Література сша

Методичні рекомендації.

1. Попередньо ознайомитися з текстами художніх творів, звертаючи особливу увагу на зміни, що відбулися в художній системі та естетичних пріоритетах порівняно з ХІХ ст.

2. Окреслити основні напрямки та художні течії в літературі США ХХ ст. у контексті світового літературного процесу.

3. Зробити виписки з художніх творів та критичної літератури, що найбільш яскраво ілюструють характерні риси поетики згаданих напрямків.

У трилогії знаменитого у 30-х рр., а зараз не часто згадуваного письменника Джона Дос Пассоса (1896–1970) «США» описано, як у Нью-Йорку зустрічають нове століття. Підіймається сенатор і з келихом шампанського в руці упевнено проголошує, що «двадцяте століття буде століттям Америки. Думка Америки пануватиме в ньому. Прогрес Америки покаже йому шлях. Діяння Америки обезсмертять його». Сенатор говорив це в патріотичному ражі, але сто років опісля видно, що та його промова не виявилася порожнім фанфаронством. Переживши історичні бурі, якими було багате XX століття, США закінчили століття наддержавою і світовим лідером мало не в усіх галузях.

І в літературі, де лідерство якої-небудь країни – поняття відносне, Америка теж стала законодавцем мод, хоча й не єдиним. Нікому вже і в голову не прийде презирливо, як колись Кнут Гамсун або Максим Горький, говорити про провінціальність американської літератури і про те, що Америка дуже ділова, меркантильна країна, не здатна оцінити істинних художників.

Парадоксальність ситуації, проте, полягала в тому, що багато американських письменників досить довго віддавали перевагу життю за межами батьківщини. І знаючи, як багато вони завдячують Америці, вони, проте, намагалися по відношенню до неї зберігати дистанцію. Так що справжня американська література XX ст. народилася в Парижі. Це відбулося у 20-х рр., незабаром після Першої світової війни.

Покоління тих, хто пройшов через війну або, не потрапивши на фронт, усе одно відчував себе надломленим, стали (з легкої руки американської парижанки письменниці Гертруди Стайн, 1874–1946) називати «втраченим». Воно виключно гостро відчувало, що війна підірвала минулу віру в прогрес, розумність і гуманність. Що настав час хаосу, що таїть у собі загрозу ще більш страшних випробувань для людства. Що у світі не залишилося цінностей, які викликають довіру.

Кращих представників «втраченого покоління» відзначало прагнення прожити відпущений термін з непідробленою духовною та емоційною інтенсивністю. Вони жили для того, щоб «проникнути в саму сутність явищ... сказати про деякі прості й насущні речі». Це слова Ернеста Хемінгуея, у 20-х рр. теж парижанина, як і Скотт Фіцджеральд. Вони двоє, а також Дос Пассос та Уїльям Фолкнер, що починав як письменник «втраченого покоління», визначили те коло проблем і мотивів, ті тональності й художні ходи, які дали відчути, що американська література вступила у XX століття.

За два десятиріччя, що розділяють Першу і Другу світові війни, вона пережила виключно яскравий розквіт. Американські письменники повернули в роман майже втрачене ним епічне начало: це був новаторськи побудований епос сучасності, який показував і те, як поневолили людину непідвладні їй суспільні стихії, і те, як вона люто чинить опір нав’язаній долі жертви антигуманних сил. Вони відновили у своїх правах зовсім згаслий жанр трагедії, надавши їй величі, співставної з античними зразками, і гостру злободенність проблематики. Вони створили філософську лірику, яка могла бути зовні дуже традиційною або, навпаки, яскраво експериментальною за формою, але неодмінно зачіпала найтривожніші явища тодішньої наелектризованої історії.

Книги американських авторів по праву сприймалися як такі, що належать не лише Америці, але світовій культурі в цілому. Проте вони завжди залишалися американськими. Неможливо, наприклад, читати Фолкнера, ігноруючи ту найважливішу обставину, що дія його романів розгортається на півдні США. Це абсолютно особлива країна, зі своєю тяжкою історичною долею, своїми психологічними комплексами і травмами, своїми нездійсненними ілюзіями, укоріненими віруваннями і забобонами. Але не можна читати його твори і просто як художню хроніку американського Півдня. Адже письменник, що не залишав свого «клаптика землі розміром з поштову марку», виразив ті драми і надії, які випало випробувати всьому людству.

І про багатьох значних американських письменників, включаючи наших сучасників, слід сказати те ж саме. Вони віддані власному світу і середовищу, звідки черпають теми і сюжети. Іноді це молодіжне середовище, підлітки, як у Джерома Селінджера; іноді, як у Курта Воннегута, – люди, чию свідомість знівечив науковий прогрес, поставлений на службу силам, що загрожують знищити життя на Землі. Іноді, як у п’єсах Теннессі Уїльямса, це герої надломлені, що потерпіли крах у своїх несмілих спробах чинити опір оточуючому бездушшю й етичній зачерствілості; іноді, як в оповіданнях і романах Джеймса Болдуїна, – принижені, безправні, що постійно відчувають на собі тягар расового гніту і що нерідко стають його жертвами. Кожного разу перед читачем виникають характерні американські обставини й конфлікти – і кожного разу за цією специфічністю ми відчуваємо щось таке, що стосується нас усіх. Ось, можливо, найпривабливіша риса американської літератури XX століття.