Уїльям ґолдінг (1911–1993)

Біографічні відомості про Уїльяма Ґолдінга, які можна знайти навіть у найбільших за обсягом монографіях, надзвичайно скупі. Він дотримувався думки, що краще за все про письменника говорять його книги. Саме вони й стали його справжньою біографією.

У 1935 р. Уїльям Джеральд Ґолдінг закінчив Оксфордський університет, де перші два роки за бажанням батьків вивчав природничі науки, а потім, вже з власного бажання, англійську філологію. Ще студентом, у 1934 р. він видав першу віршовану збірку, про яку згодом згадував як про вкрай невдалу літературну спробу. Після одруження в 1939 р. майбутній письменник влаштувався шкільним учителем англійської мови і філософії в Солсбері, де, за винятком воєнних років, пропрацював до 1961 р.

Літературний дебют Ґолдінга і роман «Повелитель мух» (1954 р.), що приніс йому гучну славу розділяє дистанція у двадцять років. За цей час він написав три романи, що залишилися неопублікованими.

«Повелитель мух» був задуманий як пародія на героїчні робінзонади, і зокрема на повість «Кораловий острів» (1858 р.) Р. М. Баллантайна. У цій книзі чотири англійські хлопчики після корабельної аварії потрапляють на острів і, як годиться справжнім синам імперії, стійко витримують усі випробування, що чекають на них: перемагають піратів, навертають у християнство дикунів-тубільців і відучують їх від людожерства. За спогадами Голдінга, коли після війни він читав повість зі своїми учнями, вона дратувала його надмірним оптимізмом.

У «Повелителі мух» група англійських підлітків виявляється на ненаселеному острові внаслідок авіакатастрофи. На початку роману герої Ґолдінга також намагаються «по-дорослому» організувати своє життя. Вони встановлюють владу і порядок, споруджують укриття, розподіляють обов’язки, домовляються підтримувати вогнище, яке допоможе рятівникам їх знайти. Проте дуже швидко цей устрій руйнується. На острові розгорається боротьба за владу – частина хлопчиків на чолі з честолюбним і неврівноваженим Джеком відколюється від «хранителів вогню» і утворює плем’я мисливців. І ось уже захисники розумного порядку Ральф і Хрюша не можуть пояснити, навіщо цей порядок потрібен. Встановлена на початку демократія виявляється дуже хиткою.

Незабаром полювання на диких свиней з боротьби за виживання перетворюється на полювання задля полювання, а потім і на ритуальне вбивство. Розгублених і беззахисних дітей охоплює страх, втіленням якого служить вигаданий ними ж самими «звір». Джек, що прагне до влади, дуже вміло використовує цей страх: обіцяючи вдосталь годувати дітей м’ясом і захищати від «звіра», він поодинці поступово переманює їх у стан дикунів. Протистояти хаосу продовжують Хрюша, Ральф і філософ Саймон.

Зримим втіленням зла в романі стає обліплена мухами свиняча голова, яку мисливці приносять у жертву «звіру». У видінні перед нападом епілепсії вона стає для Саймона Повелителем мух, Вельзевулом, що відкриває йому правду про хлопчиків і про нього самого: «Але ти ж знав, правда? Що я – частина тебе самого? Невіддільна частина! Що це через мене у вас нічого не вийшло?». І далі: «Ти нам не потрібен. Ти зайвий...». Саймон приречений, йому, веденому інтуїцією, першому відкривається таємниця «звіра».

Знайшовши звислий зі скелі напіврозкладений труп парашутиста (тінь якого жахає дітей), він хоче розказати про своє відкриття іншим. Але натовп, що біснується в дикунському танці, не потребує істини. Саймона вбивають: ««Звіра бий! Горлянку – ріж! Випусти – кров! Звіра – прикінчи!» Палиці стукнули, підкова, тріснувши, знову стулилася волаючим колом... Слів не було, і не було інших рухів – тільки кігті і зуби». «Звір», істинну природу якого передбачив Саймон («може, звір цей і є... може... це ми самі»), виривається назовні.

Убивство Саймона – поворотний момент, після нього ніщо вже не стримує дітей. Якщо Саймона вбивають в екстазі ритуального танцю, то Хрюшу холоднокровно знищують як ворога. Наступною жертвою сп’янілого від страху і вседозволеності натовпу повинен стати Ральф. Його цькуватимуть, як звіра, озброївшись «палицями, загостреними з обох кінців»...

Ральфа рятує англійський морський офіцер – військові з моря побачили дим на острові. Критики по-різному інтерпретують таку кінцівку: одні вважають, що вона пародіює хеппі-енд повісті Баллантайна, інші пояснюють її безпорадністю автора, що не зумів інакше завершити трагічну історію. У будь-якому випадку головним підсумком є не фізичний порятунок героя, а його духовне прозріння: «З очей у Ральфа бризнули сльози, його трусило від ридань... Голос піднявся під чорним димом, що закривав гинучий острів. Заразившись від нього, інші діти теж заходилися від плачу. І, стоячи серед них, брудний, кудлатий, з невтертим носом, Ральф ридав над колишньою невинністю, над тим, яка темна людська душа...».

У другому романі, «Спадкоємці» (1955 р.), Голдінг ставить перед собою майже нерозв’язне завдання: розказати про світ від імені істоти, що не наділена мовою, – і блискуче з нею справляється. У романі стикаються первісне плем’я неандертальців і Нові люди, що ступили на шлях цивілізації. З марновірного страху вони знищують сумирне плем’я неандертальців, оскільки в їх міфології потворні мавпоподібні істоти – це втілення демонів плоті. А первісні люди навіть не усвідомлюють, що їх вбивають, – поняття вбивства їм незнайоме. Неандертальці безневинні, між собою їх зв’язує зворушлива містична близькість, і, щоб спілкуватися, їм не потрібна мова. У «Спадкоємцях» автор ставить під сумнів теорію прогресу, згідно з якою історія людства це послідовний розвиток від низького до вищого, від тварини до аристократа духу.

У центрі будь-якого твору Ґолдінга – образ людини «в її крайніх виявах... використовуваної як лабораторний будівельний матеріал, що застосовується для руйнування; людини ізольованої, людини одержимої, людини, що потопає буквально і фігурально – у морі власного невігластва». У філософії екзистенціалізму, що мала чималий вплив на повоєнне покоління англійських літераторів, у тому числі й на Ґолдінга, цей стан називається «прикордонним».

Подвійній природі людського духу, складним шляхам усвідомлення істини присвячений роман «Шпиль» (1964 р.). Це, мабуть, найбільш метафорична і поетична книга Ґолдінга. Разом з тим кожна деталь тут реалістично вивірена. За зауваженням одного з критиків, «тому, хто прочитав її [книгу], здається, що він брав участь у будівництві шпиля, обережно протягував балки крізь дірку в споруді, обточував і укладав каміння...». Середньовічному священику Джосліну у видінні явився шпиль над собором. Сповнений тріумфу, відчувши себе «обранцем Божим», Джослін вирішує за будь-яку ціну втілити цей задум. Шпиль величезний, його зводять усупереч здоровому глузду: опори собору, побудованого на болотяному ґрунті, не можуть витримати такий тягар. Із «задуму Божого» шпиль перетворюється на «Джосліново божевілля», а потім і на «Джослінів злочин». Фанатично одержимий своєю ідеєю, Джослін не зважає ні на які жертви. Він приймає гроші з гріховного джерела, маніпулює людськими долями і не помічає, що богослужіння в соборі припинилися. Їх змінили непристойні жарти і лайка майстрів. Душа священика стає ареною боротьби янгола і диявола, і він сам вже не може розрізнити, чий голос нашіптує йому: «Ніщо у світі не відбувається без гріха».

І лише коли мета досягнута і над собором піднісся шпиль, Джосліна відвідують сумніви: «Я вважав, що роблю велику справу, а виявилося, я лише ніс людям загибель і сіяв ненависть». Розчавлений непомірністю випробувань, що йому судилися, Джослін вмирає. У розкрите, залите світлом вікно він бачить своє створіння. Шпиль, оплачений людськими життями, гріхом і стражданнями, підіймається із смердючої болотяної плинності, з’єднуючи землю і небо, являючи собою символ спрямованої до Бога пропащої душі Джосліна.

Книги Уїльяма Ґолдінга вже за життя письменника стали класикою. У 1983 р. йому була присуджена Нобелівська премія з літератури «за романи, які з ясністю реалістичного мистецтва, поєднаного з різноманіттям і універсальністю міфу, допомагають зрозуміти умови людського існування в сучасному світі».

У романі «Хапуга Мартін» (1956 р.) Голдінг прискіпливо розбирає людину «перед поглядом небес». Він детально описує повернення свідомості до моряка, що врятувався на голому рифі після загибелі корабля. Думка Мартіна рухається поволі, до нього поступово повертається відчуття власного тіла, яке представляється йому то величезним, що заповнює Всесвіт, то крихітною піщинкою (початок книги – суцільні перші плани, що допомагають читачу проникнутися відчуттями викинутого на сушу моряка).

Мучений спрагою, голодом, холодом, кілька страшних днів і ночей проводить Мартін на скелі. Ні на секунду не втрачаючи надії на порятунок, він починає обживати щербатий камінь посеред океану: робить запас дощової води, знаходить водорості й молюсків, споруджує кам’яну фігуру, щоб її було видно здалеку. Він визначає для себе правила, за якими житиме в очікуванні порятунку, і дає імена всім куткам своїх володінь. Мартін несхитно вірить в інтелект і вважає його своєю головною зброєю у боротьбі з безрозсудною стихією.

Коли героя починають відвідувати спогади і хворобливі видіння з минулого, запекла боротьба Мартіна зі смертю постає в новому світлі. Усе його попереднє існування ґрунтувалося на егоїзмі, на праві сильного зневажати права і гідність інших. Він використовував людей, силою і хитрістю намагався заволодіти дівчиною, яку кохав, підстроїв загибель друга, що був заручений із нею. Прізвисько героя, як часто у Голдінга, говорить саме за себе. Сліпо і люто чіпляється Мартін за життя, не каючись, не прагнучи примиритися з «безкорисливою акцією смерті». У фіналі з безодень уже згасаючої свідомості Мартін кидає виклик Богу: «Ти дав мені право вибору. Я підіймався по тілах зламаних і понівечених, я сам ламав їх, робив з них сходинки, щоб піти від тебе... Плювати я хотів на твоє небо».

Епілог приголомшує і примушує наново перегорнути роман. Як з’ясовується, помер Мартін майже миттєво, «він не встиг навіть скинути чоботи». Ця деталь надає твору нової глибини: передсмертні муки Мартіна не були муками фізичними, ті кілька секунд, які тривала агонія, – проекція всього його земного існування. Сам Голдінг говорив, що фізична смерть героя наступає на другій сторінці, і тлумачив свою книгу як алегорію чистилища – історію спокутування душі, що відкинула Бога.