4.5.1. Поняття “стратегічної культури”.

Поняття “стратегічне мислення”, “стратегічна культура” недавно введені в вітчизняний політичний словник завдяки, головним чином, впливу американських досліджень.

Позначимо предметний зміст цих визначень:

Стратегічна спільнота - це інституалізована в формі державних, суспільних [NGO] або приватних організацій спільнота вчених, експертів, консультантів, аналітиків, які в силу своїх професійних обов’язків розробляють тактичні, оперативні і перспективні питання планування внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Відповідно під стратегічним мисленням мається на увазі: інструментарій опису і/або розуміння даної ситуації, який використовується стратегічною спільнотою; тип аргументації представників стратегічної спільноти в: конкуренції за легітимізацію власної позиції, в прагненні контролювати процес прийняття рішення; характер розуміння стратегічною спільнотою даної події/ситуації в загальній перспективі історико-культурного процесу; характер ціннісно-смислових орієнтацій і евристичних “кордонів” інтелектуального простору, в якому здійснюється стратегічне мислення.

Стратегічна культура - це сукупність механізмів збору і передачі інформації які існують в середовище стратегічної спільноти; сукупність ефективних технологій, які використовуються у прийнятті політичних рішень; рівень досвіду громадської думки й професійної спільноти в стратегічному плануванні; потенційни можливості “зворотного зв”язку”, тобто наявність ефективного механізму зміни стратегічних проектів, і нарешті, здатність громадськості і управлінського істеблішменту взагалі сприймати аргументацію стратегічного порядку.

Українська стратегічна спільнота і політики роблять тільки перші кроки в справі ідентифікації цілей, пріоритетів і засобів будівництва власної стратегічної культури, планування внутрішній і зовнішній політиці, національної безпеки. Але досвід перших років державної незалежності України свідчить, що рівень підготовки політичних коротко і довгострокових стратегій, а також технологія планування політики і передбачення її наслідків для сучасної стратегічної спільноти іноді драматично низкі.

З поняттям “стратегічна культура” частіше за все пов'язується вплив загально-культурних традицій і історичного досвіду нації на формування власної концепції національної безпеки. Так, Колін Грей використовує таку метафору в визнанні суті американського стилю в формуванні стратегії: “Американська стратегічна культура і національний стиль формування стратегії є наслідками унікальності американського історичного досвіду, вони містяться в коливаннях між крайнощями, і ці крайнощі є квінтесенція Америки” ²⁹

Не маючи можливості тут докладніше розглянути перипетії американської історії і особливо формування американського історичного досвіду - ці сюжети потребують окремих досліджень, зафіксуємо увагу на тому, що для формування стратегічної культури і свідомості ключовимі є гуманітарні чинники - культурні традиції, менталітет нації, які “мовчки” задають діапазон і направленість конкретних концепцій стратегічного планування як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.

Визначаючи базові цінності, які складають американську стратегічну культуру, Аніта Армс вказує наступне: тенденція до ізольованості; прихильність до ідеології, яка базується на правах людини і свободи; виключно політична інтерпретація того, що означае бути американцем; баланс між протестантською трудовою етикою і капіталізмом; моральний підхід до політики; етноцентризм, який виник із віри в те, що американці володіють більш високою моральною основою ніж всі інші нації; шовіністичний погляд, який міститься в тому, що кожний в усьому світі прагне стати американцем; непереборна потреба в безпосередніх діях і задоволенні власних потреб. ³⁰ Як враховує дослідниця, ці якості сприяють безпосередньому впливу на вирішення політичних питань, міжнародних справ, визначення цілей переговорного процесу і використання військової сили.

В визначенні пріоритетів превентивної політики, а також в оцінці успіху чи невдачі цієї політики, рівно як і в аналізі викликів безпеки, які формуються або можуть сформуватися, наявність високої культури стратегічного мислення виявляється вирішальним фактором.

Лук Райхлер, узагальнюючи сучасний міжнародний досвід превентивної політики для умов нової стратегічної ситуації, визначає такі чинникі, які відіграють вирішальну роль в досягненні успіху в запобіганню конфлікту.³¹

- відсутність інтересу або наявність загального інтересу. Першою умовою успіху превентивної політики є ступінь залучення громадської думки і міжнародної спільноти в процес розв”язання конфлікту. Позиція “моя хата скраю”, “наші інтереси цей конфлікт не зачіпає” формують атмосферу, яка сприяє розширенню конфлікту. Відсутність яскраво вираженого прагматичного інтересу до ліквідації зони конфлікту, психологічна система самозахисту, виявлення ілюзії благополучного існування в суб’єктивних кордонах безпеки прямо або побічно провокує розширення зони конфлікту;

- ознаками слабкості стратегічної культури є наявність в ній: ілюзії того, що фактор миру умовний, тобто, в помилковому переконанні, що ніби-то мирні дивіденди використовуються тільки для досягнень внутріполітичних цілей; ілюзії дистанції або відчуття того, що не варто занадто хвилюватися відносно долі віддалених конфліктів; і, нарешті, ілюзії часу або віри в те, що відповідальні рішення можуть бути відкладені на більш віддалене майбутнє;

- відсутність передбачень або раннє попередження є наступним чинником успіху в превентивній політиці. Як показують спостереження, більшість кровопролитних конфліктів і їх ескалація були повною несподіванкою як для громадської думки, так і для державних структур. В громадській думці існує стійке несприйняття і недовіра до сценаріїв можливого погіршення ситуації - виявляється психологічна установка сприймати майбутнє як продовження благополучного минулого;³²

- наступним фактором успіху превентивної політики є наявність у суб’єктів, які приймають участь у конфлікті або в його локалізації, схильності до протидії або до співробітництва. Знову-таки спостереження свідчать, що участь в превентивних діях громіздких та забюрократизованих організацій не залишає надій на ефективну координацію і взаємне співробітництво між ними в попередженні конфлікту. Ескалація відомчих, групових або егоїстичних інтересів є суттєвим, іноді непереборною перешкодою в проведенні превентивної політики;

- використання можливостей як традиційної, так й нової дипломатії, де до прерогатив останньої в урегулюванні конфлікту відноситься більш розширений діапазон засобів: миротворчість, збереження і укріплення миру (peacekeeping, peacemaking, peacebuilding);

- відсутність згоди або стійкість згоди - наступний чинник, який впливає на успішний наслідок превентивних мір. Урегулювання югославського конфлікту ясномовно демонструє, з якими труднощами приходиться мати справу в умовах відсутності злагоди серед третіх сил (Німеччина, США, СБСЄ, НАТО, Росія) відносно перспектив урегулювання конфлікту;

- наявність громадського механізму прийняття рішень або ефективний механізм прийняття рішення.. Необхідно в урегулюванні будь-якого конфлікту в максимально можливій мірі раціоналізувати механізм прийняття рішення, створити його динамічним і ефективним;

- нарешті, успіх превентивної політики залежитиме від фактору відсутності чи наявності відповідної інфраструктури, яка забезпечуватиме проведення заходів по попередженню і локалізації конфлікту: перспективне планування, наявность ефективних і дієздатних посередницьких організацій, які приймають участь в попередженні конфлікту, використання усього комплексу мір (як силового, так і гуманітарного характеру) в превентивній політиці.

ВИСНОВКИ.

Схеми раціональної поведінки в умовах політичного конфлікту.

а) Загальні цільові установки:

Політичний конфлікт:

1. є сутт’евим фактором суспільного і політичного развитку;

2. є джерелом розвитку політичних і соціальних процесів через вираження протиріч і пошуку компромісу між різними інтересами, цінностями і концепціями в конкуренції за привласнення і/або вплив на важелі політичної влади;

3. сприяє встановленню відносин по принципу “балансуючих противаг” в політиці, розвитку інтегративних процесів через з”ясування взаємних претензій та позицій учасників політичної діяльності;

4. сприяє іноваційним процесам для переоцінки традиційних суспільних норм і політичних цінностей, а також розробки нових норм та цінностей;

5. сприяє становленню групових, партійних та корпоративних політичних інтересів, зокрема, становленню інститутів та механізмів легитимізації цих інтересів у суспільній думці та їх з’ясування у практиці політичної конкуренції;

6. сприяє ідентифікації особистих політичних інтересів, що, в свою чергу, робить політичний процес більш легітимним та більш прогнозованим;

7. сприяє посиленню внутрішньогрупової та міжгрупової лояльності серед суб’єктів політичної діяльності, підвищує адаптивність (комунікативні можливості) політичних структур щодо суспільних змін;

8. сприяє оптимізації політичних відношень тільки у випадку, якщо конфлікт є керований і займає локальний політичний простір. У противному випадку політичний конфлікт провокує політичну кризу, яка при чинних обставинах може привести до суспільної катастрофи.

Структура простіру політичного конфлікту:

1. власники вищої політичної влади в суспільстві, на даний момент, тобто, ті, хто входить в так званий “ситуативний клас” (Р.Дарендорф), котрий приймає рішення в питаннях, які забезпечують національні інтереси і/або, принаймі, інтереси головних соціальних/політичних груп в суспільстві;

2. структура “балансуючих противаг” в суспільстві, тобто легіфтимні механізми обмеження влади, розклад політичних сил, культурні традиції, чинне законодавство, нарешті, психологічне обличчя лідерів “ситуативного класу”;

3. спільнота яка впливає на “ситуативний клас” в прийнятті рішення. Тут визначаються: механізм організаційного формування “спільноти впливу” освітній і культурний рівень представників цієї спільноти; особливості процесів збору, аналізу і передачі інформації “нагору”; особливості процесів “зворотнього інформаційного зв'язку”; ступені свободи “ситуативного класу” від “спільноти впливу”;

4. спільнота виконавців рішень. Тут також визначається: яким чином формується спільнота виконавців; в якій мірі суть прийнятого рішення відповідає і/або суперечить інтересам цієї спільноти; нарешті, особливості механізму, який вибирає виконавець для імітації діяльності по виконанню рішення або фальсифікації ефективності результатів прийнятих рішень в випадках коли: рішення протирічать інтересам виконавця, рішення не відповідає реальним проблемам суспільства чи не вірно вибрана стратегія і засоби вирішення проблеми.

Ідентифікація політичного конфлікту:

1. боротьба за позиції в структурах виконавчої та законодавчої влади, в тому числі і боротьба за політичні посади, які пов'язані з розподілом матеріальних і фінансових ресурсів; за можливість приймати рішення і/або робити вплив на прийняття рішення.

2. боротьба цінностей, нормативних і ідеологічних доктрин; боротьба стратегічних концепцій відносно майбутнього розвитку країни (для наших умов слід додати боротьбу між різними інтерпретаціями її минулого);

3. фактор присутності анонімного/реального третього учасника, до якого іде апеляція - окремі політики, соціальна, професійна, етнічна група, клас, державні інститути, суспільна думка, міжнародні організації.

б) Цільові установки для учасників конфлікту:

Конфлікт посилюється:

1. якщо збільшується кількість потенційних і/або реальних учасників;

2. якщо серед учасників конфлікту є домінуючою установка на перемогу будь якою ціною;

3. якщо у конфлікт затягнуті фундаментальні цінності (принципи), які визначають “політичне обличчя” учасників конфлікту (ідеологічні забобоні, релігійні цінності, усталені традиції, гідність т.інш.);

4. якщо у свідомості учасників є домінуючим тип політичної поведінки, яка ставить за мету ірраціональні цілі;

5. якщо конфлікт погано визначен і розвивається спонтанно, тобто коли є невизначеними і/або знаходяться в стадії становлення: простірно-часові й ціносно-смислові виміри конфлікту; коло реальних й потенційних учасників; не легітімізовани їх політичні вимоги;

6. якщо затягується прийняття рішень суб’єктами політичних відношень, від яких залежатиме ліквідація конфлікту;

7. якщо існує дефіцит об’єктивної інформації про причини виникнення конфлікту;

8. якщо конфлікт сприяє дезінтеграції соціальних й політичних відносин.

в) Цільові установки для тих, від кого залежить вирішення (нейтралізація,

локалізація) конфлікту:

1. сприяти порозумінню учасниками конфлікту всієї сукупності причин виникнення конфлікту;

2. сприяти локалізації до мінімуму політичного простіру в якому існує конфлікт;

3. сприяти обмеженню залучення нових реальних і/або потенційних учасників конфлікту;

4. сприяти виробленню в свідомості учасників установки на кооперативну орієнтацію в обговоренні і розв”язані конфліктних тем;

5. сприяти зведенню конфліктної поведінки до дебатів, спорів, дискусій і обговоренню спірних питань;

6. сприяти встановленню ефективного процесу комунікації (“оборотнього зв’язку”) між: учасниками конфлікту, учасниками і посередниками (арбітрами), самими посередниками (арбітрами);

7. сприяти виробленню єдиних і непротирічливих установок по нейтралізації і розв”язанню конфлікту у середовищі посередників;

8. сприяти виробленню установки у середовищі учасників конфлікту на пошук максимально широкого набору варіантів можливих взаємовигідних рішень;

9. сприяти розширенню політичного простору альтернативних пропозиції, які обговорюються, можливості вибору найбільш оптимального варіанту для кожного учасника конфлікту;

10. сприяти забезпеченню інтенсивності переговорного процесу;

11. сприяти дотриманню етичних норм, всталих правил переговорного процесу, дотриманню цінностей правової і політичної культури.

12. слід врахувати, що конфлікти, які виниклі внаслідок боротьби за розподіл і/або контроль матеріальних і фінансових ресурсів вирішується відносно легко у випадку своєчасної мобілізації з боку владних структур. В той же час конфлікти, де домінуючим мотивом виступають цінності і норми, вирішуються шляхом тривалого переговорного процесу, в більшості випадках з застосуванням авторитету влади, громадської думки, а також застосування сили, “примушення до миру” і авторитету влади або громадської думки.

13. Загальні правила і підходи до урегулювання конфліктів:

1 етап - відслідкування існуючих і/або можливих конфліктних ситуацій; складання прогнозу розвитку конфлікту; визначення превентивних можливостей сторін, зацікавлених в локалізації конфлікту.

2 етап - упередження конфлікту на стадії переговорів і взаємних консультацій; створення спеціального переговорного механізму між представниками конфліктуючих сторін; у випадку необхідності створюється інститут посередників, до якого учасниками конфлікту делегуються певні повноваження.

3 етап - використання судово-правових механізмів в урегулюванні спорів, які не вдалось вирішити на рівні посередників; проведення судових слухань і винесення рішення на основі закону і норм права.

4 етап - безпосереднє використання силових мір або авторитету влади для вирішення конфлікту.

г) Цільові установки для спостерігачів (представників ЗМІ, громадських і

державних установ):

1. Для ідентифікації конфлікту необхідно:

- визначити джерело/причини виникнення конфлікту і його цілі для кожного учасника; - визначити баланс раціональних і/або ірраціональних причин виникнення конфлікту;

- визначити баланс базових, фундаментальних і/або несутт”євих, випадкових мотивів конфліктної поведінки;

- визначити механізм отримання об’єктивної інформації щодо змісту і характеру конфлікту;

- визначити механізм дефальсіфікації інформації щодо змісту і характеру конфлікту;

2. Для визначення структури конфлікту необхідно знати:

- хто є реальним і потенційним учасником;

- як задіяни їх політичні інтереси і який зміст цих інтересів у даний конфліктній ситуації;

- який політичній простір займає даний конфлікт;

- хто, як і з якою метою може маніпулювати перебігом конфлікту у власних інтересах, тобто чи існує у даному конфлікті т.зв. “третя сила”;

3. Для визначення ступеню загрози конфлікту необхідно знати:

- яка вірогідність ескалації конфлікту в бік застосування силових засобів впливу на конфліктну ситуацію;

- який дестабілізуючій потенціал конфлікту на кожному етапі його перебігу;

- який потенціал можливих негативних наслідків конфлікту.