1953-1956 Рр.. Окрім боротьби за владу, позначилися іншими кардинальними змінами:

- викрито злочинну діяльність Л. Берії та його прибічників в Україні;

- розпочалася реабілітація жертв масових репресій;

- була згорнута діяльність т.зв. „трійок”, що виникли ще в 30-их роках й поступово віднолювалися демократичні норми діяльності КПРС та КПУ (регулярне скликання партійних з’їздів і пленумів, поступово відновлювалися принципи колективного будівництва, критики й самокритики тощо);

- зі сторони засобів масової інформації, з трибуни партійних з’їздів, комсомольських зібрань поступово почала зникати ідеалізація Й. Сталіна;

- здійснено ряд заходів щодо розширення прав республік;

- до України в 1954 р. Було приєднано Крим;

- українці брали активну участь в освоєнні цілинних і перелогових земель Казахстану *1954 р) тощо.

Кардинальні зміни в суспільно-політичне життя рес­публіки вніс XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.). Усі доко­рінні зрушення стали можливими завдяки особистості М. Хрущова — неоднозначного, неординарного політич­ного діяча. Він щиро, хоча не завжди послідовно, хотів добитися змін в суспільстві, покращати життя людей на основі розширення демократії. Сам Хрущов був учасни­ком сталінських беззаконств і злочинів, в тому числі на Україні. Іноді йому вдавалося і спасати людей, напр., від всесильного НКВС він спас М. Рильського. Але із бувшого сталінського оточення практично він один від­чував потреби покаятися, реабілітувати невинних людей.

Виступ М. С. Хрущова на XX з'їзді партії (його за­критому засіданні) про культ особи Сталіна був актом політичної мужності. Викриття культу особи поклало по­чаток оновленню суспільства, позитивно позначилося на стані суспільно-політичного життя. Весною і влітку 1956 р. почалося масове звільнення політв'язнів, відбу­вався перегляд справ і реабілітація в'язнів таборів і тю­рем, що загинули в 1937—1955 рр. На поч. 60-х рр. в Ук­раїні були повністю виправдані 250 тис. чол., переважно посмертно. Серед них: В. П. Затонський, Є. К. Квірінг, С. В. Косіор, П. П. Постишев, В. Я. Чубар тощо.

Зростали вимоги реабілітації націонал-комуністів М. Скрипника, М. Хвильового, членів КПЗУ, М. Куліша, Л. Курбаса, О. Довженка та ін. Але Москва дала зро­зуміти, що вона не піде на реабілітацію «націоналістів». В 1956 р. відбувся широко висвітлюваний суд над був­шими членами ОУН, який закінчився смертними виро­ками.

Короткий період (1956—1959 рр.) критики сталініз­му (період «відлиги») був використаний на Україні для висунення культурно-національних домагань. Ставилися питання чистоти української мови, під тиском більшості культурних діячів (А. Хижняк, М. Рильський тощо) і громадської думки вдалося дещо покращати становище в мовній ділянці — перевиданий словник української мо­ви Б. Грінченка. Краще, в порівнянні з минулим, відзначено 100-річчя від дня народження І. Франка (серпень 1956 р.). Ставилися вимоги реабілітації заборонених дія­чів, заповнення «білих плям» в літературі, театрі (М. Ку­ліш, Л. Курбас, театр «Березіль»). Проведено ряд акцій проти цензури, тобто «опікунів і службовців біля літера­тури».

У процесі десталінізації проведено ряд реформ в ад­міністративній, культурній та економічній ділянках. Лік­відовано міністерство вищої освіти СРСР і створено від­повідне міністерство в УРСР, засновано Академію Бу­дівництва і Архітектури УРСР, Спілку журналістів Ук­раїни; значних реформ зазнало судівництво УРСР з власним судоустроєм і кодексами.

В галузі економіки: внаслідок реалізації децентра­лізації економіки український уряд здобув під республі­канський нагляд понад 10 тис. промислових підприємств, в Києві засновано інститут автоматики (1957), теперіш­ній інститут кібернетики АН УРСР.

В цей час відбулися й зміни негативного характеру, особливо дві з них: 1) нищівною була реформа шкільни­цтва у листопаді 1958 року. На виконання постанови пленуму ЦК КПРС (12 листопада 1958 р.) «Про зміц­нення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти», Верховна Рада України через 5 місяців (17 квітня 1959 р.) своїм законом підтвердила постанову ЦК КПРС, метою якої був перехід україн­ського шкільництва на російську мову і поступова руси­фікація України (т.з. право батьків на вибір мови навчання своїх дітей і т.ін.).

2) Починаючи з 1957 р. проведено посилену антире­лігійну акцію в Україні, впроваджені так звані методи наукового атеїзму. Внаслідок цієї політики до 1961 р. ліквідовано майже половину всіх існуючих церковно-ре­лігійних установ: парафій, монастирів, семінарій; атеїзм як наука вивчалася в школах, вузах; було створено Інститут атеїзму при ЦК КП України.

З а п и т а н н я:

1. Якими внутрішніми й зовнішньополітичними обставинами була викликана лібералізація суспільного життя в СРСР? Яку назву вона дістала?

2. В яких напрямках розгорталася «десталінізація» в Україні? В чому проявлялася її специфіка в нашій республіці?

3. Як Ви думаєте, чому процеси політичної, юридичної та гро­мадської реабілітації жертв репресій сталінізму в Україні проходи­ли невпевнено, повільно й непослідовно? В чому це проявлялося?

4. Якими прикладами Ви можете довести той факт, що в Украї­ні реабілітація жертв сталінських репресій супроводжувалася новими політичними репресіями (і це був найкричущий парадокс відлиги»)?

НАРОСТАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ В ЕКОНОМІЦІ

НАПРИКІНЦІ 50-х— НА ПОЧАТКУ 60-х рр.

Ключові терміни та поняття

• антипартійна група

• культ особи

• раднаргоспи

• децентралізація

• галузеве управління

• територіальне управління

Політична обстановка. В середині 50-х років та наприкінці їх розпочалися докорінні зрушення в економіці України, так само як і в інших сферах життя суспіль- ства. Вони стали можливими під впливом особистості М. С. Хрущова, неоднозначного й неординарного політичного діяча. Він мужньо викрив культ Сталіна, поклавши початок оновленню радянського суспільства. Позитивно позначилися на стані суспільно-політичної життя ліквідація концтаборів, визволення сотень тисяч жертв сталінського терору, багатьох вихідців з України. Одночасно формувалася група людей, яка вважали, що у викритті сталінських злочинів М. Хрущов зайшов занадто далеко. А тому його слід замінити. Проте підтримка більшості трудящих, армії і КДБ перешкодили грі В. М. Молотова, Г. М. Маленкова, Л. М. Кагановича , Д. Т. Шепілова та інших добитися своєї мети.

Але М. С. Хрущов, який немало зробив для викриття і подолання культу особи Сталіна, поступово й сам опинився в полоні цієї хвороби, почав відходити від дальшої демократизації суспільного життя. Усе частіше, на різних форумах, у засобах масової інформації звучала «вірний ленінець», «наш дорогий Микита Сергійович, «особисто товариш М. С. Хрущов» тощо.

У такій політичній обстановці розгорталися соціально-економічні процеси в Україні в кінці 50-х — на початку 60-х років.

У другій половині 50-х років починається запровадження реформ управління народним господарством, відбувається інтенсивний пошук ефективного його роз- витку. Спочатку були «створені» для цього умови: Україні, як і іншим республікам, було дано більше прав, розширені також права місцевих Рад, але на практиці питання, як і раніше, продовжували вирішуватися в Москві. Найбільш живучими продовжували залишатися адміністративно-командні методи. Так, у 1957 р., вважаючи, що існуючі надцентралізовані галузеві міністерства неспроможні забезпечити швидке зростання промислового виробництва, волюнтаристськи, без усякої підготовки ліквідовується низка міністерств і утворюються територіальні управління — ради народного господарем | (раднаргоспи).

Ідея децентралізації управління економікою такої гігантської країни спочатку зустріла підтримку й позитивні відгуки. На Україні зразу оголосили, що впровадження раднаргоспів має велике народногосподарське й політичне значення.

Дійсно, в організації раднаргоспів було немало позитивного: створювались умови для госпрозрахунку, радикального о використання місцевих ресурсів і націо-нальних кадрів, всі підприємства підпорядковувались (республіці, тобто зміцнювалась економічна самостійність України, підвищувалась рентабельність підприємств, збільшувалась кількість товарів, скоротились зустрічні транспортні перевезення.

Але вже на початку 60-х років, коли Україна, як і інші республіки, почала проводити незалежну політику, центр захвилювався, звинувачуючи їх у «місництві». Наступав монополізм центру, економічні права республік почали звужуватися, виникали відповідні труднощі з плануванням, управлінням промисловістю, послаблювалися зв'язки між підприємствами. Спроба господарської реорганізації не привела до значних позитивних результатів та змін в Україні.

Негативну роль відіграли також причини місцевого, регіонального характеру: замість пошуків шляхів матеріальної зацікавленості кожного в результатах своєї праці проводилися зміни в нормуванні й оплаті. Наслід­ки цього стало значне скорочення числа робітників, які працювали на основі відрядної оплати, і зростання кількості сезонних. Незначні матеріальні стимули до праці різко знизилися. Робітники вимагали підвищення заробітної плати, проте її практично не було. Як наслідок, Україна продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку.

Здійснювані зміни, реформа в економіці призвели до нестабільності, а то й хаосу в управлінському апараті , до зривів у розвитку економіки.

З а п и т а н н я:

І Чим характеризувалася внутрішньополітична обстановка в СРСР і як це впливало на розгортання соціально-економічних процесів в Україні?

2. Як Ви думаєте, чому заміна галузевого управління промисло­вістю територіальним управлінням (раднаргоспи) не торкнулася са­мої суті господарського механізму і не змогла дати позитивних результатів?

3. Чому Україна, яка в зв'язку з економічною реформою отри­мала небачену досі економічну самостійність, не змогла її зреалізу­вати на практиці?

ПРОБЛЕМИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛ. 50-х— ПОЧ. 60-х РОКІВ

ТА ВЖИВАНІ ЗАХОДИ ЩОДО ЇХ РОЗВ'ЯЗАННЯ.

Ключові терміни та поняття

• МТС

• РТС

• колгоспно-радгоспна система

• „кукурудзяна епопея”

• освоєння цілини

• командно-адміністративні методи управління

• суб’єктивізм

• волюнтаризм

Загальнополітична обстановка в СРСР. Спроба част­кової децентралізації керівництва економікою (раднар­госпи) не вдалася. Незважаючи на надану економічну самостійність, Україна не могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Економічна система держави продовжувала працювати в цілому за законами поперед­нього часу.

Багатообіцяними були нововведення в сільському господарстві: ліквідація МТС, підвищення заробітної платні колгоспникам та ін. Хоча були і негативні тенден­ції в розвитку сільського господарства: залишалася не­доторканою колгоспно-радгоспна система, «кукурудзяна епопея», м'ясні та молочні кампанії, спрямовані на те, щоб підвищити обсяги здачі цієї продукції державі. Все це практично вирішувалося у центрі, ініціатива на міс­цях була нульовою. Тодішнє партійне керівництво Ук­раїни не мало самостійного мислення й програми щодо розвитку сільського господарства.

Ситуація в Україні. У к. 50 — на поч. 60-х рр. Україна залишалася одним з основних в Союзі виробників сіль­ськогосподарської продукції. В др. пол. 50-х років шля­хом інтенсифікації селянської праці в республіці було досягнуто незначного зростання виробництва продукції рослинництва і тваринництва, хоча керівництво подава­ло це, як велике досягнення соціалістичного ладу. В 1958 р. на Україну нахлинула злива державних нагород: республіку і її 15 областей було нагороджено орденом Леніна, багатьом присвоєно звання Героя Соціалістич­ної Праці.

В умовах ейфорії секретар ЦК КПУ М. В. Підгорний безпідставно запевняв, що є всі можливості вже в 1958 році випередити Америку по виробництву молока та м'я­са на душу населення. Все це було об'єктивно просто не­можливо.

Виходячи із цих скромних і досить не стабільних до­сягнень в сільському господарстві, партійне керівництво України запланувало на 1959—1965 рр. підвищені темпи вростання сільськогосподарської продукції. Окрім того, з трибуни XX з'їзду Компартії України (1959 р.) М. В. Підгорний пообіцяв, що республіка виконає семирічний план за п'ять років, а багато колгоспів і навіть районів — ще за більш короткі строки.

Ні за 5, ні за 7 років ці зобов'язання не були виконані, що пояснюється рядом причин. Це:

— неповноцінність (ущербність) самої колгоспно-радгоспної системи;

— недоліки в організації сільськогосподарського ви­робництва, непродумані рішення;

— командно-адміністративні методи управління, ставка не на економічні важелі прогресу, а на зміцнення і перестановку кадрів, мобілізаційні кампанії;

— негативну роль відіграли нескінченні укрупнення і розукрупнення колгоспів, ліквідація т. зв. неперспектив­них сіл, перетворення колгоспів в радгоспи;

— значних труднощів додали прагнення знищити травопільну систему, впровадити непродумані технології, бездумне розширення посівів кукурудзи, посуха 1963 р.;

— спорудження Канівського та Київського водосхо­вищ, які нанесли великої шкоди народному господарст­ву України і зіпсували водний басейн Дніпра.

Партійні і державні органи часто приймали рішення, які негативно впливали на економіку колгоспів України. Так, напр., значних труднощів зазнали господарства, і, перш за все, слабкі, в процесі виконання рішень лютне­вого (1958 р.) пленуму ЦК КПРС про реорганізацію МТС в РТС і обов'язковий викуп колгоспами техніки, яка належала МТС. Це викликало величезні труднощі і негативно вплинуло на розвиток сільськогосподарського виробництва в Україні в послідуючі роки. Зменшився прибуток колгоспів, їх економіка і фінанси опинилися в критичному стані.

Як наслідок, в цілому в 1959—1965 рр. об'єм валової продукції сільського господарства зріс в Україні замість 70 % по плану лише на 11 %. Відставання в сільському господарстві республіки негативно вплинуло на розвиток харчової та легкої промисловості України, на темпи зро­стання національного доходу, матеріального добробуту трудящих республіки.

Не покращили ситуації в сільському господарстві і рішення березневого та квітневого пленумів ЦК КПРС та ЦК КПУ(1965 р.), які розробили заходи по нарощу­ванню виробництва сільськогосподарської продукції.

Назрівала необхідність змін об'єктивного і суб'єктив­ного порядку. Адже в самому партійному керівництві ще було чимало виконавців попередньої епохи. У верх­ніх ешелонах влади (вже вдруге) визріла думка про усу­нення М. С. Хрущова. У жовтні 1964 р. змовники на пле­нумі ЦК КПРС досягли своєї мети — М. Хрущова було усунуто з посади Першого Секретаря ЦК КПРС і Голо­ви Ради Міністрів. Першим секретарем ЦК обрано Л. І. Брежнєва. За звільнення Хрущова активно виступав М. В. Підгорний, висунутий перед тим по рекомендації М. Хрущова на керівну посаду в Москву. Гнівно викри­вав главу партії і уряду П. Шелест, якого при підтримці Хрущова у 1962 р. було обрано секретарем, а через рік — першим секретарем ЦК КПУ.

В наступному понад 2 десятиріччя тривала інспірова­на, цілеспрямована, не завжди і не в усьому справедлива критика хрущовського волюнтаризму й суб'єктивізму.

З а п и т а н н я:

1. Які нововведення були зроблені М. Хрущовим в сільському господарстві?

2. В який спосіб партійні органи за часів М. Хрущова намага­лися вирішити проблему кормів для сільського господарства?

3. Якими причинами пояснюється той факт, що плани семиріч­ки в галузі сільського господарства не були виконані?

4. Чому спроби експериментаторських реформ у сільському гос­подарстві були приречені? Чим це обернулося для України та й для самого М. С. Хрущова?

ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ ТА

ГРОМАДСЬКОГО ОПОРУ В ДРУГІЙ ПОЛ. 50-х— НА ПОЧ. 60-х РОКІВ

Ключові терміни та поняття

• національно-визвольні змагання

• інакомислення

• „шестидесятники”

• правозахисний рух

• дисидентство

• „самвидав”

• „тамвидав”

• Український Робітничо-

Селянський Союз

• національна політика

• русифікація

• „відлига”

Історичним сенсом усіх національно-визвольних зма­гань українського народу впродовж століть була бороть­ба за незалежність Української держави. На кожному їх етапі вона виявлялася в різних формах. В др. пол. 50-х — на поч. 60-х рр., а потім пізніше (вдруге) в 70— 80-х рр. XX ст. це було інакомислення, дисидентство, правозахисний рух, що виникли зразу після XX з'їзду партії.

Дисидентство стло проявом національно-визвольного руху.

Попри проведені реформи, що мали як позитивні так і негативні наслідки, Хрущов не дійшов головної реформи – політичної: залишалася адміністративно-командна система, однопартійність, безпорадність Рад.

Була зроблена низка теоретичних висновків, що практично не відповідали реаліям суспільно-політичного буття:

- соціалізм в Радянському Союзі побудований повністю і остаточно;

- перехід до розгорнутого будівництва комунізму;

- сформована нова історична спільність – радянський народ. Цементуючою основою якої є російська мова, як мова міжнаціонального спілкування;

- розквітають і зближуються радянські нації, що наближає процес їх злиття тощо.

В Україні, як і в цілому в СРСР, інакомислення ви­никло внаслідок критичного переосмислення радянської дійсності й існувало як в легальних, так і в нелегальних формах. Цей рух в Україні почався набагато раніше, ніж у Москві. Його представники спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, порушення законів і прав людини, за вільний розвиток української мови і культу­ри, за правду історії України.

«Шестидесятники». Започаткували інакомислення кра­щі представники інтелігенції України, творча молодь, люди беззастережно сміливі, які сповідували нові думки, відмінні від офіційних. Вони стали ядром духовної опозиції режиму в Україні, до них приєдналася частина робітників, студентської молоді, інших соціальних груп населення. Серед них: В. Симоненко, молодий поет з Полтавщини; Василь Стус, аспірант Інституту літера­тури в Києві; Іван Дзюба, автор відомої праці «Русифіка­ція чи інтернаціоналізм»; Ліна Костенко, випускниця Мос­ковського літературного інституту; поети Іван Драч і Микола Вінграновський; блискучі літературні критики Іван Світличний і Євген Сверстюк; кінематографісти С. Параджанов і Л. Осика та сотні інших. Їх вільнодумство, інакомислення, захист української мови і культури не збігалися з віяннями часу. Почалася (після виступу М. Хрущова в березні 1963 р. на зустрічі з інтелігенцією) чергова кампанія погрому на ідеологічному фронті на зразок 40-х — поч. 50-х рр.

«Самвидав». Цькування митців посилилося ще й то­му, що десятки літературних й публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до публікації в офіційних наданнях, передруковувалися на машинках, надиктовувалися на магнітофонні стрічки і навіть переписувалися від руки, тобто були «самвидавом». Це: твори О. Солженіцина, Б. Пастернака, А. Ахматової, Л. Костенко, В. Симоненка та ін. В статтях «Про сучасне і майбутнє Украї­ни», «Націоналісти?», «12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство» піднімалися найболючіші проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан української мови і культури, русифікація, злочини сталі­нізму тощо.

В проекті програми «Українського робітничо-селян­ського союзу» (1959 р.), написаному Левком Лук'яненко, оцінка негативних явищ 30-х років повністю спів­падала з оцінками і рішеннями XX з'їзду партії. Особли­вій критиці була піддана національна політика в Україні: масове звинувачення українців в націоналізмі та їх фізичне знищення. Підкреслювалося обмеження України в її політичних та економічних правах. Йшлося про те, що за радянських часів українська мова так і не стала державною, що вона витіснена з державної сфери, вузів, школи. Наголошувалося на тому, що Україна є справж­нім придатком Росії, 2/3 її багатства вивозиться поза ме­жі республіки. В проекті програми робився висновок, що Україна в складі СРСР не має можливості розвиватись в політичному, економічному, культурному відношенні, що в зв'язку з цим згідно ст. 14 і 17 Конституції УРС та СРСР вона повинна вийти зі складу Союзу і стати незалежною самостійною державою.

Актом небаченої громадянської мужності були розра­хунки академіка І. Р. Юхновського, який ще в 60-х роках математично обґрунтував неминучість розпаду Союзу РСР.

Соціальна належність учасників громадського опор й правозахисного руху була різноманітною, а українська географія його була надзвичайно широкою (всупереч тим, хто розглядав його лише як західноукраїнський рух). В ньому брали участь літератори, викладачі вузів В. Мороз, М. Осадчий; вчителі М. Масютка, М. Озер­ний; інженер Мартиненко; генерал П. Григоренко; слю­сар І. Гель; художниця А. Горська, працівники газет, журналів та радіо; названі вище «шестидесятники»— поети, письменники, літературознавці тощо.

Найкричущий парадокс «відлиги». Неадекватними проголошеній на XX з'їзді партії лібералізації, реабілі­тації жертв сталінських репресій були нові політичні репресії. За інакомислення, зберігання недозволеної самвидавницької літератури в др. пол. 50-х років в Україні було притягнуто до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за «антирадянську діяль­ність» близько 3,5 тис. чол. Членів «УРСС» І. Кандибу, С. Віруна та ін. звинуватили в «зраді Батьківщині» й засудили на максимальні строки ув'язнення. А. Левка Лук'яненка, як автора програми «УРСС» засудили до смерт­ної кари. 73 доби він провів в камері смертників, потім під тиском світових правозахисних організацій смертну кару було замінено на 15-річне ув'язнення.

Продовжувалися утиски й переслідування учасників збройної боротьби ОУН-УПА. Хоча значна частина їх після XX з'їзду партії була амністована, активним учасникам визвольних змагань заборонялося повертатися до західних областей.

У 1965 р. за вільне слово й незалежну думку було за­арештовано понад 20 талановитих представників молодої генерації української інтелігенції: Михайло Горинь (6 років), Богдан Горинь (4 роки), С. Караванський (25 років), М. Масютко (11 років). Саме про них писав п. Чорновіл в своїй збірці «Лихо з розуму», яка в 1967 р. у Франції була удостоєна міжнародної премії, а Львівський суд оцінив її на 3 роки ув'язнення. В. Мороз за книгу «Репортаж із заповідника ім. Берії» був засудже­ний до 6 років спецтюрми, 3 років таборів суворого ре­жиму і 5 років заслання. На захист В. Мороза виступи­ли В. Стус, А. Сахаров, папа Римський, Президент США, Громадська організація «Міжнародна амністія».

Період «мирного» співіснування системи з інакомис­ленням кінчався. У новому Кримінальному кодексі УРСР, що був прийнятий в 1961 р., була залишена стаття, спря­мована на збереження практики політичних репресій — сі. 62 «Антирадянська агітація і пропаганда». Після усунення від влади М. Хрущова (1964 р.) до влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі. з Л. І. Брежнєвим і М. А. Сусловим.

Подальший хід подій в Україні, як і завжди, був виз­начений поза її межами. На зміну «відлизі» приходила реакція.

З а п и т а н н я:

1. Хто і коли започаткував інакомислення в Україні?

2. Кого із «шестидесятників» Ви знаєте і який вклад вони внес­ли в розгортання національно-визвольного руху в Україні після XX І з'їзду КПРС?

3. Чому виникло «самвидавництво» і яку роль воно відіграло в правозахисному русі?

4. Що Ви знаєте про «Український робітничо-селянський союз» та як склалася доля його учасників?

5. Як офіційна влада розправлялася із правозахисниками?

ПЕРІОД ”ЗАСТОЮ” І КРИЗИ РАДЯНСЬКОГО

СУСПІЛЬСТВА (1964 – 1985 РР.)

СПРОБИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ

РЕФОРМ В ДРУГІЙ ПОЛ. 60-х -

ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 80-х РОКІВ ТА ЇХ НЕВДАЧА.

Ключові терміни та поняття

• жупел „українського націоналізму”

• „застій”

• криза

• екстенсивний метод господарювання

• єдиний народно-господарський комплекс

• воєнно-промисловий комплекс (ВПК)

• дефіцит

• ідеологічна криза

• класова структура

• соціальна структура

• національне питання

• Конституція України 1978 року

Характеристика обстановки. Спроби проведення позитивних соціально-економічних змін у 50-х — перш. пол. 60-х рр. не дали кардинальних змін у розвиткові економіки Радянського Союзу, а значить і України, що знаходилася в її складі. Не привели до позитивних зрушень зміни, що відбулися в верхніх ешелонах влади: усунення від неї М. Хрущова (1964 р.) та заміни його Л Брежнєвим на посту Генерального Секретаря ЦК КПРС.

Нове керівництво, як на союзному рівні, так і в Україні (П. Шелест), зайнялося пошуками нових ефективних шляхів розвитку економіки. Але цьому заважали консервативні та реакційні тенденції в політичному ідеологічному житті країни. Протягом майже 20 років в СРСР і в Україні спостерігалися спорадичні спроби реформувати в той чи інший спосіб економіку, зробити її дієздатнішою та ефективнішою, але вони ставали марними через традиційний пріоритет політики та ідеології толітарної держави над економікою. В умовах повернення до неосталінізму, збереження антидемократичної однопартійної системи, задушливої суспільно-політичної атмосфери, наростання жорстокої боротьби із жупелом «українського націоналізму», яка знову завдала непоправимих збитків українській національній культурі, посиленого русифікаторського наступу тоталітарної держави на духовність українського народу,— реформи, спрямовані на досягнення «економної економіки», не могли спрацювати позитивно.

Початок економічних реформ. У 1965 р. за ініціативою О. Косигіна почалася повна протиріч економічна форма, спрямована, з одного боку, на розширення місцевої ініціативи та господарської самостійності підприємств, з іншого боку,— на посилення позиції центральних відомств. ЦК Компартії України в жовтні 1965 р. На пленумі ЦК підтримав лінію центральних партійних органів на ліквідацію раднаргоспів. І хоча в організації раднаргоспів, створених ще в 1957 р., були свої позитивні моменти, Центр ніяк не міг змиритися з тим, щоб самостійність регіонів (а значить і республік) становили загрозу існування самої казармово-бюрократичної системи. Як наслідок, Україна продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку. Це вимагало залучення до виробництва додаткових робочих рук, зумовлювало загострення затратної економіки. Фактично це був новий етап надцентралізації, всі місцеві економічні проблеми вирішувалися тільки через Москву.

Незважаючи на ці негативні обставини, економічний розвиток України в др. пол. 60-х — на поч. 70-х рр. частково стабілізувався завдяки подоланню найкричущічих протиріч волюнтаристської політики попередньої епохи: національний доход збільшився на ЗО %, загальний об'єм промислового виробництва — в 1,5 рази, валова продукція сільського господарства — майже на 17 %. Збільшення капіталовкладень у легку промисловість під час проведення реформи сприяло й певному підвищенню життєвого рівня населення республіки.

Наростання кризових явищ, «застій». До сер. 70-х років економічна реформа була згорнута. Консерватори на чолі з Л. Брежнєвим центр ваги перенесли на оборонну промисловість, освоєння Сибіру. Жоден із вживаних економічних заходів, навіть розроблена під безпосереднім керівництвом М. Горбачова Продовольча Програма, не дали істотного поліпшення в розвитку народного господарства. Це пояснюється, зокрема, тим, що всі ці заходи і документи були декларативними, вони не були підкріплені економічними важелями. Тому діюча в умовах адміністративно-командної системи економіка не могла дати позитивних наслідків, незважаючи на зливу постанов: хронічно не виконувалися завдання п'ятирічних планів по більшості показників.

В Україні з деяких показників розвитку промисловості 9-й п'ятирічці (1971—1976 рр.), напр. вугілля, електроенергетика тощо, вдалося хоч наблизитися до запланованого, зате сільське господарство залишалося найменш ефективною ланкою. Головне багатство України—земля - не використовувалося ефективно. І хоча запроваджувалися масштабні програми хімізації, меліорації, механізації, посівні площі зменшилися більше, як на 1 млн. Великої шкоди було завдано навколишньому середовищу. Територія республіки була забруднена відходами мінерально-сировинного комплексу в 10 разів більше, ніж СРСР в цілому.

Інтенсивна експлуатація корисних копалин України (щорічно добувалося з українських надр понад 1 млрд. корисних копалин) вичерпала найбільш багаті поклади. Особливо ускладнилися гірничо-геологічні умови видобутку у вугільній промисловості. Як наслідок, видобуток вугілля скорочувався, собівартість його збільшувалася. Погане технічне оснащення шахт та вуглевидобутку різко погіршувало умови роботи шахтарів та техніку безпеки (все це вугільна промисловість відчуває і по нині). З сер. 70-х років Україна брала активну участь в освоєнні 15 найкрупніших загальносоюзних народногосподарських програм, що відволікало матеріальні, грошові та трудові ресурси, які можна було б кинути на проведення в життя магістральних напрямків розвитку сільського господарства.

70—80-і роки в Україні відзначені швидкими процесами урбанізації та занепаду українського села. Складні умови (в основному ручної) праці на селі, низька оплата обумовлювали зростання міграції селян до міста, ускладнюючи таким чином обстановку і в містах. Українське село в цей період покинули 4,6 млн. чол. Припинили своє існування, як «неперспективні», тисячі сіл.