15 Серпня 1920 р. Під Варшавою польські війська пе­рейшли в контрнаступ, завдали поразки Червоній Армії, яка понесла великі втрати й відступила, аж до лінії Ко­ростень — Житомир — Бердичів.

Перемир'я Польщі з Росією. Ризький договір. Війна могла набути затяжного характеру, а до цього не були готові обидві сторони, обезкровлені й вимотані. Тому в жовтні 1920 р. Польща підписує перемир'я з Росією. Йо­го умови: припинення бойових дій, встановлення кордонів між Польщею, Україною і Росією. Але УНР не визнава­ла цього перемир'я, її війська зайняли Вінницю. В жовт­ні 1920 р. відбуваються бої петлюрівських дивізій з пе­реважаючими силами Червоної Армії. 18 листопада 1920 р. війська УНР залишили Проскурів. Селянський рух в Україні, що розгорнувся восени 1920 р., не був спрямований на підтримку УНР, він був спрямований проти політики «воєнного комунізму» (продрозверстки). Це було українською трагедією: обидві сторони не під­тримали одна одну—Директорія не очолила селянський рух, а останній не підтримав її.

21 листопада армія УНР відступила за р. Збруч, на територію, зайняту поляками. Тут вона була роззброєна й інтернована в польських таборах, переставши існувати як організована військова сила УНР.

18 березня 1921-р. між Російською Федерацією, УСРР та Польщею був підписаний Ризький договір. Польща визнавала УСРР. Правобережна Україна була поділена: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь й Західне Поліс­ся діставалися Польщі; Східна Волинь — Радянській Ро­сії. Доля Галичини не була тоді вирішена (тільки в 1923 р. на конференції в Парижі було ухвалено прилучи­ти Галичину до Польщі на правах автономного краю).

В Ризькому договорі обумовлено заборону перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином. Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

З а п и т а н н я :

1. Які причини привели до радянсько-польської війни?

2. Коли було заключено договір між УНР та Польщею і які взаємні обов'язки брали на себе обидві сторони?

3. Як народні маси України віднеслися до польського окупа­ційного режиму? В чому він полягав?

4. Внаслідок чого на радянсько-польському фронті відбулася зміна співвідношення воєнних сил на користь Польщі?

5. Проаналізуйте зміст Ризького мирного договору між РСФРР, Польщею та УСРР. Які наслідки цей договір мав для України?

6. Коли перестала існувати армія УНР як організована військова сила?

ПЕРШИЙ ТА ДРУГИЙ ЗИМОВИЙ ПОХОДИ ВІЙСЬК УНР

Ключові терміни та поняття

• УГА

• Зимові походи

• Біла армія

• Червона армія

• визвольні змагання українського народу

• Ризький договір

Обстановка напередодні Зимових походів. Завершаль­ним етапом національно-визвольної боротьби українсько­го народу, початок якій поклала Лютнева буржуазно-де­мократична революція в Росії, стали Зимові походи військ УНР (перший—з грудня 1919 по травень 1920; 2-й—в листопаді 1921 року).

15 листопада 1919 р. розпалася Директорія. Вона пе­редала всі свої права С. Петлюрі. Армія Денікіна за­грожувала Кам'янець-Подільському, тому уряд УНР ви­їхав на північ, до Чорториї. Тут було вирішено, що про­довжувати регулярну війну неможливо. Стан армії, що опинилася в трикутнику смерті (білогвардійська, біль­шовицька та польська армії), був жахливим: солдати, ослаблені тяжкими боями, надзвичайно ранніми замо­розками, виснажені, роздягнені, голодні, стали жертва­ми епідемій, головним чином тифу. УГА перетворилася в справжній лазарет.

Ця катастрофа посилювалася суперечностями між ке­рівництвом УНР та ЗУНР. Один з генералів УГА гене­рал М. Тарнавський підписав з Денікіним договір про перехід Галицької Армії у повне розпорядження коман­дування збройних сил Півдня Росії (білогвардійська армія). Цей договір скасовував Галицький фронт. Через декілька днів по цьому про відмову від самостійності і шукання порятунку в союзі з Денікіним або Польщею заявив і Є. Петрушевич.

В таких умовах було вирішено перейти до єдино мож­ливої форми продовження опору — до партизанської бо­ротьби.

Перший зимовий похід. 6 грудня 1919 р. частина ар­мії УНР під керівництвом М. Омеляновича-Павленка та його помічника генерала Ю; Тютюнника вирушила в тил більшовиків та денікінської армії, просуваючись на Пів­денну Україну. Досить довгий час ця армія перебувала на Єлисаветградщині (нинішня Кіровоградщина), потім наблизилася до Дніпра, переправилася в лютому 1920 р. на Лівобережжя і вийшла на Переяславщину. Тут вона дістала наказ Петлюри повернути на захід. 5-тисячна армія УНР пройшла тилами білогвардійців і червоних близько 2,5 тис. км. Українське населення, переважною більшістю настроєне до неї приязно, забезпечувало ар­мію всім необхідним, бо допомога з-за лінії фронту май­же не поступала.

Свій Перший Зимовий похід армія Омеляновича-Пав­ленка закінчила 6 травня 1920 р., вийшовши в райони, контрольовані поляками. Тут вона злилася з регулярни­ми військами УНР, які взяли участь в радянсько-поль­ській війні на боці Польщі.

Незважаючи на низку невдач, похід цей мав велике значення. Вже самий факт перебування 5-тисячної армії в тилу ворога впродовж п'яти місяців мав велике пропа­гандистське значення: він свідчив, що визвольна бороть­ба не припиняється, давав надію на перемогу над біль­шовиками і сприяв розширенню мережі повстань.

Хоча «крила» визвольної боротьби були підрізані Зи­мовим походом 1919—1920 рр., вона ще продовжувала­ся. Відчайдушна спроба продовжити збройну боротьбу була зроблена в листопаді 1921 р., коли і уряд УНР і його роззброєна армія вже перебували в Польщі. Цю спробу (Другий Зимовий похід) здійснили близько 2 тис. добровольців — солдатів і старшин армії УНР на чолі з генералом Ю. Тютюнником і Ю. Отмарштейном. Вони перейшли радянсько-польський кордон і рушили вглиб України з метою підняти масове антибільшовицьке пов­стання. Незважаючи на те, що в Україні відбувався ши­рокий партизанський селянський рух; загального пов­стання, на яке сподівався Тютюнник, не сталося: під впливом непу селянство покидало повстанські загони й поверталося до своєї землі. А учасники рейду, здобувши Коростень, що на Житомирщині, опинилися в оточенні під містечком Базар і тут 21 листопада понад 350 чоло­вік були розстріляні. Вирвалося з оточення й добилося до польського кордону лише 120 чоловік. Так трагічно закінчився Другий Зимовий похід військ УНР. Він був останнім збройним виступом; Армії УНР проти радян­ської влади на Україні.

Останню крапку у героїчній добі Визвольних змагань українського народу, боротьбі за волю України, за її державу, за її національні права поставив Ризький договір (березень 1921 р.) між Польщею та Радянською Росією.

З а п и т а н н я:

1. Коли і чому розпалася Директорія?

2. В якому стані знаходилася армія УНР напередодні Першого Зимового походу?

3. Скільки тривав Перший Зимовий похід і хто його очолив? Дай­те оцінку значення цього походу?

4. Що Ви знаєте про Другий Зимовий похід військ УНР, чому він називається «Льодовим походом», яка участь настигла його учас­ників?

5. В чому полягала трагедія армії УНР під м. Базаром”

6. Коли закінчилася доба Визвольних змагань українського на­роду за свою волю та за відновлення своєї державності?

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ В КУЛЬТУРНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

В 1917—1920 РОКАХ

Ключові терміни та поняття

• культура

• „Просвіта”

• Українська Академія Наук

• лікбез

• рабфак

Історичні умови розвитку культури. Визвольна війна 1917—1920 рр. відкрила нову сторінку в історії України, хоча жорстока класова й національно-визвольна бороть­ба сформували складну й суперечливу культурно-ідеоло­гічну обстановку. Кожний політичний режим, який був в цей період на Україні (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія, Денікінщина, Радянська влада тощо) на­магався проводити власну лінію в галузі культури. Це був період іноді крайньої полярності ідейних орієнтацій, поглядів і практичних діянь у різних культурних заго­нах, ланках і осередках. Непристосована до життя у виключних умовах війни, господарської розрухи, хроніч­ного дефіциту на все, інтелігенція стала жертвою голоду й хаосу. Втрати на освічених людей в 1917—1920 рр. були особливо великими. Тисячі висококваліфікованих спеціалістів емігрували за кордон. Але відбувалося фор­мування й нової інтелігенції.

Після Лютневої революції 1917 р. почалося понов­лення й заснування нових національно-культурних то­вариств «Просвіта», діяльність яких була особливо ак­тивною серед сільського населення. В їх роботі прийма­ли участь композитори, письменники, вчені. В квітні й вересні 1917 р. їх було вже понад 4 тис. А в 1921 р. біль­шовики пішли на знищення цих центрів української культури.

Розвиток й загальний стан освіти. Для років відро­дження української державності й національно-визвольної боротьби характерним був злам старої системи осві­ти й пошук нових її форм. Велика заслуга в становленні нової системи освіти належить Центральній Раді й П. Скоропадському.

За часів ЦР на приватні й громадські кошти були за­сновані 53 українські гімназії, розроблено план україні­зації шкіл, який викликав опір багатьох педагогів. Щоб уникнути конфліктів, міністр народної освіти та мистец­тва в уряді П. Скоропадського М. Василенко пішов шля­хом, випробуваним ЦР: замість того, щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. (за Гетьманату) їх було вже 150. Для незаможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій — ім. Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та ін. письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов'язкове навчання українській мові та літературі, а також історії й географії України по всіх середніх школах. Цю політику в галузі освіти продовжувала й Директорія.

Раднарком УСРР в червні 1919 р. затвердив «Поло­ження про єдину трудову школу Української СРР». В республіці вводилося безкоштовне й обов'язкове навчан­ня для дітей від 7 до 16 років. До кінця 1920 р. в Украї­ні працювало 22 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких на­вчалося 2,25 млн. учнів. Але понад 1 млн. дітей ще зна­ходилося поза школою. Проводилася робота по ліквіда­ції неписьменності. Створену в серпні 1920 р. українську комісію по боротьбі з неписьменністю очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. В 1920 р. в Україні діяло 7 тис. лікбезів. Але переоцінювати ці успіхи не потрібно. Радян­ська влада намагалася побудувати принципово нову школу, відкидаючи не лише дореволюційний досвід, але й досягнення ЦР. Копіювалися лише заходи Радянської Росії.

Складні процеси відбувалися у вищій школі. Створе­ний в 1917 р. народний університет в Києві було реорга­нізовано 6 жовтня 1918 р. в Державний український уні­верситет, який діяв паралельно з російськомовним універ­ситетом Св. Володимира. Слідом за Київським 22 жовтня відкрився Український університет в Кам'янець-По-дільському. На черзі стояло заснування українських уні­верситетів в Харкові, Катеринославі та Одесі. В Київ­ському, Харківському та Одеському російськомовних університетах відкривався комплекс українознавчих ка­федр—української мови, літератури, історії і права. В 1917—1918 рр. викладачі й студентство вузів України на­сторожено відносилися до більшовиків, їх симпатії були на боці демократичних, антибільшовицьких сил.

Уряд УСРР з 1919 р. видав декрет про нові правила прийому в вузи. Абсолютною перевагою користувалися представники робітничого класу і трудового селянства. Університети — центри вільнодумства й «духовного роз­кріпачення» — були ліквідовані, а на їх основі утворили­ся інститути народної освіти. Було введено інститут ко­місарів навчальних закладів, реорганізовані факультет­ські ради, вигнані з інститутів «реакційні професори». Від автономії українських вузів практично нічого не за­лишилося.

Але позитивним наслідком усіх реформ була ліквіда­ція неписьменності: якщо до революції серед мешканців України було 27,9 % письменних, то на кін. 1920 р.— вже 51,9 %. Працювало 38 вузів, в них навчалося 57 тис. сту­дентів, це значно більше, аніж до революції. Основна заслуга в цьому належала більшовикам.

Розвиток науки і культури. Ще в березні 1917 р. з іні­ціативи М. Грушевського почав розроблятися Статут Української АН. Воєнні дії зупинили підготовчі роботи. М. Василенко, що став міністром в уряді держави Скоропадського, негайно взяв цю справу в свої руки і за­явив, що утворення АН є національною потребою. 24 ли­стопада 1918 року АН України була урочисто відкрита. Першим її президентом став академік В. Вернадський. Першими дійсними членами УАН (академіками) були призначені В. Вернадський, А. Кримський, Д.Багалій. М.Кащенко, В. Косинський, О. Левицький. М. Туган-Барановський. П. Тутковський.

Гетьман П. Скоропадський не жалкував коштів на організацію великих культурних закладів. В серпні 1918 р. було започатковано Національну бібліотеку Ук­раїни, в якій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані. Були засновані Національний архів України, Національ­на галерея мистецтв. Український історичний музей, Ук­раїнський національний театр (під керівництвом О. Саксаганського),«Молодий театр» (під керівництвом Л. Курбаса).

Складний шлях еволюції в умовах громадянської вій­ни й політичного хаосу пройшли О. Довженко, О. Олесь, О. Вишня, В. Сосюра та ін. Популярною була народно-демократична газета «Нова рада» (1918 р.), яку редагу­вали П. Тичина, А. Нікольський, С. Єфремов.

Гурток молодих українських літераторів, які об'єд­налися навколо ж. «Книгар», заснував знамените літе­ратурне угрупування «неокласиків» — М. Зеров, М. Риль­ський, М. Драй-Хмара та ін.

Політика більшовиків в галузі культури в 1918 р. — 1920 р. була спрямована на її підпорядкування своїм вузькокласовим інтересам. Націоналізовувалися, перей­меновувалися, закривалися «аполітичні» та «ідейно-шкід­ливі» театри, газети, журнали тощо. 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат освіти видав розпорядження «Про введення контролю над діяльністю кінематографів та театрів». Роботу культосвітніх організацій координував створений на поч. 1919 р. Народний комісаріат радян­ської пропаганди.

В 1919—1920 рр. почалося виконання більшовицького плану монументальної пропаганди: зносилися пам'ятни­ки царям та їх поплічникам, рекомендувалося відкрива­ти пам'ятники видатним революціонерам. В жовтні 1918 р. в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам'ятник Т. Г. Шевченко.

Водночас політичні події періоду громадянської вій­ни вносили в культурне життя України свої корективи. В 1919 р., під час денікінського окупаційного режиму, майже в повно­му обсязі було поновлено в Україні царське законодав­ство в галузі загальноосвітньої школи. 18 липня 1919 р. Денікін затвердив прийняті його урядом рекомендації про заборону кредитів на утримання навчальних закла­дів з викладанням «малоросійською мовою». Земствам також заборонялося надавати матеріальну підтримку українським школам. Викладання українознавства (мо­ви, історії, права, географії України) скасовувалося. Ледь животіла Українська АН. Українських вчених по­збавили будинку, в якому розміщувалася академічна біб­ліотека. Українські вивіски повсюди замінювалися на ро­сійські. Замінені всі українські назви залізничних стан­цій. Войовничий шовінізм білогвардійських завойовни­ків проявлявся в різноманітних формах. Як тільки вони захопили Київ, чорносотенний натовп скинув з п'єдесталу бюст Т. Г. Шевченка й розтрощив його. В усі уста­нови надійшла інструкція: зняти портрети поета. Біло­гвардійці цілком справедливо розглядали його як сим­вол української державності. З книжкових магазинів цензори вилучили десятки тисяч українських книжок, на­віть тих, що пройшли раніше царську цензуру.

Таким чином, тенденції культурного життя України у 1918—1920 рр. втілювали в собі визначальні риси тра­гічної епохи української історії часів третьої спроби українського державотворення.

З а п и т а н н я:

1. В яких історичних умовах розгорталися основні тенденції куль­турного життя України в розглядуваний період?

2. Як розгорталися процеси українізації системи середньої та вищої освіти в Україні? Які політичні сили і державні органи внес­ли в цей процес найбільший вклад?

3. Коли була утворена Українська Академія Наук і хто став її першим президентом?

4. Назвіть відомих українськи вчених – членів академії наук?

5. В який напрям культурного життя України найбільший вклад внесли більшовики? Як вони будували принципово нову школу, «нову культуру»?

6. В чому Ви вбачаєте суперечливу культурну обстановку в 1918-1920 рр.?

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ТА УРОКИ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО

НАРОДУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ В 1917—1920 РОКАХ

Ключові терміни та поняття

• національно-визвольна ркволюція

• історичний досвід

• українська національна ідея

• національно-державне відродження

• соборність

Ставлення різних політичних сил України до ідеї державної незалежності. Друга спроба українського на­роду відродити свою незалежну державу вилилася в кровопролитну війну 1918—1920 рр. Вона була логічним продовженням національно-демократичної революції 1917 р., яка дала можливість проголосити (хоча і не зра­зу) цю незалежність. В жорстокому 4-річному протисто­янні різних політичних сил знаходилися ті ж самі питан­ня, що й в 1917 р.: чи бути Україні незалежною держа­вою; чи буде вона мати демократичний і справедливий соціально-економічний лад? Історія, на жаль, дала нега­тивні відповіді на поставлені питання. Державна неза­лежність була втрачена.

Чому так сталося, знати надзвичайно важливо: і не лише з пізнавальної точки зору, а, перш за все, як істо­ричний досвід, який десятки разів потрібно переосмис­лювати сьогодні, коли український народ 15-ий рік „працює” над відродженням своєї незалежної держави.

Особливого значення набуває аналіз політичних сил, що приймали участь у цій війні, їх інтересів та намірів. Умовно ці сили можна поділити на дві великі групи: одна з них добивалася збереження і зміцнення незалежної української держави; друга—боролася за включення України до складу «єдиної і неділимої» Росії.

На позиції державної незалежності після деякої ево­люції поглядів стала і відстоювала її до останніх днів УЦР; до 14 листопада 1918 р. цієї позиції дотримувався

гетьман П. Скоропадський та його прибічники; як само­стійницька політична сила виникла і послідовно діяла майже впродовж 2-х років Директорія УНР; обстоювали цю ідею лідери ЗУНР; виступала на її підтримку націо­нально-комуністична меншість в КП(б)У.

Відкидали ідею незалежності України і боролися за, включення її до складу Росії білогвардійці. Вони мали відповідну підтримку і в Україні і з боку Антанти. З ан­тиукраїнських позицій виступали правлячі кола Польщі, які прагнули до розширення кордонів своєї держави за рахунок України. Відмовлялися визнати державну неза­лежність України і більшовики, які мали на Україні своїх прибічників (переважно з неукраїнського середовища). З особливих соціально-політичних позицій виступали анархомахновці, які відкидали необхідність існування центральної влади взагалі.

Ідея незалежності України знаходила підтримку в різних соціальних прошарках суспільства: найбільше— серед національної інтелігенції, найменше — серед ро­бітників, підприємців, поміщиків. Серед прибічників незалежності України переважали українці. І це природно. Водночас в державному апараті, в армії, полі­тичних партіях, що стояли на державницькій платфор­мі, були і росіяни, євреї, поляки, представники інших на­ціональностей.

Причини втрати державної незалежності. Серед при­чин поразки визвольних змагань українського народу в 1917—1920 рр. необхідно розрізняти внутрішні та зов­нішні чинники, а також становище східних та західних українців.

Внутрішні причини: —недостатньо широка соціальна база національної революції; інтелігенція, що активно виявила себе в національному русі й державному будів­ництві, складала всього 2—3 % населення; селянство, цей величезний кількісно загін потенціальних прибічни­ків незалежності, не виправдав сподівань інтелігенції, він залишався неосвіченим, забитим і політично незрілим і зі свого економічно «самостійного» села спостерігав, як падає одна влада за іншою; а доленосне в умовах селян­ської країни питання про землю не змогли вирішити ні УЦР, ні Директорія; міське населення, промисловці, по­міщики переважною своєю більшістю теж не підтримали ідею незалежності;

• ні УЦР, ні Директорія, ні держава П. Скоропад­ського не змогли вирішити життєво-важливих соціально-економічних питань, розв'язати їх в єдності з завдан­нями національної політики;

— молода українська державність недооцінила укра­їнського церковного руху, за яким стояли багатомільйон­ні, перш за все, селянські маси; хоча значна частина ук­раїнського духовенства прихильно поставилася до укра­їнського національного руху: з'їзди духовенства Полтав­щини, Поділля та ін. підтримали відродження держав­ності, українських традицій, вимоги українізації школи, вживання української мови в богослужіннях тощо;

— основною силою державотворення на західноук­раїнських землях була земельна аристократія і буржуа­зія; на Наддніпрянській Україні ці соціальні сили вияви­лися зрусифікованими і втратили інтерес до ідеї націо­нального визволення;

— недостатність досвіду, багато в чому й ідеалізм вождів національної революції, а саме головне — невмін­ня, або небажання досягти загальнонаціонального при­мирення в ім'я державної незалежності ( як це схоже на сучасне становище в Україні після президентських виборів 2004 року, та й до цього упродовж 14 років української незалежності); бо­ротьба за творення української державності обезсилювалася жорстокими внутрішніми міжусобицями, крива­вою громадянською війною між самими українцями різ­ної політичної спрямованості й орієнтації: УЦР лікві­дував гетьман П. Скоропадський шляхом перевороту; гетьманський режим впав під натиском іншого самостій­ницького режиму —Директорії УНР; націонал-комуні­сти визнавали лише одну форму незалежної Української держави, радянську, і боролися як проти гетьманщини, так і проти Директорії; широкої шкоди завдала націо­нально-визвольному рухові отаманщина, замикання на місцевих інтересах. В усьому цьому проявилася недо­статня зрілість самостійницьких сил. Це був важливий урок для майбутніх поколінь борців за незалежність України;

— величезну негативну роль в українському держав­ному відродженні відіграли могутні антиукраїнські си­ли, що діяли в цей період на Україні (білогвардійці, більшовики тощо).

Зовнішні причини:—що стосується західних україн­ців (ЗУНР), то їхня поразка пояснювалася набагато пе­реважаючою силою поляків, незацікавлених в існуванні самостійної України;

• на східній Україні шлях до незалежності перетя­ла українцям більшовицька Росія, а не слабкі українські більшо­вики. Наприкінці 1920 р. Л. Троцький відверто визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної Армії». За спиною російсько-більшовицької армії були фінансові, адміні­стративні, промислові й людські величезні ресурси Росії; ця армія мала підтримку росіян і русифікованих робіт­ників у містах України;

— країни переможної Антанти прагнули зберегти «єдину й неділиму» Росію (але небільшовицьку), тому з готовністю надавали збройну допомогу Білій армії, не визнаючи незалежної України.

Історичне значення. Українці боролися й заплатили за прагнення до незалежності набагато більшим числом життів, аніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація, що в цей період виборола собі незалежність (фінни, поляки, естонці, латиші, литовці). Але поряд із втра­тами національна революція і громадянська війна при­несли українцям і здобутки:

— національна самосвідомість, раніше притаманна лише частині інтелігенції, поширилася на всі верстви ук­раїнського суспільства;

— в ході визвольних змагань було набуто великого досвіду національної державності (особливо на ниві ук­раїнізації); крім того, поява українських урядів різної спрямованості привчала селян вважати себе українцями;

— не зважаючи на трагізм спроби національно-дер­жавного відродження України, змінилося відношення інших держав до суверенітету України — РСФРР вреш­ті-решт формально сприйняла ідею незалежності УСРР; Польща відмовилася від ідеї великої Польської держави «від моря до моря» (в кордонах 1772 р.) й визнала УНР;більш гнучкою стала позиція щодо цього питання й кра­їн Антанти.

Основний же висновок полягає в тому, що без гірких, драматичних та повчальних уроків національно-визволь­ної революції 1917—1920 рр. не відбулася б незалеж­ність України в 90-х роках XX ст.

Тому знання цих уроків, цього досвіду (і негативно­го, і позитивного) сьогодні набуває особливого значення.

З а п и т а н н я:

1. Яку позицію різні політичні сили, що діяли на терені України 1917—1920 рр., зайняли щодо ідеї незалежності?

2. Які причини катастрофи української державності у 1917— 1920 рр. Ви можете назвати?

3. Сформулюйте уроки боротьби українського народу за незалеж­ність в 1917—1920 рр. та дайте відповідь: навіщо ці уроки потрібно знати нам сьогодні.

УСРР В ДОБУ НЕПУ (1921-1929 рр.)

ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕХОДУ ДО НОВОЇ КОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

В УКРАЇНІ.

Ключові терміни і поняття

• нова економічна політика

• госпрозрахунок

• продподаток

• денаціоналізація

• адміністративно-ринкове господарювання

• однопартійний режим

Об'єктивні причини, що зумовили перехід до непу;

— руйнівні наслідки громадянської війни в Україні, кризовий стан економіки, який стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини;

— невдоволення селянства продрозкладкою, що пе­ріодично виливалося в збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві й диктувало необхідність нового підходу до проблем стосунків міста і села;

— спад світового революційного руху фактично ви­черпав надії на швидке здійснення світової пролетар­ської революції і матеріально-технічну допомогу захід­ного пролетаріату, що змусило більшовицький режим до­тримуватися більш гнучкої лінії в ставленні до селян­ства.

Крок до нової економічної політики зробив Х з'їзд РКП(б), що відбувся в березні 1921,року.

Суть нової економічної політики. Неп була ком­плексом заходів перехідного періоду, спрямованих на зміцнення союзу робітничого класу і селянства. Ця по­літика включала:

- денаціоналізація, роздержавлення промисловості, тимчасовий допуск капіталістичних елементів в економіку, легалізація приватного підприємництва;

- заміну продрозкладки продподатком;

- використання товарно-грошових відносин, форму­вання ринку;

- кооперування трудящих;

^- запровадження госпрозрахунку, особистої зацікавленості в результатах праці;

- Формування непівської моделі організації суспіль­ства, яка базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм в умовах пролетарської дер­жави. Цей процес почався в 1921—1922 рр., відбувався на протязі усіх 20-х років, його складовими частинами були:

— у політично-ідеологічній сфері — жорстокий од­нопартійний режим;

— в економіці — адміністративно-ринкова система господарювання;

— принциповими факторами економічного розвитку ставали: державна монополія у зовнішній торгівлі; дер­жавна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування роз­витку крупного індивідуального господарства на селі.

Особливості реалізації непу в Україні. Цей процес в Україні відбувався суперечливо: — Фактично перехід від продрозкладки до продподатку майже не відчувався: продподаток стягувався з урожаю 1921 р., а його ще не було, його потрібно було здати з урожаю 1920 р. за законом про продрозверстку;

— але процес все-таки розпочався: свобода торгівлі та відмова від реквізиції селянського хліба в своїй сумі давали пробудження зацікавленості селянина у більш ефективному веденні свого господарства;

— розпочатий процес роздержавлення та запрова­дження госпрозрахунку вимагав більш гнучкої форми управління. Ці форми в Україні копіювалися з російсько­го варіанту, тому що сама «політика» була «зовнішньо­го» походження, яка не враховувала національні інтере­си українців. Замість зверхцентралізованих главків були створені трести (понад 20), напр. «Тютюнтрест», «Цукротрест», «Південсталь», «Електротрест» тощо, які не мали господарської самостійності від Росії;

— суперечливі процеси відбувалися і в українській торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу кон­тролював 75 % роздрібного товарообороту України, її пожвавлення, що безумовно стимулювало розвиток еко­номіки, паралельно викликало й низку негативних фак­торів—спекуляцію, контрабанду, шахрайство тощо;

— здійснення соціально-економічних перетворень в народному господарстві республіки супроводжувалося посиленням тиску на національно-демократичні україн­ські сили.

Економічні наслідки запровадження непу в Україні. Вже на середину 20-х років в Україні у порівнянні з 1913 р. збільшився випуск продукції машинобудування з 3,2 рази, досягнуто довоєнного рівня вироблення елек­троенергії» кам'яного вугілля, сталі тощо. Поступово з кризи виходило сільське господарство: збільшилася кількість засіяних зер­ном земель, вдвічі збільшилася питома вага посівів тех­нічних культур, було перевищено об'єм валової продук­ції с/г України. Але розвиток цієї галузі в Україні різко відставав від темпів розвитку промисловості. Сільське господарство Украї­ни, як і всього СРСР, чекав трагічний сталінський експе­римент кінця 20-х років.

Як і будь-яка перехідна модель, неп не міг остаточ­но стабілізувати економічний розвиток. Реформаційні пошуки цього часу приводили не тільки до позитивних, а й до появи кризових явищ: поглиблення розшаруван­ня в суспільстві, поява безробіття, зростання соціальної напруги. Це привело до згортання непу і відмови від нього в 1929 році.

З а п и т а н н я:

1. Чим викликана об'єктивна необхідність переходу до нової економічної політики?

2. Коли було проголошено перехід до нової економічної полі­тики. В чому полягала її суть та що було її головним елементом?

3. В чому полягала специфіка непу в Україні?

4. Якими були економічні наслідки проведення нової політики в УСРР?

5. Коли і чому припинила своє існування нова економічна по­літика?

ГОЛОД 1921—1922 рр. В УКРАЇНІ

Ключові терміни і поняття

• терор голодом

• Американська адміністрація допомоги (АРА)

• Каннібалізм

Внутрішнє становище України на поч. 20-х рр. харак­теризувалося глибокою кризою: — економічною розру­хою;

— політичною нестабільністю, яка була результатом незадоволення селян продрозкладкою;

— збройним опором селянства, селянським повстан­ським рухом.

Причини голоду:—катастрофічна посуха 1921 р., яка різко загострила ситуацію з хлібом у південних районах України;

- повоєнна розруха після 4 років Першої світової війни та 3 років громадянської війни;

— голоду в південних губерніях можна було уник­нути, якби республіка мала право перерозподіляти лиш­ки продуктів з Лівобережжя та Правобережжя на ко­ристь півдня.

Голод охопив Катеринославську, Донецьку, Запо­різьку, Одеську, Миколаївську губернії, а також південь Харківської. В цих регіонах склалося катастрофічне становище: кількість голодуючих лавиноподібно збіль­шувалася, до сер. 1922 р. вона вже становила по всіх губерніях 5,6 млн. чол., що становило 25 % населення УСРР. Деякі дослідники називають різні цифри голодуючих — від 4 до 7 млн. чол.

В Україні епіцентром лиха стала Запорізька губер­нія: тут голодало майже 100 % населення. В Одеській губернії—90 %. Особливої гостроти голод набув в 1922 р. Водночас з голодом влітку 1921 року в Поволжі, яке теж голодувало, спалахнула епідемія холери. Взим­ку 1921—1922 рр. вона розповсюдилася в Україні, зокре­ма в південних губерніях.

Поведінка радянського керівництва щодо ситуації, яка склалася в голодуючих районах України. Вперше в радянській історії влада застосувала терор голодом, який виявився в боротьбі із селянством дієвішим, ніж воєнний терор. У травні 1922 р. голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК Росії з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом в Росії відбувся перелом в кращий бік. На Ук­раїні ж ситуація катастрофічна: на Херсонщині зафік­совані випадки канібалізму і продажу людського м'яса, в Миколаєві, Маріуполі, Нікополі, Таганрозі та ін. ро­бітничих районах — вимирання робітників важкої інду­стрії та їх сімей. В той же час Петровський в листі до голови ВЦВК повідомляв, що Україна відіслала до голод-губерній РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в 4 рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям, яким на­діслано всього 232 вагони.

Військові підрозділи перекривали всі шляхи, що зв'я­зували північні області України з південними. Продукти, які будь-хто намагався провезти на південь своїм роди­чам чи на продаж, конфісковували ся. Незважаючи на неврожаї, в південних губерніях України продовжували­ся хлібозаготівлі. Розмір продподатку з України в го­лодний 1922 р. планувався страшенно високий — 95 млн. пудів хліба. Жодна з голодуючих губерній України не була звільнена від продподатку. На к. 1922 р. тут, із за­стосуванням насилля, було зібрано 80,6 млн. пуд. хліба.

Трагедія повторилася взимку 1922—1923 рр.: у цей час на Україні тільки дітей голодувало 2 млн. Ряд істо­риків вважає, що головною причиною повторного голо­ду, як і в 1921—1922 рр. був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки: було вивезено 18 млн. пудів хліба— 2,5 млн. до РСФРР і більше 15 млн. пудів пішло на експорт. 20 вересня 1922 р. Було ліквідовано Центральну комісію допомоги голодаючим (Домгол) при ВУЦВК )хоча потреба в її ще зберігалася)

Допомога голодуючим. Підступні удари голоду були значною мірою пом'якшені міжнародною благодійною діяльністю; допомогу голодуючим надавали: Міжнарод­на комісія допомоги голодуючим Росії, створена у Бер­ліні за участю Комінтерну, Американська Адміністрація Допомоги (АРА), фонд Ф. Нанесена, інші організації, які тільки в 1922 р. ввезли в Україну 2,3 млн. пудів продо­вольства.

З а п и т а н н я:

1. Яким було внутрішнє становище в Україні, що спричинило голод 1921—1922 рр.?

2. Що Ви знаєте про голод на Україні?

3. Якою була поведінка радянського керівництва щодо голоду на Україні в обох випадках?

4. Як Ви розумієте „терор голодом”, якою була його мета?

ВІДБУДОВА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ

20-х РОКВ

«КРИЗА ЗБУТУ» ТА ЇЇ ПОДОЛАННЯ

Ключові терміни та поняття

• „криза збуту”

• відбудова

• план ГОЕРЛО

• нова економічна політик

• товарний голод

• „ножиці цін”

Внутріполітичне становище України. Після закінчен­ня громадянської війни основна частина українських зе­мель (окрім тих, що опинилися в складі Польщі, Руму­нії та Чехословаччини) спочатку, до ЗО грудня, існувала з формальним статусом самостійної держави. Але фак­тично (з часів воєнно-політичного союзу 1919 р.) була частиною радянської федерації. З ЗО грудня 1922 р. вона входить до складу Союзу РСР.

Її внутріполітичне становище характеризувалося:

1) політичною нестабільністю 1920—1921 рр., соціально-політичною кризою, викликаною продрозкладкою, запо­чаткованою в роки громадянської війни. Майже по всій території України, насамперед в Донецькій, Полтав­ській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, у відповідь на насильницьке забирання продзагонами хліба в українських «куркулів», поширився селянський повстанський рух. Він розглядався радянською владою як політичний бандитизм, на боротьбу проти якого було кинуто 2/3 регулярних частин Червоної Армії, які діяли проти Врангеля на чолі з Блюхером, Дибенко, Дубовим, Котовським, Пархоменко.

2) Політична нестабільність була катастрофічне» по­силена голодом 1921—1922 рр.;

3) Переходом до нової економічної політики, до но­вої моделі господарювання, викликаної низкою об'єк­тивних причин;

4) Утворенням Союзу РСР (ЗО грудня 1922 р.), що докорінно змінило статус-кво України.

В такій соціально-політичній обстановці доводилося в першій половині 20-х років відбудовувати на Україні зруйноване війнами народне господарство.

Стан самого народного господарства України, в яко­му вона опинилася після 7 років безперервних воєнних дій, які точилися в роки І світової та громадянської війн на її території. Це була жахлива картина спустошень — затоплені шахти, висаджені в повітря домни, зруйнова­ні залізниці і мости, понівечені верстати, нанівець зве­дене сільське господарство. Було підірвано грошовий обіг, порушені виробничі зв'язки між районами. Все це потрібно було відбудувати, довести спочатку хоча би до рівня 1913 р.

Відбудова народного господарства в Україні відбу­валася в умовах: а) реалізації плану ГОЕЛРО, прийня­того ще в грудні 1920 р. VIII Всеросійським з'їздом Рад РСФРР. В ньому велике місце відводилося й Україні, де на основі технічної реконструкції й електрифікації в Донецькому регіоні мали бути відбудовані, побудовані нові та об'єднані в одну мережу 24 електростанції, з-по­між яких найвеличнішою мала стати Дніпровська ГЕС;

б) в умовах нової економічної політики, яка привела до суттєвих змін і в промисловості, і в сільському господарстсві України.

Зміни в промисловості. Широкого розвитку набув процес роздержавлення, тобто передачі в оренду різним організаціям (кооперативам, артілям тощо) та приват­ним особам дрібних підприємств. Вже в 1921 р. в оренду було здано 5 200 таких підприємств, тобто приблизно половину наявного фонду. Було взято курс на зміну фор­ми управління народним господарством: замість круп­них централізованих управлінь (главків), запроваджені трести різного спрямування, які отримали велику госпо­дарську самостійність і почали працювати на засадах госпрозрахунку. Але на практиці цього не було реалізо­вано.

Грошова реформа 1922—1924 рр.. яка стабілізувала грошову одиницю, позитивно відбилася на відбудові промисловості України. Почався швидкий перехід до відбу­дови крупної промисловості. Особлива увага зосереджу­валася на шахтах Донбасу. Будувалися Штерівська і Чугуївська (Харківська) ДРЕС, закладена Дніпровська ГЕС біля Запоріжжя, будувалися понад ЗО заводів сіль­ськогосподарського машинобудування. З 1924 р. почав­ся серійний випуск потужних гусеничних тракторів на Харківському паротягобудівному заводі.

Відбудова сільського господарства. Значним показ­ником нових підходів до нього було припинення насиль­ницького вилучення товарних «лишків» у селянства і формування державного хлібного фонду закупками з ринку. Це стало можливим завдяки запровадженню єди­ного сільськогосподарського податку в грошовій формі, які йшли до державного бюджету. До сер. 20-х років 1/5 частина селянських господарств (незаможників) була звільнена від сплати податку. 92 % земельного фонду республіки знаходилося в селянському користуванні. За­цікавлене в наслідках своєї праці селянство робило все можливе для підняття сільського господарства: зернове господарство України в сер. 20-х років досягло довоєн­ного рівня.

Але воно все більше перетворювалося в «донора» промисловості. Швидка й всеохоплююча відбудова на­родного господарства потребувала все більших капітало­вкладень. Це було можливе за рахунок інших галузей, передовсім сільського господарства. Останнє чинило опір такому «перекачуванню» коштів з галузі в галузь. Все це в свою чергу приводило до кризових явищ в народ­ному господарстві в цілому: фінансова криза 1922 р., «криза збуту» 1923 р., товарний голод 1924 р., зростання інфляції та товарний голод 1925 р. тощо.

«Криза збуту» 1923 р. стала особливо яскравим при­кладом глибини і масштабності усіх кризових явищ. Що ж то була за криза?

Як відомо, перерозподілом можливостей бюджету займалася держава: закуповуючи селянський хліб, вона могла визначати рівень заготівельних цін, завищуючи, з Іншого боку, продажні ціни на промислову продукцію і товари. Так були створені т. зв. «ножиці цін», які «від­стригали» до 50 % доходів селян від реалізації сільськогосподарської про­дукції на ринках. Як відповідь на цю політику, селяни значно скоротили продаж своєї продукції. Це призвело до значного погіршення матеріального становища на­родних мас; нереалізованою залишилося майже 1/3 промислових товарів, надзвичайно дорогих для селянина. Такий стан справ породив ланцюг негативних явищ: ско­рочення виробництва, погіршення фінансового станови­ща держави, падіння курсу паперового карбованця, пе­ребої у виплаті зарплати, що породило товарний голод 1924—1925 рр. і зростання інфляції. Як наслідок, в су­спільстві зростала соціальна напруга. Було прийнято ряд заходів для подолання цієї кризи.

Зрушення, стимульовані непом, які відбулися в н/г до сер. 20-х рр.: довоєнного рівня досягла промисловість, а деякі галузі (електроенергетика, машинобудування) перевищили його; з кризи виходило сільське господарство , яке довоєнного рівня досягло за об'ємом валової продукції. Разом з тим, розвиток цієї галузі значно відставав від темпів розвитку промисловості, її чекав трагічний сталінський експеримент кінця 20-х років.

З а п и т а н н я:

1. Коли в Україні завершилася націоналізація промисловості і якими були її наслідки?

2. Охарактеризуйте внутріполітичне становище в Україні в пер­шій половині 20-х років.

3. Що Ви знаєте про план ГОЕЛРО і яке значення мала його реалізація для відбудови народного господарства України?

4. В чому суть «кризи збуту» і чому вона стала головною пере­поною на шляху відбудови економіки?

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І РУХИ В 20-хРОКАХ.

Ключові терміни та поняття

• однопартійність

• багатопартійність

• борбисти

• укапісти

• боротьбісти

• Комінтерн

• РКП(б)

• КП(б)У

Характеристика політичних партій. На початку 20-х років в Україні діяло майже 1,5 десятка політичних пар­тій. Всі вони, окрім КП(б)У, мали свої власні програми і статути, їх керівні органи знаходилися на території України.

КП(б)У, яка виникла в липні 1918 р., була складо­вою і невід'ємною частиною РКП(б), існувала на правах обласної партійної організації, фактично її укра­їнським філіалом. Лави її швидко зростали і на кінець 20-х років становили понад 240 тис., зрісши більше, ніж утричі в порівнянні з початком 20-х років.

Партія боротьбистів, що оформилася в березні 1919 р., дістала свою назву від найменування центрального ор­гану партії — газ. «Борьба». В своїй практичній діяль­ності чинила опір офіційній владі в питаннях зміцнення радянської влади в Україні. В липні 1920 р. «самоліквідувалася».

Українська партія Соціалістів-революціонерів боротьбистів виникла ще в травні 1918 р., діставши теж назву від найменування центрального органу партії — газ. «Бо­ротьба». Виступала проти воєнно-політичного союзу, економічного союзу республік, підтримувала український національно-визвольний рух. Боротьбисти входили до складу РНК, яким керував X. Раковський. Отримавши від Комінтерну відмову на прохання прийняти її до цієї міжнародної організації, в березні 1920 р. боротьбисти змушені були, як партія, «самоліквідуватися».

Українська Комуністична партія (укапісти) була створена в січні 1920 р., її представники входили до скла­ду ВУЦВК і місцевих Рад. Але по ряду важливих пи­тань, пов'язаних із збереженням незалежності України, виступали проти офіційного курсу радянської влади на Україні. В серпні 1924 р., отримавши негативну відпо­відь (як і боротьбистам) від Виконкому Комінтерну, на визнання її українською секцією Комінтерну, а також рішення Виконавчого Комітету Комуністичного Інтернаціоналу (ВККІ ) про розпуск УКП, фактично припинила своє існування (квітень 1925 р.).

Так офіційна влада безцеремонно повелася і з інши­ми легальними партіями. До нелегальних же відношен­ня було ще брутальніше. У 1923 р. над Україною про­котилася хвиля масових арештів членів різних політич­них партій, особливо меншовицьких організацій.

Після усунення з політичної сцени партій-конкурен­тів Комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша пар­тія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія ке­рує всіма організаціями пролетаріату і всіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з при­душення класових ворогів і закінчуючи питаннями ко­ноплі, льону, свинарства...»

До Конституції 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі суспільства. Таким чином, вже існую­ча реальна монополія більшовицької партії на владу була закріплена тепер законодавчо.

Процеси знищення багатопартійної системи і заміни її однопартійною відбувалися на фоні внутріпартійної боротьби в самій партії. Частина членів партії, які займали в ній керівні посади, виступила проти обмеження внутріпартійної демократії, проти партійного бюрокра­тизму, а особливо проти тенденції посилених спроб Ста­ліна встановити в ЦК партії одноособове керівництво, яке вело до диктатури. Але всі ці опозиційні виступи проти Сталіна і «генерального курсу» партії, як прави­ло, закінчувалися тим, що опозиція терпіла поразку. Так, на протязі 20-х років із складу ЦК, а значить і партії, були виведені спочатку Л. Троцький, головний опонент Сталіна (на жаль Сталіна в цій боротьбі, цьому проти­стоянні підтримали керівні партійні діячі України — В. Затонський, Е. Квірінг, Г. Петровський, М. Скрипник, Д. Мануїльський та ін.), потім—Зинов’єв і Каменєв, на­решті — Бухарін, Риков, Томський (лідери т. зв. «право­го ухилу» в партії).

КП(б)У була складовою частиною цієї єдиної керів­ної і спрямовуючої сили суспільства, а отже в ній відбу­валися ті самі процеси, що й в цілому в ВКП(б): зро­щення правлячої партії з державним апаратом; від­криття, при наявності партійного білету, шляху до всіх керівних посад, переведення всіх державних та громад­ських організацій під юрисдикцію і контроль Компар­тії; монопольний контроль партійно-державного апарату над всіма сферами життя суспільства; виникнення в к. 20-х років — на поч. 30-х неприкритого репресивного апарату, який став невід'ємною частиною тоталітарного режиму в умовах однопартійної системи.

З а п и т а н н я:

1. Які політичні партії в 20-х роках діяли на терені України та якою виявилася їх історична доля?

2. Які тенденції внутріпартійного життя були властиві самій Комуністичній партії і до чого це привело?

3. Яку позицію у внутріпартійній боротьбі, що розгорнулася в другій пол. 20-х років, займали українські керівні партійні кадри?

УКРАЇНА І АКЦІЯ УТВОРЕННЯ СРСР

Ключові терміни та поняття

• „договірна федерація”

• воєнно-політичний союз

• державний суверенітет

• план „автономізації”

• план „конфедерації”

• план „федерації”

• адміністративно-територіальний устрій

• національні райони

• націонал-комунізм

Державний статус України на поч. 20-х років: — юридично УСРР була незалежною державою, не входила до складу жодної сусідньої держави, мала свою Конститу­цію, органи державної влади і управління, видавала свої закони, слідкувала за їх виконанням. Але її державний суверенітет був надзвичайно вузький;

— важливі атрибути суверенності УСРР втратила в ході громадянської війни і заключення воєнно-політич­ного союзу, коли військові сили і управління командни­ми висотами економіки радянських республік були об'єднані;

— оскільки правлячою партією була РКП(б), а КП(б)У була її невід'ємною складовою частиною, ос­тільки політичне керівництво було спільним. Це робило Україну абсолютно залежною від пануючих в центрі настроїв.

Етапи входження України до складу Союзу РСР. Цей процес пройшов ряд етапів:

— червень 1919—грудень 1920 рр.;

— грудень 1920 — грудень 1922 рр.;

— грудень 1922 — травень 1925 рр.

1-й етап: входження України, разом з Росією, Біло­русією, Латвією, Литвою до воєнно-політичного союзу (червень 1919 р.). Цим союзом була сформована загаль­на армія, об'єднані найголовніші наркомати, склалася в роки війни єдина фінансова система, найбільш важливі закони РРФСР діяли на території України, хоча статус незалежності держав залишався. Оскільки конституцій­но ці явища не були оформлені, воєнно-політичний союз став уособленням фактичного (а не юридичного) утво­рення єдиної держави.

Почався пошук моделі майбутнього союзу, на протя­зі 1919—1920 рр. працювало дві комісії, члени яких ос­таточної відповіді на це питання дати не змогли.

2-й етап входження України до складу Союзу охоп­лює двохрічний період, в ході якого склалася «договір­на федерація», початок якій поклав договір між РРФСР та УСРР про воєнний та господарський союз (кін. груд­ня 1920 р.). Формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, а фактично було взято курс на централізацію: об'єднаними і керованими з Центру ставали не 5, як в попередній період, а 7 наркоматів. Ви­никають серйозні тертя у стосунках між центром і Украї­ною на економічному ґрунті. Ситуація вимагала нових якісних змін у процесі консолідації, чіткої уяви про фор­му об'єднання. В ході дискусійного обговорення цього питання на засіданнях спеціально створеної комісії та в ході переговорів між Україною та Росією, Росією та іншими республіками було зроблено низку пропозицій.

3 яких оформилися три можливі моделі майбутнього союзу республік:

— сталінський план «автономізації», який замінював фіктивну незалежність республік статусом автономії в складі РРФСР;

— ленінський план утворення союзу, в основу якого буде покладено принцип федерації: Росія в цей Союз повинна була увійти разом і нарівні з іншими республі­ками;

— пропозиції X. Раковського (голови РНК України), спрямовані на захист суверенітету республік, за цен­тром він пропонував залишати лише воєнно-політичні питання.

Авторитет вождя революції, хоча і хворого та фак­тично усунутого від справ, у партії та державі був неза­перечним, і тому жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення держави, на якій наполягав Ленін.

УІІ Всеукраїнський з׳їзд Рад (10 грудня 1933 р.) у Харкові підтримав ленінську пропозицію.

3-й етап входження України до складу Союзу РСР починається 1-м з'їздом Рад СРСР (ЗО грудня 1922 р.), який юридичне оформив цей союз, і закінчується в трав­ні 1925 р. З'їзд затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. До складу Союзу увійшло

4 республіки: РСФРР, УСРР, БСРР та ЗСФРР (Азер­байджан, Грузія, Вірменія), створена в березні 1922 р.. Було обрано ЦВК СРСР, а також 4-х голів його (від України — голову ВУЦВК Г. Петровського).

Завершення оформлення СРСР було пов׳язане з прийняттям Конституції. Для її підготовки ЦВК СРСР створив комісію, яку очолювам М.Калінін. 31 січня 1924 р. На другому з׳їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію. Ця Конституція фактично визначала ста­тус України в складі Союзу. В ній чітко було окреслено коло питань, що знаходилися в компетенції вищих орга­нів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування народного госпо­дарства, оголошення війни і підписання миру. В компе­тенції республіки залишалося: внутрішні справи, сіль­ське господарство, юриспруденція, освіта, охорона здо­ров'я, соціальне забезпечення. Формально кожна рес­публіка мала право виходити з СРСР. але механізм та­кого виходу так і не було розроблено. Таким чином, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворювався на жорстко централізовану, унітарну державу.

В травні 1925 р. процес входження України до скла­ду СРСР завершується повністю. Останнім кроком стало затвердження IX Всеукраїнським з'їздом Рад нового тек­сту Конституції УСРР, в якому законодавче закріплю­вався вступ Радянської України до СРСР. Фактичне торжество сталінського плану «автономізації» відбуло­ся, республіка остаточно втратила незалежність. Радян­ський Союз по суті став псевдофедеративною державою.

Водночас проголошення СРСР закріпило деякі за­воювання українського народу: визнана територіальна цілісність України; існував власний адміністративний апарат; власний адмністративно-територіальний устрій; впроваджувалася три- ступенева система управління: центр-округ-район (41 округ, 706 районів); в Україні проживало 28 млн. чол., з них 22 млн. українці, 6 млн. — росіяни, євреї, поляки, греки, молда­вани, представники інших національностей, в місцях компактного проживання національних груп було ство­рено 13 національних районів, 538 сільських рад – болгарських, грецьких,єврейських, німецьких, польських тощо; в галузі духовного життя відбувалися процеси українізації та задоволення націо­нально-культурних потреб нацменшин.

Централізаторська політика новоствореної багатона­ціональної держави вже з самого початку викликала повсюдне незадоволення в республіках, в т. ч. в Украї­ні: його висловлювали, аргументуючи конкретними при­кладами, О. Шумський, нарком освіти УСРР, голова РНК України Влас Чубар (що прийшов на зміну «неугод­ному» Сталіну X. Раковському), економіст М. Волобуєв та ін. Ці виступи були засуджені, а централізаторський, антиукраїнський курс ВКПб) надовго залишився не­змінним. Майже на 7 десятиліть цей курс поставив долю українського народу в залежність від політики центру, який уособлювався ЦК ВКП(б), союзним урядом, союз­ними відомствами із сильними цетралізаторськими тенденціями, з орієнтацією на інтереси Росії.

З а п и т а н н я:

1. Поясніть, чому юридично незалежна Україна на поч. 20-х років фактично не була суверенною державою?

2. Україна входила до складу СРСР поступово, поетапно. На­звіть ці етапи і охарактеризуйте їх.

3. Охарактеризуйте двосторонній договір між УСРР і РСФРР?

4. Коли і чим визначився статус України в складі Союзу РСР?

5. Яку позицію займав голова РНК України X. Раковський сто­совно форми нового єдиного державного утворення?

6. Які завоювання українського народу були закріпленні в Конституції СРСР?

7. Охарактеризуйте адміністративно-територіальний устрій УСРР в 20-х роках?

8. Які наслідки входження УСРР до складу СРСР?

ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦП. ХІД І НАСЛІДКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ.

Ключові терміни та поняття

• коренізація

• українізація

• національні меншини

• націонал-ухильництво

• теорія боротьби двох культур

• інакомислення

Суть цієї політики. Національно-визвольний рух ук­раїнського народу після повалення царизму, спрямова­ний на побудову своєї суверенної держави, закінчився трагічною поразкою. З допомогою російсько-більшовиць­ких формувань перемогу отримали ті сили, які й утво­рили УСРР в складі СРСР. Щоб забезпечити собі під­тримку з боку неросійських народів, керівництво Кому­ністичної партії пішло на проведення політики «коренізаціі», яка почала втілюватися в життя після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) в усіх республіках. В Україні ця по­літика набула форми «українізації». Вона передбачала:

— посилення уваги до висування, підготовки та вихо­вання кадрів з представників корінної національності, розстановку їх передовсім в партійному та державному апараті;

— втілення в роботу партійного, державного та гос­подарського апаратів рідної для корінного населення мови;

— запровадження навчання, організацію культосвіт­ніх закладів, видання книг, газет, журналів мовами ко­рінних національностей.

Шляхи, напрямки здійснення політики «коренізаціі» в Україні. В нашій республіці ця політика здійснювала­ся двома напрямами:

— шляхом українізації;

— шляхом створення політичних, економічних та ін­ших умов для всебічного розвитку національних мен­шин, що проживали на терені України.

Хід «українізації». Керівництво процесами «коренізаціі» в Україні здійснював наркомат освіти, яким керу­вали в 20-і роки переконані прибічники українського на­ціонального відродження — Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Вони виходили з того, що саме «україніза­ція» покликана в умовах збереження радянської влади ліквідувати наслідки пригніченого становища, в якому знаходився український народ до революції. Але потріб­но відзначити, що з самого початку вона не розглядалася її ініціаторами як самомета. Українізація розглядалася як найважливіший засіб перебудови культури України на ідеологічних принципах марксизму. 1 там, де вона була відкрито спрямована на формування української національної самосвідомості, їй чинився опір.

Опір «українізації». На поч. 20-х років абсолютну більшість органів радянської влади на Україні обслуго­вували російські або російськомовні чиновники. Багато з них, як і сьогодні, не сприймали «українізацію», вва­жаючи її політичним маневром, уступкою «петлюрівщині» і всіляко саботували її. Дуже повільно піддавався цьому процесові держапарат, з великими труднощами вдавалося переводити діловодство місцевих державних установ на українську мову, практично вся організацій­но-партійна та масово-політична робота в республікан­ській партійній організації в перш. пол. 20-х років про­водилася російською мовою. Дещо змінилася ситуація в др. пол. 20-х років.

Наслідки «українізації». Але попри спротиву проце­сам «українізації» наслідки її, особливо в др. пол. 20-х рр. були значущими. На кінець 1927 р. 4/5 шкіл, більше половини технікумів, понад чверть інститутів ви­користовували українську мову навчання. Українською мовою видавалися більше половини газет і журналів, випускалися майже всі кінострічки, повністю здійснюва­лося радіомовлення, ставилися вистави в чверті театрів. На українську мову було переведено 2/3 діловодства. Майже половину працівників апарату ЦК КП(б)У воло­діли українською мовою.

«Українізація» поширювалася також на ті регіони СРСР, де компактно проживали українці. Так, за пере­писом 1926 р. на Далекому Сході проживало 7 млн. 873 тис. українців, тут було 24 національних райони, пра­цювало понад 700 українських шкіл і гімназій, було три українські видавництва, десятки газет і журналів укра­їнською мовою. Така ж ситуація була і на Північному Кавказі, де проживало 3 млн. 107 тис. українців.

Створення сприятливих умов для всебічного розвитку на­ціональних меншин. Ці процеси відбувалися паралельно з «українізацією». За даними того ж Всесоюзного пере­пису, в республіці проживало 2,6 млн. росіян, майже 1,8 млн. євреїв, понад 460 тис. поляків, 385 тис. німців, 264 тис. молдаван, 106 тис. греків, 95 тис. болгар тощо. В процесі національно-територіального районування було виділено 13 національних районів, кількість яких на к. 20-х років збільшилася до 24. За даними на 1929— 1930 навчальний рік в Україні працювало понад 2 тис. націо­нальних шкіл тощо.

Труднощі й помилки в проведенні «коренізаціі». У здійсненні такої важливої, складної й делікатної справи, як «українізація», безперечно не могло не бути пев­них труднощів, а іноді й помилок. Вони виявилися в став­ленні до темпів українізації, ролі в ній комуністів-укра­їнців та в ін. Одначе, під впливом деформацій, що їх зазнавала національна політика з боку Сталіна та його оточення, керівництво України не змогло протистояти спробам зірвати «українізацію», які знайшли свій вияв в традиційних тоді звинуваченнях в націоналізмі та сепа­ратизмі, штучних пошуках націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед державного апарату, по­між представників інтелігенції. Саме це привело до того, що всі досягнення «українізації» вже в середині 30-х ро­ків були пущені «під ніж» працюючої на повний махо­вик сталінської адміністративно-командної тоталітар­ної системи.

З а п и т а н н я:

1. Коли була впроваджена політика «коренізаціі» і в чому її суть?

2. В яких формах ця політика здійснювалася в Україні?

3. Які політичні сили чинили опір «українізації»?

4. назвіть провідників українізації в УСРР?

5. Що ви знаєте про т. зв. «націонал-ухильництво» в Україні і хто з відомих діячів українського руху постраждав від звинувачен­ня в «націонал-ухильництві»?

РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ В 20-і РОКИ

Ключові терміни та поняття

• культура

• „Просвіта”

• ВАПЛІТЕ

• церква

Політика більшовицької партії щодо культури. Літе­ратура та мистецтво — складові культури народу. На їх розвитку в 20-х роках не могла не позначитися загаль­на політика більшовицької партії щодо культури. По­ступившись, за вимогою життя, з ряду позицій в еко­номічній сфері (неп), держава намагалася будь-що збе­регти контроль над культурою. Арсеналом всіх доступ­них їй методів вона обмежувала вплив на культуру тієї частини інтелігенції, яка не поділяла її позицій. Ще в 1922 р. на пленумі ЦК КП(б)У в директивах з націо­нального питання було продемонстровано безкомпроміс­не прагнення партії здійснити всеохоплюючий контроль над розвитком культури в цілому, літератури і мистецтва зокрема, спрямовуючи партійні організації на рішучу боротьбу з будь-якими відхиленнями від політичної лі­нії РКП(б). Як відомо, вже тоді, не без відома В. Лені­на, було вислано за кордон декілька сот представників інтелектуальної еліти, в тому числі і з України (з Одеси, Харкова, Києва, Катеринослава — 70 вчених і літерато­рів, погляди яких розходилися з офіційною точкою зору властей). Громадянська війна, яка закінчилася на поч. 1921 р., продовжувалася в Україні, як і в Росії, в куль­турно-ідеологічній сфері, в галузі недопущення інако­мислення.

Підтримку держави отримувала одержавлена, на­скрізь політизована, підпорядкована ідеологічним уста­новкам партії соціалістична культура.

В таких загальнополітичних умовах розвивалася в 20-х роках українська література. На зміну видатним письменникам і поетам, що в 1919—1920 рр. змушені були покинути Україну (М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко, В. Самійленко та ін.) в літературу прийшло покоління молодих, що прагнуло, спираючись на демо­кратичні засади і традиції дожовтневої української лі­тератури, творити нове, співзвучне своєму розумінню епохи. Це — О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, М. Рильський, В. Сосюра, П. Ти­чина, М. Хвильовий, В. Яловий та багато інших.

В 20-і роки в Україні видавалося понад 20 літера­турних та суспільно-політичних альманахів, збірників, 10 республіканських газет та 55 журналів. Виникли, а потім розпалися, чи були заборонені багаточисельні лі­тературно-художні об'єднання — «Гарт», «Плуг», «Лан­ка», «Молодняк», «Авангард» та ін.

В центрі дискусій різних літературних течій др. пол. 20-х років був ідейний натхненник Вільної Академії про­летарської літератури (ВАПЛІТЕ) М. Хвильовий, учас­ник громадянської війни, член більшовицької партії, один із засновників новітньої української літератури.

М. Хвильовий — росіянин за походженням (справж­нє його прізвище Фітільов) — щиро вірив, що більшо­вицька революція приведе до соціального й національ­ного звільнення українського народу. Водночас його загострене почуття художника дозволило йому одним з перших в радянській літературі відтворити в художніх творах назрівання в суспільстві загрозливих і трагічних змін. Хвильовий критикував і показував згубність одно­бокої орієнтації української літератури лише на росій­ську культуру. Поза Європою він не уявляв собі українського відродження. Тому проголосив вкрай сміливе за тих часів гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу!». Письменника хвилювали не питання суто відриву Украї­ни від Москви, а питання відродження української куль­тури, можливості її виживання в умовах, які склалися. Червневий пленум ЦК КП(б)У в 1926 р. оцінив погляди Хвильового як заклик до сепаратизму, як націоналістич­не ворожі по відношенню до офіційного курсу партії.

Більшість українських письменників погляди Хвильо­вого, його статті прийняла з захопленням. «Плата» їм за це чекала попереду, в середині та др. пол. 30-х років.

З переходом до мирного будівництва на поч. 20-х ро­ків значно зріс інтерес до образотворчого мистецтва, му­зикальної та театральної творчості серед української інтелігенції. Виникає ряд об'єднань художників, в т. ч. Асоціація художників Червоної України, члени якої— С. Їжакевич, К. Трофименко, Ф. Кричевський та ін.— проголосили своїм основним завданням правдиве від­творення дійсності. Діяла блискуча, оригінальна школа послідовників І. Бойчука.

В театральному мистецтві плідно працювали колек­тиви, об'єднані в Першому державному драматичному театрі ім. Т. Шевченка в Києві на чолі з А. Загаровим і в державному драматичному театрі ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри. В 1922 р. в Києві засяяла зірка театру «Березіль», очолюваного одним з найвидатніших реформаторів українського театру Лесем Курбасом. В 20-і роки його творчість досягає найвищого розквіту. Театр «Березіль» зібрав видатних майстрів української сцени — П. Саксаганського, М. Крушельницького, О. Мар'яненко, О. Сердюка, А. Бучму, Ю. Шумського та ін. Всього в Україні в серед. 20-х років нараховувалося 45 професійних театрів.

В 20-ті роки помітне місце в культурному житті зай­няло кіно. В 1922 р. почала діяти Одеська кінофабрика, в 1927 р. розпочалося будівництво Київської кіностудії, на той час найкрупнішої в Європі. В 1923 році Гардін поставив фільм «Остап Бендер» за участю М. Заньковецької. В сер. 20-х років було створено за півтора десят­ка картин. В ці роки засяяла зірка найвеличнішого май­стра українського та світового кіномистецтва О. Дов­женка. В 1927 р. він поставив фільм «Звенигора», в 1929 році—«Арсенал». В серед. 20-х рр. в містах і селах Ук­раїни було понад 500 кінотеатрів. В галузі музикального мистецтва на 20-і роки припа­дає творча зрілість й плодотворна діяльність композито­рів Г. Вірьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького, А. Давидовського та ін. Далеко за межі республіки сягнула сла­ва про хорову капелу «Думка», яка об'їздила всю Украї­ну, виступала на Дону, Кубані, в Грузії, Азербайджані, Москві, а в 1929 р. була на гастролях у Франції.

Таким чином, 20-і роки характеризувалися бурхли­вим розвитком літератури та мистецтва, справжнім українським ренесансом. Українська творча інтелігенція активно включилася в практичну ді­яльність по створенню декларованої комуністичною пар­тією соціалістичної культури, вносячи в неї національ­ну специфіку. Творчий потенціал митців української культури був настільки могутнім, що попри всі перепони й обмеження ідеологічного плану кращі його представ­ники досягли феноменальних висот. Це було справжнє українське відродження, якого чекала трагічна доля в 30-х роках.

З а п и т а н н я:

1. В яких загальнополітичних умовах розвивалася українська література і мистецтво в 20-х роках?

2. В чому полягала трагедія засновника новітньої української літератури М. Хвильового?

3. Кого з літераторів 20-х років ви ще знаєте?

4. Які досягнення українського образотворчого мистецтва 20-х років набули світового значення?

ПОЛІТИКА ТОТАЛІТАРНОЇ ДЕРЖАВИ ЩОДО РЕЛІГІЇ І ЦЕРКВИ

В УКРАЇНІ в 20—30-ті РОКИ

Ключові терміни та поняття

• автокефальна церква

• соборноправність

• патріархія

• Всеукраїнська Церковна Рада

• єпископ

• парафія

• „Союз Визволення

України”

• український націоналізм

Починаючи з 1654 р. впродовж 32 років Москва на­решті (1686 р.) приєднала до себе Українську Церкву, знищила її соборноправність. Потім впродовж майже 2,5 століть Українська Церква була в неволі, з неї зро­били звичайну Московську митрополію. Петро І, Кате­рина II та наступні російські царі «обмосковлювали» Українську Церкву: в Україні припинили існувати Собори, які обирали митрополита та єпископів, припинили діяльність цер­ковні братства, введені російські та церковнослов'янські тексти Св. Письма, заборонено малювати образи і буду­вати церкви в українському стилі, в Українську Церкву відібрана книж­ка канонів, вільне духовенство було обернено в держав­них урядовців нижчого рангу, тобто Російська неканонічна синодальна церква (головою Синоду був сам цар) забрала повністю незалежність Української Церкви.

У 1917 р. бажання українського народу до національ­ного самовизначення поставило на порядок денний пи­тання про створення української, незалежної від Мос­ковської патріархії автономної церкви.

На жаль, Центральна Рада не проявила особливого інтересу до справ Церкви. В її складі не було представ­ників Української Церкви, хоча значна частина україн­ського духовенства прихильно ставилася до українсько­го національно-визвольного руху. В кінці 1917 р. Укра­їнська Церква звернулася з відозвою до українського народу про підтримку Центральної Ради. Але «молода українська державність,— писав Д. Дорошенко,— недо­оцінювала українського церковного руху і не дала йому потрібної підтримки».

В січні 1918 р. в Києві був скликаний Всеукраїнський церковний собор, почесним Головою було обрано митро­полита Володимира, якого солдати Муравйова під час боїв за Київ замордували в Києво-Печерській лаврі, і до липня 1918 р. митрополичий престол в Києві був по­рожній.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського став­лення Держави до Церкви змінилося. Гетьман був гли­боко віруючою людиною (у гетьманській резиденції в Києві була каплиця, гетьман особисто і його родина брали участь в богослужіннях; він часто христосувався з членами свого кабінету). За Гетьманату було створе­но спеціальне Міністерство віросповідань (проф. В. Зіньковський на чолі його), багато робилося для повної ук­раїнізації Церкви.

Уряд гетьмана Скоропадського, а після його падіння і Директорія схвалювали розрив УПЦ з Москвою. 1 січ­ня 1919 р. уряд Директорії проголосив своїм законом Автокефалію Православної Церкви в Україні. Але оскіль­ки обидва уряди протрималися недовго, то їх підтримка не дала конкретних результатів. До того ж у самій цер­ковній справі в Україні відбувся поділ в середовищі ду­ховенства і мирян: одні продовжували підкорятися пат­ріархові Тихонові (Москві), інші виявляли йому непо­слух; одні служили служби на московський лад, інші почали повертатися до стародавніх, київських традицій, з українською вимовою церковної служби включно (як це відбувається і сьогодні).

На початку 20-х років патріарх Тихон і всі православ­ні ієрархії були категорично проти нового розколу пра­вослав'я. Але, не дивлячись на це, в жовтні 1921 р. Все­українська Церковна Рада, що виникла ще у 1918 р., про­вела свій собор і проголосила створення УАПЦ (Укра­їнської Автокефальної Православної Церкви). Церковна служба почала проводитися українською мовою, був осучаснений зовнішній вид священнослужителів, вони мали право на шлюб, була відкинута система патріар­шого авторитаризму, і влада була передана виборним радам єпископів, священиків і віруючих.

Собор, на який зібралося 500 делегатів (у тому числі 64 священики), нехтуючи канонами РПЦ та ігноруючи погрози ієрархів, вибрав одного з членів Всеукраїнської Церковної Ради, священика Василя Липківського, мит­рополитом, який тут же висвятив архієпископа й чоти­рьох єпископів, а вони в свою чергу рукопоклали кілька­сот священиків та дяків.

УАПЦ швидко зростала. У 1924 р. вона вже мала ЗО єпископів, близько 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. До неї приєдналося багато укра­їнських парафій у США, Канаді та Європі.

Радянські власті, вважаючи найнебезпечнішим релі­гійним супротивником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, не перешко­джали розвиткові УАПЦ, виникненню релігійних груп, що підривали вплив російської існуючої церкви. Тим і пояснюється їхня терпимість до українізації церкви в першій полови­ні 20-х років.

УАПЦ провела немало церковних нововведень, у під­ґрунті яких лежало прагнення наблизитися до віруючих, залучити їх до своєї діяльності. Але порушення каноніч­ної практики, неодноразові заяви патріарха Тихона про її незаконність, невизнання її іншими патріархами поза межами СРСР створили УАПЦ репутацію, що відштов­хувала від неї багатьох її послідовників. Крім того, за­проваджені УАПЦ виборні демократичні засади призво­дили до численних сутичок між духовенством і миряна­ми. Щойно заснована церква майже не мала економіч­ної бази, не вистачало священнослужителів.

На кінець 20-х років серйозною загрозою для УАПЦ стала політика уряду. Занепокоєні несподіваними успі­хами української церкви, радянські власті застосували до неї принцип «поділяй і володарюй». Вони сприяли ви­никненню в Україні дисидентських церковних груп, що підривали не лише РПЦ, а й її українську суперницю. Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищи­ти чи підкорити УАПЦ. Навпаки, попри всі свої недолі­ки, вона продовжувала зростати. Тоді, починаючи з 1926 року, радянська влада розпочала фронтальний на­ступ на неї, наклавши високі податки на українські парафії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті звинуватили митрополита Липківського і ряд його прибічників в українському націоналізмі. В 1929 р. почалися масові арешти та репресії священиків та прибічників УАПЦ за участь в «Союзі Визволення Ук­раїни» (СВУ), який розглядався як змова проти Радян­ської влади. Митрополит В. Липківський був заарешто­ваний. Всеукраїнська Церковна Рада розпущена. 10,5 тис. священиків, 35 єпископів були заарештовані, заслані до Сибіру, загинули в тюрмах.

В 1930 році Надзвичайний собор УАПЦ прийняв рі­шення про розпуск. Відновлена УАПЦ в 1990 р.

З а п и т а н н я:

1. Коли була знищена соборноправність Української церкви? Що Ви знаєте про її становище до Лютневої революції 1917 р.?

2. Як духовенство України ставилося до українського націо­нально-визвольного руху і яким було ставлення Центральної Ради до українського духовенства і церкви?

3. Що Ви знаєте про ставлення гетьмана Скоропадського до української церкви?

4. Коли і за якого політичного режиму було проголошено Авто­кефалію Православної церкви в Україні?

5. Чому і як мінялося відношення Радянської влади до УАПЦ?

6. Коли і яким рішенням припинила свою діяльність УАПЦ? Коли в умовах незалежної України вона була поновлена?

«ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ»

(1929—1939 рр.)

ЗГОРТАННЯ НЕПУ І ПОВЕРНЕННЯ ДО РЕПРЕСИВНОЇ ПОЛІТИКИ

ТОТАЛІТАРНОЇ ДЕРЖАВИ

Ключові терміни та поняття

• „криза хлібозаготівель”

• репесивна політика

• куркульство

• нова економічна політика

• ДПУ

• багатоукладність в

економіці

Загроза долі непу. Процеси, що відбувалися в др. пол. 20-х років в політичному житті суспільства: 1) усунен­ня більшовицькою партією з політичної арени інших по­літичних партій; 2) усунення з керівних партійних та державних постів комуністів, які не були згодні з «гене­ральним курсом» партії (Каменєв, Зинов’єв, Троцький та ін.); 3) зрощення правлячої партії з державним апара­том; 4) монопольний контроль партійно-державного апа­рату над економічною сферою життя суспільства та ін.— несли серйозну загрозу і долі непу. Сталін і його оточен­ня дедалі більше виношували плани повернення до во­єнно-комуністичних методів керівництва народним гос­подарством.

XV з'їзд партії, на якому розгорнулася гостра полі­тична боротьба навколо питань про темпи та джерела індустріалізації та пошуку життєдіяльних методів про­гресивних перетворень на селі, формально проголосив до­тримання й надалі курсу непу. Але принципи кооперації (добровільність, поступовість та ін.), що почали втілю­ватися в життя в перш. пол. 20-х років, не співпадали з планами сталінського «стрибка в індустріалізацію» та планами суцільної колективізації. Більше того — вони суперечили один одному. Колгоспи давали можливість легко поповнювати державний бюджет, а пропоновані державою ціни на сільськогосподарську продукцію (оскільки вона була монополістом на встановлення цін), досягали іноді 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій хліб.

«Криза хлібозаготівель». Взимку 1927—1928 рр. в зв'язку з відмовою селян продавати хліб за низькими цінами спалахнула «криза хлібозаготівель», розцінена Сталіним та його оточенням як куркульський саботаж. Можна було підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію і в такий спосіб зняти напругу, але сталін­ське керівництво знайшло інший метод «розв'язання» проблеми: використати стосовно т. зв. «куркулів» над­звичайні методи, а саме—ст. 107 Цивільного Кодексу Російської Федерації про спекуляцію. Таким чином, на­сильницькі хлібозаготівлі красномовно свідчили про по­вернення до економічно необґрунтованої і політично скомпроментованої себе політики продрозкладки. фак­тична заборона свободи торгівлі (з 1930 р.) означала перший, дуже вагомий і загрозливий крок на шляху до згортання непу. Відсутність матеріальної зацікавленості селян в результатах своєї праці привела до різкого ско­рочення поставок державі продукції сільського госпо­дарства й до деградації його виробничих сил.

Перехід до суцільної колективізації (з кінця 1929 р.), згортання кооперації і трансформація її у колективізацію, т. зв. «стрибок в індустріалізацію» з усіма його ме­ханізмами відкривали шлях до ліквідації багатоуклад­ності в економіці. А це означало ще один крок на шля­ху до згортання непу.

Відновлення репресивної політики. Оскільки процес насильницької колективізації викликав шалений опір се­лянства (лише з січня до травня 1930 р. тільки в Україні було вчинено 1500 терористичних актів проти представ­ників Радянської влади, в яких взяло участь понад 40 тис. селян), Сталін, для обґрунтування фактичної відмови від нової економічної політики, висунув теорію, згідно якої в міру де дальшого просування до соціаліз­му опір класових ворогів зростає. Спочатку він розпра­вився з т. зв. «правим ухилом» в ВКП(б) (М. Бухарін, А. Риков, М. Томський та ін.), які відступ від непу в бік посилення експлуатації селянства назвали «воєнно-фео­дальною політикою». Потім труднощі в економіці взага­лі і в сільському господарстві зокрема підштовхнули сталінське оточення на пошук ворогів в усіх сферах су­спільного життя. Теорія посилення класової боротьби послужила підґрунтям для повернення до політики масо­вих репресій, спрямованих в першу чергу проти селян­ства.

За роки суцільної колективізації, внаслідок розкуркулення було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств: до суду за звинуваченнями в спекуляції притягнуто 33 тис. чоловік.

Пошуки класових ворогів в період згортання непу відбувалися і в місті. Міцніюча тоталітарна держава для здійснення своїх планів розширювала спектр напря­мів репресивної політики. Відповідно до настанов Сталі­на вона на поч. 30-х років застосовувалася проти «шкід­ників», «переродженців і дворушників», «решток воро­жих класів», «залишків контрреволюційних партій», «на­ціоналістів» тощо.

Коса сталінського терору безжально різонула в цей період національну українську еліту. На поч. 1928 р. ДПУ сфабрикувало процес над «шкідниками» у вугіль­ній промисловості Донбасу, що отримав назву «шахтин­ська справа». Через рік було оголошено про розкриття підпільної організації (насправді неіснуючої) «Спілки визволення України» (СВУ), яка, мовляв, планувала ре­ставрувати в Україні буржуазно-поміщицький лад та поновити УНР.

Наслідки згортання непу. Відмова від непу, форсова­ні темпи і переважно адміністративні методи здійснення суцільної колективізації, що супроводжувалися повер­ненням до репресивної політики, далися дорогою ціною і привели до катастрофічних наслідків:

— ліквідації багатоукладності в економіці, що лише почала складатися;

— сотень тисяч жертв насильницького розкуркулення і втрати селянином відчуття господаря на власній землі;

— голодомору 1932—1933 рр.;

— тривалої дезорганізації й деградації аграрного сек­тора народного господарства, які відчуваються й до сьо­годнішнього дня.

З а п и т а н н я:

1. Охарактеризуйте політичну обстановку, на фоні якої поча­лося згортання нової економічної політики.

2. В чому полягала «криза хлібозаготівель» і до чого вона при­вела?

3. Що послужило приводом для відновлення репресивної політи­ки й в який спосіб вона здійснювалася?

4. Якими були наслідки відмови від непу?

ТЕНДЕНЦІЇ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ В 30-і РОКИ

ТА ЇЇ СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ

Ключові терміни та поняття

• індустіалізація

• екстенсивний шлях

розвитку

• командно-адміністративна економіка

• п׳ятирічки

• „штурмівщина”

• „Шахтинський процес”

• істоичний досвід

Індустріалізація, її причини та передумови. Індустріа­лізація — це система заходів, спрямованих на приско­рення розвитку промисловості з метою технічного пере­озброєння економіки та зміцнення обороноздатності країни. Курс на індустріалізацію країни взяв XIV з'їзд ВКП(б) (гру­день 1925 р.).

Причини індустріалізації:

— необхідність технічного переозброєння економіки;

— створення воєнно-промислового комплексу;

— створення матеріально-технічної бази для еконо­мічної самостійності країни в умовах капіталістичного оточення й можливої економічної ізоляції;

— необхідність технічної підготовки до кооперуван­ня села (випуск тракторів, машин, сільськогосподарського реманенту тощо);

— зміна соціально-класової структури населення в бік збільшення чисельності пролетаріату (селянство в краї­ні складало понад 80 %).

Передумови індустріалізації:

— вже була закладена відповідна база для початку індустріалізації, за 1921— 1925 рр. економіка, зруйнована попередніми 7 роками воєн, була відбудована приблизно до рівня 1913 р.;

— зміцнилося фінансове становище держави (завдя­ки стабільності та конвертованості червонця);

— з'явилися нагромадження та джерела подальшого фінансування індустріалізації (успіхи непу — прибутки від сільського господарства, торгівлі, легкої промисло­вості тощо).

Труднощі індустріалізації та її особливості.

Трудно­щі полягали в тому, що: — країна могла розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування (прибутки економіки; держпозики; заощадження населення);

— не вистачало кваліфікованих кадрів робітників та інженерів;

— це був перший в історії досвід проведення плано­вої індустріалізації (після ГОЕЛРО).

Особливості індустріалізації полягали в тому, що:

— почалася вона з важкої, а не з легкої, як в інших краї­нах, промисловості;

— мала дуже високі темпи (10-15 разів, в 10 раз швидші, ніж в інших країнах);

— спиралася лише на внутрішні джерела;

— здійснювалася за планом.