Причини поразки Центральної Ради.

Трагедія України полягала в тому, що майже ніде більшовизм не знаходив рішучого спротиву. Червоногвардійським загонам майже не потрібно було «здобува­ти» міста; особливо там, де були фабрики і заводи, вони знаходили прихильників серед робітників і молоді, пере­важно російської та єврейської. Селянська голота теж ставала на сторону більшовиків, що володіли вмілою со­ціальною демагогією, а ЦР не зуміла своєчасно і заці­кавлено вирішити земельне питання.

Сама Центральна Рада не приховувала, будучи у своїй більшості соціалістичною, своїх пробільшовицьких настроїв, і тому не могла вести з більшовиками послідов­ної боротьби.

Серйозною помилкою ЦР було й те, що вона не зай­малася організацією своєї армії, вважаючи, що в новому суспільстві міліції буде достатньо для захисту демокра­тичної держави, і тому перед загрозою Червоної органі­зованої гвардії, яка швидко наступала на Україну, охо­роняти кордони Української держави практично не було кому.

З а п и т а н н я:

1. З яких причин почалося загострення стосунків між ЦР і ЦВК Рад?

2. Де, коли і під чиїм проводом почалося формування штабу ра­дянських військ?

3. З яких частин складалися більшовицькі воєнні сили, в чому була їх перевага перед воєнними силами ЦР?

4. Коли почався загальний наступ радянських частин під коман­дуванням В. Антонова-Овсієнка проти Центральної Ради?

5. Що стало символом національної честі на початку громадян­ської війни в Україні?

6. Які дві історичні події знаменували собою початок громадян­ської війни в Україні?

7. Назвіть основні причини поразки військ Центральної Ради.

ЗМАГАННЯ ТЕНДЕНЦІЙ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

(1918—1920 р.р.)

IV УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ТА ЙОГО ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

Ключові терміни та поняття

• національний рух

• УНР

• Мала Рада

• ІУ-ий Універсал

• Рада Народних Міністрів

• Українські Установчі Збори

Кризовий період розвитку українського національно­го руху та зміна поглядів ЦР. В кінці грудня почався за­гальний наступ радянських військ проти УНР. Більшо­вицького удару один за одним зазнали крупні промисло­ві центри України: Катеринослав, Олександрівськ, Пол­тава, Харків, Одеса. Чотирма фронтами російсько-біль­шовицькі війська наступали на Київ (з півночі, північ­ного сходу, від Чорного моря, від Полісся). Цей наступ був добре завуальований: він ішов під егідою більшо­вицької «Харківської Республіки», зовні це виглядало так, ніби українці б'ються поміж собою.

Українські селянські маси не були виховані в націо­нальному дусі, тим паче вони попадали під широкий пропаган­дистський вплив більшовиків про поділ землі, тому були нейтральними, або навіть допомагали російській армії, не розуміючи, що самі готовлять собі нову неволю.

ЦР, як відомо, регулярного війська не мала, бо всяке військо вважала «знаряддям пануючого класу над пра­цюючим народом», тому її військові сили, нашвидкоруч створювані під час більшовицького наступу, хоча чисель­но не були набагато меншими від російських, але були розкидані по всій Україні, неорганізовані проти нової червоної гвардії, створеної з росіян, латишів, мадярів тощо.

Для все більшого кола українських політиків ставало зрозумілим, що перебудувати Росію на федеративних за­садах не вдасться, що прагнення до автономії в складі Росії не виправдало себе. Зростало прагнення до повно­го розриву з російським центром. До цього підштовхували і зовнішні обставини, пов'язані з прийняттям Брестського миру.

Становище української делегації в Бресті, де відбу­валися мирні переговори, ускладнювалося тим, що ІІІ-й Універсал (листопад 1917 р.) проголосив УНР, але в складі Російської федерації. Тепер, у Бресті, Лев Бронштейн-Троцький та представники деяких європейських держав поси­лалися на те, що підписувати мир може лише суверенна, незалежна держава. Тоді ЦР вирішила при­скорити проголошення самостійності України.

11 січня Мала Рада ЦР прийняла ІУ-й Універсал, який на другий день в будинку Педагогічного музею на відкритому засіданні проголосив М. Грушевський. Перш ніж зачитати текст Універсалу, Грушевський у коротко­му виступі наголосив на двох мотивах прийняття рішен­ня: «дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу краї­ну».

Зміст IV Універсалу: 1) проголошувалася незалеж­ність, суверенність УНР; 2) стверджувалося, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них не має права втручатися в її внутрішні справи; 3) урядові доручалося довести до кінця переговори з Центральними державами, укласти з ними мир; демобілізувати армію, яка по укладенню миру буде замінена міліцією; 4) всю землю роздати селянам без викупу на початку весняних робіт; 5) націоналізувати ліси, води і підземні багатства краю; 6) проголошувалося, що держава бере під свій контроль усі банки; 7) ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі Збори, що схва­лять Конституцію УНР.

Зразу після прийняття IV Універсалу Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Мі­ністрів, головою якої обрано В. Винниченка.

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він, проголосивши незалежною суверенною державою УНР, завершив процес складного, суперечливого розвит­ку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї авто­номії і федералізму. Прийняття Універсалу означало ос­таточний розрив з імперським центром. Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення Ук­раїни було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його історії часів громадянської війни.

З а п и т а н н я:

1. Сформулюйте причини внутрішнього і зовнішнього порядку, що спричинили проголошення IV Універсалу.

2. Як би Ви визначили значення IV Універсалу для українсько­го національно-визвольного руху.

3. Як впродовж 1917 року відбувалася еволюція поглядів ЦР стосовно відносин України і Росії?

БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ ДОГОВІР.

ПАДІННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Ключові терміни та поняття

• перемир׳я

• четверний союз

• УНР

• „Харківська Республіка”

• дипломатичні відносини

• Брестський мирний договір

Обстановка напередодні прийняття мирного договору. Осінь 1917 р. була четвертою в історії світової війни, весь тягар якої було покладено на плечі народу. Росія однією з перших серед воюючих сторін не витримала во­єнних випробувань. Декрет про мир, прийнятий II з'їз­дом Рад в Петрограді (жовтень 1917 р.), виводив Росію, до складу якої входила і Україна, з кривавої бійні.

2 грудня 1917 р. між Радянською Росією та країнами німецького блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болга­рія, Турція) була підписана угода про перемир'я, а 9 грудня у Брест-Литовську почалися переговори про мир.

ЦР не могла залишатися поза цим процесом, бо її стороння позиція могла би обернутися для неї зговором за рахунок України. Тому 12 грудня Генеральний Секре­таріат ЦР звернувся з «Нотою до всіх воюючих країн.» В ній підкреслювалося, що в зв'язку з відсутністю феде­ративного уряду Росії, Українська республіка встала на шлях самостійних міжнародних відносин і вважає за не­обхідне прийняти участь в Брестських мирних перего­ворах.

13 грудня країни німецької коаліції відповіли на Но­ту Генерального Секретаріату ЦР, погоджуючись на участь представників України в переговорах.

19 грудня 1917 р. українська делегація на чолі з Голубовичем прибула до Бресту. УНР була надзвичайно зацікавлена в підписанні договору про мир, це давало їй можливість закріпити й легалізувати свою державність на міжнародній арені.

Переговори в Бресті. Участь в переговорах брали представники Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Росії, України тощо.

ЗО грудня 1917 р. рішення про участь в Брестських переговорах в складі російської делегації приймає радян­ський уряд України (Харків).

Присутність українців в Бресті було вигідним для Ні­меччини та Австро-Угорщини (вони бачили багатства України й хотіли ними скористуватися). До того ж вони бачили відмінність позиції української делегації від більшовицько-російської. Тому 29 грудня держави Чет­верного Союзу визнали українську делегацію самостій­ним і повноважним представництвом самостійної УНР. Аналогічну заяву змушений був зробити і Л. Троцький; нарком іноземних справ РСФСР заявив, що російська делегація визнає українську делегацію самостійною на перегово­рах.

На мирних переговорах в Бресті кожна делегація (три сторони) мала свої цілі. Зокрема українці жадали забез­печити територіальну цілісність УНР, тобто приєднання до України Холмщини та Підляшшя й плебісциту в Схід­ній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Ук­раїні, щоби жодного клаптика української землі не за­лишилося в чужих руках, або хоча би створити на укра­їнських землях коронний край з широкими правами ав­тономії.

Намагання російської делегації замінити делегацію УНР представництвом від «Харківської Республіки» за­вершилося невдачею.27 січня (9 лютого) 1918 р., коли ЦР вже залишила Київ й пере­бувала спочатку в Житомирі, а потім на Волині, мирний договір між УНР та Центральними державами було під­писано.

Суть мирного договору: — стан війни припинявся, Ні­меччина та Австро-Угорщина визнавали кордони з УНР по довоєнним російським; а в межах передбачуваної Польщі їх мала встановити спільна комісія на підставі «етнографічних відносин» і з урахуванням бажань насе­лення;

— сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;

— взаємний обмін військовополоненими;

— домовленість про обмін з боку Німеччини промис­ловими товарами, з боку УНР сільськогосподарською продукцією;

— сторони зобов'язалися відновити взаємні економіч­ні відносини і встановити паритетні курси національних валют (1000 німецьких марок у золоті прирівнювалися до 462 золотих карбованців УНР);

— встановлювалися дипломатичні відносини.

Додатковими умовами Брестського договору надава­лася збройна допомога УНР для боротьби з північним су­сідом та позика їй в сумі 1 млрд. крб. (ця допомога була надана УНР в зв'язку із зверненням делегації ЦР до Німеччини 16 лютого). Надана Німеччиною допомога була безоднею, в яку потрапила ЦР: рятуючи Україну від одного лиха, вона поставила її перед новими випро­буваннями.

І все ж таки підписання Брестського мирного договору свідчило про успіх молодої непрофесійної української дипломатії. Це був перший серйозний акт УНР на між­народній арені.

Падіння Радянської влади в Україні. На протязі лю­того місяця німецькі: та австроугорські війська (загаль­ною чисельністю 450 тис. чол.), не зустрічаючи якогось серйозного опору з боку розташованих на Україні ро­сійсько-більшовицьких частин (25 тис.) заполонили всю територію України. 27 лютого Народний Секретаріат сквапно перебрався з Києва до Полтави, а звідти 9 бе­резня — до Катеринослава, потім в останній декаді бе­резня —до Таганрога.

Після трьох тижнів більшовицької окупації, яка при­несла Україні велику моральну й матеріальну шкоду, влада ЦР в Україні була відновлена. На початку березня до Києва повернувся уряд УНР.

З березня 1918 р. Російський Радянський уряд підпи­сав Брестський мир, за яким визнавав Центральну Ра­ду; укладав з нею мир; виводив з України свої війська, червоногвардійські загони; розривалися федеративні зв'язки Росії з Україною, а сама Росія зобов’язувалася не втручатися в українські справи..

Радянські війська протягом березня-квітня 1918 р. бу­ли витіснені з Лівобережжя, Півдня України та Донба­су. Більшовики розпустили Народний Секретаріат, за­мість нього створили Бюро по керівництву повстанською боротьбою на захоплених територіях.

Так закінчилася історія першого становлення радян­ської влади в Україні і її падіння.

З а п и т а н н я:

1.Що змусило Центральну Раду піти на переговори з країнами Четверного союзу?

2. Хто очолив делегацію ЦР на Брестських переговорах?

3. Яка ще делегація, окрім делегації ЦР, намагалася представ­ляти Україну на Брестських переговорах?

4. Охарактеризуйте умови Брестського мирного договору, на які погодилася Україна та Росія?

5. Коли була поставлена остання крапка в історії першого ста­новлення радянської влади вУкраїні?

ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ.

ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УРЯДУ П. СКОРОПАДСЬКОГО

Ключові терміни та поняття

• державний переворот

• маніфест

• „Вільна хартія”

• Український Націоналдьний Союз

• сірожупанники

• синьожупанники

• федерація з небільшовицькою Росією

Обстановка напередодні перевороту. Авторитет ЦР після повернення її в березні 1918 р. на австро-німецьких штиках повністю упав. Її діяльністю були не задоволені практично всі соціальні прошарки сус­пільства. Сільський пролетаріат був незадоволений тим, що його землю обсідали окупанти, які забира­ли сільськогосподарську продукцію. Землевласникам не подобалася підготовка ЦР (згідно IV Універсалу) до соціалізації землі. Не подобалася програма соціалізації також і заможному селянству. Міський пролетаріат, що і раніше йшов за більшовиками, теж не вітав повернення ЦР. Не підтримувала цю владу й промислова буржуазія, якій ставилися перешкоди в безоглядній експлуатації робітництва. Відбирання церковних й монастирських зе­мель привело до втрати довір'я духовенства і віруючого народу, що раніше підтримували ЦР. Навіть українська інтелігенція засуджувала віддачу влади чужинцям і загублення національних здобутків. Всюди панували хаос і анархія. Копальні і фабрики стояли, торгівля завмерла, господарська криза і безробіття зростали.

В цьому була трагедія ЦР. І хоча Центральна рада після проголошення ІУ Універсалу впритул зайнялася державотворчими процесами ( ввела в грошовий обіг гривню, затвердила українську символіку, розробляла проект конституції УНР тощо), все це не могло змінити ситуацію на користь ЦР. День 29 квітня став останнім у її діяльності. Коли на з'їзді хліборобів-землевласників П. Скоропадського було проголошено гетьманом України, а ЦР фактично розі­гнано, не було зафіксовано жодного помітного акту ма­сового громадського протесту проти державного перево­роту. Єдиною військовою частиною, що намагалася за­хистити УЦР, були січові стрільці. Але й вони після зу­стрічі їх командира Є. Коновальця з П. Скоропадським припинили опір.

Держава Павла Скоропадського та її внутрішня по­літика. Своє становище гетьман П. Скоропадський «за­твердив» маніфестом «До громадян України», в якому змалював кризове становище в державі і закликав всіх громадян (незалежно від національності, віри і стану) допомогти йому виконати важке завдання по врятуванню краю, по забезпеченню населення законами, спокоєм та можливістю творчої праці.

ЦР її уряд, всі крайові комітети переставали діяти. Соціалістичні партії усувалися від влади. Міністри та їх помічники звільнялися. Розпорядження Ради Міністрів ЦР скасовува­лися.

Правові основи існування нового політичного режиму були визначені в т. зв. «Вільній хартії» (тимчасові зако­ни) та в «Законах про тимчасовий державний устрій Ук­раїни», якими, скасовувалася УНР, натомість утворюва­лася Українська держава. Нова держава за цими зако­нами являла собою поєднання монархічних, республіканських та диктаторських засад. Тимчасово (до загаль­нодемократичних виборів) вся законодавча влада зосе­реджувалася в руках гетьмана. Гетьман призначав прем׳єра, що створював Кабінет Міністрів. Він же був Головнокомандувачем Збройних Сил, залишав за собою повноту виконавчої та судової влади, проводив закор­донну політику.

Гетьман зразу ж почав активну роботу по формуванню державного апарату. Головою гетьманського кабінету було назначено вихідця давнього козацького роду Федора Лизогуба, в минулому —голова земської Полтавської губернії, за партійною належністю октябрист. До керівництва П. Скоропадський залучив багато талановитих адміністраторів (історика Д. Дорошенка, професора Українського держуніверситету В. Зінківського; відомого українського діяча з Чернігівщини М. Василенка; М. Чубинського, сина відомого українського етнографа; доктора медичних наук Ю. Любинського та ін.). Хоча кадрова політика гетьмана, як і вся внутрішня політика, була суперечливою. Адже на місцях, в провін­ціях старостами були призначені переважно поміщики. Важливими напрямками внутрішньої політики держави П. Скоропадського були: воєнна політика, спрямована. на організацію Збройних сил, доведення її складу до 150тис;відновлення Чорноморського флоту, закріплення оборони Границь" Але гетьман боявся давати зброю в руки незадоволених режимом людей. Загальна чисель­ність військових формувань (Запорізька дивізія, Січові стрільці, дві дивізії синьожупанників, дивізія сірожупанників) не перевищувала 65 тис.:

— аграрна політика полягала у відновленні права власності поміщиків, повернення їх в свої маєтки, право їх на продаж своєї землі Державному банкові, що був заснований 2 вересня. Аграрна політика гетьманського режиму не підтримувала селян;

— робоча політика була спрямована на введення 12-годинного робочого дня, заборону страйків, використан­ня сили для їх придушення, ліквідацію демократичних свобод для робітників;

— культурна політика була спрямована на україні­зацію всіх сфер життя: державного апарату, освіти, обо­в'язкове вивчення української мови. літератури, геогра­фії, історії; засновані українські університети в Києві. Кам'янець-Подільському; в російськомовних університе­тах (Харкові та Одесі) відкривалися кафедри української мови, літератури, історії права; були відкриті АН України, Українська Національна бібліотека, Національ­ний архів України, Національна галерея мистецтв. Іс­торичний музей. Український національний театр тощо. Було прийнято Закон про українське громадянство.

Зовнішня політика. За 7,5 місяців Українська держава встановила зв'язки з 12 країнами світу: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Турцією, Фінляндією, Швейцарією, скандинавськими країнами, Болгарією, які стали союз­никами її. Підтримувалися дипломатичні стосунки з Ро­сійською Федерацією, Доном, Кубанню. Складні відно­сини склалися з Кримом, де йшла гостра боротьба з при­воду зближення з Україною.

Але розстановка міждержавних політичних сил в Єв­ропі після революції в Німеччині змінювалася. Гетьман почав шукати контактів з представниками Антанти, хо­ча вони не визнавали самостійності України і прагнули до відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

Російська Федерація використовувала український антигетьманський рух на свою користь й поширювала у світі неправду про Україну, сподіваючись, що включення України до складу Радянської Республіки — справа не­далекого майбутнього.

Водночас в Німеччині відбулася революція. А від так, не стало уряду, який підписував умови Брестського договору з Україною та Росією. Все це розв’язало руки Росії щодо України.

В таких міжнародних умовах гетьман змінює свою зовнішню політику: він погоджується на федерацію Ук­раїни з небільшовицькою Росією.

Незадоволення політикою гетьмана зростало серед усіх прошарків населення. 14 листопада 1918 р. опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі з С. Петлюрою та В. Винниченко, яка почала підготовку до повстання проти гетьмана.