2.Кроки України на шляху до європейської інтеграції.

План відповіді:

1.Причини інтеграційних процесів в Україні.

2.Початок співпраці з ЄС. Підписання угод з ЄС, перші інвестиції країн ЄС в економіку України.

3. Україна і НАТО. Участь України у миротворчих операціях.

4.Сучасні економічні та культурні зв’язки з ЄС.

Основні дати: осінь 1995р. – Україна – член Ради Європи; липень 1997року – угода про особливе партнерство між Україною і НАТО; 2000р. – «касетний скандал», політична криза; 2005 – 2009рр. – (президент В. Ющенко) - розширення співпраці України з ЄС та блоком НАТО, 2005р. – визнання України з ринковою економікою; 2008р. – ЄС і країни Світової Організації Торгівлі проголосували за включення України до СОТ; з 2010р. – (президент В.Янукович) – згортання програм співпраці з блоком НАТО; відкриття карних справ проти опозиціонерів.

Особистість в історії: М.Я.Азаров, В.Янукович, В.Литвин.

Причини інтеграційних процесів в Україні :

• Потребивикористання у національнійсистемівідтворенняміжнародногоподілупраці для прискорення переходу до ринковоїекономікикраїни з метою їїрозвитку і зростаннябагатствасуспільства

• Відкриваютьсядодатковіможливості у створенніналежних умов для задоволенняжиттєвих потреб народу України

• Економічнийпотенціалнашоїкраїни, щодаєпідставу для належноїучасті у міжнародномуподіліпраці

• Спільне вирішення екологічних проблем людства

Співпраця з ЄС :

• 1997 — Перший Саміт Україна-ЄС (Київ), підписано угоду між Європейським Співтовариством по вугіллю та сталі та урядом України про торгівлю сталеливарними виробами

• 1 вересня 1998 р. – вступила у дію Угода про співробітництво України з ЄС

• 1999 — Третій саміт Україна — ЄС (Київ), ЄС підтвердив намір сприяти вступу України до СОТ; початок роботи щодо запровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС

• 2005 — Рада Європейського Союзу надала Україні статус країни із ринковою економікою

• 2008 — Набуття чинності угодами про спрощення візового режиму та реадмісію між Україною та ЄС

Україна і НАТО

• Липень 1997р. Кравчук підписав “Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО”, сторони забов’язались розширювати співпрацю з метою збереження миру в Європі та світі

• Президент Ющенко бачив в НАТО потужного партнера, але це фактично означало про відхід від співпраці з Росією

• З 2010 р . – президентство Януковича, відхід від зовнішньої політики, зорієнтованої на НАТО

Україна у миротворчих операціях

• Відмова від ядерної зброї від осені 1994р.

• 200-2001 р. – Україна головувала на засіданнях Ради Безпеки ООН

• Упродовж 1992 – 2006 рр. українські миротворці брали участь у таких миротворчих операціях:

• – Тимчасові сили ООН у Лівані (липень 2000 р. – квітень 2006 р.);

• – Багатонаціональні сили в Іраку (серпень 2003 р. – грудень 2005 р.);

• – Місія ООН у Сьєрра-Леоне (березень 2001 р. – березень 2005 р.);

• – Місія ОБСЄ у Грузії (1999 р. – 2005 р.);

• – Миротворчі операції Сили ООН з охорони (UNPROFOR) ( 1992 р. – 1995 р.);

• – Сили виконання угоди IFOR Сили стабілізації (грудень 1995 р. – грудень 1999 р.);

• – Місія ООН у Східній Славонії ПАООНСС (квітень 1996 р. – 1999 р.);

• – Місія ООН превентивного розгортання в Македонії (червень 1995 р. – березень 1999 р);

• – Місія ОБСЄ з верифікації у Косово (1998 р. – 1999 р.);

• – Місія ООН в Анголі (січень 1996 р. – лютий 1999 р.);

• – Місія ООН у Гватемалі (МІНУГУА) (січень – травень 1997 р.);

• – Місія ООН у Таджикистані (грудень 1994 р. – березень 2000 р.);

• – Міжнародні сили з підтримки миру в Косово, СРЮ (КФОР) (1999 р. – 2003 р.);

• – Місія ООН в Афганістані (квітень 2000 р. – травень 2001 р.);

• – Місія ООН на півострові Превлака, Хорватія ( січень 1996 р. – грудень 2002 р.);

• – Гуманітарна місія в Державі Кувейт (квітень – серпень 200 3р.).

Білет №24

Питання№1

Соціально-політичний лад в Україні в 30-х рр. Масові репресії та їх жертви.

План відповіді

1.Зміни у складі населення України.

2.Репресивна політика сталінізму. Ідеологічне виправдання терору.

3.Конституція УРСР. Компартія в політичній системі суспільства. Сталінізм і його провідники в Україні.

1)За 1929 — 1938 pp. соціальна структура населення України радикально змінилася.У результаті здійснення «генеральної лінії на соціалістичну індустріалізацію» істотно зросла чисельність робітничого класу. Розбудова державного господарства супроводжувалася випереджаючим зростанням чисельності службовців. Проте найголовніші зміни відбулися у селі. Багатомільйонне селянство, яке господарювало самостійно і було власником виробленої продукції, відійшло у минуле. Натомість з'явилися підневільні колгоспники, в усьому залежні від найближчих і далеких начальників. Сільське господарство стало елементом командної економіки.Економічна криза часів першої п'ятирічки, причиною якої були форсована індустріалізація і пов'язана з нею суцільна колективізація селянських господарств, тяжко позначилася на життєвому рівні. Найбільш постраждали не захищені картковою системою селяни.Стабілізація сільськогосподарського виробництва в останні роки другої п'ятирічки сприяла ліквідації нормованого розподілу і підвищенню життєвого рівня населення міста та села. Проте матеріальний добробут зріс лише порівняно з кризовими роками. Коли тоталітарна держава побудувала цілісну командну економіку, вона вперше дістала можливість на власний розсуд встановлювати пропорції між споживанням і нагромадженням. На споживання держава тепер виділяла мінімум, а обсяг нагромадження збільшувала щедрою рукою, особливо у військовій сфері.Економічна стабілізація в роки, що передували Другій світовій війні, не стала основою політичної стабілізації. Навпаки, у 1937 — 1938 pp. стався колосальний сплеск червоного терору. Найінтенсивніше полювання на «ворогів народу» здійснювалось в Україні. Протягом другої половини 1930-х p. у республіці було репресовано 360 тис. чоловік.Масштаби репресій десятикратно зросли якраз після прийняття «найбільш демократичної в світі Конституції». Отже, в суспільно-політичному житті конституційні норми не діяли.Дійсністю залишалася диктатура компартійно-радянської олігархії. Після 1928 р. вона утвердилася в єдино можливій для існування стійкій формі — як режим особистої влади.Сталінський терор наочно показав величезну небезпеку для всього народу комуністичної диктатури, встановленої під виглядом «народовладдя». Репресії торкнулися і опонентів режиму, і провідників диктаторської влади в усіх створених нею ієрархічних структурах, і людей, які не брали активної участі в суспільно-політичному житті

2) Українізація — політичне просування і впровадження елементів української мови та української культури, в різних сферах життя.Українізація 1920-30 років була складовим елементом загальносоюзної кампанії коренізації.

Згортання українізації, причини згортання: 1.Головним болем для українізації стало т. зв. націонал-ухильництво. Воно пов'язувалося насамперед з кількома іменами: письменника Миколи Хвильового, який своїм гаслом «Геть від Москви» закликав до подолання провінціалізму української культури, звільнення ЇЇ від рабського наслідування російських зразків, творчого засвоєння європейського досвіду; наркома освіти Олександра Шумського, що різко засуджував російський шовінізм та централізм; економіста Михайла Волобуєва, котрий стверджував, що економічна політика СРСР заснована на нехтуванні інтересів України і є, по суті, колоніальною. 2.До певного часу московське керівництво, зайняте внутріпартійною боротьбою, не могло ефективно втручатися в українські справи. Та в міру зміцнення позицій Й.Сталіна, формування адміністративно-командної системи ситуація значно погіршувалася. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність України, набирала сили тенденція до унітаризму. Поступово розмивався закладений у Конституції 1924 р. розподіл компетенции Союзу та республіки, суверенітет якої ставав дедалі формальнішим. 3.Головною загрозою для «соціалістичного ладу» було оголошено місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як раніше. Це стало сигналом до повсюдного наступу на українізацію. Апарат комісаріату освіти, головного провідника політики українізації, був повністю заміщений на обласному рівні, і на 90 % — на районному. Звільнено з роботи 6лизько 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. З 1938 р. в українських школах стало обов'язковим вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських. Зменшувалася кількість українських шкіл, скорочувалися наклади україномовної продукції, закривалися українські театри тощо. 4. Масовий терор, започаткований ще В.Леніним відразу після перемоги більшовицького перевороту. З кін. 1920-х років він набрав особливого розмаху і був спрямований насамперед проти української інтелігенції. Незабаром українізацію було потоплено в крові, задушено в муках штучного голодомору.

Наслідки українізації:

Процес українізації, запроваджений більшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрівся з бурхливим процесом українського національного відродження, що йшло знизу вверх. Відповідно, середина — друга пол. 1920-х років стали періодом значних зрушень у менталітеті українства, подоланні наслідків багатовікової русифікаторської політики, розширення сфери дії української мови, нового осмислення традицій, національних цінностей. Українізація сприяла поверненню в Україну значної кількості діячів культури, які з різних причин опинилися за кордоном. Все це привело до зростання впливу національної ідеї, що лякало Москву.

3) Надзвичайний VIII з'їзд рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося:

- в СРСР побудовано соціалістичне суспільство.

- скасовано категорію «позбавленців», тобто осіб, які усувалися з політичного життя через їх приналежність до «експлуататорських верств».

- Селяни одержували рівні з робітниками права обирати і бути обраними в усі органи влади.

-Виборчі округи в містах мали формуватися не за виробничими одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців.

- Система функціонування влади також ставала іншою: з'їзди рад різного рівня замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і верховних (республіки та Союзу) рад. . Ради не були самостійною владою у своїй традиційній формі, і вони не могли стати такою владою в парламентській формі, тому що цілковитий контроль над державою і суспільством здійснював підвладний генсеку партійний апарат.

У Конституції 1936 р. було зазначено, що комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій.

Ці зміни в Конституції не означали, що партія поступається принципами. Стверджувалося, що експлуататорські класи винищені (при цьому обов'язково додавали: «як класи», тобто не як сукупність фізичних осіб), а тому зникла соціальна база для класової боротьби всередині суспільства. Але графу «соціальне походження» в паспорті і в усіх анкетах було залишено.VII з'їзд рад прийняв таке рішення. Для підготовки проекту Конституції було створено комісію під головуванням Сталіна. Але тепер йшлося вже не про деякі зміни, а про підготовку тексту нової Конституції.

В 1937 — 1938 pp. була саме потреба зміцнити сталінську диктатуру в умовах нових виборчих процедур.Конституції союзних республік було розроблено за зразком союзної.

Конституція СРСР 1936 р. містила статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалися свобода друку і зборів, недоторканність особи, житла й листування, принцип відкритості судових процесів, підтверджувалося право звинувачуваного на захист тощо. Зафіксовані в Конституції демократичні норми вражаюче не узгоджувались з практикою терору, але це ніскільки не турбувало тих, хто розробляв і затверджував проект Основного Закону.

Основні дати: 1928 -1939 рр. – роки радянської модернізації економіки України (перша та друга п’ятирічки); 1928 – 1940рр. – 25% службовців та спеціалістів народного господарства мали вищу освіту; 1930-1933рр. – початок згортання українізації, масові арешти членів комісії з українізації; репресії серед керівників КП(б)У та Ради Народних Комісарів; 1934р. – ХХVІІ з’їзд ВКП(б), арешт і страта голови рахункової комісії В.Затонського; 1937р. – репресії проти вищого військового командування; 30 січня 1937р. – затвердження нової Конституції УРСР.

Особистість в історії: Х.Раковський, Ю.Коцюбинський, С.Косіор, В.Чубар, В.Затонський, Й.Якір, М.Скрипник.

Питання №2

Рух опору в Україні та його течії. Діяльність ОУН та УПА.

План відповіді

1.Дві течії руху опру: а)радянський;б)діяльність УПА та інших націоналістичних військових угрупувань.

2. Молодіжні підпільні організації

3. Внесок українців у перемогу над фашистами.

1) Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров'ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і в 1930-ті pp. було ліквідовано партизанські бази в прикордонних районах.

Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху(УШПР, створений у червні 1942 р.) У містах і селах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля.Представники націоналістичного руху у роки війни намагалися відновити незалежність України. Вони воювали і проти фашистів, і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була ОУН.

У 1940р.- відбувся розкол на ОУН(М) на чолі з А.Мельником то ОУН(Б) на чолі з С.Бандерою(різними методами досягнення мети – створення незалежної України:бандерівці робили ставку на власні сили й фктивні методи боротьби, а мльниківці покладали великі надії на німців).

До початку війни ОУН співробітничала з німцями. Проте спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, а також керівника радикального крила ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія.

Характеристика	Течія
	Радянська	Націоналістична
Мета	Визволення від загарбників
	Відновлення радянської влади	Відновлення української держави
Організаційне офо­рмлення	1941—1942 pp. Партизанські загони, з'єднання; радянське підпілля (3500 підпільних ор­ганізацій і груп)	Похідні групи (1941 p.), Поліська Січ (1941 p.), Українська повстанська армія (УПА) (листопад 1942 р.) та інші загони, підпілля ОУН
Кількість, тис. осіб	200—600	50—200 (похідні групи— 5)
Командири	С. Ковпак, О. Сабуров, О. Федоров, М. Наумов. Український штаб партизанського руху очо­лював Т. Строкач	Командир Поліської Січі — Тарас Бульба (Бо-ровець). Командуючі УПА: Д. Клячківський (К. Савур), Р. Шухевич (Т. Чупринка)
Основні райони дій	Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина	Волинь, Галичина, українське Полісся
Специфіка бойових дій	Діяльність партизанів як правило підпорядковувалася та узгоджувалася з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по во­єнних об'єктах, розвідка, допомога в перепра­ві через річки тощо. Найбільші координовані операції партизанів: «Рейкова війна» і «Кон­церт» по зриву перевезень воєнних вантажів на залізницях, а також рейди великих парти­занських з'єднань по тилах ворога	Переважно діяла як самооборона населен­ня — витіснення окупаційної адміністрації, створення української, захист населення від сваволі влади, зрив спроби вивозу до Німеччини -продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по периметру і в середині контрольованої тери­торії. Напади на воєнні об'єкти здійснювалися в основному з метою оволодіння зброєю

УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України.

Партизанські дії УПА були спрямовані проти німців та їхніх союзників, польських військових формувань і населення, радянських партизанських загонів, а згодом і підрозділів Червоної армії. Лише у жовтні—листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Кількість членів УПА за різними даними становила від 30 тис. до 100 тис. бійців.Із приходом Червоної армії в Західну Україну радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 1950-х pp. і мала надзвичайно жорстокий характер.І радянські партизани, і ОУН—УПА намагалися зібрати і сконцентрувати українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім Другим фронтом Великої Вітчизняної війни

2) а)Підпільна молодіжна організація спротиву «Партизанська іскра» (1941 - 1943), діяла в селі Кримка Первомайського району Миколаївської області.

Заснування

"Партизанська іскра" діяла в тилу німецько-фашистських військ з кінця 1941 р. по лютий 1943 р. Її керівниками були директор середньої школи В. С. Моргуненко, учень 10-го класу П.К. Гречаний, учні Д.Г. Дяченко, Д.Н. Попик та ін. "Партизанська іскра" налічувала 30 членів організації і 40 чол. залучила до підпільної роботи. Вони приймали по радіо зведення Радінформбюро, поширювали антифашистські листівки, здійснювали диверсії на залізниці, на лініях зв'язку. Підпільники проводили агітацію серед населення Миколаївської області, напали на жандармський пост і звільнили двох заарештованих товаришів.

Діяльність

У грудні 1942 року патріоти пустили під укіс ворожий ешелон з солдатами і боєприпасами. Незабаром організували втечу 200 військовополонених з табору в Новоандріївці. Партизани збирали зброю, боєприпаси, організовували саботаж, диверсії.У червні 1942 року «Партизанська іскра» пустила під укіс неподалік від села Кримка німецький військовий ешелон з 48 вагонів, платформ, завантажених воєнною технікою і боєприпасами, бензоцистерн з паливом.

Під час бойового завдання у ніч на 15 лютого 1943 року була арештована група з 10 партизанів, наступного дня – ще четверо. У ніч з 17 на 18 лютого 1943 р. іскрівці на чолі з Парфентієм Гречаним здійснили напад на жандармський пост, де знаходились арештовані товариші, і звільнили їх. Після цього почалися арешти членів підпілля, до кінця лютого усі члени «Партизанської іскри» були арештовані

Б)«Неско́рена полтавча́нка» — підпільна комсомольська молодіжна організація, яка діяла в Полтаві в період окупації міста німецько-фашистськими загарбниками.

Історія підпілля

Ядро організації сформувалося в листопаді 1941 року. До складу організації входило 20 чоловік, у тому числі один комуніст, 5 комсомольців і 14 чоловік «позапартійної» молоді. Керівником організації вважається піонервожата полтавської середньої школи № 10 комсомолка Олена (Ляля) Убийвовк^[1].

Сучасні дослідники вважають, що керівником організації був радянський офіцер, кореспондент газети «Красная Звєзда» Сергій Сапіго, який втік з фашистського полону. З часом до «Нескореної полтавчанки» приєдналися підпільні групи, що діяли в Мачухах, Абазівці, Мар'янівці, Шкурупіях.Крім того, члени групи виготовляли і поширювали антифашистські листівки. Всього було поширено різних назв листівок до 2 тисяч примірників. Група патріотів також брала участь у визволенні радянських військовополонених, зірвала кілька відправлень молоді до Німеччини, готувала диверсійні акти^].

Підпільна організація не мала радіозв'язку з радянським командуванням.

6 травня 1942 року гестапо заарештувало найактивніших учасників організації. Після жорстоких тортур 26 травня шестеро з них — Сергій Сапіго, Ляля Убийвовк, Сергій Іллєвський, Борис Серга, Валентина Сорока і Леонід Пузанов були розстріляні за міським цвинтарем у Полтаві. Решту затриманих німці відпустили^.

В)«Молода́ гва́рдія» — молодіжна підпільна антифашистська організація, факт реального існування й характер діяльності якої в сучасній історичній науці дискутується.За офіційною радянською версією, «Молода гвардія» діяла в окупованому нацистами місті Краснодоні від середини 1942 року.Членів організації називано «молодогвардійцями». Вони нібито поширювали антифашистські листівки, улаштували пожежу на біржі праці, під час якої знищено списки людей, яких мали відправити до Німеччини на примусові роботи, проводили диверсії.У СРСР організація стала відома з виразно пропагандистського роману Олександра Фадєєва «Молода гвардія» (1946, друга редакція, змінена на вимогу партійного керівництва — 1951).