Глава 2 Структура політичного конфлікту.

2.1 Визначення політичного конфлікту.

Диапазон існування конфлікту простягається від міжособистихстосунків й внутрігрупових відносин до міждержавних і цивілізаційних.⁹

Перша складність, з якою ми зустрічаємся при вивченні політичного конфлікту, є його ідентифікація, тобто визначення кордонів і сутності конфлікту. Правильна ідентифікація конфлікту дозволяє встановити дійсні причини його виникнення, перспективи його розвитку, інтереси як безпосередніх, так і побічних учасників конфлікту, встановити місце даного конфлікту в історичній і культурній перспективі розвитку суспільства.

Труднощі в ідентифікації конфлікту пов’язані, по-перше, з відсутністю у дослідника об’єктивної інформації про конфлікт, фальсифікацією (свідомою або несвідомою) мотивів конфліктної поведінки безпосередніх і побічних учасників подій, покровом таємничості, реакцією громадської думки на конфлікт (що звичайно є наслідком маніпуляцій ЗМІ массовою свідомостю); по-друге, - відсутністю в Україні інституалізованої конфліктологічної спільноти, котра була б взмозі професійно працювати з учасниками конфлікту; й нарешті, труднощі в ідентифікації конфлікту пов’язані з відсутністю установок в громадської думці розрізняти політичний конфлікт і політичну конкуренцію (останне є нормальне явище в демократичному суспільстві).

В політичній сфері концентруються найбільш значимі для суспільства структури конфліктів. “Політика є не що інше, як сфера діяльності по розв’язанню і відтворенню конфліктів”- пише Здравомислов.¹⁰

Визначимося в змісті понять”протиріччя”, ”соціальна напруга”, “конфлікт”, які часто в нашому політичному словнику не розмежовуються.

Популярності терміну “протиріччя” ми зобов’язані перш за все витратам ідеології марксизму-ленінізму. Тут протиріччя признавалось як базове поняття соціальної філософії. Вважалося, що протиріччя між виробничими силами і виробничими відносинами, базисом і надбудовою, матеріальним і духовним, “старим” і “новим”, виробництвом і споживанням і т.інш., є сукупна причина суспільного розвитку. Загальною складовою цієї установки було прагнення підкреслити сутнісну єдність тоталітарної системи незважаючи на наявність в ній суперечностей.

Розповсюдженим сюжетом публікацій того часу було також твердження, що нібито при розвинутому соціалізмі вже не просто протиріччя, а єдність протилежностей є “причиною розвитку соціалістичного суспільства”.

Ототожнювати протиріччя і конфлікти недопустимо, бо в противному разі ми примушені будемо кожну подію політичного життя визнавати як конфлікт. Протиріччя (і протилежність як складова протиріччя) - це визначена властивість явища. Різноманітність форм суспільного життя, тобто те, чим відрізняються соціальні, етнічні та професійні групи, рівень доступу різних соціальних спільнот до матеріальних і культурних благ, етнічні і релігійні особливості і т. інш. - визначається поняттям “протиріччя”.

Очевидно, що самі по собі протиріччя не призводять до конфлікту.

Суперечність, наприклад, між етносами, конфесіями, соціальними групами існують ізначально. Наяність цих суперечностей в той же час є одним із засобів самоідентифікації цих груп як суб'єктів суспільного життя, тобто формування ціннісно-смислових структур свідомості для визначення координат власної соціальной і політичної поведінки (як-то “Я” - “не Я”, “Ми - Вони”, “Свій - Чужий”, “Друг - Ворог”). Представники різних етносів. конфесій, соціальних груп можуть безконфліктно співіснувати, при цьому усвідомлювати в повній мірі суперечність існуючих між ними поглядів, традиций, способів життя та інших відміностей.

Для перетворення протиріччя в конфлікт необхідне виникнення певного суб’єкта (особи, групи, організації), котрий би в своїх інтересах, використовуючи існуючі або створюючи нові суперечності, провокував би виникнення конфлікту. Це повинен бути суб’єкт прямої політичної дії, котрий має можливості для легітимного виразу власних інтересів. Протиріччя перетворюеться в конфлікт в умовах, коли його рівень набувае критичної межи і водночас коли формуеться суб’єкт, який свідомо загострюе це протиріччя у власних інтересах.

Конфлікт - це “реальна боротьба між діючими людьми або групами незалежно від того, які джерела цієї боротьби, її способи й засоби, і які мобілізуються кожною з сторін” (А. Гіденс)

Соціальна напруга теж не ототожнюється з конфліктом, хоча вона супроводить конфлікт. Соціальна напруга є наслідком різкого погіршення матеріального стану населення, соціальної нерівності в розподілі матеріальних благ, наслідком несприйняття з боку масової свідомості офіціальної політики. Ступінь соціальної напруги визначається за допомогою кількісних соціологічних методик шляхом анкетних опитувань і інтерв’юванням. Якщо значна частина опитаних респондентів категорично виражає відносно якого-небудь питання свою незгоду або готовність брати участь у актах відкритої громадянської непокори, то ми можемо говорити, що соціальна напруга досягла такого рівня, що вона при певних обставинах (наявності інституалізованого суб'єкта) може перерости в політичній конфлікт.

Зворотною стороною соціальної напруги є феномен соціальної аномії, тобто стан байдужості з боку населення до подій, які відбуваються.

Соціальна аномія є своєрідною формою самозахисту населення від спроб маніпулювати їм політиками. Аномія - це розчарування населення в спроможності влади вирішити проблеми суспільного розвитку. Вона демонструє оманливий ефект стабільності і лояльності населення. За аномією необхідно наступає період “вибуху” накопиченої енергії невдоволення.

Рівно як і протиріччя, соціальна напруга не ототожнюється з політичним конфліктом, хоча при певних обставинах вона може бути фоном для його розгортання. Так, в період сталінських репресій і голодомору 1933 року не проводились ніякі соціологічні опитування населення, хоча цей період нашої історії характерний колосальною по своїй ступені напругою. Але вона не трансформувалась в форму політичного конфлікту, бо подавлялася тоталітарною ідеологією і репресіями в ім”я демонстрації загальної громадської злагоди. Навпаки, в достатньо благополучних з точки зору матеріального достатку умовах, які існували в роки “застою” (що зараз викликає консервативну ностальгію), радянська політична система не витримала і мінімального рівня соціальної напруги.

Соціальна напруга в умовах демократичного суспільства має реальну можливість впливати на політику за допомогою легітимних демократичних процедур, виборних компаній, референдумів, плебісцитів і т. п.

Соціальна напруга обумовлена певним “потенціалом” конфліктності (конфліктогеності), але вона не завжди приводить до конфліктів. Соціальна напруга завжди супроводжуе політичний конфлікт, створюе певни умови щодо його виникнення, але не завжди є його прямою причиною. Так, зубожіння населення, корумпованість влади, зневажання інтересами соціальних груп створюють соціальну напругу, але ще не створюють конфлікт. Річ в тому, що окрім легітимних, виробляються нелегітимні форми і способи усунення соціальної напруги. Наприклад, в наших умовах нездатність уряду забезпечити гідний матеріальний рівень життя провокує процвітання цілої низкі сублегальних (тіньових) способів зняти соціальну напругу: масова спекуляція, “човникові” рейси, злодійство, хабарництво, величезний готівковий обіг коштів, “чорна готівка”, процвітанни тіньової економіки і т. д. Поява такого феномену сучасного українського життя, як “кравчучка”, є своєрідним символом ефективності саме ціх засобів зняття соціальної напруги.

Протиріччя і існуюча соціальна напруга між злиденністю і багатством теж самі по собі не збуджують політичного конфлікту. В дійсності причина політичного конфлікту “бідних” і “багатих” лежить в площині боротьби за участь в механізмі розподілу матеріальних та фінансових ресурсів. А ця боротьба можлива тільки в умовах, коли виникає певний суб'єкт, котрий буде зацікавлений в зміні існуючого механізму розподілу.

Політичний конфлікт - це боротьба за володіння політичною владою, “котра є сукупність соціальних позицій, які дозволяють одній групі людей розпоряджатись діяльністю других груп людей. Саме тут закладений центральний конфлікт в будь-якій системі суспільних відносин”.¹¹ “Конфлікт - це реальне відношення (взаємодії) між людьми або складними соціальними суб’єктами, при якому цілі одних учасників конфлікту можуть досягтись тільки за рахунок деякого обмеження, ущемлення дійсних або сприйнятих цілей, інтересів, прав або статусу інших учасників”. ¹²

Слід розрізняти поняття “політична боротьба” і “політичний конфлікт”. Політика - це завжди конкуренція і суперництво. Це обумовлюеться метафізикої об’єкта політичної діяльності - неподільністю політичної влади. Умова розподілу влади на виконавчу, представницьку і судову робить раціональні умови для проектування саме раціональної політичної поведінки, тобто створюе балансуючу систему стримувань і противаг владних відносинь, але сам феномен неподільності влади є постійною причиною виникнення боротьби. Політична боротьба є джерелом конфлікту, але якщо ця боротьба існує в межах чинного правового простіру і не порушуе усталени норми і регламентації - це є політична конкуренція (чи суперництво). Конфлікт виникає у випадку порушень (свідомих або не свідомих) чинної регламентації політичної діяльності.

Політичний конфлікт здійснюється в двох макросоціальних вимірах: (1) між соціальними і політичними групами, котрі на даний момент знаходяться не при владі і прагнуть нею заволодіти; (2) всередині соціальних і політичних груп, котрі вже володіють владою за більш повний контроль в прийнятті рішень і за більш повне задоволення своїх інтересів. В першому випадку політичний конфлікт набуває такі форми: передвиборча боротьба, протистояння ідеологічних позицій в боротьбі за вплив на громадську думку, конфлікт інтерпретацій стратегічних аспектів розвитку суспільства (щодо наших умов потрібно додати й минуле країни). В другому випадку політичний конфлікт набуває форми боротьби за посадові позиції в політичній системі державних інститутів.

Різні комбінації і форми, які приймають ці макрополітичні виміри конфлікту в залежності від історичних умов і культурних традицій, створюють те, що прийнято визначати як простір політичного конфлікту.

Для складання повної структури простору політичного конфлікту необхідно вияснити :

1) хто є власником вищої політичної влади в суспільстві, тобто, хто входить в так званий “ситуативний клас” (термін Р.Дарендорфа), котрий приймає рішення в питаннях, які забезпечують національні інтереси або, принаймі, інтереси головних соціальних й політичних груп в суспільстві;

2) наскільки ефективна існуюча структура “балансуючих противаг й стримувань” в суспільстві, тобто, який механізм організації влади (розклад політичних сил, культурні традиції, чинне законодавство, нарешті, психологічне обличчя лідерів);

3) хто і як впливає на “ситуативний клас” в прийнятті рішення; яким чином ця спільнота формується; яка природа цього впливу, тобто який освітній і культурний рівень “представників групи впливу”; який механізм збору, аналізу і передачі інформації “нагору”; нарешті, який механізм “оборотного зв'язку”, тобто, які ступені свободи “ситуативного класу” від “спільноти впливу”;

4) хто є виконавцем рішень, яким чином формується цей виконавець, в якій мірі суть прийнятого рішення відповідає (або суперечить) інтересам виконавця; нарешті, треба мати уявлення про механізм, який вибирає виконавець для імітації діяльності по виконанню рішення або фальсифікації ефективності результатів прийнятих рішень в випадках коли: рішення протирічать інтересам виконавця, рішення не відповідає суспільним реальним проблемам, не вірно вибрана стратегія і способи вирішення проблеми.

Фундаментальною причиною будь-якого політичного конфлікту є боротьба чи за політичну владу, чи за збереження за собою владних позицій,

В політичному конфлікті потрібно розрізняти:

а) боротьбу за позиції в структурах виконавчої та законодавчої влади, в тому числі і боротьбу за політичні посади, пов'язані з розподілом матеріальних і фінансових ресурсів; за можливість приймати рішення або робити вплив на прийняття рішення. Тут відбувається безпосереднє зіткнення інтересів окремих політиків, груп і політичних організацій так би мовити в коридорах влади. Контроль з боку громадської думки над цією стороною політичного конфлікту встановити дуже важко.

б) боротьбу цінностей і ідеологічних доктрин, боротьбу концепцій стратегічного порядку відносно розв”язання соціально-економічних проблем розвитку країни. Ця сторона політичного конфлікту відбувається в формі полеміки в ЗМІ, декларацій і заяв суб’єктів політичної діяльності. Учасники конфлікту на цій стадії конкурують за право впливу на громадську думку і прагнуть привабити на свій бік якомога більше прихильників.

в) присутність інституалізованого суб’єкту конфлікту (окрема особа, соціальна/політична група, етнос, клас, суспільство), котрий відкрито конфліктує з іншим суб’єктом політичної діяльності; політичний конфлікт також характеризує зіткнення інтересів конфліктуючих суб’єктів і наявність несумісних цілей, тобто, коли протиборствуючі сторони прагнуть: мати вигоду від позицій противника, поставити його дії під контроль, або зовсім ліквідувати політичне існування противника. Для політичного конфлікту також обов’язково наявність “анонімного третього” учасника, до котрого іде апеляція - окремі політики, державні інститути, суспільна думка, міжнародні організації.

2.1.1. Ціннісно-нормативна компонента політичного конфлікту.

Суттєвою причиною виникнення політичного конфлікту є зіткнення цінностей і норм, які переслідують учасники політичної діяльності.

Дії суб’єктів політичних відносин обумовлені як матеріальними, так і духовними (ідеологічними) чинниками, які в свою чергу можуть бути раціональними або ірраціональними.

Кожний із суб’єктів політичної діяльності пропонує громадській думці власну систему цінностей і норм суспільного устрою, тобто власну ідеологію.

Ціннісно-нормативна компонента політичної діяльності є найбільш складною, а в тому випадку, коли вона виступає ще і як базова причина політичного конфлікту - такою, яка найбільш важко вирішується в силу того, що тут більш за все міцні ірраціональні мотиви конфліктної поведінки.

Якщо конфлікти, які виникли внаслідок боротьби за розподіл або контроль матеріальних і фінансових ресурсів вирішується відносно легко у випадку своєчасної мобілізації з боку владних структур, то конфлікти, де домінуючим мотивом виступають цінності і норми, з великими труднощамі вирішуються шляхом переговорного процесу. Класичним прикладом можуть служити міжконфесійні конфлікти, що виникли на етнічному грунті (або етнічні конфлікти, що виникли в умовах міжконфесійної боротьби): між протестантами і католиками в Північній Ірландії, між шиїтами і сунітами, арабами і ізраїльтянами і т.д.