Тоталітарна система невблаганно рухалася до свого об'єктивно-закономірного кінця:

— 16 липня 1990 р., через місяць після «старшого брата» (Росії), ВР України приймає Декларацію про державний Суверенітет України, робиться перший крок до незалежної Української Держави;

— к. липня — поч. жовтня: загострюється політична ситуація в Україні, відбуваються масові протести (у ви­гляді демонстрацій) проти КПУ в ряді міст України, голодують студенти; у ВР створюється узгоджувальна комісія, яка намагається розв'язати конфлікти: уряд Фокіна подає у відставку;

— водночас відбувається відставка Голови Верховної Ради В. Івашка, натомість обирається Л.. Кравчук, який поступово змінює курс Верховної Ради стосовно опози­ції;

— важливого значення для піднесення національної самосвідомості населення України в цей період набули: широке відзначення 500-річчя українського козацтва, 340-х роковин битви під Берестечком та інших пам'ят­них дат в історії українського народу, які раніше замов­чувалися;

• в перш. пол. 1991 р. в Україні, як і в цілому в СРСР, кризова ситуація ще більше зростає. В керівни­цтві КПУ посилюються розбіжності щодо політичного курсу, посилюється спротив найбільш консервативних сил, які закликають до наступу на опозицію. Активізу­ється група «Союз» у Верховній Раді СРСР. 17 березня 1991 р. про­водиться Всесоюзний референдум, на якому населення України окрім питання по СРСР повинні були відповіс­ти окремо на питання по УРСР: «Чи згідні Ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу Суверенних ра­дянських держав на засадах Декларації про Державний Суверенітет України?». На питання республіканського референдуму 80,2 % виборців відповіли «так», 18 % — ні.

З а п и т а н н я:

1. Якими об'єктивно-необхідними процесами була «покликана» до життя т. зв. «перебудова»?

2. Що Ви можете розповісти про спроби реформування еконо­міки в др. пол. 80-х років?

3. Чому без реформ в політичній системі неможливо було про­вести всю низку перебудовчих процесів суспільного життя?

4. Як Ви можете довести той факт, що в к. 80-х—на поч. 90-х років в Україні спостерігається висока, небачена десятиліттями тоталітарної системи громадсько-політична активність мас?

5. З чим пов'язаний початок формування багатопартійної систе­ми в Україні?

«ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ»

ТА ЇЇ ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

Ключові терміни та поняття

• декларація

• внутрішня політика

• зовнішня політика

• суверенна держава

• право на самовизначення

• демократична держава

• громадянство

• поділ влади

• національно-культурне відродження

Декларація як політико-правовий акт проголошує основні принципи, програмні положення внутрішньої і зовнішньої політики держави.

«Декларація про державний суверенітет України» була прийнята 16 липня 1990 року Верховною Радою України, через місяць після того, як аналогічну деклара­цію прийняла Верховна Рада Російської Федерації.

За своєю юридичною природою цей документ являв собою правовий фундамент для нової Конституції неза­лежної держави, ухваленої в 1996 р., для прийняття за­конів, для визначення позиції держави (до прийняття Основного закону) при заключенні міжнародних угод. Він переслідував мету затвердити суверенітет народу України.

В основу Декларації були покладені кращі традиції українського народу, які розвивалися впродовж століть.

Основні положення Декларації: — Україна, як суве­ренна держава, реалізовує своє право на самовизначення в існуючих кордонах;

— єдиним джерелом державної влади в республіці є народ України, який складають її громадяни. Повно­владдя народу реалізується як безпосередньо, так і через народних депутатів. Від імені всього народу має право виступати виключно Верховна Рада України;

— Україна є демократичною державою, механізм якої функціонує у відповідності з принципами розподілу влад між законодавчою, виконавчою та судовою;

— Україна має своє громадянство, де всі рівні перед законом незалежно від походження, соціального та май­нового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду та характеру занять, місця проживання та інших обста­вин;

— територія України є недоторканою і неподільною. Вона не може бути змінена і використана без її згоди;

— економічна організація суспільства ґрунтується на тому, що народ України має право власності на всі національні надбання республіки;

— Україна самостійно встановлює порядок органі­зації охорони природи на території республіки, гарантії екологічної безпеки та раціонального природокористу­вання;

— держава забезпечує національно-культурне відро­дження й розвиток українського народу, гарантує всім національностям, що проживають на території України, право вільного культурно-національного розвитку;

— в сфері внутрішньої та зовнішньої безпеки Украї­на проголосила право на власні Збройні Сили, внутріш­ні війська та органи державної безпеки, намір в майбут­ньому стати нейтральною державою;

— в галузі міжнародних відносин Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, ви­знає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права.

Реалізація основних положень Декларації. За час, що минув після прийняття Декларації про незалежність України, зроблено чимало:

— реформовані державні органи, відбулося розмежу­вання функцій поміж трьома гілками влади;

— прийнята низка законів, покликаних зміцнити еко­номічну незалежність держави, становлення ринкових відносин;

— дуже багато зроблено для національного відрод­ження українського народу та національних меншин, що проживають на терені України;

— проведена велика робота по виходу України як крупної європейської держави на міжнародну арену;

— але чи не найбільшим досягненням стало прийняття нової Конституції, на основі втілення якої в життя відбуваються усі державотворчі процеси сього­дення.

Труднощі, з якими зустрівся український народ, вті­люючи в життя Декларацію про незалежність України:

— шалений опір консервативних сил, які й до сьо­годні «мріють» про відновлення Радянського Союзу;

— посилення негативних тенденцій в економіці Ук­раїни;

— зниження життєвого рівня народу на всіх «зрі­зах»;

— стан російсько-українських відносин з цілої низки життєво важливих проблем розбудови незалежної дер­жави, особливо з проблем Криму та Чорноморського флоту.

З а п и т а н н я:

1. Що таке Декларація?

2. Які положення Декларації найбільше втілені в життя в ході розбудови незалежної Української держави?

3. Яку функцію виконувала «Декларація про державний сувере­нітет України» до прийняття нової Конституції України?

4. Дайте визначення поняття «суверенітет».

5. З якими труднощами зустрілася Українська держава, присту­пивши до виконання основних положень Декларації?

РОЗПАД СРСР.

УКРАЇНА І КРАЇНИ СНД

Ключові терміни та поняття

• Союзний договір

• федерація

• унітарна держава

• „ядро політичної системи”

• національне питання

• національна самосвідомість

• національні конфлікти

• традиції

• кадрова політика

• „парад суверенітетів”

• Новоогарьовський процес

• державний переворот

• ДКНС

• акт проголошення

незалежності України

• референдум

• СНД

Причини розпаду Союзу РСР:

а) політичні: — неможливість та й небажання Цент­ру подолати унітарний характер попередньої федерації, що являв собою СРСР;

— небажання переглядати Союзний договір 1922 р., як пропонували те неодноразово деякі республіки;

— монополізм партійно-бюрократичних структур;

— повільність в підготовці реформ політичної систе­ми;

— втрата КПРС своєї функції «ядра політичної си­стеми» та її кадрова політика, що повністю зжила себе й не рахувалася з національними інтересами;

б) економічні: — повна втрата республіками еконо­мічного суверенітету та нескінченні суперечки поміж ними, «хто кого кормить»;

— негативні сторони єдиного народногосподарського комплексу;

в) духовні: — ситуація, яка не сприяла створенню нормальних умов для розвитку національних мов, куль­тури, збереження традицій, звичаїв народів, вивчення іс­торії своїх етносів;

г) національні — зростання національної самосвідо­мості народів та можливість її прояву в умовах демокра­тизації і гласності, які супроводжували перебудову всіх сфер суспільного життя;

— незадоволення на місцях національною політикою Центру;

— запізнення в розв'язанні національних конфліктів, що виникали в різних регіонах СРСР: грудень 1986 р.— Алма-Ата; з лютого 1988 р.— низка конфліктів в Нагір­ному Карабасі; квітень 1989 р.—Грузія (Тбілісі); червень—Казахстан (Новий Узень); липень—Грузія (Абхазія); червень 1989 р.—Узбекистан (Фергана, Кокай, Андіжан); влітку 1990 р.—Киргизія (Ошська трагедія) січень 1991 р.—Литва (Вільнюська трагедія);

—надія розв'язати в самостійних національних державах зразу всі проблеми.

«Парад суверенітетів». Починаючи з 1990 р., респуб­ліки Союзу одна за одною почали проголошувати суве­ренітет, ставлячи себе поза Союзом. Почали республіки Прибалтики, продовжили республіки Закавказького ре­гіону, потім Молдавська РСР. В червні 1990 р. Декла­рацію про державний суверенітет прийняла Верховна Рада Росій­ської Федерації, а через місяць, 16 липня,—Україна., Намагаючись врятувати Союз від розпаду, 17 березня 1991 р. був проведений Всесоюзний референдум, в ході якого понад 70 % населення України висловилося за збереження оновленої федерації на основі дотримання Декларації про державний суверенітет України.

Але процес розпаду Союзу був настільки глибоким, об'єктивним і незупинним, що практично нічого не можна було змінити.

Новоогарьовський процес. Після референдуму було проведено декілька зустрічей керівників Центру та союзних республік в Новоогарьові під Москвою, поклика­них «рятувати» в будь-який спосіб Союз. Але процес цей розвивався надзвичайно повільно. Йшла підготовка нового варіанту Союзного договору, який був майже готовий, але прийняття його було відкладено до 20 серп­ня (на відпочинку в Криму знаходився М. Горбачов).

Спроба державного перевороту. Як кажуть в народі, «не було б щастя, так нещастя помогло». 19—21 серпня 1991 р. на вулицях Москви з'явилися танки. Була зроблена спроба державного перевороту, який було придушено. Зразу після путчу, як реакція на нього, виник могутній рух децентралізації, дезінтеграції країни. В умовах політичної нестабільності, як своєрідна форма захисту республік, у відповідь на переворот, пішла серія актів і декларацій про державну незалежність.

24 серпня 1991 р. Акт про державну незалежність України і створення самостійної держави прийняла Верховна Рада України. 1 грудня 1991 р., в умовах гострої політичної боротьби, зростання національної самосвідомості українське нації, був проведений Всеукраїнський референдум, і ході якого понад 90 % громадян України підтримали серпневий Акт про державну незалежність. Цим же Ре­ферендумом було обрано (із 6 кандидатів) першого Президента незалежної України — Л. М. Кравчука. Союз РСР фактично припинив своє існування.

Утворення СНД. 8 грудня 1991 р. в Біловежській Пу­щі (Білорусія) керівники трьох держав: Росії, України та Білорусії (Б. Єльцин, Л. Кравчук, С. Шушкевич) прийняли рішення про розпуск СРСР і створення нового об'єднання — Співдружності Незалежних Держав (СНД). Переслідувалося дві головні мети: по перше— ввести в організоване русло нестабільні, дуже загрозливі процеси, спасти хоча-би що-небудь і визначити механізм для спільної подальшої роботи; по-друге, мирно, цивілі­зовано «розлучитися» й розподілити союзну власність.

Угода про створення СНД констатувала факт, що СРСР як суб'єкт міжнародного права припинив своє іс­нування, замість нього створено СНД з координаційним центром в Мінську (а не Москві).

До сфери співпраці трьох держав, за угодою, були віднесені: зовнішня політика, формування і розвиток загальноекономічного простору, митна політика, розви­ток транспорту і зв'язку, охорона оточуючого середови­ща, боротьба з організованою злочинністю.

10 грудня ВР України ратифікувала Угоду про ство­рення СНД.

Розширення СНД та його діяльність. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусії, Казахстану, Киргизії, Молдавії, Росії, Таджи­кистану, Туркменії, Узбекистану і України підписали Декларацію про СНД.

25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у від­ставку. СРСР повністю припинив своє існування.

Розгортання роботи СНД відбувалося в ході зустрі­чей, обговорення питань, підписання різноманітних до­говорів, що відбувалося в суперечливій обстановці. Так, делегація України прийняла участь в Мінській зустрічі (лютий 1992 р.), на якій була досягнута повна згода між членами СНД про зміцнення співпраці, особливо еконо­мічних зв'язків; в обговоренні договору про воєнно-полі­тичний союз (травень 1992 р.). В цій зустрічі Україна, а разом з нею Молдова, Бєларусь, Азербайджан, (на від­міну від інших незалежних держав, готових об'єднати в єдине свої збройні сили) висловила бажання створити свої власні збройні сили.

Впродовж наступних років була проведена низка зустрічей глав держав в Ашхабаді, Бішкеку, Мінську. Москві, Києві та ін. містах. На цих зустрічах керівники Української держави займали принципову позицію:

— виступали проти такого політичного союзу, який загрожує незалежності України, його територіальній цілісності;

— вимагали справедливого поділу економічних надбань СРСР, золотого й валютного запасу, власності за кордоном, армії та воєнного майна;

— ставили питання про розподіл внутрішніх боргів і вкладів, про що, нарешті, було домовлено у 1993 р.;

— особливо гостро обговорювалися питання (впродовж 1992—1996 р.) в ході зустрічей державних діячі її різного рівня України та Росії з приводу врегулювання проблеми Чорноморського флоту.

Життя показало, що СНД далеко не завжди виправ­довує надії, які на нього покладалися. Особливо це стосується економічного співробітництва, яке не відповідає потребам бувших радянських республік, стримує їх роз­виток (руйнування господарських зв'язків, негативні процеси в фінансовій сфері, спад виробництва, складна проблема приватизації, різке падіння експортного потен­ціалу всіх країн СНД тощо).

Майбутнє СНД багато в чому залежить від «поведін­ки Москви», яка неприкрито дивиться на це нове утво­рення, як на державне утворення зі своєю бюрократич­ною структурою, яка б координувала (як колись і СРСР) військову, політичну, особливо економічну сферу діяль­ності бувших союзних республік. З свого боку, невизна­ченість майбутнього СНД, спроби перетворити його в наддержавний орган, що загрожує національним інте­ресам незалежних держав, намагання втягнути їх в Міжпарламентську Асамблею (МПА) СНД, статус якої до кінця не визначений (немає Статуту), породжує не­однозначне ставлення до СНД різних політичних сил в Україні, особливо у Верховній Раді. Зокрема, партії лівої орієнтації, незважаючи на можливу втрату суверенітету нашої держави, виступають за беззастережне входження України до МПА СНД. Сили ж державницького спрямування (правої та центристської орієнтації) закликають до обережного, виваженого підходу до вирі­шення цього питання.

Незважаючи на складнощі та суперечності, які ви­никли у зв'язку з утворенням та розгортанням діяльності (-НД, сам факт появи такого об'єднання, особливо в по­чатковий період, мав позитивне значення: було припи­нено процес хаотичного розпаду СРСР, створено для нього більш-менш організовані, цивілізовані рамки. З усіма наявними протиріччями в його діяльності, СНД й до сьогодні виконує роль координаційного центру в сто­сунках між бувшими республіками СРСР.

З а п и т а н н я:

1. Коли було заключено Союзний Договір про створення СРСР і які національні республіки увійшли до його складу?

2. Як ви думаєте, в чому полягав унітарний характер Союзу РСР, який юридично вважався федеративною державою?

3. Скільки десятиліть КПРС не розглядала національного пи­тання і в зв'язку з чим у 1989 р. вона поставила його на розгляд спеціального партійного пленуму ЦК?

4. Чому на місцях (в республіках) розгорталося все більше невдоволення національною політикою Центру? На яких прикладах можете це довести?

5. Чи можна було зберегти ще Союз РСР? Серпневий, путч—це причина чи привід, який дозволив причинам, що привели до розпаду Союзу, вийти на поверхню?

6. Що ви знаєте про СНД?

УКРАЇНА В СУЧАСНУ ДОБУ

(1991—1997 рр.)

ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ КПРС ТА СТАНОВЛЕННЯ

І РОЗВИТОК БАГАТОПАРТІЙНОСТІ В УКРАЇНІ.

Ключові терміни та поняття

• ст.. 6 Конституції СРСР 1977 року

• серпневий путч

• заборона КПРС

• заборона КПУ

• політична партія

• багатопартійність

• союзний договір

• „партія влади”

• класифікація партій

Реакційний антикомуністичний переворот в СРСР. Після проведення Всесоюзного референдуму (березень 1991 р.) йшов активний процес розробки нового союзно­го договору. Підписання його було призначено на 20 серп­ня. Щоб перешкодити цьому, реакційні сили в КПРС здійснили напередодні путч. Заколот провалився, він означав, перш за все, остаточний крах тоталітарної систе­ми в СРСР. Республіки фактично були полишені і стали перебирати повноту влади в свої руки.

Акт про державну незалежність України. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України при­йняла історичний документ — Акт проголошення неза­лежності України. Відповідно до цього Акту ВР прийняла Постанову «Про військові формування на Україні якою підпорядкувала собі усі війська, дислоковані на території. Уряд України розпочав створення Збройні Сил України, Народної гвардії, Служби Безпеки України (замість КДБ, підпорядкованого Москві), Національного банку тощо. Усі підприємства союзного підпорядкування, розташовані в Україні, проголошувалися власністю республіки.

Реакція комуністів України на ці події. Ці кардинальні рішення не викликали якогось серйозного опору комуністичної більшості Верховної Ради, державних струк- тур України, очолюваних комуністами. Поставлена перед фактом розвалу союзного Центру, партвлада республіки була деморалізована і з острахом чекала наслідків по- разки заколотників. За цих умов майже всі депутати комуністи підтримали Акт проголошення незалежності Більшість була схильна до створення незалежної, але підконтрольної КПУ, республіки. Але КПРС після про­валу заколоту почала швидко розвалюватися. Тисячі комуністів почали виходити з партії, заявляючи про це відкрито. Дехто коливався. Народ не встав «на захист” КПРС. Всі ці явища одразу ж позначилися на становищ й позиції парламентської більшості. З заявою про вихід з КПРС виступила група депутатів ВР — її Голова, в минулому партпрацівник з багаторічним стажем роботи в КПУ та апараті ЦК КПУ Л. Кравчук та перший заступник Голови ВР І. Плющ.

31 серпня Президія ВР прийняла Указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». Передбачалося, що Указ діятиме до остаточного розслідування обставин, пов'язаних з державним переворотом. Однак уже перші результати роботи тимчасової комісії ВР по перевірці діяльності посадових осіб, органів влади, уп- равління, організацій у зв'язку з заколотом дали таку кількість незаперечливих фактів підтримки з боку КП заколоту, що діяльність КПУ довелося заборонити взагалі. Невдовзі про свій розпуск заявила й т. зв. груп 239, тобто компартійна більшість в парламенті.

Перегрупування партійно-політичних сил в Україні, становлення нових політичних партій. На період припинення діяльності КПУ в Україні вже існувало 16 різного спрямування політичних партій, рухів, об'єднань, з-поміж них такі відомі, як масова політична організація «Рух; «Зелений світ», «Меморіал», УГС, Українська спілка студентів, УХДП. В боротьбі за демократію, незалежність, політичний плюралізм, відміну ст. 6 Конституції України велика заслуга належить НРУ. Становлення нових політичних партій відбувається дуже активно і швидко:

1989 р.— в квітні місяці сформувалася Українська рес­публіканська партія (РП);

1990 рік:

— березень — Політичне об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ);

- квітень—Українська національна партія (УНП);

- травень — Об'єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ);

- червень — Українська селянсько-демократична партія (УСДП);

- липень — Українська народно-демократична партія (УНДП);

- вересень—Народна партія України (НПУ); Партія зелених України (ПЗУ);

- листопад—Ліберально-демократична партія Ук­раїни (ЛДПУ);

- грудень — Партія демократичного відродження Ук­раїни (ПДВУ);

— Демократична партія України. (ДемПУ).

1991 рік:

— вересень—Ліберальна партія України (ЛПУ);

— жовтень—Соціалістична партія України (СПУ);

Усі без винятку партії підтримали самостійницький вибір народу, зроблений ним на Референдумі 1 грудня 1991 р. Але в їхньому ставленні до конкретних політич­них питань були відмінності.

Коротка суть політичних програм партій, що діяли на арені політичного життя України в 1990—1991 рр.:

УНП—відновлення УНР, започаткованої ЦР в січні 1918 р.; приватна власність; утворення Національних Збройних Сил.

УХДП —створення вільної, єдиної християнської Ук­раїни; ненасильницькі методи діяльності у відповідності із християнською мораллю.

УНДП—утвердження незалежності України; оголо­шення незаконними на території України рішень з'їздів народних депутатів СРСР.

УРП — Союзний договір 1922 р. оголосила недійсним; всіляке сприяння утвердженню Української незалежної держави.

ДемПУ—створення суверенної Української респуб­ліки; роздержавлення власності, приватизація, рішучий перехід до ринкової економіки; створення власної ва- лютної системи: відкриття вільних економічних зон.

УСДП—партія фермерів претендувала на політичне представництво всього народу; ринкові відносини; різноманітність форм власності.

ОСДПУ—поєднання традицій західноукраїнської і східноукраїнської демократій; федеративний устрій Ук­раїни.

ПЗУ—створення «екологічно солідарного» суспіль­ства, в якому інтереси людини, груп громадян, кожної нації «гармонічно поєднувались б з вищими біологічними законами природи».

Виникнення т. зв. «партії влади» й опозиція їй. Після заборони КПУ під проводом Президента, всенародно обраного в день Референдуму, стали об'єднуватися ті представники партійної, державної й господарської номенклатури, що стали на позиції самостійництва. Виникла своєрідна «партія влади», навколо якої почалася консолідація всіх політичних сил республіки заради розбудови державності. На заклик Президента до консолідації сил відгукнулася частина партій, що входила до «Руху», в основному республіканці й демократи. Вони утворили Конгрес національно-демократичних сил. Але серед де­яких рядових членів УРП і ДПУ наростала незгода з економічною політикою Уряду, вони прагнули самостій­них дій. В УРП стався розкол, внаслідок якого виникла ще одна партія — Українська консервативно-республі­канська під проводом депутата ВР Хмари С.

«Партія влади» уміло використовувала інтелектуаль­ний потенціал інших політичних партій: частина діячів «Руху» була запрошена у владні структури управління. Це дало право лівим політичним силам усі прорахунки в розбудові держави (особливо економічні) приписувати «Руху». Хоча вони не займали вирішальних важелів управління: Президент, Голова ВР, голова Кабміну, МВС,МЗС, Міноборони, СБУ та ін.

В опозицію до «партії влади» стала більшість НРУ на чолі з В. Чорноволом, ця частина «Руху» поступове еволюціонізувала в політичну партію. ;

Продовження процесу творення нових політичних партій: особливо активно цей процес відбувався в 1993 році.

— червень—Комуністична партія України (КПУ);

— липень — Всеукраїнський рух, що відколовся від чорноволівської більшості (на чолі з Л. Скорик), підтримували Президента;

— серпень — політичний альянс (об'єднання) «Нова Україна», який утворили соціал-демократичні та ліберальні партії, які підтримували реформи й перехід на рейки ринкової економіки. Саме це об'­єднання підтримало Л. Кучму на поса­ду прем'єр-міністра (замість В. Фокіна), а потім й на президентських виборах.

—Трудовий конгрес України (ТКУ);

— Українська партія солідарності та со­ціальної справедливості;

грудень — Селянська (Аграрна) партія України;

— Конгрес українських націоналістів;

— Соціал-націоналістична партія України (СНПУ), яка сферою своєї діяльності оголосила західний регіон країни і була сприйнята лівими силами як нацист­ська, фашистська. На 1995 рік в державі було зареєстровано майже ЗО політичних партій, але реальна багатопартійність так і не склалася.

Новий Президент України і суперечність його полі­тичного курсу програмам деяких політичних партій. У липні 1994 року було всенародне, на альтернативній ос­нові, обрано нового Президента. Ним став Л. Кучма. По­літичний курс його діяльності вступив у суперечність з намірами деяких партій, які підтримали його на вибо­рах. Це, насамперед, стосувалося Компартії України, яка сподівалася, що Кучма Л. орієнтуватиметься на збере­ження адміністративно-командної системи й відновлен­ня Радянського Союзу. Коли ж Президент чітко визна­чився в своїй державницькій і ринковій політиці, кому­ністи перейшли й сьогодні залишаються в опозиції щодо Президента й курсу виконавчої влади. Центристські й нацонально-демократичні сили, навпаки, посилили свою підтримку Президента.

1994—1996 рр. характеризувалися виникненням нових (СПДУ, ін.) та об'єднанням існуючих партій. Найкруп­нішою з них стала НДПУ (Народно-демократична пар­тія України), що виникла внаслідок об'єднання «Нової України», ПДВУ та Трудового конгресу України та визначила майбутнє України — блок демократичних рефор­маторських сил.

Можна зробити висновок, що процес формування багатопартійної системи лише розпочався. Багато полі­тичних партій із-за браку орга­нізованості, матеріальної слабкості, невисокого рівня політичної культури, відсутності при них молодіжних, жіночих, наукових та ін. угруповань, дії методом проб, а саме головне недовіри партій одна до одної — не в змозі впливати на формування державницьких поглядів серед найширших мас населення.

З а п и т а н н я:

1. Якою була реакція комуністів України на реакційний антикомуністичний переворот в СРСР?

2. Які партії на політичній карті України Ви можете назвати? До програми якої партії Ви приєднались би?

3. Чому ми говоримо «багатопартійність є, багатопартійної си­стеми ще немає»? Що заважає завершенню формування багатопар­тійності?

4. В чому Ви вбачаєте переваги багатопартійності перед однопартійністю?

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ

В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Ключові терміни та поняття

• держава

• історичний досвід

• конституційний договір

• національна символіка

• поділ влади

• суверенна держава

• унітарна держава

• правова держава

• багатопартійність

• конституційний процес

• закон

• Конституція України 1966 року

• державний кордон

Досягнення в творенні української державності. Реа­лізація третьої спроби українського народу відновлення своєї державної незалежності здійснювалася на основі синтезу багатовікового досвіду та всіх здорових сил на­роду, орієнтації на правові, демократичні та духовно-гуманістичні чинники. І на цьому шляху з грудня 1991 р. досягнуто немало:

— зроблена спроба цивілізованого й демократичного розподілу функцій влади спочатку шляхом укладання Конституційного договору між ВР і Президентом, а з прийняттям нової Конституції (28 червня 1996 р.) ці функції закріплені Основним Законом держави (рр. IV— VIII, XII);

— створена система національної безпеки та Рада національної безпеки і оборони України при Президен­тові;

• реконструйовані Збройні Сили і продовжується процес розбудови Армії як важливої ознаки державності та гарантії її захисту, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, за Конституцією, є Президент;

- реалізуючи угоду, підписану в січні 1994 р. Президен­тами США, Росії і України, почалося виведення ядерних ракет з території України, натомість Росія і США зобов'­язалися гарантувати територіальну цілісність і неза­лежність Україні, що стало важливою зовнішньополітич­ною умовою для розгортання процесів державотворення;

— немало зроблено в галузі юриспруденції: ВР прий­няла низку законів, що становлять законотворчу базу життєдіяльності держави в усіх сферах суспільного життя;

— прийнята національна символіка держави;

— на державному рівні законодавчо забезпечені пов­ноцінний правовий статус всім релігійним організаціям, визнана рівноправність всіх конфесій, наповнюється ре­альним змістом конституційне положення про свободу совісті;

— визначено статус Автономної Республіки Крим як невід'ємної складової частини України (р. Х Конститу­ції) ;

— з прийняттям нової Конституції України отримані відповіді на питання дискусійного порядку: Україна е республікою; Україна є унітарною державою; визначена роль місцевого самоврядування; в Україні існує єдине громадянство і єдина державна мова —українська мова.