Сердиті молоді люди

У середині 50-х рр. ХХ ст. майже одночасно в літературу прийшли кілька обдарованих молодих письменників, у яких було багато спільного, і перш за все – виражене в їх творах відчуття гострої незадоволеності порядком речей в тодішній Англії. Це прозаїки Джон Уейн (1925–1994), Кінгслі Уїльям Еміс (1922– 1995), Джон Брейн (1922–1986), Алан Силлітоу (народився в 1928 р.), драматург Джон Осборн (1929–1994). Їх перші романи і драма Осборна «Озирнися у гніві» (1956 р.) передавали складний настрій. Тут було багато скепсису з приводу розмов про добробут і стабільність, що нібито запанували в Англії назавжди. Роздратована, навіть гнівна, відповідь поколінню батьків, презирливо іменованому ними мовчазною або законослухняною більшістю. Були і відчуття якоїсь загальної моральної корупції, яку суспільство просто перестало помічати, і образа на епоху, що виявилася такою безбарвною.

Цих письменників – їм тоді було років по тридцять, не більше, – стали називати «сердиті молоді люди». Спочатку так говорили з іронією, але вони самі охоче прийняли подібне визначення. І коли рання спільність зникла і кожний з недавніх дебютантів пішов власним шляхом, воно збереглося в історії літератури.

Про те, що їх спочатку об’єднувало, нескладно здогадатися, прочитавши або подивившись на сцені хоча б «Озирнися в гніві». Герой п’єси Джиммі Портер, судячи з непрямих вказівок – інтелектуал, що махнув рукою на свої амбіції і швидко опускається. Його дратує, що не він сам, а поняття, що вважаються, не дивлячись на всю їх нісенітність, непорушними, визначають хід його життя. Портер не може з цим змиритися і не в силах чесно зізнатися самому собі, що йому судилася доля полоненого якихось не ним винайдених і для нього абсолютно неприйнятних норм, коли панує вульгарне жадання сьогохвилинного життєвого успіху і будь-які людські прагнення або вчинки оцінюються за стандартними мірками плоско усвідомленого соціального престижу.

На час виходу цієї п’єси, яка стала однією з найяскравіших театральних подій в Англії середини XX ст., подібні настрої і сам тип героя вже були знайомі публіці. Маніфестом «сердитих» послужили два романи: «Поспішай вниз» (1953 р.) Уейна і «Щасливчик Джиммі» (1954 р.) Еміса. Герой Еміса Джиммі Діксон, асистент кафедри історії провінційного університету, став, напевно, найвідомішим зі всіх персонажів, створених «сердитими молодими людьми». В усякому разі, найтиповішим. Його постійно охоплює злість через те, що на видних ролях в суспільстві знаходяться нікчеми на зразок його безпосереднього начальника, сухаря й педанта, що зробив завидну академічну кар’єру. Діксон переймається своєю рабською залежністю від міщанських норм і стандартів поведінки, він пристрасно прагне скинути їх гніт. Проте найсильніше відчуття зі всіх, які знайомі цьому герою, – страх, що примушує його йти уторованою дорогою конформіста. «Я не роблю того, що я хочу, тому що я боюся» – ось лейтмотив його розповіді про себе, яка залишає тяжке відчуття, хоча Еміс написав книгу, де багато гумору – то безтурботного, то жовчного.

У свідомості героя постійно стикаються бунтарські прагнення і боязкий інстинкт пристосуванця, причому саме він і бере гору. Тому бунт Джиммі – це тільки жести, або передражнювання, або насмішки, приховані від усіх. Або пристрасні мрії подібні до тієї, яка спокушає Діксона в першому епізоді його розповіді: ось зараз він збереться з духом і, схопивши свого мучителя-шефа, запхне його, перестрашеного і розгубленого, в унітаз, а потім почне з садистською насолодою спускати і спускати воду... Нічого цього, звичайно, не буде, і, натішившись своєю клоунадою за відсутності глядачів, герой слухняно прийметься виконувати відведену йому функцію. Діксону на роду написано вести нудні семінари, ні на йоту не вірячи в те, що сам він говорить з кафедри. А в разі необхідності він не полінується старанно розшаркуватися перед неуком в професорських лаврах.

Випробувальну лекцію, від якої багато в чому залежали його університетські перспективи, Діксон провалив, і, схоже, доля готова остаточно загнати героя в кут. Проте суспільство потребує тих, хто, вміло маскуючи свої істинні почуття, навчився догоджати, пристосовуватися. У результаті Діксон здається щасливчиком, якщо судити з того, як складаються для нього обставини. Але на перевірку він все ж таки нещасний, адже за це везіння довелося платити відмовою від власної особистості.

Людина, свідомість якої хоча й зазнає постійного тиску стереотипів, але ще не до кінця змертвіла; драматичні або комедійні життєві ситуації, у які знову і знову вона потрапляє якраз через те, що вона біла ворона, – ось типовий герой і найпоширеніший сюжет книг, написаних «сердитими молодими людьми».

У романі «Поспішай вниз» Уейн розказав історію університетського вихованця з нікому не потрібним дипломом ученого-гуманітарія в кишені. Цей герой, на відміну від Діксона, наділений завдатками цілісної і сильної особистості: не бажаючи грати за запропонованими йому принизливими правилами, він добровільно вирішує розділити долю тих, хто належить до нижчих шарів суспільства, – стає мийником вікон, потім санітаром. Йому здається, що подібний рух «вниз» зробить його по-справжньому вільним, позбавивши дріб’язкових турбот про життєвий добробут і соціальний престиж. Але притаманні йому багата фантазія і дотепність, що випадково виявилися, знайшли попит в рекламному бізнесі, і герой не витримав цієї спокуси. Він охоче продав свої обдарування, забувши про недавнє роздратування, яке викликали у нього святенництво, недоумкуватість, вульгарність англійського суспільства. Залишається лише порожня бравада своєю позірною незалежністю, а насправді герой повністю поневолений стандартною психологією шукача міщанського щастя.

Проіснувавши як рух порівняно недовго, до початку 60-х рр., «сердиті молоді люди» виступили спадкоємцями сатиричної традиції, закоріненої в англійському романі звичаїв починаючи з XVIII ст. Кращі книги цих авторів є історією бунтаря, що виявився неспроможним через те, що у нього, по суті, немає ні виношеної життєвої позиції, ні глибоких етичних переконань. Проте його закидам проти торжествуючої знеособленості і убозтва не можна відмовити у спостережливості, не вигаданий і сам конфлікт такого героя з навколишнім середовищем, яке зображується з барвистими подробицями, що змушують пригадати мистецтво Діккенса і Теккерея.

Згодом долі «сердитих молодих людей» склалися по-різному. Хтось, як Еміс, уважав за краще створювати дуже цікаві, але надто легкі книги. А хтось, як Брейн, автор яскравого роману про кар’єриста, що пожертвував коханням, «Шлях вгору» (1957 р.), став вкрай реакційним, а потім взагалі перестав писати. У кожному разі, зроблене ними всіма в 50-х рр. XX століття залишилося дуже помітною сторінкою в англійській літературі.