Активність зовнішньої політики та міжнародної ді­яльності:

— швидко відбувався процес визнання України сві­товим співтовариством: на 1 січня 1997 р. її визнало вже понад 160 держав світу, переважна більшість з них за-ключила з Україною дипломатичні стосунки;

— прискорена інтеграція в європейські структури: в 1995 р. України прийнята до Ради Європи; в 1996 р. стала повноправним членом Центральної Європейської Ініціа­тиви (ЦЕІ).;

— важливе місце посідало двустороннє співробіт­ництво; значний вклад в міжнародне визнання Украї­ни внесли державні візити президентів Л. Кравчука та Л. Кучми, міністрів закордонних справ А. Зленка, Г. Удовен­ка, Б. Тарасюка та інших державних діячів України в країни Захід­ної та Східної Європи, Америки, а також в держави Східного та Афро-Азіатського регіону;

— активна участь в ядерному роззброєнні: 16 лис­топада 1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що створило можли­вість додаткових інвестицій розвинутих держав в еконо­міку України; в 1994 р. Україна прийняла участь в зустрічі голів держав та урядів країн-учасниць Ради по безпеці й співробітництву в Європі (РБСЄ), що прохо­дила в Будапешті. Лідери України, США, Великобрита­нії та Росії підписали Меморандум про гарантії безпеки України. Три ядерні держави зобов'язалися: поважати незалежність, територіальну цілісність України; утри­муватися від загрози силою, від економічного тиску; до­биватися негайних дій з боку Ради безпеки 00Н на ви­падок агресії проти України. Все це свідчило про поси­лення впливу України на проблеми загальноєвропейсь­кого та світового значення.

Пріоритетні напрями зовнішньої політики —розши­рення співробітництва з державами СНД. Позиція Ук­раїни на зустрічах керівників країн СНД (1992— Мінськ, 1994 — Алма-Ата, 1995—2004 — ряд зустрічей в Москві) випливає з прагнення будувати незалежну державу, розширювати і поглиблювати співтовариство на рівних засадах з усіма країнами «ближнього зару­біжжя». Участь України в цих зустрічах значною мірою сприяла зміцненню і розширенню взаємовигідних стосун­ків шляхом підписання двосторонніх договорів.

Нелегко складаються відносини з Росією. Дві сусідні держави до 1997 р. не мали всеоб'ємного договору про дружбу і співробітництво. Причини такої ситуації — рецидиви імперської політики, які проявляються в діях владних структур Російської Федерації.

Незважаючи на позицію російського парламенту, іс­тотному просуванню в нормалізації українсько-російсь­ких відносин сприяли неодноразові зустрічі екс-президента України Л. Кравчука та Президента України Л. Кучми з російськими президентами Б. Єльциним та В, Путіним. Наслідки цих зустрічей, а та­кож зустрічі Голів Урядів України та Росії мали важ­ливе значення:

— розв'язані проблеми стратегічних наступальних роззброєнь, що дозволило Україні стати учасником цьо­го договору;

— досягнуті результати в розробці механізму попе­редження локальних конфліктів (ініціатива України у врегулюванні конфлікту в Придністров'ї, участь україн­ського військового підрозділу в миротворчій місії 00Н в Боснії та Герцеговині, Іраку тощо);

- розблоковано питання закордонної власності був­шого Союзу;

— завершився довготривалий переговорний процес з проблем Чорномор­ського флоту.

Водночас низка проблем і сьогодні залишається ос­новним «нервом» у стосунках України з Росією:

— подальша доля Чорноморського флоту;

— проблема Криму: з юридичної точки зору цієї проблеми ніби й не існує й не може існувати, так як Крим, що в 1954 р., як відомо, увійшов до складу Ук­раїни, є невід'ємною її частиною. Хельсінські угоди 1975 р. не допускають перегляду кордонів в Європі. Но­ва Конституція України (р. X) визначила статус Криму як невід'ємної складової частини України. Але фактич­но «кримська проблема» залишається тією картою, яку постійно розігрують певні політичні сили Росії, роблячи наріжним каменем її «севастопольську проблему». Особливо загострилося це питання під час президентських перегонів 2004 року.

— дискусійним та надзвичайно гострим залишалося довго й питання про входження України до МПА СНД (Міжпарламентської Асамблеї СНД). Партії лівого блоку у ВР України безоглядно погоджуються на таке входжен­ня, партії правого блоку та центристського спрямуван­ня вимагають документи, які засвідчили б статус та пов­новаження МПА (Статуту), яких немає, а з боку Асамб­леї робляться спроби перебрати на себе функції над­державного органу. Врешті-решт Україна стала членом МПА.

З а п и т а н н я:

1. Яке, на Вашу думку, співвідношення внутрішньої і зовніш­ньої політики?

2. В якому документі зафіксовані основні напрямки зовнішньої політики України?

3. Якими конкретними прикладами Ви можете підтвердити ак­тивність зовнішньої політики України в 1992—1997 рр.?

4. Що заважає нормальним зовнішнім стосункам між Україною та Росією та які проблеми залишаються основним „нервом» у цих стосунках?

КОНСТИТУЦІЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ -РЕЗУЛЬТАТ БАГАТОВІКОВОЇ ІСТОРІЇ

УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Шлях українського народу до своєї соборної, неза­лежної й суверенної держави був надзвичайно важ­ким і водночас славним, героїчним. Ця історія україн­ського народу була не «епізодом» історії Російської ім­перії, а пізніше Радянського Союзу, як стверджують по­декуди російські великодержавні історики, а цілеспря­мованими, багаторазовими спробами створити свою власну державу, самим розпоряджатися рідною землею й своєю долею. На цьому багатовіковому шляху народ України зробив 4 спроби побудувати свою державу або З спроби відродити її незалежність: 1) державність у східних слов'ян: спочатку Київська Русь (IX—сер. XIII ст. ст.), потім традицію державотворення (після розпа­ду Київської Русі) на території Південно-Західної Русі (нинішній терен України) ще на 100 років (до сер. XIV стол.) продовжила Галицько-волинська держава; 2) Гетьманська держава Б. Хмельницького, що виникла в результаті національно-визвольної боротьби українсь­кого народу проти польського панування в сер. XVII ст. та Гетьманщина, як політико-адміністративна автономія українських земель в складі Росії, що до останньої чверті XVIII ст. втратила практично всі ознаки держав­ності; 3) Відновлена українська державність на поч. XX ст. внаслідок розгортання національно-визвольної рево­люції в Україні в 1917—1921 рр. Вона проявилася в 5-ти спробах різних політичних сил (на основі власних полі­тичних програм) творити свій «зразок» української дер­жавності: УНР під керівництвом Центральної Ради; дер­жава П. Скоропадського; ЗУНР; відновлена УНР під керівництвом Директорії; УСРР під керівництвом біль­шовиків. Радянська Україна в складі СРСР (1922—1991) ніби й мала формальні ознаки державності, але, по суті, залишалася безправною складовою в «єдиній і неділимій федера­ції». Тому український народ в умовах розпаду СРСР (поч. 90-х років) зробив третю спробу відновити свою державну незалежність, яка, нарешті, привела до реалі­зації українською нацією природного й такого довгожданого права на самовизначення аж до проголошен­ня незалежної України.

Багатовікова історія українського державотворення залишила нам видатні пам'ятки правової культури на­шого народу, про які йшлося в питаннях, що здебільшо­го розглядалися вище. Згадаймо лише їх: «Руська прав­да» (30-і роки XI ст.) Я. Мудрого, доповнена його си­нами («Правда Ярославичів»); нормативно-правові ак­ти литовсько-польської доби — «Литовські статути» (ред. 1529, 1566, 1588 рр.); важливим джерелом права на українських землях було т. зв. магдебурзьке право (феодальне міське право), яке отримали до к. XVII ст. більшість великих міст України (Санок, Київ, Львів, Станіслав та ін.), за яким вони мали місцеві органи са­моврядування і були звільнені від централізованого уп­равління й суду феодалів; «Березневі статті» 1654 р., за якими юридично оформлялося приєднання України до Росії та її відповідний автономний статус; перша в іс­торії українського народу Конституція П. Орлика 1710 р. «Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запо­різького», написана латинською і українською мовами (вона була своєрідним договором між новообраним геть­маном та козацтвом щодо бажаного майбутнього уст­рою України і стала своєрідним прообразом Конститу­ційного договору, заключеного 8 червня 1995 р. між Президентом України та Верховною Радою); звід укра­їнського права часів Гетьманщини «Права, за якими су­диться малоросійський народ»; юридичне закріплення спочатку автономії, а потім і незалежності започатку­вали Універсали Центральної Ради; Конституція УНР 29 квітня 1918 р.; закони Гетьманської держави П. Ско­ропадського 1918 р.; правові акти Директорії УНР 1919— 1920 рр.— всі вони були пам'ятками державотворення, бо жодна з них не була реалізована, підкріплена реальни­ми змінами в житті в силу історичних умов, які склали­ся; нарешті Конституції Радянської України: 1919 р., 1929 р., 1937 р. (закріпила «перемогу соціалізму»), 1978 р. (закріпила побудову «розвинутого соціалізму»).

Таким чином, в основу розробки Конституції неза­лежної України були покладені багатовіковий досвід державотворення українського народу та правові його пам'ятки.

З а п и т а н н я:

1. Яке військово-політичне, демократичне утворення сер. XVI ст. було зародком майбутньої української державності?

2. Які основні етапи розвитку української державності Ви знаєте?

3. Чому УРСР, яка мала свою Конституцію, не можна назвати не­залежною державою?

4. Які правові акти в період третьої спроби українського наро­ду відродити свою державність Ви можете назвати?

ОСНОВНІ ЕТАПИ І ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНОГО

ПРОЦЕСУ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Порядок прийняття й підготовки Конституції може відбуватися декількома шляхами: а) скликанням спеці­ального тимчасового представницького органу (Уста­новчі збори, конституційна асамблея, конституційний конвент тощо); б) проведенням надзвичайної сесії ви­щого законодавчого органу державної влади; в) шляхом всенародного Референдуму.

В Україні підготовка й прийняття Конституції, згідно законодавству нашої держави, було доручено Верховній Раді України.

В умовах незалежності України можна виділити два етапи цього процесу: 1) період діяльності першого скла­ду Верховної Ради (1990—1993 рр.); 2) період діяльнос­ті другого складу Верховної Ради України (1994—1996 рр.) За цей період було розроблено 5 офіційних проектів нової Конституції, біля 2-х десятків альтернативних проектів різних політичних партій та окремих осіб.

Верховна Рада попереднього складу досить про­фесійно розробила проект Конституції, але він не був прийнятий в зв'язку з достроковим припиненням повно­важень парламенту, а також недостатньою політичною сміливістю голів Верховної Ради Л. Кравчука та І. Плюща.

З 1994 р. новий склад Верховної Ради більш активно проводив конституційний процес: — була створена кон­ституційна комісія на чолі з двома співголовами Л. Кучмою та О. Морозом;

— робоча група для підготовки проекту конституції спочатку не була створена, передбачалося, що можна обійтися обговоренням проблеми в комітетах і підкомі­тетах парламенту, не залучаючи до цього вчених, це гальмувало конституційний процес;

— тоді Президент своєю волею створив робочу гру­пу з 10 вчених, вона працювала 1,5 місяці і в жовтні— листопаді 1995 р. подала проект Конституції до Верхов­ної Ради;

— Верховна Рада створила свою конституційну ко­місію, яка працювала ще 3 місяці, подавши 11 березня 1996 р. проект Конституції на обговорення парламенту. Для його доопрацювання була створена парламентська робоча група на чолі з депутатом Михайлом Сиротою. Після доопрацювання проект Конституції було передано на постатейне обговорення сесією Верховної Ради.

Конституційний процес в Україні був багатогран­ним, довготривалим, іноді навіть драматичним:—проект Конституції два рази виносився на всенародне обгово­рення (1992 р., 1996 р.);

— була спроба (1993 р.) прийняти т. зв. Малу кон­ституцію: призупинити дію більшості статей діючої Конституції (1978 р.) і прийняти Закон про державну владу і місцеве самоврядування в Україні. Верховна Рада відхилила введення в дію цього закону, бо це було небезпечним — призупинилась би дія багатьох статей Кон­ституції. В умовах, що склалися, виникла криза між Пре­зидентом України, законодавчою і виконавчою владою;

— тоді, як вихід з кризи, з метою організованого за­вершення конституційного процесу та створення політико-правових умов для чіткого розподілу функцій між законодавчою і виконавчою гілками влади та забезпе­чення економічних реформ, було прийнято на 1 рік Кон­ституційний договір (за старою козацькою традицією часів П. Орлика) між Президентом та Верховною Ра­дою «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції» (8 червня 1995 р.). В основу договору було покладено Закон про державну владу і місцеве самоврядування в Україні;

— згідно Договору і Президент, і Верховна Рада зо­бов'язувалися дотримуватися його положень до прий­няття Конституції, але з обох боків допускалися пору­шення цього Договору;

— після винесення проекту Конституції на постатейне обговорення в парламенті розгорнулася запекла бороть­ба між різними політичними силами; цей проект, пере­довсім, не влаштовував ліві сили, які прагнули реаніму­вати радянську систему й Радянський Союз;

— оскільки обговорення проекту Конституції затя­гувалося, а дія Конституційного Договору закінчилася 8 червня 1996 р., Президент своєю волею заявив про винесення проекту Конституції на всенародне обговорен­ня. Така перспектива, як холодний душ, вплинула на позицію і власний вибір опозиційної частини народних депутатів щодо проекту Конституції, доля його була ви­рішена в ніч з 27 на 28 червня 1996 р.;

— 28 червня конституційною більшістю парламент України (п'ятою його сесією) прийняв Конституцію не­залежної України.

З а п и т а н н я:

1. Якими шляхами може відбуватися порядок підготовки й прийняття Конституції?

2. Чому конституційний процес в незалежній Україні був та­ким довготривалим?

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ —

ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ ЇЇ СТРУКТУРА

Поняття Конституції. Конституція (від латинсько­го — організація, устрій, установлення) — Основний за­кон держави, що визначає засадові питання державно­го життя (суспільного, економічного й політичного устрою; форму державного устрою й правління; утворення, поділу й здійснення державної влади; виборчу систему; адміністративно-територіальний устрій, а також закладає правові підвалини суспільного буття й визначає правовий статус особи, її права, свободи й обов'язки.

Суттєва ознака Основного Закону, як політико-правового акту, його верховенство в правовій системі: він є юридичною базою усіх законів, має вищу юридичну силу; все, що суперечить йому, незаконне. Конституція 1996 р. має свою специфіку—норми її є нормами прямої дії. Вони захищаються державою. Діють конституційні норми до того часу, поки не будуть скасовані в ус­тановленому порядку.

Наявність в державі Конституції—одна із суттєвих ознак її суверенності.

Функції, притаманні Конституції (звідси випливає її значення):

— юридична (головне джерело права, Закон законів, правове регулювання всіх суспільних відносин);

— політична (вона є правовою основою політичної системи, фіксує співвідношення політичних сил і узгод­ження інтересів усіх елементів суспільства);

— ідеологічна ( виховна) - закріплює визнані в сус­пільстві цінності, спрямовує людину й громадянина до­тримуватися законів, щоб зберігати ці цінності; є дже­релом виховання правосвідомості;

— соціальна (стоїть на захисті соціальної справед­ливості, соціальних інтересів усіх верств суспільства, особливо найменш захищених).

Структура Конституції. Вона складається з Преам­були та 15 розділів (161 ст.).

В Преамбулі зафіксовано, що Верховна Рада Украї­ни, приймаючи Основний Закон від імені громадян усіх національностей, врахувала багатовікову історію укра­їнського державотворення. В ній підкреслюється, що прийняття Конституції стало можливим внаслідок реа­лізації українською нацією права на самовизначення, закріпленого Актом проголошення незалежності Украї­ни та схваленою 1 грудня 1991 р. всенародним голосу­ванням. Верховна Рада (вперше після Конституції П. Орлика (1710 р.) заявила, що, приймаючи цей Основ­ний Закон держави, вона усвідомлює відповідальність перед Богом, попередніми, нинішніми й прийдешніми по­коліннями.

В 1-му розділі фіксуються засадові принципи держа­вотворення (ознаки незалежної держави), зазначаєть­ся, яку державу будує український народ — суверенну, демократичну, соціальну, правову; закріплюються осно­ви суспільного ладу й політики.

В 2-му розділі розглядається правовий статус люди­ни й громадянина в Україні.

3 розділ характеризує безпосередню й представ­ницьку демократію в Україні.

4–8 рр. присвячені аналізу організації держав­ної влади, її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, аналізу повноважень цих гілок влади та характеристиці повноважень Президента як глави держави.

В 9 – му розділі розглядається система адміністративно-територіального устрою України та визначається спеці­альний статус міст Києва та Севастополя.

Розділ 10 присвячено розгляду статусу Автономної Республіки Крим як невід'ємної складової частини Ук­раїни та констатації її повноважень.

Розділ 11 характеризує нормативно-правові основи місцевого самоврядування в Україні.

Розділ 12 присвячено характеристиці правового статусу та повноважень Конституційного Суду в Україні, який наділено провом офіційного тлумачення Конституції України.

Норми, що регулюють порядок набуття чинності Конституції та внесення змін до неї, розглядаються в розділах 13 та 14.

Останній, 15 розділ формулює «Перехідні положення», які стосуються порядку дій (до закінчення строку повноважень) нинішньої Верховної Ради, Президента України, голів місцевих державних адміністрацій та інших органів влади, здійснення виконавчої влади в міс­тах Києві та Севастополі до прийняття про них відпо­відних законів.

Гарантом додержання Конституції України виступає Президент України.

З а п и т а н н я:

1. Дайте характеристику Конституції як Основного Закону держави.

2. Які Ви знаєте конституції за формою написання, за спосо­бом внесення до них змін, за формою правління в державі, за їх політичними режимами, за формами їх політико-територіального устрою?

3. Дайте загальну характеристику структури Конституції.

УКРАЇНА — СУВЕРЕННА І НЕЗАЛЕЖНА,

ДЕМОКРАТИЧНА, ПРАВОВА, СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА.

Так охарактеризована Україна в ст. 1 Конституції нашої держави.

Україна — суверенна, незалежна держава означає, що вона має верховенство у внутрішній і зовнішній по­літиці, забезпечує незалежність та самостійний розвиток суспільства; що вона самостійна державна влада, неза­лежна від інших політичних влад всередині держави, а також на міжнародній арені, що вона має повноту за­конодавчої, виконавчої та судової влади на всій терито­рії України. Основи майбутньої незалежності України були закладені в «Декларації про державний суверені­тет України», сама ж незалежність держави була закріплена «Актом проголошення незалежності України» (24 серпня 1991 р.). Створення самостійної незалежної Української держави було підтверджено прийняттям Закону «Про правонаступництво України» (12 вересня 1991 р.) та всенародне підтримано на Всеукраїнському референдумі (1 грудня 1991 р.). Суверенність та неза­лежність нашої держави зафіксовано в ст. 1 Конституції 1996 р. Порушення суверенітету держави може привес­ти до втрати її незалежності.

Україна — демократична держава (за політичним режимом), яка в своїй внутрішній і зовнішній діяльнос­ті послідовно дотримується принципів демократії: дер­жавна влада прямо чи опосередковано обирається всім народом, підзвітна йому і несе відповідальність перед ним; держава гарантує права і свободи людини й гро­мадянина; враховує інтереси всіх соціальних груп на­селення через демократичні інститути — вибори, рефе­рендуми, засоби масової інформації тощо; забезпечує демократичний плюралізм і гласність, розгортання сус­пільного житія на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Україна — правова держава, в якій право і закон повинні стати невід'ємним атрибутом гарантії прав та свобод людини, незалежно від рівня її достатку і власності, статі та віросповідання, національної належ­ності; в якій панує верховенство права, верховенство громадянського суспільства і його представника — парламенту — над державою і його апаратом; в якій від­повідальність і повага особи і держави буде взаємною, а відносини рівноправними.

Україна — соціальна держава. Важливим принци­пом її функціонування повинно стати захист соціально слабких і піклування про соціальну справедливість. Цей принцип повинен знайти своє втілення в соціально­му страхуванні; догляді за літніми людьми; допомозі Ін­валідам, немічним, постраждалим; наданні соціальних гарантій нужденним, виплаті по безробіттю, на дітей, на квартплату тим, хто неспроможний сьогодні це зробити сам повною мірою; охороні праці, регулюванні робочого дня тощо.

Україна як суверенна і незалежна держава статтею 1-ою свого Основного закону лише проголосила, зроби­ла перші кроки, але ще не реалізувала багатьох прин­ципів функціонування демократичної, правової та соціальної держави, оскільки побудова її, створення гро­мадянського суспільства—це тривалий історичний процес.