На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло по­над 3 млн. Українців, кожен 6-й житель республіки; кожен другий із тих, хто залишився живими, став інвалідом.

Українці волювали в Другій світовій війні проти гітлерівської Німеччини та її союзників не тільки в складі Радянської армії, а й у складі американської , канадської армій, австралійських частин.

В роки Другої світової війни українці воювали не лише у складі радянської армії та антинацистського руху опору на Україні, а й у складі американської, австралійської частин та в антинацистському рухові опору окупованих країн Європи.

Захопивши Україну, окупанти, перш за все, знищи­ли її цілісність, вони розчленували українські землі на 4 частини, підпорядкувавши їх різним державам та різ­ним адміністративним органам. На окупованих терито­ріях відбувалося пограбування України з німецькою ґрунтовністю й педантичністю. Нацисти встановили тут жорстокий «новий порядок», якому український народ вчинив шалений опір. В роки війни виділилося три течії цього опору: 1) радянське підпілля та партизанський рух; 2) оунівське підпілля та партизанський рух; 3) саботаж робітників, селян та інтелігенції на підприємст­вах, в установах, колгоспах та радгоспах.

Радянський партизанський рух перетворився на справжню партизанську війну проти німецьких військ на території України, тут діяла ціла армія антифашис­тів—понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп, численні підпільні партійні та комсомоль­ські організації. В них приймали участь представники багатьох національностей, із них 59 % — українці. За підрахунками радянських істориків армія радянських партизан і підпільників на Україні (окрім ОУН—УПА) перевищувала 500 тис., 29 з них відзначені званням Героя Радянського Союзу, сотнями тисяч медалей і орде­нів.

Українці подавали допомогу партизанському рухові ( як і представники інших національностей Союзу) в і Польщі, Чехословаччині, Румунії та Угорщині.

Поряд з радянським діяв також на Україні оунівський партизанський рух та підпілля. Добре озброєні загони ОУН, що в др. пол. 1942 р. активізували свою анти- фашистську підпільно-партизанську діяльність, на кінець року об'єдналися під загальним керівництвом і от­римали назву УПА (Українська Повстанська Армія). Центром формування «армії без держави» стала Во­линь з Поліссям. Влітку 1943 р. ОУН стала формувати збройні військові частини в Галичині, в них вливалися представники інших національностей, на кінець 1943 р. к складі УПА вже було 15 національних підрозділів. Відволікаючи на себе частину окупаційних військ (так, напр., в липні—листопаді 1943 р. УПА провело 120 боїв проти німецьких військ, знищила 4,5 тис. німецький солдат і офі­церів), вона вносила свій посильний вклад в розгром нацистської Німеччини.

Хоча потрібно відзначити, що стосунки між ОУН— УПА та радянськими партизанами були надзвичайно складними і трагічними: в останніх «упівці» вбачали во­рогів ідеї незалежної України, тому вели боротьбу на два фронти — проти німців й проти радянських парти­занів.

Незважаючи на те, що під час окупації й надзвичай­но активного спротиву їй, населення України скоротило­ся на 14,5 млн. чол. (за даними українського історика американського походження Гунчака) внаслідок зни­щувальних акцій, голоду, гетто, концтаборів, насилля й терору, вивезення молоді до Німеччини (з 2,8 млн. вивезених з СРСР, 2,4 млн. припадає на Україну), укра­їнський народ разом з іншими народами Союзу не дав Німеччині можливості реалізувати свій план «Великої України».

Могутній спротив українського народу окупаційному режимові не дозволив також нацистам поставити на службу собі промисловий потенціал України в повному обсязі: напр., якщо до війни в Донбасі добувалося 9,5 млн. тонн вугілля, то при німецькій окупаційній влади — 3-4,8 млн. тонн. При­близно такий же стан був і в інших галузях промис­ловості.

Українці внесли вагомий вклад в створення матері­ально-технічного фундаменту перемоги, проявили висо­ке трудове подвижництво в складі багатонаціональних колективів, евакуйованих на схід СРСР. Вже в 1941 р. разом з евакуацією 550 підприємств з України на схід виїхало 3,5 млн. українців, які в нових умовах включи­лися в роботу оборонних підприємств, наукових установ, в сільське господарство, що працювали для фронту в 93 областях та автономних республіках Російської Фе­дерації, Казахстану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану та Туркменії. |

Вагомий вклад в зміцнення боєздатності Червоної Армії внесли вчені, що працювали тут в складі АН Ук­раїни та евакуйованих численних наукових установ. Завдяки запровадженню на танкових заводах швидкого автоматичного зварювання, запропонованого колекти­вом Інституту електрозварювання на чолі з академіком Є. Патоном, значно зріс випуск найкращих в той час танків Т-34 та КВ, інших видів зброї.

Багато тисяч поранених воїнів було повернено в ла­ви діючої армії завдяки плідній діяльності колективу медиків на чолі з видатними вченими України — О. Бо­гомольцем, М. Стражеском, В. Філатовим та ін.

Важливою турботою народу України була допомога Збройним Силам, фронтові: налагодження оборонного виробництва, збирання металевого брухту, перерахуван­ня власних заощаджень, віддавання родинних коштов­ностей на будівництво танкових колон, ескадрилій літа­ків, масова передача селянством продовольства для Червоної Армії, посилка теплих речей воїнам тощо. На­селення України у фонд оборони зібрало близько 2 млрд. крб.

Українські літератори та митці внесли великий вклад у мобілізацію зусиль українського народу на розгром во­рога: П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський, К. Данькевич, О. Шовкуненко, М. Глущенко та багато інших. Своє мистецтво несли воїнам та тиловикам 103 театри, що поновили свою роботу після звільнення України.

Українська еміграція подала велику допомогу визвольній боротьбі українського народу. Українські орга­нізації в США, Канаді, країнах Латинської Америки та інших розгорнули масовий рух солідарності з Радянсь­ким Союзом: збирали кошти, цінні речі, медикаменти, обладнання госпіталям, допомогу інвалідам, дитячим (будинкам тощо.

Але участь українського народу у Другій світовій війні стала для українців не тільки подвигом але і траге­дією: — успішні наслідки битви за Україну не принесли її народу умиротворення. Наступ Червоної Армії зітк­нувся з Українською повстанською Армією, і так само, як в роки Першої світової війни, українці опинилися по різні «сторони барикад». Ця «армія без держави» (УПА) не змогла на рівних протистояти потужній і злагодженій машині беріївських каральних органів. Останні, безпід­ставно поширивши дії проти ОУН—УПА на значну час­тину населення західноукраїнського регіону, почала здійснювати масові депортації «підозрілих елементів» до Сибіру: туди були відправлені 213 тис. чол. із 6 захід­них областей України;

— вклавши непомірно велику плату за перемогу ( 10 млн. військових і цивільних осіб) у радянсько-німецькій війні , українці знову, як і в грома­дянській війні, не змогли відновити своєї державності;

— радість з приводу переможної ходи Радянської Армії по території України була затьмарена тим, що виникла підозра до людей, які були «під окупацією», в співробітництві з ворогом. Довженко з болем писав у своєму щоденнику, що «визволителі поводяться з визво­леними брутально, недобре, а часом і жорстоко, як у чомусь винними, ворожими, підозрілими». Адміністра­тивно-командна система з її морально-психологічним пресингом поверталася на українські землі.

Ця війна для українського народу, попри всі траге­дії (людські втрати України у війні склали понад 10 млн. військових і цивільних осіб: матеріальні втрати – 1,5 трильйони крб.), мала й позитивні наслідки. Нарешті (після приєд­нання в 1945 р. Закарпаття до УРСР) здійснилася мрія багатьох поколінь українського народу про єдину соборну (але поки що залежну) Україну.

З а п и т а н н я:

1. Скільки людських жертв на вівтар Перемоги приніс україн­ський народ? Яким ще був його вклад у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками?

2. Кого Ви знаєте із українських видатних воєначальників періоду Другої світової війни?

3. З якими труднощами зустрівся народ України, приступаючи до відбудови народного господарства на звільнених від ворога територіях?

4. Які події відбувалися в західноукраїнському регіоні республіки після його звільнення від нацистських окупантів?

5. Що Ви знаєте про роль української еміграції в перемозі над фашизмом?

6. Як складалася доля українського народу після звільнення республіки від нацистських загарбників?

УКРАЇНА В ПОВОЄННІ ЧАСИ

(1945—1953 рр.)

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

НАПРИКІНЦІ 40-х— НА ПОЧ. 50-х РР.

Ключові терміни та поняття

• відродження

• „жданівщина”

• космополітизм

• „холодна війна”

• „справа лікарів”

• русифікація

• „лисенківщина”

• депортації

• рересії

• ООН

• національна символіка

Перемога над нацистською Німеччиною породила ве­ликі сподівання на майбутнє поліпшення життя. Невдовзі після війни поет В. Сосюра закликав любити Україну і зробити її такою, якою вона ще ніколи не була.

Однак це прагнення до оновлення суперечило самій суті сталінізму, який у повоєнний час переходив в останню фазу свого існування.

Зміст суспільно-політичного життя в к. 40-х — на початку 50-х років визначався перехідним (від війни до миру)| станом суспільства та виходом України на міжнародну арену:

- відродженням партійних та державних органів влади;

- відбудовою зруйнованого війною народного господарства;

- наступом на ідеологічному фронті;

- иасовими репресіями та депортаціями населення.

На чолі всього суспільно-політичного життя в цей період стояла Компартія України, яка проводила в життя директиви партійного центру. КП(б)У швидко відновлювала свої лави: з 1945 до 1950 рр. вона зросла на 0,5 млн., щоправда непропорційно великий відсоток на найвищих керівних посадах припадав на росіян. Партійну організацію республіки та її уряд очолював М. С. Хру­щов. В житті партійних осередків в республіці фактично повністю були відсутні демократичні засади.

Відбулися перші післявоєнні вибори до Рад народних депутатів різних рівнів (1946—1948 рр.). В них, як пра­вило, прийняли участь майже всі виборці, а за кандида­тів блоку комуністів-безпартійних голосувало не мен­ше, як 99%. Хоча міф про народовладдя настирливо пропагувався повсюди, фактично влада належала партій­но-радянській верхівці. Виборчі кампанії наочно свідчи­ли про деформуючий вплив сталінщини на політичну сис­тему суспільства. Діяльність депутатів, партійних та профспілкових активістів носила формальний характер.

Сталін та його оточення тримали під пильним нагля­дом політичний розвиток в Україні, вони були невдоволені «повільною» відбудовою народного господарст­ва, катастрофічним становищем в сільськогосподарсь­кому секторі; їх надзвичайно хвилювало те, що на За­хідній Україні лишався ще далеко невикоріненим наці­оналізм. Тому у березні 1946 р. Сталін знову послав на Україну свого «аварійного монтера» Кагановича Л. за­мінити М. Хрущова на посаді першого секретаря КП)б)У. Під час його перебування в Україні (березень — грудень 1947 р.) посилилася боротьба з «українським буржуаз­ним націоналізмом», а фактично був роздутий небачений фізичний і моральний терор проти кадрів України. Каганович розпочав активно «виховувати» самого М. Хру­щова. Як наслідок такого «виховання» Хрущов наголо-шував на виключно позитивне значення стосунків між Україною і Росією, всіляко вихваляв Сталіна. «Вдячність» з боку центру не затрималася: за сталінською ре-комендацією М. Хрущов зайняв пост секретаря ЦК ВКП(б) і водночас першого секретаря Московського обкому партії. Парторганізацію України Сталін боявся довірити етнічному українцеві: замість росіянина М. Хрущова з грудня 1949 р. її очолив інший росіянин Л. Мельников, який повів жорстку руси­фікаторську лінію, особливо щодо Західної України.

Політичного життя України торкнулася й т. зв. сфаб­рикована у Москві «справа лікарів», учасники якої ніби­то були завербовані міжнародною єврейською буржу­азно-націоналістичною організацією «Джойнт». Л. Мельников наказав працівникам МДБ УРСР викрити «єв­рейське націоналістичне підпілля» в Україні. Під час арештів від єврейських діячів «вимагали» зізнання про зв'язки з українськими «націоналістами». Так виробля­лася версія про еврейсько-український антирадянський «заколот».

Ідеологічний наступ сталінізму, «жданівщина». Ку­льтурне життя в Україні в к. 40-х — на поч. 50-х рр. характеризувалося процесами відродження: відбудовували­ся зруйновані в роки війни школи, здійснюється перехід до обов'язкової семирічної освіти, відновлюється робо­та Київського, Харківського, Одеського університетів, відкрито університет в Ужгороді (вперше в історії цьо­го краю), відновила свою діяльність АН УРСР. Але вкрай негативно на розвиткові науки сказалося неком­петентне керівництво нею, звинувачення в «низькопок­лонстві перед Заходом», некритичні оцінки «буржуазної культури».

Керівництво в сфері культури здійснювалося адмі­ністративно-командними методами, на кожному кроці нагнічувалися підозри, закривалися видавництва тощо. Сталін дав завдання своєму найближчому помічникові А. Жданову відновити «ідеологічну чистоту». Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто добивав­ся лібералізації культурного клімату і захоплювався до­сягненнями західної цивілізації. Оспівувалася руська культура, принижувалися досягнення інших культур.

Відтворенням жданівської репресивної політики про­ти інтелігенції в Україні була серія постанов ЦК КП(б)У про викривлення та помилки вчених суспільст-вознавців, літераторів.

Зауваження Сталіна про те, що він виселив би всіх українців, якби їх не було так багато, не передвіщало в Україні нічого доброго. Невдовзі московським керів­ництвом були звинувачені: Остап Вишня в «ідеологіч­ній розхлябаності»; М. Рильський в «прояві буржуазно­го націоналізму»; Данькевич з його оперою «Богдан Хмельницький» за те, що в ній мало місця відведено руським; українські літературні журнали за те, що во­ни зосереджувалися на «вузьких» українських темах. Апогеєм закручування «ідеологічних гайок» стало від­ношення Центру до вірша В. Сосюри «Любіть Україну». Автора звинуватили в націоналізмі — й примусили опуб­лікувати принизливе покаяння.

Але, незважаючи на політичну кон'юнктуру, багато художників високо несли прапор української культури. В к. 40-х — на поч. 50-х рр. з'явилися твори, що здобу­ли визнання народу: поетів П. Тичини, В. Сосюри; про­заїків Ю. Яновського, О. Вишні; образотворчого мис­тецтва О. Шовкуненко, Т. Яблонська; опера Данькевича «Богдан Хмельницький», симфонія Клебанова «Бабин Яр»; майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій; фільми «Сільська вчителька», «Педагогічна поема», «Весна на Заріч­ній вулиці» тощо.

Масові репресії і депортації населення в 1944—на поч. 50-х рр. В повоєнні роки в Україні відбулися корін­ні зміни в її етнічному складі. Такі народи, як поляки, (євреї, кримські татари, які протягом тривалого часу ві­дігравали важливу роль в історії України, урізноманіт­нювали її етнічну та культурну мозаїку, внаслідок реп­ресій і депортацій втратили своє значення або фактич­но зникли. Різко зменшилася присутність на Україні та­кої етнічної спільності як поляки. Врегульовуючи тери­торіальне питання з Польщею в повоєнний період (1945— 1947 рр.), радянські власті дозволили переселитися у Польшу з Галичини та Волині близько 800 тис. поляків, а також українців та євреїв, які визнали себе поляками. Натомість у Радянський Союз добровільно чи під при­мусом («операція «Вісла») іммігрувало понад 500 тис. чол.

До 1939 р. в Україні проживало близько 350 тис. нім­ців, переважно нащадків колоністів XVIII ст. Майже всі вони були депортовані в 1941 р. в Середню Азію.

В травні 1944 р. Сталін, який вважав, що кримські та­тари активно співпрацювали з німцями, віддав наказ провести масове виселення їх з Криму. З 200 тис. татар, брутально викинутих з їх осель і як скотина за одну до­бу вивезених з Криму, «подорож» до Середньої Азії ви­тримали лише близько половини. Кримська АРСР в 1945 р. Була перетворена в Кримську область.

В 1944—1945 рр. з Криму були також депортовані греки, болгари, вірмени, що впродовж століть і тисячо­літь проживали на терені українських земель.

Така ж доля за т.зв. „колабораціонізм” настигла до к. 40-х років і чеченців, кал­миків, карачаївців, балкарців, турок-месхетинців та ін­ші народи СРСР.

Трагічною була й доля українських євреїв. Репре­сіям з боку Радянського уряду та депортаціям вони не піддавалися, та внаслідок нацистської політики в роки війни, а також масових евакуацій та обмінів населення з 2,7 млн. євреїв, що мешкали в Україні в 30-х роках, на поч. 50-х залишилося лише 800 тис.

На місце виселених і депортованих народів на укра­їнські землі заселялися в основному росіяни. Якщо в 20-х роках їх проживало в Україні 2,6 млн. чол., в 1939 р.— 4 млн., то в 1959 р.— вже 7 млн.

Наслідки депортацій 40-х років надто відчутні в Ук­раїні сьогодні. Молода Українська держава зіткнулася не лише з необхідністю величезних фінансовий витрат, пов'язаних з облаштуванням кримських татар, німців та інших народів, що повертаються на Украї­ну, а й з необхідністю врегулювання правового статусу осіб, що повертаються, їх адаптацією до суспільного життя на теренах України.

З а п и т а н н я:

1. Чому Центр тримав під пильним наглядом політичні проце­си, які відбувалися в Україні?

2. Якими ознаками характеризувалося суспільно-політичне жит­тя України к. 40-х років?

4. Якими адміністративно-командними методами здійснювалося керівництво розвитком культурних процесів в Україні?

5. Яку «спадщину» для сучасної незалежної України залишило таке явище як депортації населення в др. пол. 40-х років?

ПРОБЛЕМИ ВІДБУДОВИ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА.

ДЕФОРМАЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ

АКЦІЙ ТОТАЛІТАРНОЇ ДЕРЖАВИ.

Ключові терміни та поняття

• відбудова

• п’ятирічка

• голодомор

• біполярна система

• хлібозаготівлі

• соціальна спрямованість реформ

• грошова реформа

• карткова система

Наслідки війни. 13 вересня 1945 р. Надзвичайна державна комісія повідомила про матеріальні збитки від війни. Цифра була фантастична: 2 трлн. 569 млрд. крб. (прямі збитки, а також втрати від припинення промис­лового й сільськогосподарського виробництва). Було втрачено ЗО % національного доходу СРСР, загинуло близько ЗО млн. населення.

Смертоносна хвиля воєнних дій протягом 1941— 1944 рр. прокотилася двічі по Україні. Тут загинуло 3,9 млн. мирних жителів, 2,2 млн. силоміць вивезено до Ні­меччини. В роки війни з життя пішов кожний 6-й мешка­нець України. 10 млн. чол. втратили притулок. На руї­ни було перетворено 714 міст і селищ, 28 тис. сіл (понад 250 з них зазнали долі Хатині), понад 16 тис. промислових підприємств, понад ЗО тис. колгоспів, рад­госпів, МТС. 35 тис. шкіл, технікумів, вузів, 18 тис. лі­кувальних установ, майже 20 тис. бібліотек. Безпосеред­ні збитки, завдані народному господарству країни, ста­новили 285 млрд. крб., це в п'ять разів більше, ніж про­тягом трьох довоєнних п'ятирічок було витрачено на нове народногосподарське будівництво. Загальна сума витрат, яких зазнало населення України та її господарство в роки війни, становило майже 1,5 трлн. крб. Якщо додати до цього, що в післявоєнні роки не було поверну­то (реевакуйовано) в Україну, бо вважалося недоціль­ним це робити, практично жодного промислового підприємства, то стане зрозуміло, що відновлення промисловості довелося фактично починати з нуля.

Результати відбудови народного господарства носили суперечливий характер. З одного боку, промисловість України ціною фізичних та моральних зусиль всього радянського народу була відбудована вже в перші післявоєнні роки. Протягом 1946—1950 рр. обсяг вало­вої продукції промисловості республіки збільшився в 4,4 рази й перевищив рівень 1940 р. на 15 %. До ладу стали 130 шахт в Донецькому басейні; Було відбудовано біля третини промислового потенціалу України. Відбувалися процеси індустріалізації в економічно відсталих районах Західної України.

З іншого боку, за Україною залишалася роль палив­но-енергетичної бази; у відроджувані і нові виробницт­ва закладалися старі технології; відновлення економіки здійснювалося переважно на екстенсивній основі; май­же не бралися до уваги екологічні аспекти тощо.

Голод 1946—1947 рр. Повоєнне сільське господарст­во знаходилося у важкому стані. Не вистачало не лише тракторів, комбайнів, автомашин, а й простих сільсько­господарських знарядь праці, тяглової сили. В плуг впрягали корів, а іноді й самих жінок-колгоспниць. А згідно партійних постанов посівні площі необхідно було розширювати.

Урожайність зернових культур в колгоспах знизилася в 1946 р. до 3,8 ц з га. В деяких областях колгоспники на свої трудодні отримали по 50—100 гр. зерна, мізер про­дуктів, а чимало з них взагалі нічого не отримали. По­чався масовий виїзд селян у місто (навіть без наявнос­ті паспортів).

Продовольчі труднощі наростали з кожним днем, а «основний закон» — будь-що виконати обов'язковий план хлібозаготівель — ніхто й не думав скасовувати, навпаки, партійні органи закликали вести нещадну бо­ротьбу з «саботажниками». Частина «виметеного під мітлу» у селян хліба йшла як «допомога» до країн «на­родної демократії»—Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини. «Радянський Союз врятував нас від голоду»,— зазначав президент Чехословаччини К. Готвальлд. А голод в Україні вже стукав «у вікно».

Він був викликаний воєнним розоренням села, сталінською, справді феодальною системою організації та керівництва сільським господарством та жорстокою посухою, якої Україна не знала понад 50 років. Найбільше постраждали від голоду Харківська, Дніпропетровська, Запорізька, Вінницька, Одеська, Херсонська, Миколаївська, Чернівецька області та сусідня Молдавська рес­публіка.

За офіційними, далеко неповними даними, загальна кількість голодуючих досягла 2,7 млн. чол. Дуже різко зросла дитяча смертність. Своєї апогеї голод досяг в березні і тривав аж до серпня 1947 р. Місцеві органи влади іноді насмілювалися допомагати голодуючим, звільняючи від хлібозаготівель безнадійні колгоспи. Однак партійні і державні верхи жорстоко переслідували «м'якотілих».

Становище більш-менш нормалізувалося в жовтні місяці, коли Хрущов і Каганович відрапортували Сталі­ну про «дострокове» виконання хлібозаготівель. Через дев'ять місяців перебування в Києві, завершивши свою «місію» по «вибиванню хліба» (грудень 1947 р.), Кага­нович повернувся у Москву.

В 1948 р. з нагоди 30-річчя УРСР, а точніше за «перемогу» на хлібному фронті, Каганович і Хрущов отримали по ордену Леніна.

Життєвий рівень народу та деформація соціальної І спрямованості реформ тоталітарної держави. В спусто­шених містах і селах не вистачало буквально всього. Карткова система, введена в повоєнні роки, не забезпе­чувала нормального харчування. Реальна заробітна плата була нижчою від довоєнної в два рази.

В 1947 р. була здійснена грошова реформа, внаслі­док якої населення втратило свої заощадження. Відмі­на карткової системи ( в грудні 1947 р.), поступове зниження цін пропагувалося як турбота «батька народів» про трудящих. Однак, зниження цін в містах відбувалося за рахунок пограбування селянства, яке складало 2/3 населення України. Рівень же життя селян, їх реальні доходи неухильно падали.

Соціальна політика уряду була досить суперечливою. Заходи по покращанню матеріального становища «врівноважувалися» іншими, які являли собою наступ на соціальні інтереси народу. Напр., примусове введення державних позик, високий податок на бездітність, податок на кожне дерево в садку селянина, відміна виплат фрон­товикам за бойові заслуги тощо.

Найважливіший висновок з подій 1946—1947 рр. по­лягає в тому, що коли б не поспішне форсування продовольчих та інших ресурсів для забезпечення скасування карткової системи, реформ грошей та цін, голоду можна було б уникнути, а відповідні реформи провести роком пізніше. Саме в цьому проявилася деформація соціаль­ної спрямованості тоталітарної держави.

З а п и т а н н я:

1. Якими були наслідки війни для українського народу?

2. Чому відбудова народного господарства в Україні носила суперечливий характер?

3. В чому проявлявся фізичний і моральний терор в Україні з обранням Л. Кагановича на посаду Першого секретаря ЦК КП(б)У?

4. Які причини і наслідки голоду на Україні Ви можете на­звати?

5. В чому проявилася деформація соціальної спрямованості низки соціально-економічних заходів щодо покращання матеріаль­ного становища населення?

РАДЯНІЗАЦІЯ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНИ В 40-х—50-х РОКАХ

ТРАГЕДІЯ УГКЦ В КОНТЕКСТІ ОЦІНОК

ЛЬВІВСЬКОГО СОБОРУ

Ключові терміни та поняття

• радянізація

• індустріалізація

• колективізація

• ОУН-УПА

• Репресії

• НКВД

• ГУЛАГ

• УГКЦ

• єпархія

• РПЦ

Причини, що ускладнювали процес відбудови у захід­ноукраїнському регіоні. Процес відбудови у возз'єдна­них районах УРСР проходив за умов інтенсивної радянізації всіх сторін суспільного життя. Внутрішня обста­новка в регіоні була набагато складнішою, ніж свого ча­су на сході республіки. Це було зумовлено рядом при­чин:

— значними руйнаціями, завданими фашистською агресією;

— слабкістю економічного потенціалу регіону;

— особливостями менталітету західних українців, які досить неоднозначне сприймали соціалістичні пере­творення, що йшли паралельно процесу відбудови;

— пасивним та активним опором нововведенням з боку значної частини місцевого населення тощо.

Суть перетворень в західних областях УРСР. 7 трав­ня 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли ухвалу «Про заходи по відбудові і дальшому розвитку госпо­дарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р.». Вже цим документом було взято курс на апро­бовану в попередні роки тріаду «індустріалізація-колек­тивізація-культурна революція», щоб уніфікувати жит­тя західноукраїнського регіону з іншими. Ця «тріада» разом з швидким утвердженням органів диктатури пролетаріату в своїй сукупності покликані були створити умови для остаточної інкорпорації західноукраїнського регіону в СРСР.

Для забезпечення радянізації цього регіону актив по залучалися кадри з інших районів Радянського Сою­зу, переважно зі Східної України: партійно-комсомоль­ські, держапарату, держбезпеки, правоохоронні органи, культури й освіти тощо. Вони направлялися сюди на постійну роботу. Питаннями «допомоги» західним об­ластям займався спеціальний відділ ЦК КП(б)У, ство­рений в 1945 р.

Суперечливий характер змін, що відбувалися в про­цесі радянізації на території Західної України. Ці про­цеси були далеко неоднозначними, вони були по суті поглиненням Західної України.

Зразу було взято курс на реконструкцію і розвиток традиційних для Західної України галузей (нафтовидо­бувна, газова та ін.), а також створення нових (маши­нобудівна, приладобудівна, металообробна та ін.).

Процес індустріалізації на цих землях мав свої осо­бливості:

— централізована система управління дозволяла перекачувати в Західну Україну значні матеріальні й людські ресурси: за 1946—1950 рр. тільки підприємства Львова отримали від тодішніх республік СРСР 9 тис. комплектів різного устаткування; за перші 5 повоєн­них років чисельність робітників у промисловості цього регіону зросла із 138 тис. до 284 тис.;

— темпи промислового розвитку тут були значно ви­щі, ніж у східних регіонах;

— відбулися суттєві зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей: лісова сировина, що виво­зилася раніше за кордон, тепер стала базою для розвитку місцевих — деревообробної, паперової, хімічної промисловості; з'явилися нові галузі: крім названих вище — взуттєва й трикотажна — у Прикарпатті, рибоперероб­на — в Ізмаїльській обл.;

— в цьому регіоні були відкриті значні родовища ко­рисних копалин: нафтове родовище на Станіславщині (м. Долина); газові родовища в Дрогобицькій області; в 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава— Київ, а в 1951 р. західноукраїнський газ почала от­римувати Москва; відкритий Львівсько-Волинський ка­м'яновугільний басейн з промисловими запасами вугіл­ля більш як на 1,6 млрд. тон; Роздольське родовище сір­ки на Дрогобиччині.

Однак, ця форсована індустріалізація супроводжувалася рядом негативних факторів: диспропорційним розвитком індустрії, відставанням легкої та харчової промисловості, що відбивалося на соціальному станови­щі населення; домінуванням кількісних показників перед якісними; ключові пости в цих сферах промисловості наймали приїзжі кадри, місцеві мешканці обіймали лише ІЗ % посад.

З приходом на західноукраїнські землі радянських військ відновилася розпочата ще в 1939—1941 рр. ко­лективізація сільського господарства. Цей процес здійс­нювався знайомими вже по Східній Україні форсовано-примусовими методами. Так, якщо в 1945 р. тут було десь 150 колгоспів, то в 1950 р.— понад 7 тис., що об'єд­нували 95 % селянських господарств. На поч. 50-х ро­ків колективізація завершилася, її супроводжували ряд негативних факторів:

— вона була здійснена без враху­вання місцевої специфіки, політичної ситуації в регіоні, менталітету західних українців;

— значними методами її здійснення стали не пе­реконання, а порушення законності, тиск, терор;

— ситуація ускладнювалася тим, що процесу колек­тивізації криваво протидіяли УПА і підпілля ОУН. У свою чергу, це стимулювало ще більшу каральну ак­тивність комуністичної системи, зокрема масове виселен­ня т. зв. «куркулів» та їх сімей. В період з 1945 по 1950 рр. за приналежність до куркульства, невизнання офіційної політики радянської влади, за підтримку ОУН—УПА та ін. до Сибіру було вислано понад 300 тис. українців.

Розвиток освіти. Економічна модернізація вимагала значної кількості кваліфікованих робітників, тому ве­лика увага приділялася розвиткові освіти. В регіоні про­водилася величезна робота по боротьбі з неписьменністю. В 1939 р. тут працювало лише 135 українських шкіл, 70 % населення було неписьменним, а серед студентів вузів українці становили лише 3 %. В період «радянізації» була розширена мережа початкової, середньої та вищої освіти. Лише в сільські школи західних областей в 1944—1950 рр. було направлено з інших регіонів Со­юзу 44 тис. вчителів. На поч. 50-х років тут працювало 60 тис. вчителів, що майже в 6 разів більше, ніж до війни. В регіоні працювало 25 вузів, що в 1,5 рази більше, ніж в 1940 р. Однак зростання освітнього рівня суп­роводжувався посиленою русифікацією—в 1953 р. нав­чання у всіх вузах Західної України проводилося росій­ською мовою. Так, у Львівському університеті з 295 ви­кладачів українською мовою читали лише 49.

Ліквідація греко-католицької церкви. Щоб остаточ­но зламати опір нововведенням з боку західноукраїнсь­кого населення, Радянська влада повела активну бо­ротьбу проти греко-католицької церкви, яка була одним з ключових чинників суспільно-політичного життя в цьо­му регіоні. Щоб уявити масштаби цієї репресивної ак­ції з боку радянської влади, слід наголосити, що до встановлення влади більшовиків в. Західній Україні УГКЦ складалася з 3040 парафій, 4440 церков, Духов­ної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монасти­рів, видавала 3 тижневі часописи і 6 місячних. Церкву очолював митрополит А. Шептицький (з 1901 до 1944р.), якому підлягали 10 єпископів, 2950 священників, сотні ієромонахів, ченців, семінаристів тощо. УГКЦ була на­ціональною церквою. Після смерті А. Шептицького УГКЦ очолив митрополит Й. Сліпий. Невдовзі розгор­нулася велика пропагандистська робота щодо дискре­дитації УГКЦ, як «слуги Ватикану», «ворога народу», знаряддя «українського буржуазного націоналізму». Не­вдовзі почалися арешти: у короткий термін було ув'яз­нено митрополита Й. Сліпого, майже усіх єпископів, лік­відовано церковні освітні установи, розгромлено митро­полію та єпархіальні управління, проведено арешти се­ред монахів і монашок та духовенства — всього понад 2 тис. чол.

При сприянні НКВС була створена «ініціативна гру­па», до складу якої увійшли відомі релігійні діячі Г. Костельник, М. Мельник та ін., і яка агітувала за розрив унії з Римом і виправдовувала репресивні акції проти УГКЦ. 8—10 березня 1946 р. відбувся контрольований НКДБ Львівський собор — з'їзд представників УГКЦ, на якому було винесено вердикт про ліквідацію Брест­ської унії 1596 р. і повний розрив з Ватиканом, про воз­з'єднання галицької церкви з руською православною.

Г. Костельник, який виконав «головну роль» у цьому спектаклі, перестав цікавити комуністичних можновлад­ців, а коли його почало гризти сумління, він став небез­печним. 20 вересня 1948 р. при нез'ясованих обставинах його було вбито.

Майже за таким же сценарієм розгорталися події в Закарпатті. До липня 1947 р. від української єпархії тут відібрали 73 церкви, до Сибіру було вислано 15 священ­ників, 3-х убили, а 36 втекло. Було закрито всі греко-католицькі церкви у Мукачівській єпархії, засуджено 50 священників на 25 років каторги. В серпні 1949 р. Мос­ковський патріархат урочисто проголосив про «добровільне возз'єднання» мукачівської єпархії з російською православною церквою.

Ці акти не мали нічого спільного з настроями вірую­чих і були проведені всупереч волі переважної більшості західняків. Це посилювало незадоволення населення но­вою владою.

Таким чином, на тлі сталінських деформацій меркло все те добре, що дійсно робилося радянською владою для західноукраїнського регіону.

З а п и т а н н я:

1. Коли було заключено Чехословацький договір у Москві, за яким Радянській Україні поверталася Закарпатська Україна?

2. Що Ви знаєте про договір між СРСР і Польщею про кор­дон уздовж Бугу і на схід від Сяну?

3. Які перетворення на терені Західної України відбувалися в другій половині 40-х років?

4. Коли Собор Греко-католицької церкви у Львові скасував унію 1596 року, повністю розірвав стосунки з Ватиканом і підпорядкував УГКЦ Російській православній церкві?

ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛА” ТА ЇЇ НАСЛІДКИ.

РУХ ОПОРУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40-х — 50-і РОКИ

ОУН — УПА.

Звільнення України від нацистських окупантів не при­несли довгожданого умиротворення її народу. Це тіль­ки здавалося, що війна вийшла за межі України. Насправді ж вона не полишала цю багатостраждальну землю. Наступаюча армія зіткнулася з Українською Пов­станською Армією. І хоча радянські війська несли на своїх прапорах гасла свободи й соціалізму, справедли­вості й інтернаціоналізму, проте в уяві широких версти населення західноукраїнського регіону при наближенні «совітів» виникали набагато реалістичніші картини його «радянізації» в недалекому передвоєнному минулому: насильницька колективізація, масові репресії, депорта­ції, розпалювання «класової боротьби». Все це стало соціальною основою руху опору. Головну роль в ньому, як і раніше, відігравала ОУН-УПА.

Курс ОУН-УПА на масовий опір населення радян­ській владі. Українська повстанська армія, виконуючи настанови центрального проводу ОУН(Б), цілковито зосередилася на збройній протидії Червоній Армії та ра­дянським партизанам. Очолював повстанців Роман Шухевич. Великі формування УПА розпадалися з тактич­них міркувань на велику кількість дрібних, які проводи­ли десятки тисяч бойових операцій. На цих землях роз­горнулася справжня партизанська війна. Структури ОУН (станичні, кущові, районні, окружні, обласні й кра­йові проводи) нелегально діяли в багатьох селах й міс­тах, тобто фактично існувало двовладдя (ради й підпіл­ля оунівське). В ході диверсій і теракцій, які проводили загони ОУН-УПА, крім радянських партизанів гинули місцеві жителі і працівники правоохоронних органів.

Потрібно відзначити, що після закінчення війни в Європі ситуація в Західній Україні змінилася не на ко­ристь ОУН-УПА. Опираючись на мережу гарнізонів При- карпатського воєнного округу, потужна і злагоджена машина беріївських каральних органів перекинула сюди додаткові підрозділи МВС-МДБ і почала широкомасштабні акції, спрямовані на знищення УПА. Дії проти ОУН-УПА безпідставно поширювалися на значну частину західноукраїнського населення. На репресії НКВС, намагаючись не допустити відновлення Радян­ської влади. СБ бандерівців відповіло терором проти партійного й державного апарату, проти всіх «зрадників» України. В умовах воєнної переваги каральних радян­ських військ та зростаючої недовіри населення в можли­вість добитися незалежної України повстанський рух поступово йшов на спад.

Операція «Вісла». УПА вела воєнні дії не лише на радянській території, а й в українських землях, що знаходилися в складі Польщі. В ході безуспішних спроб витіснити повстанців польські війська несли великі втрати. В березні 1947 р. один із загонів УПА вбив заступника міністра оборони генерала Сверчевського. Розлючений цією подією, польський уряд вирішив «ліквідувати українську проблему».

В квітні 1947 р. була проведена операція «Вісла». 30 тис. польських солдат при підтримці радянських та чеських військових частин в жорстоких боях розгроми­ли загони УПА. Небагатьом вдалося перейти на радян­ський бік чи через Чехословаччину добратися до захід­них зон окупації Німеччини.

«Вирішення української проблеми» супроводжувало­ся масовим переселенням поляків з України та українців з Польщі. В 1944—1946 рр. з Галичини й Волині виїха­ло майже мільйон поляків, а в Радянську Україну пере­селилося біля 520 тис. чоловік.

23 квітня 1947 р. політбюро ПОРП ухвалило рішен­ня про створення спеціального концтабору для «підозрі­лих українців» у Явожно поблизу Кракова. З 1947 по 1949 р. в ньому побувало близько 4 тис. в'язнів-україн­ців (в тому числі жінок, дітей, людей похилого віку}, близько 200 чоловік загинуло. Акція, яка теж носила назву «Вісла» (квітень—серпень 1947 р.) допомогла польським комуністам завоювати симпатії шовіністич­них сил, стала заключною фазою політики етнічної ан­тиукраїнської «чистки» південно-східної Польщі від автохтонного українського населення.

Довготривала й виснажлива боротьба Радянської влади проти ОУН-УПА. Криваве протистояння продов­жувалося п'ять років (1947—1952). Повстанська армія перейшла практично на підпільне існування. Дрібні, доб­ре згуртовані і озброєні підпільні «боївки» (по 10— 15 чол.) контролювали територію площею до 150 тис. км. Вони вчинили 14,5 тис. диверсій і теракцій, в яких заги­нуло не менше як ЗО тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців та місцевих жителів.

Ліквідація опору ОУН-УПА з боку радянської влади була теж жорстокою: блокада й прочісування величез­них територій, арешти і депортації, що весь час зроста­ли, розстріли й провокації, коли спецзагони держбезпе­ки, замасковані під УПА, чинили свавілля — все пуска­лося в хід. У 1944—1953 рр. тут було заарештовано май­же 104 тис. «бандитів, учасників ОУН, а також бандпосібного елемента», виселено 66 тис. сімей (203662 чол.).

Фінал цієї історичної драми був визначений. Надії керівництва ОУН і УПА на радянсько-американський конфлікт, який дозволив би відродити державність Ук­раїни, не справдилися. Не допомогли і встановленні кон­такти із спецслужбами США і Великобританії. Все біль­ше відчувалася нестача зброї та харчів, бракувало ско-ординованості дій. Зменшувалася можливість впливу на місцеві мережі ОУН після їх чергового розгрому. Дехто з учасників руху піддався закликам уряду УРСР з'яви­тися з повинною. Вже починаючи з 1947 р. національно-визвольний рух йде на спад, розпускаються деякі заго­ни. А після того, як в березні 1950 року оточений з неве­ликою групою соратників загоном МВС-МДБ загинув головнокомандуючий УПА Роман Шухевич (псевдонім Тарас Чупринка), повстанська армія остаточно втрачає боєздатність, хоча окремі боївки протрималися ще до сер. 50-х років.

Головною причиною поразки національного антирадянського Опору була втрата населенням, що підтриму­вало його, віри в можливість реалізації ідеї «самостій­ної України», змореність від кровопролитної братовбив­чої війни. Все це підірвало соціальну базу та опору на­ціоналістів. Чималу роль в цьому відіграв й той факт, що комуністичний режим проводив перманентну антина­ціональну агітацію та ефективно здійснював соціально-економічні зміни за випробуваною в Східній Україні моделлю.

З а п и т а н н я:

1. Що було соціальною основою руху Опору?

2. Яким чином органи НКВС намагалися позбавити УПА під­тримки населення західноукраїнського регіону?

3. Що Ви знаєте про «операцію Вісла»?

4. Чому курс ОУН-УПА на масовий опір населення радянській владі дорого обійшовся західноукраїнській людності?

5. Яким був фінал руху Опору на західноукраїнських землях і в чому полягають причини його поразки?

ПЕРІОД ХРУЩОВСЬКОЇ «ВІДЛИГИ»

(1953—1964 рр.)

СПРОБИ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНО-

ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ

В ДР. ПОЛ. 50-х—НА ПОЧ. 60-х рр.

Ключові терміни та поняття

• три „К”

• КПРС

• лібералізація

• „відлига”

• культ особи

• „трійки”

• реабілітація

• реформа шкільництва

• релігія

• атеїзм

• реформи Хрущова

Смерть Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий антинародний метод правління за допомогою терору та примусу не можна було застосову­вати протягом необмеженого часу. До змін прагнула на­віть радянська верхівка. Першою, хоча і тимчасовою оз­накою змін до середини 50-х років стало «колективне керівництво», що замінило одноосібне «правління» Й. Сталіна, Відбувалася гостра незрима політична бо­ротьба за першість в комітеті управління: спочатку зда­валося, що гору візьме шеф МДБ Лаврентій Берія; по­тім деякий час на передньому плані тримався Георгій Маленков; остаточно ж переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар'єра була тісно пов'язана з Україною (др. пол. 30-х років, др. пол. 40-х років). І хоча в 1949 р. він переїхав до Москви, стосунки з українською компар­тією не поривав. Тому вона стала першою республікан­ською організацією, яка підтримала його в боротьбі за владу й залишалася для нього своєрідною опорою.

Хрущов Україні віддавав теж свою надзвичайну ува­гу в допомозі становлення політичних структур постсталінського періоду. Через кілька місяців після смерті Сталіна за звинуваченням у русифікації вищої освіти на Західній Україні та дискримінації місцевих кадрів було усунуто з посади першого секретаря КПУ Леоніда Мель­никова, а на його місце обрано Олексу Кириченка, пер­шого українця в цій ролі (з цього часу першими секре­тарями КПУ будуть тільки українці). Високі пости от­римали також українці: уряд республіки очолив Дем'ян Коротченко, Раду Міністрів — Никифор Кальченко. Правління «трьох К» підсилювалося іншими призначен­нями, які імпонували українцям: урядові посади діста­ли критикований свого часу Олександр Корнійчук, син славетного українського прозаїка Семен Стефаник.

За короткий час українські комуністи швидко діста­лися союзного рівня: військові Родіон Малиновський, Андрій Гречко та Кирило Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, а два перших були також міністрами оборони; Володимир Семичасний обі­йняв пост голови союзного КДБ; чотири українці — О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський та П. Ше­лест увійшли в одинадцятку Політбюро ЦК КПРС — найвищого органу влади в СРСР. Головною причиною їхнього піднесення було не те, що вони українці, а їхні тісні зв'язки з М. С.Хрущовим.