1.Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920рр.

План відповіді:

1.Історичне значення національної революції.

2.Уроки боротьби за українську державність.

Основні дати: 1917 -1920 роки – існування незалежної української держави: УНР Центральної Ради, Українська Держава часів Скоропадського, УНР періоду Директорії; кінець 1917 – 1920рр. – воєнні дії на території України.

Особистість в історії: М.Грушевський, В.Винниченко, С. Єфремов, С.Петлюра, К.Левицький, Є. Петрушевич, Н. Махно, П.Скоропадський, Х.Раковський, В.І.Ульянов-Ленін.

2.ХХ з’їзд КПРС. Зародження дисидентського руху в Україні в період десталінізації. «Шістдесятники».

План відповіді:

1.ХХ з’їзд КПРС. Вплив десталінізації на культуру і духовне життя в Україні.

2.Розвиток культури та мистецтва.

3. «Шістдесятники».

4.Зародження дисидентського руху.

Основні дати: березень 1953р. – смерть Сталіна, прихід до влади М. Хрущова; 1956р. – ХХ з’їзд КПРС, промова Хрущова «Про культ особи Сталіна», 1956 – 1959рр. – поява нових періодичних видань, літературних творів, видання першої «Української Радянської енциклопедії»; створення наукових центрів, творчих спілок: Спілка журналістів України, Спілка працівників кінематографії.

Початок 1963року – конференція з питань культури української мови; серпень-вересень 1965року – хвиля арештів лідерів українського дисидентського руху; грудень 1965року – І.Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Особистість в історії: М.Хрущов, Л.Лук’яненко, І.Кандиба, І.Світличний, брати Горині, П. Григоренко, І.Дзюба, В.Стус.

Українська революція 1917-1921 років ( Визвольні змагання 1917—1921 років) — черга подій, метою яких було політичне самовизначення українського народу у формі поновлення та захисту державності. Після кількох років тяжкої боротьби на декількох фронтах одноразово незалежна Україна зазнала поразки й у кінцевому рахунку українські землі залишилися поділеними між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

У 1917—1920 рр. відбувається зростання національно-демократичного руху, національне пробудження українського народу. Відомий діяч революції С. Петлюра відзначав, що тепер українці стали існувати «як нація, що знає, чого вона хоче і куди їй йти». Виразниками ідеї боротьби за незалежність України на різних етапах були: Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3—4 березня 1917 р. на чолі з М. Грушевським, з 29 квітня 1913 р. — Українська Держава (гетьман П. Скоропадський), з 14 листопада 1918 р. — Директорія УНР, а на західноукраїнських землях — Західноукраїнська Народна Республіка. В українського народу завжди була глибока віра в можливість державотворення. «Ти переможеш, Великий Народе Мученику... задля спокійного будівництва могутньої держави України, задля щасливої праці майбутніх поколінь», — писав один із борців за волю. Українська революція стала періодом масового героїзму і високих патріотичних почуттів народу України. Найбільш яскраво це проявилося у боях під Крутами, Мотовилівкою, Базаром, під час оборони Кам'янця-Подільського армією УНР. Під час революції на політичну арену вийшли такі неординарні історичні особистості, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Скоропадський. С. Єфремов, Є. Петрушевич, Н. Махно. 1)Історичне значення визвольних змагань 1917-1920 pp. полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського державотворення, який бере початок з часів Київської Русі. Українці знову нагадали про себе всьому світові як окрема нація, яка має повне право на власну державу. Українській Народній Республіці і Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти і зміцнити незалежність і стати в ряди європейських держав. Здобуті досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за Українську державу і знадобились наприкінці XX століття.

2)Основні історичні уроки боротьби за незалежність: — для успішної політичної боротьби необхідне об'єднання всіх національно-патріотичних сил, уміння провадити політику взаємних компромісів і поступок; — будь-які політичні зміни мають супроводжуватися значними соціально-економічними реформами, спрямованими на підняття добробуту народу; — для захисту завоювань необхідне створення боєздатної армії; — необхідне проведення дійової політики стосовно національних меншин; — необхідна широка міжнародна підтримка, особливо з боку найбільш розвинених країн світу.

Висновок. Боротьба за незалежність українського народу ускладнювалася кривавою громадянською війною. Для розбудови й існування незалежної держави керівні кола мусили дотримуватися політики компромісів. Досвід парламентаризму часів УНР маємо враховувати в сучасній Україні

2) Переломною подією в суспільно-політичному життя Радянського Союзу став ХХ з’їзд КПРС, який відбувся у лютому 1956 року. В історію цей з'їзд увійшов насамперед завдяки надзви­чайно відвертій доповіді на закрито­му його засіданні тодішнього першого секретаря ЦК партії М.Хрущова «Про культ особи Й.Сталіна та його наслід­ки». З'їзд засудив широку репресивну практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як «культ особи Й.Ста­ліна», гостро виступивши проти масо­вих репресій ЗО — 40-х років.

XX з'їзд зазвичай вважається моментом, що поклав кінець сталінській епосі і що зробив обговорення ряду суспільних питань дещо вільнішим; він знаменував ослаблення ідеологічної цензури в літературі і мистецтві і повернення багатьох раніше заборонених імен. Проте на ділі критика Сталіна прозвучала лише на закритому засіданні ЦК КПРС після закінчення з'їзду (див. нижче).

На з'їзді обговорювалися звіти центральних органів партії і основні параметри 6-го п'ятирічного плану.

З'їзд засудив практику відриву «ідеологічної роботи від практики комуністичного будівництва», «ідеологічного догматизму і начетнічества».

Обговорювалося також міжнародне становище, роль соціалізму як світової системи і боротьба його з імперіалізмом, розпад колоніальної системи імперіалізму і становлення нових країн, що розвиваються. В зв'язку з цим був підтверджений ленінський принцип про можливість мирного співіснування держав з різним соціальним ладом.

З'їзд ухвалив рішення про різноманіття форм переходу держав до соціалізму, вказав, що громадянські війни і насильницькі потрясіння не є необхідним етапом шляху до нової суспільної формації. З'їзд відзначив, що «можуть бути створені умови для проведення мирним шляхом корінних політичних і економічних перетворень».

Своєрідною підготовкою до критики Сталіна став виступ на з'їзді А. І. Мікояна, який різко розкритикував сталінський Короткий курс історії ВКП(б), негативно оцінив літературу з історії Жовтневої революції, Громадянської війни і радянської держави.

За свідченням іншого члена сім'ї Мікоянів,- авіаційного конструктора і делегата з'їзду Артема Мікояна, зал сприйняв виступ промовця негативно.

З'їзд вибрав ЦК КПРС в кількості 133 членів і 122 кандидатів, центральну ревізійну комісію у складі 63 членів.

Процес десталінізації і лібералізації суспільного життя сприяв розвитку культури й духовного життя суспільства. Цей період якісних змін у культурній та ідеологічній сферах дістав назву «відлига». У 1958 р. була проведена шкільна реформа: введена обов'язкова 8-річна освіта, учні мали одержувати загальноосвітні й технічні знання; були створені школи робітничої і сільської молоді; організовувалися школи-інтернати для дітей-сиріт, дітей-інвалідів. У 1959 р. в Україні було прийнято новий закон, який надавав право батькам обирати мову навчання для своїх дітей. Цей закон сприяв процесу русифікації України. На захист української мови виступили М. Рильський і М. Бажан, які у листі, що був опублікований у газеті «Правда», висловилися за рівноправне вивчення в школах України російської та української мов.

Атмосфера лібералізації сприятливо позначилася на розвитку гуманітарних дисциплін. Поява суспільно-політичних наукових і літературних журналів («Прапор», «Український історичний журнал», «Всесвіт», «Знання та праця», «Народна творчість та етнографія» та ін.) стимулювала творчу і дослідницьку активність української інтелігенції. Розвитку української літератури сприяли твори М. Рильського, М. Стельмаха, О. Гончара, що були відзначені Ленінською премією за видатні заслуги в галузі літератури. Знаменною подією в Україні стало народження талановитого покоління українських літераторів, письменників, літературних критиків — В. Симо-ненко, М. Вінграновський, Ліна Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І.Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Це були представники нової духовної течії — «шістдесятники». Творчість «шістдесятників» розвивалася під впливом інтересу до письменників «розстріляного відродження» та ідей письменників Заходу: Е. Хемінгуея, Е. М. Ремарка, Ф. Кафки, А. Камю та ін. «Шістдесятники» прагнули розкрити у своїй творчості стан душі людей, вільних від застарілих стереотипів, страху. У своїх творах вони відображали природне людське прагнення бути щирим, розкутим, індивідуальним і неповторним. Однак серед «шістдесятників» не було відкритих супротивників радянського режиму, деякі прагнули лише удосконалити його. У період хрущовської «відлиги» пробуджується громадянська активність і національна самосвідомість українського суспільства, виникають національно-культурні осередки. У Києві центром духовного життя став клуб творчої молоді «Супутник», президентом якого був Л. Танюк, активними членами — І. Драч, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. У Харкові демократично налаштована інтелігенція гуртувалася навколо поета Б. Чичибабіна. Діяльність творчої інтелігенції України сприяла проведенню в 1963 р. конференції з питань культури української мови. Учасники конференції торкалися питання про розширення використання української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. У середині 1950-х — середині 1960-х рр. знову посилюється антирелігійна кампанія. Так, якщо в 1954 р. в Україні було закрито 64 церкви, то в 1962 р. ця цифра зросла до 1144. Висновок. У період хрущовської «відлиги» відбулася активізація культур¬ного і духовного життя суспільства.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Білет №15

№1Нова економічна політика і особливості її впровадження в Україні.

1. Політика "воєнного комунізму".

Після скількох невдач в українському уряді до влади в Україні збройним

шляхом прийшли більшовики. Почавши докорінну ломку всіх

соціально-економічних відносин. В перші роки радянської влади

характерною ознакою економічного життя були згортання виробництва,

нестача харчів та палива, численне безробіття. Значною мірою ця ситуація

була спричинена політикою більшовиків. Більшовики здійсньючи свою

програму прагнули негайно встановити так званий соціальний лад, прагнули негайно встановити так званий соціальний лад,

перетворивши народи так званої колишньої царської Росії, у тимчасовий і

український, на об’єкт небаченого за масштабом і жорстокістю

експерименту. З метою виконання програми більшовиків, а також з метою

забезпечення Червоної армії продовольством, сотень тисяч радянських

чиновників, а також населення промислових центрів навесні 1919р. на

території маріонеткової УСРР було проведено жорстоку економічну політику

– політику "воєнного комунізму ", яка передбачала націоналізацію всієї

землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію,

ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів

і товарів. Під вплив партії також було взято фінанси. Нова влада

заборонила діяльність банків, провела конфіскацію золота і інших

цінностей. Фінанси України повністю підпорядкувалися фінорганам Росії.

Паралельно одержавлювалась промисловість. Його проводила, утворена 1

грудня 1917р., Вища рада народного господарства Росії (ВРНГ). 22 січня

1917р. ВРНГ постановила, що державною власністю Російської федерації

були оголошені акціонерні товариства "Продамед" і "Кровля". Вланістю

Російської федерації також стали проголошені 9 з 15 великих

металургійних заводів України, які виплавляли 80% чавуну і сталі.

Власністю РСФРР проголосили 230 великих шахт, суднобудівні заводи

Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава і інших міст. 11тис.

Підприємств було націоналізовано протягом 1920 р. в Україні. Державні

підприємства в умовах розрухи не діяли, що спричинили масове безробіття

і змусило сотні тисяч робітників виїжджати у село.

2.суть НЕПу

Визнавши провал "воєнного комунізму", В. Ленін переконав делегатів X з'їзду РКП(б), який відбувся в березні 1921 p., ухвалити рішення про заміну продрозкладки натуральним податком, про перехід до нової економічної політики. Це була політика компромісу, вимушеного відступу від негайного будівництва комунізму. По суті, неп означав перехід від адміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізму. Замість реквізиції зерна шляхом розкладки селянство обкладалося помірним продподатком. Сплативши його, селянин міг вільно продавати надлишки зерна за ринковими цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. А це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції. Було легалізовано приватну торгівлю, припинено заснування нових колгоспів та радгоспів. Неп допускав передачу дрібних підприємств в оренду, приватну власність, іноземні концесії, що сприяло розвитку приватної ініціативи й економічного життя загалом. Появилися так звана нова буржуазія — орендатори, торгівці-оптовики, біржові маклери, комісіонери, промисловці-фабриканти тощо. їх називали людьми непу — непманами. Діяльність непманів швидко виводила країну з економічного хаосу і розрухи. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом 1921—1923 pp., з повстанським рухом. У середині 20-х років відійшла в минуле господарська розруха. Було досягнуто довоєнного рівня сільського господарства, виробництва предметів споживання. Відставала лише важка промисловість, яка перебувала під контролем уряду. Неп був для нього справою тактики, заспокоєнням селянських мас, а стратегічна мета залишалася незмінною — побудова комуністичної економіки без приватних власників, то-варно-грошових відносин і ринку. Тому вже в 1922 р. Ленін заявив, що відступ закінчено. Але, як зазначав він, "неп не означає відмову від терору, до терору ми ще повернемось". Серед негативних наслідків непу слід назвати ножиці цін, карткову систему, безробіття, загострення соціальних суперечностей тощо. Тому велика частина населення виявляла невдоволення непом. Саме на них спирався Сталін, який у 1929 p., відкинувши неп, повернувся до "воєнно-комуністичних методів" будівництва соціалізму.

3. Політичні та економічні наслідки непу.

Навесні 1923 р. економічна ситуація в країні загострилася. Почалися труднощі із збутом промислової продукції, особливо тієї, що призначалась для селян. Головною ознакою кризи стала невідповідність між цінами на промислову та сільськогосподарську продукцію. На той час сільське господарство було відбудовано на 70% порівняно з 1913 p., а промисловість — на 39%. До цього додалися помилки у промисловому будівництві та кредитній політиці. Невідповідність між темпами розвитку окремих галузей, управлінські прорахунки призвели до підвищення цін на промислову та зниження цін на сільськогосподарську продукцію.

Крім того, селянство, яке вперше отримало змогу сплачувати податок не тільки в натуральній, а й у грошовій формі, несподівано для хлібозаготівельних організацій обрало останню. Щоб отримати гроші для сплати податку, селяни восени викинули на ринок дуже значну кількість хліба. Ціни на нього різко знизилися. Внаслідок цього "ножиці цін" на сільськогосподарські та промислові товари розійшлися настільки, що зробили для селян невигідною купівлю промислової та продаж сільськогосподарської продукції.

Труднощі зі збутом промтоварів зумовили дефіцит обігових коштів, що спровокувало збільшення випуску знецінених грошей і, відповідно, поглиблення кризи. За такої ситуації навіть дуже потрібні промислові товари ніхто не купував через їх високу ціну. Криза збуту, деформувавши торгівлю, зумовила зменшення надходження грошей у промисловість, через що на багатьох підприємствах навіть не виплачували зарплату. У зв'язку з цим нерідко робітники організовували страйки. Задля пом'якшення кризи передбачалося вжити заходи зі зниження собівартості продукції завдяки зменшенню накладних витрат, сприянню завантаженості підприємств, підвищенню продуктивності праці, вдосконаленню політики цін.

Криза продемонструвала, що проблеми, які виникали у процесі здійснення непу, уряд намагався вирішити за рахунок селянства, а це призводило до напруження у всьому суспільстві. Необхідного висновку з цього не було зроблено і, як наслідок, у 1925 р. виникла нова криза, щоправда меншого масштабу. Знову постали труднощі у хлібозаготівлі, оскільки планові органи не врахували, що після попереднього неврожайного року селянство в поточний врожайний рік значну частину хліба відклало "про запас". Це призвело до зменшення експорту хліба, недоотримання валюти, а значить і до зменшення імпорту обладнання. Були допущені помилки в кредитуванні, що призвело спочатку до необґрунтованого розширення виробництва і капітального будівництва. У результаті дефіциту коштів будівництво заморожувалося, зростало явне й приховане безробіття. Попереднє зростання чисельності робітників спричинило збільшення сум виплат заробітної плати, зростання платоспроможності й, відповідно, попиту на продукти, зростання цін на них. Селяни почали отримувати за свою продукцію більше грошей, у їхніх руках зосереджувалися значні суми. Коштів у населення стало більше, а товарів не вистачало, оскільки темпи зростання виробництва відставали від темпів росту грошових доходів населення. Загострився "товарний голод".

Уряд вдався до "замороження" недобудованих об'єктів, скорочення імпорту, підвищення непрямих податків. У 1925 р. було запроваджено державну торгівлю горілкою, що збільшило надходження до держбюджету. Внаслідок цих заходів господарську рівновагу вдалося відновити, але проблеми залишалися, головна з них — дефіцит коштів для розвитку економіки.

№2Державотворчі процеси в Україні 1991-2010рр.

1.Початок державотворчих процесів. Створення законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. 

Проголошення незалежності України, заборона діяльності Комуністичної партії, перемога на президентських виборах 1 грудня 1991 р. Л. Кравчука і розпад Радянського Союзу створило в Україні нову соціально-лолітичну ситуацію. Відходила в минуле радянська епоха з її тоталітарним політичним режимом, одержавле-ною і  підпорядкованою інтересам  імперського  центру економікою, деформованими міжнаціональними відносинами. Повий час поставив перед суспільством нові завдання: знищення віджилих політичних структур і творення правової демократичної держави; трансформування централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову,  зорієнтовану на соціальні потреби людей; національне відродження й оздоровлення міжнаціональних  відносин  в  Україні; становлення рівноправних стосунків з іншими державами та перетворення України на сучасну європейську державу.

Суспільні перетворення у таких Масштабах справедливо називають революційними. Історія розпорядилася так, що в Україні ці перетворення відбуваються мирним шляхом. Але їхнім наслідком стало складне й тривале співіснування старого й нового. Ця обставина диктує необхідність злагоди та згуртування усього суспільства, відмови від вузькогрупових інтересів заради всенародних. Вирішальне значення при цьому повинен мати чіткий і послідовний курс на докорінні, фундаментальні реформи з урахуванням реальних інтересів та потреб громадян, їхніх уподобань, звичаїв, традицій, дотримання соціальної справедливості.

Від усвідомлення цієї істини головними соціальними групами й політичними силами країни залежить успіх чи невдача на складному і тернистому шляху подолання старого й віджилого, утвердження нового, збереження перспективи на майбутнє.

Здобуття Україною незалежності, її добробут та  вільний вихід з СРСР, що самоліквідувався, поставив проблему розбудови елементів державності. До цього часу Українська РСР мала тільки її формальні атрибути, бо входила до складу СРСР. Ключові питання життєдіяльності республіки вирішувались союзними органами влади, або як тоді говорили — Москвою. Тепер уся повнота відповідальності переходила до України. Вона стала самостійною державою.

2. Вибори до Верховної Ради і президентські вибори 1994рр. Діяльність нової Верховної Ради і президента.

У січні 1993 р. на виборах президента Криму їм вдалося привести до перемоги лідера Республіканської партії Криму Ю. Мєшкова. Останній,незважаючи на зваженість та толерантність політики Києва щодо Криму, одразу ж узяв курс на рішучу конфронтацію. З порушенням чинного загальноукраїнського законодавства було прийнято ряд ключових документів. Апофеозом стало прийняття у травні 1994 р. нелегітимного Закону про відродження державності Республіки Крим. Ллє у такій ситуації українське керівництво не допустило силових методів вирішення питань, залишаючись на позиціях демократизму.

Розбудова Української держави відбувалася  в умовах загострення економічної та соціальної кризи. Здобувши незалежність, основна маса населення України не відчула поліпшення свого матеріального становища. Частина людей пов'язувала ці негаразди з діяльністю Президента і Верховної Ради. З вимогою їхнього переобрання виступали члени багатьох політичних партій, депутати різних рівнів, страйкарі тощо. Врешті-решт, під тиск5ом страйкуючих шахтарів у червні 1993 р. було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри чи недовіри Президентові та Верховній Раді. Це рішення викликало нове загострення політичної ситуації в країні, посилило політичне протистояння. Прагнучи загасити конфлікт цивілізованими методами, Верховна Рада, за погодженням із Президентом, прийняла рішення про проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради та виборів Президента України. Вибори до Верховної Ради після тривалих дискусій було вирішено проводити за мажоритарною системою. Це означало. Що висування кандидатів проводилося не за партійними списками, а по територіальних округах. Таке рішення значно обмежило можливості політичних партій та громадських об'єднань впливати на виборчий процес. Проте й за цих умов активність партій не зменшилась. Наприкінці 1993 — на початку 1994 р. відбулися з'їзди більшості політичних партій, об'єднань. Руху, на яких були прийняті їхні передвиборні платформи і програми. Вони активно включились у виборчий марафон, а згодом заявили про себе в стінах парламенту.

 3. Вибори до Верховної Ради України 1998року та президентські вибори 1999р. 

29 березня 1998 р. в Україні відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Народних депутатів обирали на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Згідно із законом "Про вибори народних депутатів України" мало бути обрано 450 депутатів, з них 225 в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

На депутатські місця претендували 30 політичних партій і виборчих блоків, але тільки 8 з них подолали 4-відсотковий рубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів. Серед них: Компартія України — 84 мандати; Народний Рух — 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ — 29; Партія зелених — 19; НДП — 17; Громада — 16; ПСІГУ — 14; СДПУ(о) — 14. Решту місць отримали депутати, обрані в одномандатних виборчих округах.

У новообраній Верховній Раді були створені такі партійні фракції: Компартії України; Соціалістичної та Селянської партій — "Лівий центр"; Прогресивної соціалістичної партії; Соціал-демократичної партії України (об'єднаної); Народно-демократичної партії; Всеукраїнського об'єднання "Громада"; Партії зелених України; Народного Руху України. Згодом кількість фракцій та їх назви зазнали змін.

Жодна із політичних сил не отримала необхідної більшості у парламенті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради, Лише 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні на що посаду був обраний О. Ткаченко — один з лідерів СелПУ.

Вибори Президента України 1999 р.

Восени 1999 р. закінчився п'ятирічний термін перебування на посаді Президента Л. Кучми, і, згідно з Конституцією, були призначені чергові президентські вибори.

На цей час Україна утвердилася як повноправна учасниця міжнародного співтовариства, вдалося зупинити гіперінфляцію і запровадити в обіг власну національну валюту — гривню, призупинити падіння виробництва, загальмувати економічну кризу. Однак в країні залишалася напруженою соціально-економічна ситуація, зростало безробіття, знижувався добрут трудящих, гальмувалися необхідні реформи. Восени 1999 р. перед Україною були два можливі шляхи розвитку: або йти шляхом соціально-економічних реформ, стати справді європейською країною, спрямувавши на це всі зусилля Й ресурси, або бути відкинутою назад і потрапити на узбіччя історичного процесу.

За цих умов у певної частини громадян, особливо старшого віку, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим і намагалися скористатися на президентських виборах представники лівих сил, розгорнувши під час передвиборної кампанії бурхливу пропаганду. Політична боротьба набула особливої гостроти.

На посаду Президента претендувало 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Є. Марчук, Ю. Костенко та ін.). У першому турі голосування, який відбувся 31 жовтня 1999 р., Л. Кучма отримав 36,49% голосів виборців, лідер комуністів П. Симоненко — 22,24%; лідер соціалістів О. Мороз — 11,29%; лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко — 10,97%; Є. Марчук — 8,13 %, решта претендентів набрала значно менше голосів.

Отже, в другий тур голосування вийшли Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко. Переміг 14 листопада 1999 р. Л. Кучма, за якого віддали голоси 56,25% виборців, за П. Симоненка — 37,8%.

Білет №16