РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Валевський Олексій Леонідович

Ішмуратов Анатолій Теміргалійович

ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ

(методологія та принципи аналізу)

ЗМІСТ

Передмова.

Глава 1. Макрополітичні та культурні виміри конфліктогеності посттоталітарного суспільства.

1.1. Феномен “негативного досвіду”засобів модернізації посттоталітарного суспільства.

1.2. Конфліктогена природа суспільного ідеалу посттоталітарного суспільства.

1.3. Конфліктогений характер становлення національної ідентичності в посттоталітарному суспільстві.

1.4. Що таке “криза суспільства”?

Глава 2. Структура політичного конфлікту.

2.1. Визначення політичного конфлікту.

2.1.1. Цінісно-нормативна компонента політичного конфлікту.

2.1.2. Націоналізм як джерело конфліктів: визначення ступеню загрози.

2.2. Класифікація політичного конфлікту в сучасній Україні.

Глава 3. Принципи аналізу політичного конфлікту.

3.1. Нормальна (безконфліктна) політична взаємодія.

3.2. Iнтереси і побоювання

3.3. Конфлікт як особове явище.

3. 4 Конфлiкт i суперництво

3.5.Аналiтика конфлiкту

3.6.Динамiка конфлiкту

Глава 4. Стратегія подолання конфлікту.

4.1. Нейтралізація конфлікту.

4.2. Компромiс

4.3. Рацiональна комунiкацiя у конфлiктi

4.4. Легiтимнiсть i етичнiсть

4.4. Основні принципи превентивної політики.

4.4.1. Поняття “стратегічної культури”.

ВИСНОВКИ. Схеми раціональної поведінки в умовах політичного конфлікту.

ПЕРЕДМОВА.

Вивчення політичних конфліктів для України як перехідного суспільства, в якому дуже міцни посттоталітарні форми політичної організації є вкрай актуальним.

Ця актуальність зумовлена перш за все тім, що в суспільній свідомості, рівно як й в свідомості суб’єктів політичної діяльності ще відсутній позитивний історичний й культурний досвід модернізації посттоталітарного суспільства. Відсутність цього досвіду постійно провокує високий рівень конфліктогенністі суспільства - безкомпромісне зіткнення різнонаправленних ідеологічних й політичних поглядів й доктрин, ескалацію посткомуністичних забобонів в політики, падіння рівня легітимності політичної влади.

Відсутність історичного й культурного досвіду демократії іноді провокує багатьох українських політиків до перетворенню звичайної для демократичного суспільства політичної конкуренції в політичний конфлікт. Українські політики роблять лише перші кроки до набуття культури політичної конкуренції в умовах демократичного плюралізму. В цьому відношенні монографія, яка пропонуеться буде для них корисної.

Наше суспільство потребує підвишеня культури розв’язання конфліктних ситуацій, перш за все, в царини політики, яка традиційно для перехідних суспільств є найбільш конфліктогенної. Власне це й є метою для досягнення якої створюються демократичні механізми волевиявлення різних суб’єктів політичної діяльності - партій, громадських об’єднань, соціальних й етнічних груп.

Існує ще один чинник на який потрібно звернути увагу розглядаючи монографію “Політичний конфлікт (методологія й принципи аналізу)”. Справа в тому, що в Україні раніше не існувало інституалізованої професійної спільноти, яка б досліджувала, прогнозувала розвиток й вивчала шляхи нейтралізації конфліктів. В наш час вона тільки починає формуватися. Й в цьому плані таке масштабне з методологічної точки зору дослідження політичного конфлікту, яке було проведено авторами монографії, яка пропонуеться, є, мабуть, першим в Україні.

Монографія “Політичний конфлікт (методологія та принципи аналізу)” міститься з чотирьох глав. В перший главі розглядаються макрополітичні та культурні виміри конфліктогенності посттоталітарного суспільства: феномен “негативного досвіду” засобів його модернізації, конфліктогений вимір суспільного ідеалу для посттоталітарного суспільства, конфліктний потенціал процессу становлення національной ідентичності в позитивному і негативному аспектах. В другій главі аналізується структура політичного конфлікту - дається його визначення, цінісно-нормативна компонента політичного конфлікту, націоналізм як джерело конфліктів, визначаеться класифікація політичного конфлікту в сучасній Україні. В третий главі визначаються принципи аналізу політичного конфлікту, а саме: норми нормальної (безконфліктної) політичної взаємодії, характер її можливих порушень, даеться аналітика конфлікту (позиції учасників, конфліктні інтереси, конфліктна ситуація), аналіз динамікі конфлікту за фазами (латентна, демонстративна, батальна, фінальна). Четверта глава присвячена стратегії подолання конфлікту. Тут визначаюься основні принципи нейтралізації конфлікту й превентивної політикі. В монографії використовуються поняття й методологічні підходи, які є новаторськими для сучасної політичної теорії в Україні.

Є підстави сподиватися, що монографія Валевського О.Л. й Ішмуратова А.Т. “Політичний конфлікт (методологія й принципи аналізу)”, яка пропонуеться й була видана Національним інститутом стратегічних досліджень, буде корисною підтримкою як для політиків у розробці стратегії їх політичної діяльності, так й для професійних політичних конфліктологів, рівно як й для представників інших наукових дисциплін, які вивчають конфлікти в інших царинах людської діяльності.

С.И.Пирожков

член-кореспондент НАН України

Директор Національного інституту стратегічних досліджень

Глава 1. Макрополітичні та культурні виміри конфліктогеності

посттоталітарного суспільства.

1.1. Феномен “негативного досвіду” засобів модернізації посттоталітарного

суспільства.

Україна набуває нового історичного та культурного досвіду. В суспільстві приведені в рух тектонічні плити, на яких зведено всю споруду суспільства і держави: змінюються структури економічних відносин, формуються нові суб’єкти власності і політичної діяльності, трансформуються базові цінності улаштування життя і мотивації поведінки, зміняюються уклад життя, думки, устоєні традиції.

Українське суспільство зараз знаходиться на перехідному етапі свого розвитку, історичний та культурний зміст якого міститься в трансформації посттоталітарних структур суспільного устрію в демократичні, державної розподільчої економіки в риночну, трансформації посттоталітарних форм суспільних відносин в суспільство, збудоване на повазі й дотриманні прав людини.

В цьому загальному визначенні відмічаються базові основи того ідеалу, до котрого прагне сучасна Україна в модернізації суспільства й держави.

Зміст кожного з елементів тріади “ринок” - “права людини” - “демократія” є предметом суперечок, конфліктів, приводом для зіткнення ідеологічних й політичних позицій як в суспільній свідомості, так і в середовищі політиків

Наприклад, візьмемо принциповий для сучасної історико-культурної ситуації посттоталітарного суспільства термін “демократія”. Твердження, що однією з причин, яка призвела до виникнення на політичній карті сучасної Європи нової держави, є прагнення народу України збудувати суспільне життя на демократичних засадах, тривіальне і не викликає принципових заперечень.

Якраз приводом для зіткнення є характер інтерпретації змісту (історичного, культурного, організаційного тощо) терміну “демократія” для умов посттоталітарного суспільства.

Аналіз висловлень, пов’язаних з інтерпретацією цього поняття, які представлени, наприклад, в ЗМІ, показує, що їх змістовний діапазон варьюється від виразів симпатій до жорстких авторитарних форм організації суспільного життя (диктатури включно) до романтичних ліберальних поглядів.

На сьогодні в українській громадській думці немає ясного, раціонального, а головне - загальноприйнятного уявлення, що є “демократія” як форма організації суспільного й державного життя для умов посттоталітаризму. Так, для представника політичних сил прокомуністичної орієнтації “демократія” пов’язується з обмеженням впливу на прийняття рішень буржуазії, яка народжуеться (“грошового мішка”), “захистом інтересів робітничого класу” і “знедолених верств населення”, боротьбою з “українським націоналізмом”, ”інтеграцією з Росією та іншими бувшими республіками СРСР”, недовірою до “експансії іноземного капіталу в Україну” тощо. Для представників політичних сил національної орієнтації “демократія” - це відстоювання “української ідеї”, боротьба з “проросійським сепаратизмом”, відродження “соборної України”. Для законодавчої влади “демократія” - це контроль над діяльністю органів виконавчої влади чи, як це аргументується - “боротьба проти відомчого свавілля й корупції чиновників”. З другого боку, представники виконавчої влади “демократію” інтерпретують як щось протилежне “політичній демагогії і популізму депутатів”, як створення “жорсткої структурної вертикалі виконавчої влади”, як щось ефективне і роботоздатнє на відмінність від “політичних дискусійних клубів”, в які, на їх погляд, перетворюються органи представницької влади.

Загальним місцем постає згадування в ЗМІ терміну “авторитаризм”. Змістовність, яка вкладається в ці терміни, більш залежить від культурного кругозору та розуміння закономірностей історичного процесу. Несподіваним тут є те, що в умовах соціальної нестабільності посттоталітарного суспільства автори, які симпатизують авторитаризму, можуть належати до тих соціальних груп, (наприклад, до творчої інтелігенції), яким, як кажуть, “на роду написано” не загравати з такими речами. В цьому полягає характерна риса посттоталітарної політичній свідомості, а саме у відсутності строгих орієнтацій відносно стратегічних перспектив розвитку суспільства й розуміння історичного сенсу тоталітарного минулого.¹

В цьому, на перший погляд неструктурованому просторі сучасної політичної свідомості зіткнення поглядів, домислів, ідеологій і забобонів, можливо зафіксувати важливу тенденцію, яка має велике значення для орієнтації в процесах, які мають місце в посттоталітарній Україні: не маючи можливості із-за відсутності культурного і історичного досвіду ясно і раціонально визначити, що таке “демократія” для умов посттоталітарного суспільства (тобто якій має бути організаційний, юридичний, політичний, навіть, моральний еквівалент цього поняття), в громадській думці існує наявний консенсус відносно того, що є “не-демократія”.

Жоден з суб’єктів політичного і суспільного життя, який серйозно претендує на увагу з боку громадської думки, не декларує явно антидемократичні прийоми виходу України з сучасної кризи. Хоча сьогодні слово “демократ” в політичному словнику не дуже-то популярне, однак в негативному плані мало хто серйозно зважиться заявити про себе як про послідовного “антидемократа”.

Навіть ті, хто зараховує себе як прихильника авторитаризму і “цивілізованої” диктатури, в своїх аргументаціях не зважуються винести на суд громадської думки програму дій, котра дійсно мала би безпосереднє відношення до затвердження диктатури, як-то: заборона опозиції у вигляді політичних партій і опозиційної преси, ліквідація виборної системи, введення інституту тотальної цензури, надання неконституційних функцій силовим міністерствам, введення в країні терору і багато іншого, чим характерні диктатура і тоталітаризм.

Аналогічну картину можна спостерігати також в відношенні інтерпретації практично всіх фундаментальних понять, які визначають риси соціально-економічного устрою суспільства.

Уявляючи собі, що зміст суспільного ідеалу, до котрого належить прагнути, проектуючи реформи, зводиться до трьох фундаментальних понять, які характеризують суть будь-якого соціального організму: “ринок” (як форма організації господарського життя суспільства) - “права людини” ( як прагнення до гуманізму суспільних відносин й суверенності громадянина) - “демократія” (як результат консенсусу між особистими, груповими, державними і громадськими інтересами), в громадській думці посттоталітарної України із-за нестачі історичного і культурного досвіду відсутнє позитивне знання - чим же в дійсності є ця тріада для умов сучасного посттоталітарного суспільства, тобто, який повинен бути організаційний, інституціональний, юридичний, нарешті, моральний еквівалент цих фундаментальних понять, “тут й зараз”, у кожному конкретному випадку прийняття політичного рішення. Наш невеликий історичний і культурний досвід, навпаки, підказує, чим не повинні вони бути, яких властивостей вони не повинні мати і в які форми вони не повинні втілюватись, тобто формується т.з. феномен негативного досвіду відносно засобів модернізації посттоталітарного суспільства.

В цьому і полягає головна причина конфліктогеності українського суспільства: відсутність історичного і культурного досвіду модернізації посттоталітарних форм громадського і державного устрою в умовах соціальної нестабільності провокує формування в масовий свідомості феномен негативного досвіду відносно засобів модернізації посттоталітарного суспільства.

Але слід звернути увагу на те, що цей так званий феномен негативного досвіду досить умовне явище, тобто він не є констаното., яка б детермінувала політичне життя країни. Навпаки, з часом суспільство і політична спільнота набуває саме позитисного досвіду реформування посттоталітарного суспільства. Цей досвід завжди є унікальним та індивідуальним. І таким першим вагомим позитивним досвідом для українських політиків було прийняття нової конституції. Ця конституція була прийнята в фумовах жесткої політичної конкуренції, іноді яка переходила до “м”якої” формиполітичного конфлікту, яке вона була прийнята саме в сесійної залі парламенту і політичної сутички не були виплеснути на розсуд населення. Прийняття нової конституції - це бузумовно принциповий стабілізуючий чинник для українського суспільства, свєрідна точка перелому, після якої, сподіваємось, українське суспільство буде набувати не тільки негативного, але й позитивного досвіду реформування.

1.2. Конфліктогена природа громадського ідеалу для посттоталітарного

суспільства.

Належить звернути увагу на те, чому тріада “ринок” - “права людини” - “демократія” присутні тут в лапках. В нашому випадку цим підкреслюється, що ці поняття вживаються як певного роду наукові метафори, необхідні для розкриття їх конфліктогеного змісту, в той час як ми свідомо абстрагуємося від конкретного економічного, юридичного, організаційного, інституціонального та інших вимірів.

В нашому випадку тріада “ринок” - “права людини” - “демократія” - це вказівка на універсальні характеристики будь-якого типу соціального устрою, які вказують на форми організації господарського життя, характер розвитку індивідуальності людини і ступінь захищеності прав і свобод особистості, а також на тип і структуру громадських і політичних відносин.

Тоталітарні суспільні системи в політичному вимірі латентно конфліктні. Це означає, що тоталітарне суспільство провокує конфлікти, але вони не набувають політичного легітимного характеру з точки зору домінуючої ідеології. Будь-який тоталітарний режим характерний перш за все наявністю державної (і одночасно домінуючої) ідеології, яка проповідує ірраціональний суспільний ідеал. Для тоталітарної ідеології предметом агресії служать протилежні їй ідеологічні доктрини. Однак для своїх підлеглих тоталітарна ідеологія пропонує загальну згоду в ім’я ірраціональної надцілі. В суспільстві, де торжествує тоталітарна ідеологія, конфлікти між особистістю і державою, особистістю і соціальними інститутами, громадською думкою і державою сприймаються як замах на громадську злагоду і всіляко припиняються репресивними засобами. Навіть міжособистнісний конфлікт в тоталітарному суспільстві оцінюеться як загроза офіційним нормам співжиття і моралі. Політичний конфлікт в умовах тоталітарного суспільства носить латентний характер, він не має ніяких можливостей для легітимної вербалізації. Тут політичний конфлікт присутній в формі імітації і фальсифікації згоди з офіціальною доктриною.

Демократичне суспільство, яке побудовано на ринковій економіці, конфліктогено по своїй природі . Зрозуміло, це висловлення не означає, що в демократичному відкритому суспільстві панує “війна всіх проти всіх”. Це означає, що тут немає репресивних механізмів подавлення інтересів суб’єктів політичних і економічних відносин. Признається з самого початку, що злагода відносно принципових питань господарської і політичної діяльності досягається не бездоганним додержанням норм зовнішньої панівної ідеології, а шляхом легітимного повернення цих суб’єктів до громадської думки, погоджування різних, інколи протилежних інтересів і домагань.

Конфліктогеність “ринку” полягає в тому, що подібна форма організації господарської діяльності має на увазі конфлікт в формі конкуренції в сфері економічних інтересів, попиту і пропозиції, конкуренції послуг, погодження взаємних інтересів при складанні договорів, угод, финансових операцій тощо. Ринковий тип господарювання орієнтує на пошук балансу і компромісу в зіткненні інтересів особистого підприємництва, громадських і державних інтересів. Ефективність ринкового типу господарювання забезпечується тим, що при допомозі т. з. “правил гри” діє установка на пошук раціонального балансу між підприємницькою ініціативою і економічними інтересами всіх учасників господарської діяльності.

Конфліктогеність “демократії” також міститься в тому, що вона здійснюється як відкрита сутичка інтересів різних суб’єктів політичної діяльності - громадських організацій, політичних партій, окремих політиків, соціальних угрупувань і т. д. в боротьбі за легітимізацію своїх інтересів і контроль над громадською думкою, в боротьбі за владу або за участь в прийнятті рішень. Такі принципові характеристики демократичного устрію суспільства, як розподіл влади, виборча система, загальне виборче право і др., дозволяють збалансувати ці зіткнення політичних інтересів, забезпечити прийняття таких рішень, які б максимально відповідали інтересам учасників політичного життя.

Те, що означене як “права людини”, є правом вимогати у держави гарантій суверености громадянина, його недоторканості, захист інтересів, забезпечення прав і свобод, якщо можна так висловитись, в обмін на законопослушність особи. Це теж репрезентує форму досягнення консенсусу в соціальному протиріччі зіткнення інтересів держави і особистості. “Суспільство з високим рівнем захисту прав людини”, з точки зру конфліктології, є стійка законодавча і нормативна структура консенсусу між особистими (груповими) і громадськими (державними) інтересами і претензіями.

Зміст приведених понять вказує на те, що в демократичному суспільстві існують об’єктивні основи для конфліктів, однак, в цьому суспільстві є механізм легітимізації інтересів (інтересів, які провокують конфлікт), є механізми пошуку консенсусу між учасниками конфлікту. Отже конфлікт, конкуренція, суперництво - повсякденне явище демократичного суспільства. Друге питання, що в цьому суспільстві завдяки культурному і історичному досвіду наявна установка громадської свідомості не допускати саморуйнівних конфліктів, котрі би створювали загрозу соціальної, політичної і економічної стабільності суспільства.

Історична драма перехідного (посттоталітарного) суспільства міститься у відсутності такого досвіду. В практиці демократизації посттоталітарного суспільства суб’єкти політичної, економічної і громадської діяльності постійно стикаються з агресією особистих, групових або відомчих інтересів, з тим, що державні інтереси підпорядковуються цій агресії. Наявна також експансія державних інтересів на шкоду інтересам особистості. Посттоталітарне суспільство робить тільки перші кроки на шляху створення механізмів урегулювання і локалізації політичних конфліктів.

1.3. Конфліктогений характер становлення національної ідентичності.

Становлення нової структури національної ідентичності є наступним макрополітичним фактором, котрий провокує конфліктогений стан посттоталітарного суспільства.

Поняття ідентичності є широко використованим в дисциплінах гуманітарного знання. Загальноприйнятого визначення ідентичності, яке було б обов’язковим, не існує. Не ставлячи за мету ретельно розглянути це поняття, вихідним візьмемо спрощене формулювання: “ідентичність (identity, самототожність) - це стан відповідності самому собі, раціональне поняття самого себе.”

Для індивідуальної особистості, рівно як і для суспільства в цілому, ідентичність постає, як відповідь на питання -“хто я/ми ” Ті просторово-часові і цінносно-смислові позначення, котрі складають відповідь на це питання, і буде ідентичністю даної особи чи суспільства.

Ідентичність завжди є визначена конструкція, результат роботи самосвідомості. Ця конструкція повинна бути пойменованою, означеною і притамана для індивідуальної особистості, такі для суспільства як безумовна цінність. Саме характер безумовної цінності ідентичності (тобто правильна або ліпше сказати раціональна відповідь на питання “хто я/ми?”) дозволяє побудовувати раціональну стратегію поведінки, приймати рішення і досягати позитивних результатів, визначати засоби задоволення своїх інтересів, домагань і провадити їх корекцію, адаптуватися до прийнятих у даній спільноті правилах поведінки й соціально-класових перспективах.

Ідентичність має процесуальну природу, тобто вона постійно змінюється і конструюється заново як самою особистістю, так і суспільством, в залежності від історичних або соціальних змін. Це здійснюється шляхом предпосилання питань до навколишньої соціальної дійсності, заперечення або сумнівах в раціональності цієї дійсності; висування поведіночних або світоглядних альтернатив. Особистість і суспільство можуть переживати стан часткової або повної втрати ідентичності, або по відомому визначенню психолога Е.Еріксона, кризи ідентичності, котра настає внаслідок історичних або соціальних катастроф коли привична змістовність в відповіді “хто я/ми?” руйнується.

В політичній науці вживається чаще всього поняття національної (або соціокультурної) ідентичності.

Національна ідентичність в інтерпретації політичної науки зводиться до характеру просторо-часових і цінносно-смислових взаємовідносин базових складових територія - населення - політична влада. Наявність в суспільстві стійкої загальнонаціональної ідентичності є передумовою і водночас слідством легітимності політичної влади. Це також свідчить про існування єдиних загальнонаціональних інтересів або про загальнонаціональну злагоду відносно признання ієрархії національних інтересів.

В випадку ідентичності території, населення і політичної влади конфліктність в даному суспільстві буде зведена до мінімуму, тобто це буде конфліктність, яка пов’язана з проектуванням раціональної поведінки в контексті раціональних політичних і економічних умов.

І, навпаки, в випадку принципових розходжень базових складових національної ідентичності, як показує історія, суспільство піддається діям саморуйнівних конфліктів.²

Непротирічна по змісту ідентичність території, населення і політичної влади явище в історії надзвичайно рідке. На сьогодні ми повинні виходити з того, що подібного роду високий рівень національної ідентичності є скоріше ідеалом, який в реальному житті недосяжний, але який вказує на координати в дослідженні макрополітичних чинників конфліктогеності суспільства.

Подивимось, яка складається ситуація в сучасній Україні.

(А) Територія. В історії відомі два способи легітимізації права на володіння територією: перший - це аргумент “крові”, який зводиться до висловлень: “я/ми/наші предки тут народились і/або споконвіку жили тут, тому “це - наша земля”; другий - це аргумент “сили”, котрий зводиться до того, що легітимність володіння даною територією є результатом воєн. В новій і найновішій історіях Європи саме другий фактор є найголовнішим. Сучасні політичні кордони Європи встановились виключно як наслідок воєн, перш за все, двох світових. Для забезпечення легітимності політичній території в умовах сучасної Європи використовуються громадські політичні цінності, які орієнтують на пошук міждержавного компромісу.

Територія сучасної України - це спадщина ірраціональності внутрішньореспубліканських кордонів бувшого СРСР. Як приклад такої ірраціональності можна привести приєднання Криму до України Хрущовим, що до цього часу викликає і в подальшому буде провокувати конфлікти.

Традиційна для національно-визвольних воєн Х1Х-ХХ століть аргументація, котра використовувалась націоналами в перші роки української незалежності, зараз не “спрацьовує”. Зокрема теза про те, що СРСР був імперією вимагає аргументованих й незаполітизованих доказів, бо СРСР зразка 1991 року вже не був класичною імперією, які нам відомі з історії. Але якщо ми навіть признаємо, що СРСР був імперією (це питання ми зараз не розглядаємо), то цілком достовірно можна сказати, що Україна в цій імперії займала більш ніж достойне місце і вже аж ніяк не була колонією.

У адміністративно-територіальному устрою сучасної України є багато ірраціонального. І хоча легітимність територіальних кордонів сучасної України визнана міжнародною спільнотою, вищеприведені фактори сприяють на макрополітичному рівні до збереження конфліктогеності в суспільстві.

(Б) Населення. Історичний досвід свідчить, що до цих пір саме війна, в тім числі і національно-визвольна, була базовим чинникім, який забезпечував формальну легітимність змін політичних кордонів. Розпад СРСР порушує звичні схеми історичного досвіду. Тут нові держави виниклі внаслідок причин, котрі належать прерогативі культури, а саме - завдяки зруйнуванню державної комуністичної ідеології.

Громадською думкою на сьогодень ще далеко не повністю осмислені наслідки Біловіжської угоди. По крайній мірі очевидно, що тлумачити ці події як прагнення етносів бувшого СРСР до державної автономії невірно. Як такої боротьби за національну незалежність за всі часи “перебудови” попросту не було. Існували національно-демократичні, націоналістичні і навіть сепаратистські рухи в прибалтійських і закавказьких республіках, Росії, в самій Україні, але стверджувати, що саме завдяки їм був розвалений СРСР і виникла незалежна Україна не можна. До автономії прагнула перш за все управлінська еліта, котра скористалася фактом державної кризи СРСР, а потім міфологізувала національні ідеї і використала їх в інтересах політичної кон’юнктури.

В будь-якому випадку для мешканців Жмеринки і Горловки українська незалежність в її сучасних формах, як виявилось, постала в формі зовнішнього розпорядження. В цих процесах не слід шукати підступи злого наміру, бо споконвіку у нас всі кардинальні громадські зміни здійснювалися як “революція зверху”.

Населення України опинилося дезорієнтованим в розумінні кардинальних питань державного і громадського розвитку. Після краху комуністичної ідеології в громадській свідомості виник вакуум світоглядних орієнтирів, що підказало просте рішення скористатися темпераментом і нонконформізмом творчої інтелігенції, яка проповідувала національний романтизм, тим самим досягти згоди між різними прошарками населення відносно принципових питань подальшого державного розвитку.

Однак, такого розміну “комуністичної ідеології” на ідеологію “української ідеї” масова свідомість суспільства не прийняла. І не могла прийняти по причині відсутності в останній належного рівня легітимності. В теперішній час пресинг “української ідеї” з яскраво вираженим етнічним змістом припинився. Треба відзначити позитивний процес лібералізації “української ідеї” прагненням наповнити її державно-правовим змістом. Однак щодо масової свідомості проблема особистої ідентифікації в сучасній історичній і культурній ситуації залишається актуальною.³

Населення сучасної України ще не усвідомлює себе нацією.

Сучасна Україна - це форма “перехідного” суспільства, де сусідствують водночас консервативна ностальгія по минулому, забобони “совкової” свідомості, прагнення до імітації соціальної атрибутики благополучних країн, відсутність досвіду стратегічного планування. А це - грунт для безкомпромісного зіткнення різних ідеологічних і політичних позицій, умова збереження конфліктогеності.

(В) Політична влада неодноразово декларувала, що створення незалежної демократичної держави з соціально орієнтованою економікою і розвинутим громадянським суспільством є стратегічна мета її діяльності. Але як показують спостереження, політична влада серед населення має низький рівень авторитету.⁴

Можливо зробити висновок, що політична влада і населення знаходяться в стані скритого, неявного конфлікту: з одного боку декларуються демократичні цінності (будь-яка державна установа в своїх офіційних зверненнях заявляє про свою прихильність ідеалам демократії), з другого - недовіра населення до влади, аполітичність, озабоченість повсякденними проблемами як звести кінці з кінцями. “Як це не парадоксально, і реальний свідомий процес демократичного реформування, і ідеологічні спекуляції та політичне маніпулювання демократичними цінностями врешті-решт ведуть до створення демократичних норм у суспільстві - з тією тільки різницею, що становлення цих норм відбувається у формі протидії аж до відкритого соціального протесту проти реальної політичної практики”⁵

Цей попередній аналіз показує, що процес становлення національної ідентичності в умовах посттоталітаризму провокує конфліктогеність в суспільстві.

В умовах, коли відсутні стійкі структури національної ідентичності, в масовій свідомості виникає вакуум між населенням і владою. Як раціонально пояснити падіння матеріального рівня життя? Як відноситись до минулого своєї країни? Якій із версій майбутнього слід мати довіру? На чий бік стати, спостерігаючи за політичними розборами? Нарешті, якої моралі слід додержуваться в цей смутний час?

Процес становлення національної ідентичності в перехідному суспільстві так би кажучи “мовчазно” розмиває старі системи цінностей, етичні норми, деформує традиційні орієнтири поведінки і моральні авторитети в суспільстві. На сучасному етапі “не відбулася самоідентифікація українського суспільства, самоусвідомлення його дійсної сутності. Це в свою чергу не дає змоги виробити, тим більше реалізувати цілісний стратегічний план розвитку суспільства. Тому розвиток України в умовах перехідного періоду по суті не вийшов за рамки атрибутної розбудови держави, до того ж супроводжувався незбалансованістю інтересів, цінностей і традицій населення різних регіонів України, що сприяло посиленню в ряді з них, перш за все у східних та південних, відцентрових настроїв.”⁶

Форми і зміст національної ідентичності формуються через конфлікти, в тому числі і політичні. В нашому суспільстві ці процеси проходять через: відсутність морального виміру в політиці; ослаблення дії інститутів виховання, родини, освіти; девальвацію моральних цінностей; ослаблення ефективності дії інститутів контролю - судів, правоохоронних органів; деформацію мотивації поведінки тощо.