Уїльям батлер єйтс (1863–1939)

З юних років Уїльяма Батлера Єйтса хвилювали «останні питання» буття: що є людина, яка її посмертна доля, – тоді як сучасників і друзів займали речі більш практичні: незалежність Ірландії, соціальна справедливість. Проте парадоксальним чином відсторонено-символічні п’єси і вірші Єйтса, написані на сюжети стародавніх кельтських легенд, зробили для Ірландії ймовірно більше, ніж усі промови її політиків, – вони відкрили світові красу стародавньої культури, що до цього цікавила лише учених-істориків, і поклали початок справжньому «кельтському буму», що не припинився і дотепер.

У 1885 р. в журналі дублінського коледжу Святої Трійці з’являється перший твір Єйтса – ідилія «Острів статуй», написана у дусі Є. Спенсера (XVI ст.). Єйтс шукав у віршах напруженості й пристрасності, виразу сильних почуттів і сильних характерів, а поезія другої половини XIX ст. не могла йому цього запропонувати, і він вибирав собі вчителів у віддаленіших епохах. Його кумирами були романтики У. Блейк, П. Б. Шеллі, а також Ф. Сидні, Уолтер Релі – поети англійського Відродження.

У Лондоні, куди Єйтс переїхав разом із сім’єю в 1887 р., він відчув себе боязким, незграбним, непрактичним провінціалом. Щоб знайти кошти для існування, Єйтс береться за редактуру збірки ірландських казок, пише статті для журналів, бере участь у роботі над повним зібранням творів Уїльяма Блейка...

Він починає скаржитися, що його затягують «липка туга і відчай». Але 30 січня 1889 р. на порозі дому Єйтсів з’явилася жінка, якій судилося стати для поета коханням усього життя. Мод Гонн – так її звали – прийшла до його батька, коли збирала гроші на підтримку ірландських політв’язнів.

Під час однієї з перших зустрічей Мод говорить, що шукає п’єсу, яку можна було б поставити за її участю. Єйтс одразу згадує історію, що увійшла до збірки ірландських казок, про прекрасну графиню Кетлін, яка продала душу дияволу, щоб нагодувати голодних бідняків. Він готовий написати п’єсу на цей сюжет – для Мод. Він напише для неї безліч текстів. І зробить безліч пропозицій руки і серця, але вона протягом двадцяти п’яти років не даватиме згоду.

Мод Гонн присвячено більшість віршів п’ятої поетичної збірки Єйтса – «Вітер в очеретах» (1899 р.), що приніс поетові гучну славу. Один з віршів називається «Він тужить через зміну, що відбулася з ним і його коханою, і жадає кінця світу». Цей дещо химерний заголовок тяжіє до традицій англійської поезії XVI ст., коли назва повинна була служити одночасно ключем і коментарем до тексту.

Гончак тут – символ одного з королівських домів Ірландії, так званої Червоної гілки. Король, що перетворився на пса, приреченого марно гнатися за чарівною ланню (її не дано вразити жодному мисливцю), – образ, через який Єйтс намагається передати всю безнадійність свого кохання. Йому судиться залишитися невгамовним аж до кінця світу, коли, згідно з ірландськими переказами, з’явиться гігантський кабан без щетини і знищить світ. У творах цього періоду Єйтс ближче за все до поетики символізму.

Єйтс брав активну участь у створенні спершу Ірландського літературного театру (1899 р.), а пізніше Театру Абатства (1904 р.), для якого написано більшість його зрілих поетичних п’єс. Серед них виділяється цикл про героя стародавніх ірландських саг Кухуліна, сина бога Луга і смертної жінки, кращого з усіх ірландських воїнів.

Перша п’єса циклу, «Біля Яструбиного джерела» (1916 р.), оповідає про подорож юного Кухуліна на таємничий острів, де знаходиться чарівне джерело: його води раз на кілька років на мить виходять на поверхню, і той, хто випив їх, стає безсмертним. На острові Кухулін зустрічає немічного старого. Усе життя він провів на варті біля джерела в очікуванні заповітної миті, але кожного разу, перш ніж води підступали до поверхні, нещасний занурювався в сон. Юний герой вірить, що йому пощастить більше. І дійсно, незабаром води починають бити з-під землі, але Кухуліна відволікає і веде за собою сида – перевертень, хранителька джерела.

Ні старому, ні хлопцеві не дано стати безсмертним. Воно – доля тих, хто відкинув усі бажання, чи то прагнення до вічного життя, що позбавило глузду і зжерло земне життя старого, витрачене на очікування, чи пристрасть до прекрасної сиди, що охопила Кухуліна. Але, втративши через божевільний порив безсмертя, Кухулін знаходить своє істинне «я», свою долю – долю воїна: інша хранителька джерела стане наставницею героя в ратному мистецтві (і вона ж через багато років з’явиться до пораненого в бою Кухуліна, щоб завдати йому останнього удару, – це сюжет п’єси «Смерть Кухуліна» 1920 р., що завершує цикл).

У світі Єйтса ціна будь-якого істинного набутку гранично висока, по суті, такий набуток рівнозначний втраті всього. В іншій п’єсі циклу королева Емер, дружина Кухуліна, що покинута ним заради наложниці, але сподівається на повернення, постає перед фатальним вибором. Дізнавшись, що Кухулін зачарований сидою, що його душа готова загубитися у світі тіней і єдиний спосіб повернути героя, що лежить у забутті, – це відмовитися від його кохання, Емер вимовляє слова зречення. І одразу ж бачить, як свій порятунок Кухулін приписує її суперниці.

Тим, хто йшов Єйтсу на зміну, долаючи і заперечуючи його поетичні відкриття, – Е. Паунду, Т. С. Еліоту, У. X. Одену – творчість старшого сучасника здавалася надто романтичною, надто піднесеною. Єйтс знав це, але не збирався змінюватися «на догоду віку цьому».

За тиждень до смерті Єйтс закінчив вірш «Чорна вежа». Він пригадав стародавню легенду про гарнізон замку, що не побажав здатися навіть тоді, коли солдати дізналися, що війну закінчено, король їх країни загинув і вони вільні від даної йому клятви вірності, а на престолі тепер – завойовник, якого всі, окрім них, визнали сюзереном.