2.1.2. Націоналізм як джерело конфліктів: визначення ступеню загрози.

Сучасний націоналізм є предметом особливої уваги політиків, міжнародної громадськості, вчених, аналітиків.

Турбота в цьому питанні зрозуміла - із зникненням глобальної геополітичної біполярності світ не став більш безпечним. Чинникі, які в часи “холодної війни” в умовах глобального протистояння знаходились на периферії громадської уваги - етнічний та релігійний екстремізм, забобони націоналістичної ідеології і т.інш. - зараз стали приводом для виникнення “конфліктів низької інтенсивності”. Міжнародні організації, національні уряди, професійні аналітики виявилися не готовими до адекватної відповіді тим викликам, які висунув сучасний націоналізм. Незважаючи на більш ніж обширний масив досліджень, які присвячені етнічним конфліктам, миротворчі міжнародні організації і уряди не можуть похвалитися фактами швидкого і ефективного урегулювання національних конфліктів.¹³

Так що ж таке націоналізм і наскільки він небезпечний?

З перших же кроків в пошуку відповіді на це питання ми попадаємо в неоднозначну і в багатьох випадках ірраціональну ситуацію - виявляється, що неможливо дати формально непротирічне визначення цьому багатомірному явищу - націоналізму, яке задовольняло би всіх без винятків.¹⁴

В розумінні націоналізму як сучасної політичної течії ми виходимо із тієї фундаментальної предпосилкі, яка стверджує, що націоналізм ні в якому разі не може бути онтологічною характеристикою людини, суспільства й свідомості, тобто національні форми свідомості і національності не є вроджені властивості, хоча вони частіше всього сприймаються такими. Нація також створюється людиною, зусиллями інтелектуалів і державних інституцій. Це також стосується і більш містичної категорії “етнос”. Етнос - це внутрішньогрупова дефініція, і їй неможливо дати строгу наукову чи конституційну формулу. “На жаль, ці два поняття активно і бездумно присутні в політичній мові й нормативно-правових текстах. Численні, так би мовити, національні історії, енциклопедії, культурологічні дослідження часто мають мало спільного з реальною історією народу. Та й номенклатура самих народів, тим паче їх назва, - це результат “зовнішніх вказівок” стародавніх мандрівників, що контактували з народом, чи сучасних вчених та політиків. Треба тільки визнати, що етнічність конструюється та реконструюється певними вербальними діями, які відображають сучасні умови, у тому числі владні відношення серед соціальних угруповань, і не розглядати етнічність як позачасовий параметр людського існування”.¹⁵

Визначимося з питанням: чому для нас ренесанс (а інколи і агресія) націоналізму опинилися повною несподіванкою? В комуністичній ідеології пріоритет віддавався класовим (соціальнім) інтересам, в той час, як національні та етнічні чинникирозглядаличя або як другорядні, або як рудимент віджилих форм суспільного устрію. В декларації про “всебічний розквіт соціалістичних націй” актцент робився все ж таки на їх неминучому “зближенні”. Тиким чином, першою причиною ренесансу націоналізму на пострадянському геополітичному просторі була крайня форма ідеологізації планування внутрішньої політики з боку центру.

Макрополітичні причини виникнення і експансії ідеології націоналізму зводяться до трьох факторів - прагнення підлеглої національності зберегти середній по країні прожиточний мінімум, захист власної території від перенаселення представниками інших національностей і жорстка асиміляційна політика центру.¹⁶ Отже, як наслідок - виникнення страху за своє існування в свідомості основної маси даної національності, нонконформістський настрій в колах національної політичної і інтелектуальної еліти. Марно говорити, що в цих умовах приводом для виникнення конфлікту може послужити все, що завгодно, - від побутового інциденту до легітимних дій центральної влади.

Також слід відмітити прагнення за часи “перебудови” національних політичних і управлінських еліт до автономії від центру. “Етноси як такі не виступають самостійними суб’єктами історичних чи політичних подій. Такими суб’єктами виступають певні елітні групи претендуючи на участь у владі і формулюючи зміст національних інтересів”.¹⁷ “Очевидна широкому загалу публіки теза про право нації на самовизначення або власну, тобто національну державу - двояке, бо самовизначаться, перш за все, владні еліти нових політичних структур”. ¹⁸

За часи “перебудови” для громадської думки, а рівно як і для професіональних аналітиків будь-який конфлікт, замішаний на націоналізмі, виявлявся, образно кажучи, ефектом “падаючої шафи”. Як показують спостереження, інтереси національних груп, рівно як і загроза міжнаціональних конфліктів знаходяться на периферії уваги центральної влади. Для політичного і управлінського істеблішменту більш важливими інтересами є вирішення питання про розподіл владних повноважень й матеріальних ресурсів в центрі, про співвідношення законодавчої і виконавчої влади. Не дивно, що ці установки створюють благодатний грунт для зростання міжнаціональних конфліктів на переферії, і використанню проблем національних груп (наприклад, мовних проблем) в політичних цілях.

В таких випадках іде боротьба за принципи, цінності і норми котрими “не можна поступитися”, Компроміс тут завжди досягається важкою працею, бо він пов”язаний у самосвідомості учасників конфлікту зі зрадою “духу крові” і “справі предків”, з “зникненням культурних традицій”. Труднощі вирішення подібного роду конфліктів полягає ще і в тім, що активізація таких конфліктогених компонентів політичної діяльності, як релігійний фанатизм, етнічна нетерпимість, радикальний націоналізм не завжди прямо детермінуються матеріальним рівнем життя. Деструктивні цінності і конфліктний тип поведінки іноді можуть формуватися в свідомості тих представників політичної діяльності, які належать (в матеріальному відношенні) до благополучних соціальних груп. Носії ірраціональних цінностно-нормативних установок майже не мають здібності сприймати логіку аргументації протилежної сторони, навіть в тому випадку, коли протилежна сторона готова піти на компроміс.

Політичні конфлікти, що виниклі на грунті націоналізму, є найгострішою проблемою для більшості держав - бувших республік СРСР. І Україна тут - не є винятком. Загроза націоналізму не пройшла повз Україну і було б необачним не брати до уваги його конфліктогенні можливості.

Для визначення ступеню загрози націоналізму як джерела конфліктів буде цікавим ознайомитися з гіпотезами Стефана ван Івера¹⁹, які зводяться до наступних застережень:

1. Безпосередні причини:

1) Чим більша пропорція національностей, які не володіють атрибутами державності, тим вищий ризик війни.

2) Чим більше національностей переслідують мету воз”єднання з національними діаспорами і чим більше останні дотримуються анексіоністських стратегій для воз”єднання, тим більший ризик війни.

3) Чим більше гедоністичними являються цілі, які національності переслідують, одна по відношенню до іншої, тим вищий ризик війни.

4) Чим більш жорстко пригноблюються національні меншини, які проживають в країні, тим вищий ризик війни.

2. Причини безпосередніх причин і умови необхідні для їх реалізації.

Структурні фактори:

1) Національності, які не володіють атрибутами державності, представляють більший ризик, якщо вони володіють стійким і правдоподібним прагненням до свободи, а центр силоміць перешкоджає цьому.

2) Чим більш густо змішані національності, тим вищий ризик війни.

а) Ризики, пов”язані із змішанням, найбільш вірогідні при компактному проживанні (“дім до дому”) чим регіональні (“область до області”).

б) Ризики, виникаючи від змішання, більш високі, якщо визволення співвітчизників діаспорою є важким, але можливим, і менше - якщо визволення неможливе, або воно надзвичайно легке.

3) Чим більше захищені і легітимні політичні кордони, чим більше міцним є співвідношення між політичними і общинними кордонами, тим менший ризик війни.

а) Чим менш небезпечні і менш захищені кордони виникаючих національних держав, тим більший ризик війни.

б) Чим більша міжнародна легітимність кордонів новостворених національних держав, тим менший ризик війни.

в) Чим більше кордони новостворених національних держав відповідають етнічним кордонам, тим менший ризик війни.

Фактори навколишнього середовища і політичні фактори

4) Чим більше в минулому однієї національністю скоєно злочинів проти другої, тим вищий ризик війни.

а) Якщо більшість цих злочинів ще пам”ятаються жертвами, тим вищий ризик війни.

б) Чим більшу долю відповідальності за минулі злочини можна адресувати групам, які ще діють на громадсько-політичній сцені, тим більший ризик війни

в) Чім менше покаяння і розкаяння демонструють винуваті групи, тим більший ризик війни.

г) Чим жорсткіше національності притісняють меншини, які в даний час мешкають в країні, тим більший ризик війни.

Перспективні фактори:

5) Чим більшою є розбіжність вірувань національностей в свою загальну історію і її сучасних умов, тим більший ризик війни.

а) Чим менш легітимними являються уряд і лідери національних рухів, тим вища її схильність бути провідниками міфологічних національних вірувань, а відтак - вищий ризик війни.

б) Чим більше держава вимагає від своїх громадян, тим більше вони схильні бути провідниками міфологічних національних вірувань, а відтак - більший ризик війни.

в) Якщо економічні умови погіршуються, громадська думка стає більш сприятливою до міфів “козла відпущення”, а відтак війна стає більш вірогідною.

г) якщо незалежні оцінювальні інститути слабкі або некомпетентні, такі міфи частіше превалюють в громадській думці, а відтак війна стає більш ймовірною.

Подивимось за допомогою цих гіпотез, якою буде палітра в сучасній Україні.

На сьогодень Україні існує три форми націоналізму, які набрали політичну форму: це український, російський, кримськотатарський, русинський. Вони якісно відрізняються по своїй формі, історичним традиціям, умовам існування в громадсько-політичному житті, претензіях і, відповідно, по своєму конфліктогеним можливостям.

Український націоналізм, (або інтегральний націоналізм) є ідеологічною базою для цілого ряду політичних і громадських організацій: УНА-УНСО Конгрес українських націоналістів, Соціал-націоналістична партія України, Організація українських націоналістів, Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, політичне об’єднання “Державна самостійність України”, Народний рух України (тут лише ті, які частіше всього являються в центрі уваги громадської думки).

Російський націоналізм як ортодоксальна ідеологічна доктрина мабуть не існує в жодній більш-менш впливовій українській партії. Як виняток, можна привести кримські партії (“Русская партия Крыма”, “Русская община Севастополя”, “Республиканская партия Крыма”), котрі володіють впливом на політичну ситуації тільки на території півострову, Особливість ситуації в українській політиці міститься в тому, що в ній існує дуже впливова опозиція в так званому “інтегральному українському націоналізму” у формі пострадянського інтернаціоналізму політичних сил прокоммуністичної орієнтації. Тут лунають відомі вимоги надання російської мови статусу офіційної, більш повної реінтеграції з РФ, повернення до символіки радянських часів. Але завдяки тому, що політичні сили прокомуністичної орієнтації зосереджені в Східних регіонах України і є найбільш популярними саме в російськомовному середовищі, приходиться брати в лапки термін “російський” націоналізм. Фактично конфлікт тут існує між російськомовним і україномовним прошарками населення, а не між росіянами і українцями.

Чи можливий в Україні масштабний українсько-російський міжнаціональний конфлікт по лінії саме міжетнічного протистояння? Користуючись вище приведеною методикою визначення загрози, на це питання ми даємо категоричну відповідь - ні, неможливий. З одного боку політичні сили українського націоналізму займають в простірному вимірі локальні позиції (регіони Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей), з другого боку - треба врахувати наявність достатньо великої географічної відстані між Львівом - своєрідним “П’ємонтом” української ідеї, і Східним регіоном (Донецьк, Луганськ) - цитаделлю пострадянського інтернаціоналізму, що зрештою невиключає виникнення окремих конфліктних інцидентів на побутовому рівні.

В конфлікті по лінії протистояння “український націоналізм - пострадянський інтернаціоналізм”, етнічні аргументи підпорядковані більш широкому діапазону політичних й світоглядних аргументів: незгодою відносно концепції державного устрою та державної символіки, стратегії розвитку суспільства, інтерпретацією минулого, концепцією відносин з Росією, тобто конфлікт розгорається в руслі пошуку оптимальних засобів модернізації посттоталітарного суспільства. Неабияке значення тут відіграють установки лівого консерватизму в масовий свідомості.

Виникнення русинського питання знаходиться в руслі національної ідентифікації східнослов’янських поселенців карпатьского регіону. Проблемою є ідентикувати саме кількість русинів. Якщо одні дослідники вказують на наявність значної кількості русинської громади, наприклад Магочий вказуе на наявність 1,2 мільйона русинів. (Це число включає 977 000 у Закарпатській області України, 130 000 на Пряшівщини (Словаччина), 80 000 на Лемківщині (Польша) та 30 000 у Воєводині у Хорватії.) ²⁰, в той же час інші в загалі відмовляють русинам у наявності власної міцної громади (так, Панчук називає такі цифри: на кінець 1993 року заявили про себе як русини 55 чоловік, на кінець 1994 р. - 96).²¹

Русинська спільнота ніколи не мала власних ознак державності. Республіка Підкарпатьска Русь яка була створена в 1938 р., як вважають, була маріонеточною по змісту і була наслідком геополітичних ігор того часу. Перша русинська організація в Україні була заснована у 1990 р. - Товариство карпатських русинів, діяльністі якій спочатку були притаманні культурологічні цілі. Але розпад СРСР спровокував виникнення решти русинських організацій у Чехо-Словаччині, Польщі, Угорщині. Ці організації зараз відмовляються від культурологічної діяльності на користь саме політичних вимог: визнання русинів окремою національністю; признання русинської літературної мови, гарантування русинам усіх прав як національній меншині у країнах, де вони проживають, або у Закарпатті - визнання русинів як домінуючої місцевої національності. Відомо також, що Товариство карпатьских русинів у 1990 р. закликало до повернення статусу автономії Підкарпатської Русі, яким вона користувалася протягом міжвоєних років.

В цілому в Україні в суспільної думці існує негативне відношення до намагань політичного русинства. Зараз, як вважають багато дослідників, політичне русинство існує у формі політичних ігор.

Найбільш конфліктогеною є ситуація з кримсько-татарським питанням. Тут ми маємо цілий “букет” невирішених проблем: 1) проблеми історичного плану (незрозуміло, хто повинен нести відповідальність за депортацію кримських татар; як стоїть питання про матеріальну та моральну компенсацію за винесені втрати; 2) проблеми розподілу ресурсів (відсутність матеріальних і фінансових ресурсів для забезпечення переселення і улаштування; проблема доступу кримських татар до власності і землі на півострові, тенденція анклавізації в розселенні кримсько-татарської спільноти); 3) проблеми політичного характеру (певна закритість кримсько-татарських громадсько-політичних організацій; негативне ставлення як місцевого населення так і місцевої влади до претензій кримсько-татарської спільноти); нарешті, на рішення проблем справляє негативну дію загальна криміналізація кримського півострова.

Ситуація, справді, зараз контролюється. Цьому сприяють такі фактори: прагнення лідерів кримських татар дистанціюватись від радикальних проросійських політичних сил півострова і зайняти проукраїнську позицію; відсутність ісламського фундаменталізму у кримсько-татарському середовищі; відсутність зацікавлених в можливій ескалації напруги зовнішньо-політичних суб’єктів; певна дистанція кримських татар від місцевого криміналітету.

Між іншим, сама проблема залишається. В даному випадку підтверджується, практика яка вже стала драматичною за радянські часи: створюється стійке уявлення, що питання, які пов”язані з національними інтересами кримських татар, знаходяться на узбіччі інтересів центру. Київ більш за все цікавиться питаннями розподілу ЧФ, нейтралізацією впливу Росії на Крим, нарешті проблемами розподілу санаторно-курортної інфраструктури півострова. Тому загроза міжнаціонального конфлікту в Криму буде залишатися в найближчий час високою.