертовної смерті: разом з республіканськими військами, що відступали під натиском франкістів, хворий, змучений довгою дорогою, Мачадо перетнув межу Франції (останні кілометри він йшов пішки) і незабаром помер у містечку Кольюр.

А почався земний шлях Антоніо Мачадо-і-Руїса в благословенному краї – Андалусії. Він народився в Севільї, столиці іспанського Півдня, у сім’ї спадкових інтелігентів: його дядько і батько – відомі філологи-фольклористи. Книгою, за якою Антоніо вчився читати, було зібрання іспанських романсів, укладене дядьком, Агустином Дураном. Любов до народної поезії Мачадо пронесе через усе життя: у ній, як і в творчості середньовічних поетів, у поезії Лопе де Веги, він знайде ідеальне поєднання простоти й виразності, стриманості й щирості. Коли майбутньому поету виповнилося вісім років, сім’я перебралася до Мадрида, і Антоніо віддали вчитися у Вільний інститут освіти. Ця школа, за задумом її творця, педагога-просвітителя Франсиско Хінера де лос Ріоса, повинна була виховувати нове покоління іспанців – вільнодумних, позбавлених від забобонів, людей, що над усе ставили б розум як основу самопізнання і перетворення світу.

У 1899 р. Антоніо і його брат Мануель, також у майбутньому відомий поет і драматург, поїхали до Парижа, де Антоніо якийсь час працював редактором у видавництві «Гарньє». Потім, повернувшись до Іспанії, він опублікував свою першу поетичну збірку – «Самотності» (інший варіант перекладу – «Усамітнення», 1903 р.). У 1907 р. він доповнив книгу новими творами і випустив під назвою «Самотності, галереї та інші вірші».

Основна тема «Самотностей» – спроба воскресити у слові дитинство і юність, що пішли у минуле («пошуки втраченого часу», якщо скористатися назвою роману Марселя Пруста, високо цінованого Мачадо).

Спогади-осяяння перетворюються на сценки-сюжети, зупинені миті життя, що струмує монотонно, як вода у фонтані (ще один, разом з дорогою, наскрізний мотив «Самотностей»).

Крім фонтанів і зимових дощів на сторінках збірки 1907 р. з’являються й інші образи, пов’язані з мотивом води, – символічне море, кінець і початок життя, а також цілком конкретна річка Дуеро, що протікає на півночі Іспанії.

Як і Поль Верлен, рядки якого не раз цитуються в «Самотностях», Мачадо частіше за все згадує сумні осінньо-зимові сутінки й туманні квітневі ранки, зів’яле листя і поросле мохом каміння. Вечір – найближчий до його душі час.

Його замальовки площ і запорошених вулиць, садів і парків, осінніх полів і кружляючої каруселі – це «пейзажі душі», знаки, символи переживань поета. Причому зовнішній і внутрішній світи знаходяться в гармонійній рівновазі, жоден не поглинає іншого.

У 1907 р. Мачадо, отримавши місце викладача французької мови в школі, оселився в Сорії – невеликому містечку в Північній Кастилії.

П’ять років життя в Сорії, можливо, найважливіші в долі поета: тут він одружився зі світловолосою Леонор Іскьєрдо, тут створена книга «Поля Кастилії». Поховавши в 1912 р. померлу від туберкульозу кохану молоду дружину, Мачадо хотів покінчити життя самогубством; за власним визнанням, його врятував успіх «Полів Кастилії» що вийшли в тому ж році (розширене видання – 1917 р.). Мачадо відчув, що його поетичний голос – це голос нації, голос народу, що він сам собі не належить.

У центрі книги – поема «Земля Альваргонсалеса» (1912 р.), написана романсовим, епічним віршем. В її основі лежить народна легенда про двох жадібних і заздрісних братів, що убили батька-селянина заради спадку. Поему оточують вірші, що створюють образ «вічної», напівміфічної-напівісторичної Іспанії. Це – описова поезія у дусі доби Просвітництва, поезія гнівної повчальної думки. Береги Дуеро викликають тепер у Мачадо не захоплення («Яка хороша ти, Іспаніє!» – фінальні рядки вірша «Береги Дуеро» з «Самотностей»), а думки про прокляття, що спрадавна тяжіє над його рідною землею, про скорботну долю приниженої країни. З вершини гори споглядає Мачадо околиці Сорії: «безводні простори», що не знали посіву, голі й сірі скелі, пустки і рівнини, села, що обезлюділи, і покинуті заїжджі двори – ось сучасна Іспанія, що чваниться своїм героїчним минулим і що заскніла в своїх гріхах. «Кастилія, деспот учорашній, одягнена в дрантя / і нині вважає, що все, що чуже – непотріб». Але тут же, у вірші «Примарне завтра», виникає інша Іспанія – Іспанія майбутнього, в яке так хочеться вірити поету.

Мачадо стає епіком, дидактиком, сатириком, але залишається найбільшим ліричним поетом Іспанії. Ліричне «я» автора виражено у вірші «Портрет», що відкриває книгу. Мачадо вірить у Іспанію «різця і молотка», в ібера (ібери – стародавні народи, що населяли Іспанію) із замашною палицею в руці і в «суворого Бога свинцевого простору», але його особистим, людським ідеалом залишається Христос, що йде по водах.

«Поля Кастилії» – вершина поетичного мистецтва Мачадо, що використав у цьому циклі різні віршовані форми і розміри: від олександрійського до вільного вірша, від романсу до копли (чотиривірша).

Після смерті Леонор і виходу у світ «Полів Кастилії» Мачадо все рідше і все важче пише вірші. Але створене ним у 20-х рр. нітрохи не поступається написаному раніше. У книзі «Нові пісні» (1924 р.; друге, розширене, видання – 1930 р.) крім філософських сонетів про життя і смерть, любов і втрату, присвячених Леонор, чимало віршів, написаних у дусі народної пісенної традиції, що великою мірою вплинули на поезію Ф. Гарсіа Лорки та інших поетів «покоління 1927 року».

Починається громадянська війна. В Мадриді до Мачадо дійшла страшна звістка... У циклі з трьох віршів під назвою «Злочин був у Гранаді» з підзаголовком: «На смерть Федеріко Гарсіа Лорки» він розповів усьому світові, що Лорка не пропав без вісті, як про те твердила франкістська пропаганда, що він не поліг від випадкової кулі, а був лиходійськи страчений боязкими і байдужими катами.

Фонтани і дороги Іспанії бережуть пам’ять і про Антоніо Мачадо-і-Руїса, поета, що пройшов по водах і що переміг час, хоча ніколи й не замислювався над цим.