Основні причини невдач реформ 60-х — перш. Пол. 80-х рр.:

— командно-адміністративні методи керівництва;

— екстенсивний метод господарювання;

— упущення й прорахунки в плануванні, зневажання центром місцевої (республіканської) специфіки;

— незбалансованість обсягів виробництва і ресурсів в окремих галузях;

—мілітаризація економіки: найкрупніші промислові українські гіганти були зорієнтовані на військове виробництво й практично на 100 % підпорядковувалися цент- ру;

— криза радгоспно-колгоспної системи, створеної в 30-і роки;

• порушення технологічної й трудової дисципліни тощо.

З а п и т а н н я:

1. В умовах якої загальнополітичної та ідеологічної обстанов­ки розгорталися реформи др. пол. 60 — поч. 80-х рр.?

2. Що поклало початок економічним реформам в розглядуваний період і якими були їх наслідки для України?

3. Коли починаються кризові явища в українській економіці і в чому полягала їх суть?

4. Чому реформи др. пол. 60-х—перш. пол. 80-х рр. не лише не дали позитивних наслідків для розвитку народного господарства, а й поглибили кризу самої адміністративно-командної системи?

РУСИФІКАТОРСЬКИЙ НАСТУП ТОТАЛІТАРНОЇ

ДЕРЖАВИ НА ДУХОВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

Ключові терміни та поняття

• тоталітарна держава

• „Тези реформи школи”

• державна мова

• русифікація

• культура

• дисиденти

• репресії

Суть цього процесу. За радянських часів цей процес почався в Україні ще з др. пол. 30-х років, а потім про­довжувався в наступні десятиліття. Основний його прояв це: витіснення української мови російською в усіх сферах суспільного життя; створення всіляких перепон для розвитку української культури, для пізнання справж­ньої історії свого народу; це, нарешті, намагання розглядати мову, культуру, історію українського народу через призму російської культури, мови, історії.

Цей русифікаторський наступ відбувався не стихійно, а цілеспрямовано, через низку державних заходів, які скеровували цей процес в бажане для влади русло. Для реалізації цих заходів використовувалися кадри, ідеологічний процес, в тому числі й таке явище, як систематичне й багаточисельне переселення українців на східні, рідко розселені землі Казахстану, Сибіру, Уралу, Далекого Сходу та заохочення переселення росіян в Україну (показник: за переписом 1926 р. в Україні проживало 2,6 млн. росіян, за переписом 1989 р.— вже 11,4 млн;).

Новий русифікаторський наступ. У роки і місяці ко­роткої «відлиги» після XX з'їзду КПРС (1956 р.) почався недовготривалий період пожвавлення національно-культурного життя в Україні: відродження української мови, культури, історії. Але вже в к. 50-х років починається новий русифікаторський наступ на українство. В 1958 р. з'являються «Тези реформ школи» (Тези ЦК КПРС), головним завданням яких було «зміцнення зв'язків школи з життям» (залучення шкільної молоді у виробництво). «Про між іншим» в цих тезах ставилося питання про мову навчання в загальноосвітніх школах і про „право батьків» самим вирішувати, якою мовою (росій­ською чи мовою корінної національності) має відбувати­ся навчання її дитини. Це була завуальована русифіка­торська «вказівка зверху», бо прийняття чи неприйняття пункту про мови було залишено формально на розгляд республік. Через декілька місяців усі республіки, окрім Азербайджану і Латвії, прийняли цей закон разом з пунктом про мови. Верховна Рада України, прийнявши з цього приводу республіканський закон, в ст. 9 про мови (право «вибору батьків»), доручала Кабміну розробити заходи, які б забезпечували всі умови для поліпшення викладання російської мови як могутнього засобу «між­національного спілкування, зміцнення дружби народів СРСР та прилучення їх до скарбів російської та світової культури».

Новий імпульс русифікаторському наступові дала Всесоюзна конференція, проведена в столиці Узбекиста­ну м. Ташкенті в 1979 р. на тему: «Російська мова— мова дружби і співпраці народів Радянського Союзу». Після цієї конференції в Україні, як і в інших республіках, почалося вивчення російської мови вже з 5-літнього віку в дитячих садках, прийнято низку «нових заходів» для покращання вивчення російської мови в школах і вузах усіх ступенів і спрямувань.

Закону про якусь заборону української мови не було, але варто було лише попросити читати лекцію українською мовою, як зразу ж студента чи викладача звину- вачували в націоналізмі.

Поступово більша частина вузів, в тому числі і столичних, стала зрусифікованою (навчання й прийняття іспитів переведені на російську мову). Знання цієї мови давало, безсумнівно, перевагу під час вступу у вуз. Внаслідок цього створювалася атмосфера потягу з українських шкіл до російських, що дозволяло розширювати мережу останніх за рахунок українських шкіл.

Русифікація охопила всі зрізи державного й суспільного життя: від кадрової політики до дошкільних закладів. Для обґрунтування цього процесу використовувалися різноманітні докази: у дитячих садках і школах — то «вибір» батьків; у вузах—наявність хоча б одного іноземного студента, який не володіє українською мовою. Для реалізації «процесу» використовується преса, кінемато­граф, радіопередачі, партійні з'їзди, урядові заходи. На­віть святкування 60-літнього ювілею радянської влади в Україні проходило виключно (за поодинокими виступа­ми письменників) російською мовою, починаючи з допо­віді першого секретаря ЦК КП України В. Щербицького.

Таким чином, українська мова, формально вважаючись державною, фактично зникала з життя держави й залишалася лише в селах, а також серед невеличкої час-тини інтелігенції, переважно гуманітарної.

Російська ж мова об'єктивно ставала знаряддям знищення багатої і своєрідної української культури. .

Боротьба національно-свідомих сил українства проти русифікації. Початок українському спротиву русифікації поклала брошура І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». На плаху цієї боротьби поклали свій спокій, а дехто й своє життя десятки і сотні представників українства: журналіст Василь Симоненко (з Полтавщини, помер в 1963 р.); поет Василь Стус, який з 1972 р. й до кін ця свого життя перебував в ув'язненні; філолог, вчитель Михайло Горинь (зі Львівщини); поет, журналіст С. Ка- раванський (з Одещини); історик Валентин Мороз (з селянської родини, що на Волині); поет, перекладач, літератур­ний критик Іван Світличний (з Луганщини); журналіст, літературний критик В. Чорновіл; талановита скульптор Алла Горська (із зросійщеної української сім'ї, що мешкала в Ленінграді, по-звірячому вбита КДБ у 70 р.); сільський вчитель і письменник з Донеччини Олександр Тихий (помер в засланні в 1984 р.); письменник, філософ Олесь Бердник (з Херсонщини), який звернувся з відкритим посланням до росіян «Терновий вінок країни», де гнівно засуджував русифікацію; молодий, талановитий історик Михайло Мельник, який після обшуку й відібрання в нього 15 його рукописних праць, в (основному спрямованих проти русифікації, в березні 1979 р. покінчив життя самогубством; поет, письменник, учасник війни Микола Руденко; історик, літературний критик і поет Євген Крамар, який в 1981 р. після кількох викликів до органів КДБ за виступи проти русифіка­ції безслідно зник, та багато-багато інших.

Покаранню за виступ проти русифікаторського насту­пу на українство були піддані й неукраїнці. За постанов­ку фільму «Тіні забутих предків», а потім за відмову дублювати його російською мовою талановитий кіноре­жисер і сценарист Сергій Параджанов зазнав репресій за «український буржуазний націоналізм».

Своєрідним чином переслідувалися за обстоювання української культури й «державні мужі». П. Шелест, який, на думку Москви, забагато дозволяв українській інтелігенції, навіть заохочував, щоб вони оспівували ук­раїнство, та й сам у кн. «Україна наша радянська» ідеа­лізував українську старовину, називав Запорізьку Січ колискою демократизму», «забував», що «величні куль­турні надбання українського народу—то завдяки допо­мозі російського народу», був усунутий від керівництва Україною.

Спротив русифікації та загальному поворотові до неосталінізму породив таке явище як «дисидентство» (тер­мін був занесений із Заходу). І хоча в Україні дисидент­ський рух був невеликий і погано організований, його існування свідчило про те, що рух опору в Україні після розгрому ОУН-УПА відродився і може стати зарод­ком широкого демократичного руху, як це і сталося в др. пол. 80-х років.

З а п и т а н н я:

1. Якою була суспільно-політична та ідеологічна атмосфера в Україні в 70-х-перш. пол. 80-х років?

2.Чим ви можете аргументувати, що русифікаторський наступ на духовність українського народу почався ще в к. 50-х років?

3.В який спосіб в Україні відбувалися процеси русифікації ?

4. Які приклади „адміністративних” переслідувань за обстоювання українства Ви можете назвати?

ЗАГОСТРЕННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ В 70—80 РОКИ.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Ключові терміни та поняття

• екологія

• екологія навколишнього середовища

• Чорнобильська катастрофа

• ядерна безпека

В 70—80-і роки різко загострилася екологічна обста­новка. Будівництво на Дніпрі каскаду гідроелектростан­цій, водосховищ нанесло непоправну шкоду природі. На дні рукотворних морів опинилося декілька сот тисяч гек­тарів плодородних чорноземів, сотні українських сіл, пам'ятки історії і культури, пов'язані з Запорізьким козацтвом. Повисихали річки, загублені ліси, забруднено р. Дніпро. Все це відбилося на долях сотень тисяч людей.

Україна, займаючи 2,7 % території Радянського Сою­зу, приймала на себе 23 % усіх забруднень. В атмосфе­ру міст України викидалося понад 11 млн. тонн шкідли­вих речовин, що в тричі менше, ніж по Російсь­кій Федерації, територія якої в ЗО разів більша від Ук­раїни. Із 68 міст СРСР з найбільш високим стабільним рівнем забрудненості атмосфери в цей час кожне п'я­те—українське: Дніпродзержинськ, Донецьк, Запоріж­жя, Кривий Ріг, Комунарськ, Маріуполь тощо.

Значно ускладнила екологічну обстановку в Україні аварія на Чорнобильській АЕС, яка відбулася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року; аварія, яка стала найбільшою катастрофою нашого часу, загальнонародною, та й міжнародною бідою, що наклала свій відбиток на долі мільйонів людей, прийдешніх поколінь.

Якщо звернутися до історії чорнобильської катастрофи, то слід згадати, що ще в 1970 р., коли почалося спорудження станції, на Україні існувала опозиція рішенню Москви будувати величезну атомну електростанцію в енергетично багатій республіці та ще й поблизу столиці України м. Києва.

Станцію будували швидкими темпами, з багаточисельними порушеннями технології та режиму безпеки, недосконалою конструкцією реакторів, вузлів й інших об’єктів АЕС. Будівельники поспішали повністю завершити її будівництво до XXVII з'їзду КПРС і КПУ, що було зроблено на шкоду безпеці та здоровому глузду.

Радіоактивна хмара, незмірно більша тієї, що утвори­лася після бомбардування Хіросіми в 1945 році, розпов­сюдилася на землі України, Білорусії, Польщі, Скандинавії, Росії (її західних регіонів). Над світом нависла загроза ядерної катастрофи. Чорнобильська трагедія — подія планетарного масштабу, але найбільше відбилася вона на Україні. За радянськими джерелами внаслідок катастрофи загинуло 35 чоловік (західні спеціалісти називають цифру набагато більшу). Біля 135 тис. чоловік покинуло свої рідні місця, в більшості випадків назавжди. (Рахунок жертв трагедії (невідомо в скільки тисяч) продовжується і сьогодні.

Крім людських жертв виведено з користування 144 тис. гектарів землі, 492 тис. гектарів лісу, забруднено близько 10 млн. га земель, з них орних, родючих площ— 13 млн. гектарів.

До сьогоднішнього дня на деяких землях, що зазнали біди, живуть ще тисячі людей, серед них діти, дуже багато хворих. Проблема відселення людей, вміння про­дуктивно використовувати і обробляти «хворий» грунт, не допустити масового захворювання людей та інші проблеми, пов'язані з наслідками катастрофи, вирішуються не завжди на достатньому рівні.

Глибокому осуду підлягає те, що центральні, та й ук­раїнські партійні, державні, господарські та медичні ор­гани замовчували тривалий час справжні масштаби та наслідки аварії, не проінформували своєчасно населення про радіаційну обстановку (зразу ж після аварії), що не дало змоги оперативно забезпечити насамперед йодову профілактику. ЦК Компартії України, Уряд республіки не виступив відкрито, принципово на захист людей.

13 листопада 1988 р. у Києві відбувся масовий мі­тинг, в якому взяло участь 20 тис. чоловік. На ньому було піднято питання про персональну відповідальність керівників республіки В. Щербицького, В. Шевченко за все, що пов'язане з Чорнобильською катастрофою.

11 грудня 1991 року на сесії ВР України голова комі­сії українського парламенту по подоланню наслідків ава­рії на Чорнобильській АЕС В. О. Яворівський виступив з годинною доповіддю, в якій дав глибокий аналіз того, що сталося. З доповіді постала страшна картина еконо­мічних збитків, нанесених Україні. Прямі втрати від лік­відації наслідків аварії, з урахуванням обсягу робіт на АЕС та в 30-кілометровій зоні, склали в 1986—1990 рр. майже 7,2 млрд. крб. В 22 млрд. крб. оцінюється виве­дення з експлуатації фондів земель, припинення будівни­цтва АЕС, а також невироблена продукція.

Верховна Рада України розробила державну програ­му невідкладних заходів по ліквідації наслідків аварії на найближчі роки та на тривалу перспективу.

Верховна Рада республіки прийняла Закон «Про пра­вовий режим території, що зазнала радіоактивного заб­руднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та За­кон «Про статус і соціальний захист громадян, що пост­раждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Реалі­зація заходів, визначених в цих Законах, зажадала до­даткових коштів — 5,2 млрд. крб. щорічно.

Створено відповідний Держкомітет України ( нині Міністерства у справах надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС) з відповідними структурами на місцях.

Питання ліквідації наслідків аварії ускладнюється тією обставиною, що внаслідок розпаду СРСР в 1991 ро­ці, Україна залишилася сам на сам перед бідою, яка від­булася з вини союзного центру.

Враховуючи ситуацію, що склалася навколо пробле­ми Чорнобиля, Уряд України прийняв рішення про за­криття ЧАЕС. Проте, в нинішніх економічних умовах Україна не здатна сама здійснити цей проект. А тому вона звернулася до світового співтовариства про допомогу На Брюссельській міжнародній конференції з цієї проб­леми, що відбулася в лютому 1996 року, представника­ми розвинутих країн була висловлена готовність підтри­мати Україну в закритті ЧАЕС.

З а п и т а н н я:

1. Охарактеризуйте екологічну обстановку, яка склалася в Україні в 70—80-х рр.

2. Як аварія на Чорнобильській АЕС вплинула на екологічну обстановку в Україні?

3. В чому полягає суть «чорнобильської проблеми» сьогодні? Як світове співтовариство впливає на вирішення цієї проблеми?

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОГО

РУХУ В УКРАЇНІ В 60—80-і РОКИ

Ключові терміни та поняття

• національно-визвольний рух

• русифікація

• інакомислення

• політична система радянського суспільства

• ядро політичної системи

• правозахисний рух

• УГГ

• УГС

• самвидав

• неосталінізм

• УАПЦ

• УГКЦ

• КДБ

• „катакомбна церква”

Особливості цього руху. Вся історія українського народу—це низка національно-визвольних змагань за право самим розпоряджатися своїм життям, за право мати свою національну незалежну державу. Неодноразові попередні спроби, на жаль, закінчувалися поразками, але кожна з них залишала свій досвід, сприяла форму­ванню нових рис менталітету українського народу, роби­ла незнищенним національно-визвольний рух.

Особливість даного етапу національно-демократичного руху в Україні полягала в тому, що він (як рух на за­хист права української нації на самовизначення та віль­ний розвиток) зливався з загальнодемократичним рухом громадян України на захист прав і свобод людини. Цей загальний рух увійшов в українську історію під назвою дисидентський рух.

Рушійною силою руху, як і на попередніх історичних етапах розвитку українського народу, виступала інтелі­генція (найбільш видатні діячі опозиційного руху назва­ні в попередньому питанні). Основні вимоги, які висував опозиційний рух: демократизація політичної системи ра­дянського суспільства, початок якій поклав XX з'їзд пар­тії; всебічне дотримання прав і свобод людини; невтру­чання у внутрішні справи республік; вільний розвиток їх економіки та культури; припинення процесу русифікації на терені України.

Найпоширеніші форми національно-демократичного руху. Перш за все це були листи керівникам УРСР та СРСР. Серед т. зв. «підписантів» з різних питань було кілька сот представників української інтелігенції: Л. Ко­стенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, композитор П. Майборода Л. Горьска та сотні інших. Листи-протести йшли не тіль­ки з столиці України, а й з обласних центрів. Так, у 1968 р. на ім'я 1-го Секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, сек­ретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка та секре­таря Спілки письменників Д. Павличка було надіслано листа, якого підписали понад 300 представників творчої молоді м. Дніпропетровська, що .протестували проти шельмування О. Гончара за його роман «Собор».

Іншою формою демократичного руху було поширення книг, статей, відозв, що викривали політику властей центру і республіки. Ці матеріали потайки переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук в руки. Така система поширення інформації називалася «самвидавом” Одними з перших «самвидавських» робіт були «Правосуддя чи рецидиви терору», «Лихо з розуму» В. Чорновола. Відповіддю властей був його арешт, суд, ув'язнення.

За участь в національно-демократичному русі й випуск «самвидавських» робіт антирадянської спрямованості на 14 років було засуджено (вироком Івано-Фран- ківського обласного суду) Валентина Мороза. Але дух національного борця навіть такий вирок не зміг зламати: в тюрмі він пише нову працю з гострою громадсько- політичною спрямованістю «Репортаж із заповідника ім. Берії».

Цією страдницькою дорогою йшли сотні представників українського національно-визвольного руху. Їх викривальні матеріали, позацензурні праці і публіцисті роздуми пробуджували національну самосвідомість сотень і тисяч допитливих, чесних і патріотичних громадян України.

Своєму протестові проти антиукраїнської тоталітарної системи учасники національно-демократичного руху прагнули надати характеру масових дій. Це була ще одна найактивніша форма їх діяльності. Напр., вшанування 22 травня кожного року пам'яті Т. Шевченка. Цього дня . 1861 р. труну з тілом Кобзаря привезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. Шанувальники по в цей день біля пам'ятника Кобзареві (проти КДУ) читали його вірші, грали на бандурах тощо. Ці неконтрольовані владою прояви української національної самосвідомості викликали гостру реакцію властей (аж до арешту учасників скорботних зібрань). Але демонстрантів не зупиняли ні міліцейські кордони, ні брандспойти, до яких іноді вдавалися власті.

Ще одним чинником національно-демократичного правозахисного руху став рух українства на захист кримсько-татарського народу. Він набув форми підписання петицій до Москви з одним проханням — дозволити татарам повернутися на історичну Батьківщину—в Крим, відновити національне й політичне рівноправ'я цього народу.

Всі ці дії учасників національно-демократичного руху викликали гостру реакцію партійно-державних верхів і сприяли наростанню неосталінських настроїв в їх середовищі: масові арешти української інтелігенції к. 60-х років перетворилися в справжній погром національно-демократичних сил України. Величезна кількість українських патріотів-правозахисників була засуджена до тривалих термінів ув'язнення та відправлена до таборів сурового чи особливого режиму на Уралі та в Мордовії. Крім системи тюремно-табірних ув'язнень, на захист тоталітарного режиму була кинута «каральна медицина». Найбільш небезпечних „державних злочинців» було ув’язнено в психіатричних лікарнях спеціального типу. Серед них «особливо виділялася» Дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в'язницю самого жорстокого режиму. Окрім генерала Петра Григоренка, який провів у божевільнях 6,5 років, жерт­вами тюремно-психічного терору стали Л. Плющ, В. Ручин, М. Ковтуненко та інші українські націонал-демократичні правозахисники.

Релігійний різновид національно-демократичного руху. Він був викликаний до життя забороною української автокефальної церкви в довоєнні роки та греко-католицької Церкви в повоєнні часи, а також шаленою антирелігій­ні кампанією к.50-х—поч. 60-х рр. Особливо активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована греко-католицька церква фактично діяла в західних областях України в підпільних умовах. Значна частина населення цього українського регіону продовжувала таємно відправляти релігійні обряди. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який в 1963 р. прибув у Ватикан після багаторічного сибірського заслання.

Послідовним борцем за права українських віруючих був один з талановитих богословів, багаторічний в'язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Романюк (чий прах вже в незалежній Україні знайшов собі «місце» біля Св. Софії). Саме завдяки йому зростали опозиційні тенденції в Російській православній церкві, яка на той час фактично репрезентувала волю державних інстанцій.

Українська Гельсінська Спілка. В 1975 р. 35 держав Європи і Північної Америки, в т. ч. й уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що були покликані закріпити нові відносини в Європі, забезпечити виконання в кожній держав високих принципів демократії, прав людини. Розуміючи, що за умов Радянської України це практично неможливо, група правозахисників в листопаді 1976 об'єдналася в УГС. Керівником її став Микола Руденко, а серед 36 її членів були такі відомі українські націонал демократи й правозахисники, як Л. Лук'яненко, П. Григоренко, І. Кандиба, В. Чорновіл, В. Стус, С. Караванський та ін. Це була відкрита громадська організація хоча й не була визнана владою, її метою було: ознайомлення широкої української громадськості з Декларацією прав людини; захист національно-державних інтересів України; поширення матеріалів про незаконні арешти в Україні, списки політичних в'язнів, їхнє становище у в'язницях та звернення з цього приводу до світової громадськості.

Придушення національно-демократичного руху в Україні. Розправа над легальне діючою (в рамках радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод) Українською Гельсінською групою—23 із 37 чол. були засуджені та відправлені у табори і на заслання, 6 позбавлені радянського громадянства, В. Стус, О. Тихий та Ю. Литвин загинули у таборах—означала, що українським національно-демократичним рухом «покінчено». Основними причинами цієї поразки руху були:

— відсутність у його учасників чіткої програми, здатної забезпечити підтримку широкими верствами населення; |

— за своїм соціальним станом цей рух був переважно інтелігентським, населення України, як і на попередніх етапах національно-визвольного руху, не було гото­ве до сприйняття, в своїй переважній більшості, націо­нальної ідеї, як об'єднуючого начала; було неготове до сприйняття опозиційних ідей;

— рух виявився недостатньо організованим;

— але самою головною причиною, що привела до припинення національно-демократичного руху, було те, що каральна державна машина застосувала небачений тиск, репресії. І

Однак, справа учасників національно-демократичногя руху не пропала. Всупереч величезним перешкодам, народні маси узнавали правду про справжню історію та справжнє становище України. Націонал-демократи, правозахисники відкрили Україну світові. Завдяки їхній самовідданій діяльності визрівала ідея про необхідність виходу України зі складу СРСР і створення власної не­належної держави.

З а п и т а н н я:

1. Які національно-демократичні й національно-визвольні рухи в попередні етапи української історії Ви знаєте?

2. Назвіть найпоширеніші форми національно-демократичного руху в Україні в 60—80-і роки XX ст.?

3. Хто такі дисиденти? Кого із найвідоміших з-поміж них Ви знаєте?

4. Що Ви можете розповісти про В. Романкжа, А. Шептицького, Йосипа Сліпого?

5. Чому національно-демократичний рух в Україні в 60—80-х рр. потерпів поразку і в чому його значення для українського народу?

ЗМІНИ В ДЕМОГРАФІЧНОМУ ТА СОЦІАЛЬНОМУ

СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В 60—80 РОКИ

Ключові терміни та поняття

• демографія

• урбанізація

• міграція

• багатонаціональний склад населення

• соціально-класова структура

• інтелігенція

• номенклатура

Демографічні зміни. Україна відноситься до тих держав (хоча вона справжньою державою в складі Союзу ніколи не була), в яких в новітні часи відбулися драма­тичні демографічні зміни. В к. XIX—на поч. XX ст. темпи зростання населення України були чи не найвищи­ми в світі. Потім впродовж XX ст. сталися дві демогра­фічні катастрофи: від 9 до 12 млн. людей загинули внас­лідок голодомору 1932—1933 рр., чисток і депортацій 80-х років та близько 8—10 мли. полягло у другій світовій війні та в період голоду 1946—1947 рр.

Таким чином трохи більше, як за десятиріччя, з лиця землі зникло понад ЗО % населення України, причому смертність була особливо високою серед чоловіків.

Тенденція зниження темпів росту населення залишилася й в 60—80-х роках. Причиною повільного зростання населення були, зокрема, демографічні катаклізми. Знач­ний вплив справляла урбанізація. Відмінності в побутових і культурних умовах мешканців села та міського на­селення були дуже великими. Це, разом з складними умовами праці (в основному ручної) та низької її опла­тою, обумовлювало зростання міграції селян до міста. Відіграла свою негативну роль і так звана політика ліквідації «неперспективних сіл», внаслідок якої тисячі сіл були «стертими» з лиця землі, а переважна більшість їх мешканців опинилася в місті. Так, за порівняльними даними переписів 1959 та 1989 р. сільське населення зменшилося на 3,5 млн. (з 54 % до 39 % від загальної кількості населення України). Оскільки городяни проживали в надзвичайно тісних помешканнях («хрущовки»), а величезна більшість жінок працювала повний робочий день то в містах вони надавали перевагу невеликій сім'ї з одним чи максимум двома дітьми.

Темпи росту населення України були найнижчими СРСР. Вони визначалися, окрім названої вище причини ще й тим, що українська жінка була широко інтегрована в суспільне виробництво: жінки складали понад 50 кожної соціальної групи, окрім, звичайно, номенклатури На демографічну ситуацію в республіці впливали також зменшення кількості шлюбів та збільшення кількості розлучень, зростання дитячої смертності, а також смертності чоловіків в працездатному віці. В 70-ті рр. приріст населення виявився вдвічі меншим, аніж в 60-і роки. Всього чисельність населення України складала в 1960 р. 42,5 млн. чол., в 1985 р. 50,8 млн. чол.

Дуже складними на Україні виявилися наслідки міграційних процесів. Міське населення за 25 років (1960 - 1985) зросло в 1,6 рази, сільське ж — зменшилося в 1/4рази. Ці процеси вкрай негативно відбивалися на загальному стані сільського господарства та забезпеченості населення України продуктами харчування.

У багатьох відношеннях населення України нагадувало жителів інших країн: при повільному старінні й низьких темпах зростання йому були притаманні постійно зростаючий відсоток пенсіонерів і спадаючий відсоток робітників повної зайнятості. Співвідношення працюючих в народному господарстві і пенсіонерів в 1985р. складало 2:1 (в 1960 році — 3,8:1).

З України на освоєння нових територій, на виконання загальносоюзних народногосподарських програм в райони Сибіру, Півночі та Далекого Сходу виїзжала значна частина працездатного, в основному молодого населення. В Україну ж прибували з різних причин представники інших національностей, головним чином росіяни. За переписом 1989 р. українці склали 37,4 млн., росіяни — 11,4 млн., євреї — 486 тис., білоруси — 440 тис., молдавани — 325 тис., поляки — 219 тис., болгари — 234 тис. , угорці — 163 тис., румуни — 135 тис., греки — 99 тис., татари — 88 тис., кримські татари — 47 тис. тощо.

Порівняно з іншими республіками Україна була густозаселеним краєм. Якщо в Європейській частині Радянського Союзу на 1 кв. км. в середньому припадало 34 мешканці, то в Україні цей показник дорівнював 82. Причому характерно, що населення в республіці розподі­лялося нерівномірно. Найбільш залюдненими були про­мислові області (в основному східні), де спостерігалося швидке зростання населення. Це характерно було й для Криму, цілющий клімат якого особливо приваблював росіян. На Західній Україні населення зростало середні­ми темпами, а на Право- і Лівобережжі вони були далеко нижчі від середніх.

Демографічні процеси вкрай слабо враховувалися в реальній політиці, що поглиблювало кризові явища в суспільстві.

Особливою трагічною сторінкою, що відбилася (й дов­го ще буде відбиватися) на демографічній ситуації в Ук­раїні стала, як уже зазначалося, Чорнобильська катастрофа.

Зміни, які відбувалися в 60—70-х рр. в галузі еконо­міки, сільському господарстві, процеси індустріалізації і урбанізації, демографічні умови не могли не позначитися на традиційній класовій структурі України. Відбулися зміни в соціальній структурі українського суспільства. Якщо на поч. 60-х років кількість робітників в народно­му господарстві республіки складала 50 %, то в 1985 р.— вже 60 %: за одне покоління робітники перетворилися на переважаючу більшість робочої сили України. Проле­таріат не лише швидко зростав, а й ставав більш укра­їнським з точки зору його етнічного складу. Якісні показ­ники робітничого класу по освіті й кваліфікації були різ­ними в окремих галузях народного господарства.

Істотні зміни відбувалися і в середовищі колгоспного селянства. Загальна кількість сільського населення Ук­раїни складала 1/3 від усього населення (на поч. 60-х ро­ків — половину). Це відбилося на загальному стані всьо­го народного господарства.

За 1965—1985 рр. чисельність інтелігенції збільшила­ся в 3,5 рази, кількість її складала майже 25 % всіх зай­нятих в народному господарстві. Це явище зумовлено по­требами НТР і загального соціального прогресу. Число фахівців з вищою освітою за 10 років ( 1960-1970 рр.) подвоїлося (відповідно 700 тис. і 1,4 млн.). Але в цій со­ціальній групі понад 1/3 складали росіяни (і це зрозуміло; українці, які складали 74 % населення, серед за­гального числа вузівських студентів мали менше 60 %).

В Україні, як і в цілому в Союзі, існувала багаточисельна і найвпливовіша в країні соціальна група — но­менклатура, як опора і основа адміністративно-команд­ної системи. Саме вона, а не народ, була господарем держави, їй були підпорядковані всі сторони життя сус­пільства. Номенклатура фактично була поза законом і поза критикою. Це створювало умови для зростання ко­рупції, підлабузництва на всіх рівнях влади. Апаратни­ки були здатні на деякі дії, реформи, зміни в суспільстві, але, і це саме головне, до тієї межі, поки це не загрожу­вало їх власним інтересам, їх добробуту.

З а п и т а н н я:

1.Як урбанізація вплинула на соціальний склад населення України?

2. Як Ви можете охарактеризувати наслідки міграційних проце­сів в Україні в розглядуваний період?

3. Що таке номенклатура і яке місце вона посідала в адмініст­ративно-командній системі? Чи е номенклатура сьогодні?

«ПЕРЕБУДОВА» І РОЗПАД СРСР (1985—1991 РР.)

ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

В ДРУГІЙ ПОЛ. 80-х— НА ПОЧ. 90-х РОКІВ

Ключові терміни та поняття

• нове політичне мислення

• „перебудова”

• демократизація

• гласність

• політична система

• стаття 6 Конституції СРСР 1977 року

• багатопартійність

• політична партія

• Закон про вибори

• опозиція

• Народна рада

• „група 239”

• Народний Рух України

Потреба нового осмислення всіх сфер суспільного життя. В середині 80-х років СРСР опинився на грані всеохоплюючої кризи. Вивести країну із застою адміні­стративно-командна система вже була неспроможна. Відчувалася гостра потреба в оновленні економіки, по­літичного ладу, державної сфери, соціального життя, потреба нового осмислення як внутріполітичного життя, так і зовнішньополітичної діяльності держави.

Однак шляхи, форми і засоби, глибина процесів онов­лення країни були усвідомлені далеко не зразу і зрозу­мілі далеко не всім державним діячам. Для цього по­трібні були нові політики, яким би вистачило рішучості приступити до перегляду старих догматів і стереотипів, спробувати виробити нові підходи в аналізі розвитку суспільства.

У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка, на пост Генерального Секретаря ЦК КПРС був обраний М. С. Горбачов. У квітні на пленумі ЦК було по-новому поставлено багато питань суспільно-політичного життя, покладено початок т. зв. «перебудові».

Нові підходи потрібно було закріпити рішеннями партійного з'їзду. Але підготовка до чергового, XXVII з'їзду КПРС, який мав відбутися в 1986 році, ускладню­валася тим, що в політичному керівництві було немало таких, які противилися перебудові. Не був готовим до неї і склад ЦК партії, обраний попереднім, XXVI з'їздом.

Саме тому січневий (1987 р.) пленум ЦК КПРС об­говорив питання «Про перебудову і кадрову політику партії». Посилюється гласність, на Україні виникають дискусійні клуби, в засобах масової інформації стика­ються різні точки зору.

Спроби реформувати економіку. Квітневий (1985 р.) пленум ЦК передбачав курсом на прискорення зробити такий могутній ривок в розвитку економіки, який зразу розв'яже всі соціально-економічні проблеми — продо­вольчу, житлову та ін. Основна ставка робилася на при­скорення науково-технічної революції та послаблення централізму в управлінні економікою. Але ні рішення XXVII з'їзду партії, ні рішення червневого (1987 р.) пленуму ЦК, ні Закон про державне підприємство (1987 р.) очікуваних позитивних наслідків не дали. Цьо­му заважало: монополізація виробництва, відсутність конкуренції та збереження директивної системи управ­ління.

Поглиблення перебудови, реформи в політичній сис­темі. Політичне життя в Україні перебувало під впли­вом рішень XXVII з'їзду КПРС та XIX партійної конфе­ренції. Перш за все, відбуваються зміни в кадровій по­літиці: в ряді областей (Дніпропетровська, Львівська та ін.) замінені перші секретарі обкомів партії; дуже повільно і з великим опором відбуваються процеси по­ступового зменшення партійної монополії на владу; багато робиться для реорганізації Рад народних депута­тів, які з самого початку їх існування були придатком лдміністративно-бюрократичного партійного всевладдя; розробляється законодавство про вибори до органів вла­ди, внаслідок чого в жовтні 1989 р. Президія ВР УРСР видала Закон про вибори народних депутатів Україн­ської РСР; в цьому ж році відбулися вперше в історії системи Рад вибори народних депутатів на альтернатив­ній основі. В своїй теоретичній діяльності партія само­критично кваліфікувала побудоване в СРСР суспільство як «деформований соціалізм» і відмовилася від концеп­ції «розвинутого соціалізму».

Пробудження громадсько-політичної активності на­роду України. Проголошення в квітні 1985 р. т. зв. «пе­ребудови» та втілення її в життя викликали дуже швид­ку політизацію суспільної свідомості, сприяли пробуд­женню громадсько-політичної активності народних мас України:

— приховування від народу масштабів Чорнобиль­ської трагедії і всієї правди про неї викликало різке невдоволення політикою Москви і Києва і вилилося в де­сятки акцій протестів у різних формах;

— позитивні наслідки мало святкування у 1988 р, 1000-річчя прийняття християнства на Русі: віднині по­чинається позитивний етап відносин держави з католи­цькою церквою та представниками інших конфесій в УРСР;

— особливий спротив українського народу виклика­ли глибинні процеси русифікації, які продовжувалися і після початку «перебудови». 13 червня 1988 р., у відпо­відь на заборону властей м. Львова провести установчі збори Товариства української мови ім. Т. Шевченка, львів'яни висловлюють недовіру ЦК КПУ, Львівському обкомові партії та управлінню КДБ;

— під тиском низки політичних акцій, а також «на­пору» української письменницької інтелігенції ВР України в жовтні 1989 р. приймає Закон «Про мови в Україн­ській РСР», який вводиться в дію з 1 січня 1990 р. За цим законом українська мова отримала статус держав­ної мови, а Рада Міністрів республіки розробила Дер­жавну програму розвитку української мови на період до 2000 року;

— в Україні, як і в інших республіках, розгортається широкий національно-демократичний рух, спрямований на розширення суверенітету республік та на перегляд Союзного Договору 1922 р. Під натиском цього руху ЦК КПРС після 66-річної «перерви» поставала на роз­гляд пленуму ЦК (вересень 1989 р.) національне питан­ня, яке вона вважала вже «розв'язаним» остаточно й без­поворотно»;

— в липні 1989 р. Україну потрясла ще одна політич­на подія—11-денний (15—26) страйк шахтарів Донбасу та Західної України.

В українському суспільстві з кожним днем наростала соціальна напруга, а Уряд проявляв повну безпорадність щодо цього. Вересневий Пленум ЦК КПУ 1989 р. звіль­няє В. В. Щербицького від обов'язків Першого секрета­ря ЦК, у зв'язку з виходом на пенсію, і обирає Першим секретарем ЦК Володимира Івашка. Компартію Украї­ни охоплює глибока криза.

Початок процесу формування багатопартійної систе­ми в Україні. Криза КПУ, яка охопила її в к. 80 — на поч. 90-х рр., посилюється виникненням незалежних від владних структур та Комуністичної партії громадських рухів, об'єднань, політичних партій, до рук яких посту­пово переходила ініціатива від партійної влади, що втра­чала свій авторитет в народі;

— в лютому—березні 1989 р. опубліковано проект Народного Руху України та починається його обговорен­ня в пресі. Керівництво республіки (окрім тодішнього секретаря ЦК з ідеологічних питань Л. Кравчука) зай­няло жорсткий курс проти НРУ. Але зупинити це вже було неможливо: у вересні 1989 р. відбулося організаційне оформлення масової політичної опозиції щодо Компартії України (Установчий з'їзд НРУ 8—10 верес­ня прийняв програму і статут Руху та обрав його голову, ним став І. Драч). Цей політичний акт поклав початок процесу становлення багатопартійності в Україні;

— виникли і почали широку роботу в масах: Україн­ське історико-просвітницьке товариство «Меморіал»; Асо­ціація «Зелений світ»; Українська спілка студентів («УСС»); Демократична спілка студентів («ДСС»); Сол­датське братство; товариство української мови ім. Т. Шев­ченка; Українська Республіканська партія («УРП»); Де­мократична партія України («ДПУ»), всього 16 партій;

— це дало можливість (на основі наслідків альтерна­тивних виборів до українського парламенту) оформити в червні 1990 р. у ВР України конструктивну парламент­ську опозицію (Народну Раду), головою якої було обра­но І. Юхновського;

— на опозицію в наступ перейшов ЦК КПУ на чолі з його Першим секретарем С. Гуренко, обраним на цю посаду XXVIII з'їздом Компартії України, перший етап якого відбувся в червні 1990 р.