Глава 3. Принципи аналізу політичного конфлікту.

У цій главі розглядається структурний пiдхiд до аналiзу політичного конфлiкту як девіантного (“хворобливого”) спілкування людей, тобто в центрі уваги знаходяться найзагальнiшi особливостi, якi забезпечують змiстовний аналiз конкретного конфлiкту. Чи спiлкуються угруповання, органiзацiї, держави? - Звичайно ж, нi - це метафора. Спiлкуються представники угруповань, органiзацiй, держав (лiдери, парламентарії, посли, президенти та iн.). Вони репрезентують iнтереси певних соцiальних спiльнот, а їхнi власнi “приватнi” iнтереси справляють вплив на перебiг спiлкування опосередковано.

Формальне (структурне) знання слугує методологiчним орiєнтиром змiстовного аналiзу: щоб конкретно радити комусь, як поводити себе у конфлiктнiй ситуацiї, необхiдно досконально знати всi деталi ситуацiї, тобто: хто учасники, їхнi інтереси, в якiй фазi перебуває конфлiкт стосовно кожного учасника, в кiнцевому пiдсумку “бачити” конфлiкт як гру в цiлому, за якими правилами грають учасники, якi правила порушують. ²²

Універсальне знання потрiбно як система принципiв дослiдження конфлiкту, поведiнки в ньому його учасникiв i формування стратегiй його розв'язання.

* * *

Ми виходимо iз загальноприйнятих уявлень про те, що полiтика є системою дiй, якi характеризуються використанням полiтичної влади. Влада є здатнiсть впливу одного суб'єкта на умови формування дiї (процесу прийняття рiшення) iншого суб'єкта. Полiтична влада є влада, яка легiтимiзована суб'єктамиполітичної діяльності. Легiтимiзацiя є акт згоди як владарюючого, так i пiдлеглого з нормою, що конституює вiдносини владарювання. Надiлення владою i пiдпорядкування владi розглядається як суб'єктивнi акти прийняття специфiчної норми. За змiстом ця норма описує сферу припустимих (або необхiдних) iнтенцiй (цiлей, намiрiв) владарюючого, котрi пiдлеглий повинен реалiзовувати як свої намiри.

Найскладнiшою є реконструкцiя прийняття ролi пiдлеглим, але саме в цьому криється джерело конфлiктностi. В абстрактнiй формi питання може бути поставлене таким чином: якi умови добровiльного переходу зi стану природної рiвностi, незалежностi у стан нерiвностi, залежностi? Якi умови легiтимiзацiї вiдносин владарювання пiдлеглим, тобто умови безконфлiктної пiдлеглостi?

Вiдповiдаючи на цi питання, звичайно, виходять iз саме природи взаємозалежностi мiж суб'єктами владарювання.

Якщо конфлiкт визначається як “хвороба спiлкування”, то полiтичний конфлiкт треба розумiти як “хворобливий” прояв неузгодженостi політичних iнтересiв суб'єктiв, що вступають у вiдносини владарювання. Полiтичнi конфлiкти пов'язанi iз нормованими iнтересами учасникiв взаємодiї, наприклад, у програмних документах полiтичних партiй i рухiв, вироботкі політичної стратегії. Це дає змогу структурно аналiзувати у потрiбному аспектi такi явища, як суперництво, конкуренцiя, розбiжнiсть, протистояння, агресiя, вiйна.

Бiльшiсть полiтологiв, слiдуючи Веберу, наполягає на уточненнi поняття влади як здатностi реалiзувати свої намiри всупереч небажанню пiдлеглих, тобто влада вважається конфлiктогенною за своєю сутнiстю. Такий аспект влади, як насильство конфлiктогенний тiльки при вiдсутностi легiтимностi ролi і норм поведiнки володаря.

Концептуальна межа мiж правом i полiтикою у даному варiантi схематизацiї проводиться виходячи iз дихотомiї бажаного i можливого: полiтика є легiтимiзацiя i легалiзацiя бажаного, а право - обмеження сфери можливого; полiтика - галузь директив, позитивних програм дiяльностi, а право - галузь санкцiй, що окреслюють припустиме, деталiзацiя системи заборон. Полiтика є система соцiальної мотивацiї, а право - система соцiального контролю. Полiтика потребує права головним чином як засобу легiтимiзацiї своєї дiяльностi, засобу нейтралiзацiї i вирiшення конфлiктiв, але в бiльшостi випадкiв повинна розглядати право як систему перешкод, що обмежують її iнiцiативу. Принцип розподiлу влади (на законодавчу, виконавчу i судову) пов'язаний саме з цим подвiйним вiдношенням полiтики до права: законодавча влада легалiзує виконавчу владу, а судова дає оцiнку дiям виконавчої влади, виходячи з принципiв конституйованої легiтимностi, наданих в основному тiєю самою законодавчою владою, тобто принцип розподiлу влади - унiверсальний спосiб вирiшення полiтичних конфлiктiв “вищого рангу”.

Суспiльно-полiтична модель плюралiстичної демократiї з iдеями дисперсiї влади i групового тиску уявляється оптимальним варiантом безконфлiктного суперництва, конкуренцiї в єдиному полiтичному просторi полiтичних партiй та iнших полiтично значущих органiзацiй, угруповань, громадських рухiв.

Перехiдний перiод, що його переживає наше суспiльство, супроводжується конфлiктами, пов'язаними з формуванням нових соцiальних та політичних структур. Вiдбувається цiннiсна переорiєнтацiя, усвiдомлення i формування особистiсних, групових, нацiональних iнтересiв, змiна комунiкативної структури (створюється вiдкрите плюралістичне суспiльство), руйнування старих i створення нових схем легiтимізації (посттоталітарне суспільство перебуває у пошуках власної ідеології).

За таких умов значення аналітичного розгляду політичної діяльності у конфліктогеному виміру виходить на одно із перших міст в політичній науці.