Етапи здійснення індустріалізації:

1) 1926 р,— жовтень 1928 рр.— початок індустріаліза­ції, підготовка форсованої індустріалізації з метою пе­ретворити країну в таку, яка виробляє сама машини й устаткування, а не ввозить їх з-за кордону; — різко зро­стають капіталовкладення (в 3—4 рази в порівнянні з 1924—1925 рр.); починається реконструкція старих ви­робничих фондів; будівництво нових, в основному неве­ликих й середніх підприємств; закладка нових електро­станцій, включаючи Дніпрогес.

2) Жовтень 1928—1932 рр.—перша п'ятирічка, що характеризувалася форсованим розвитком важкої інду­стрії. Успіхи першого року п'ятирічки, що проходив ще під впливом непу, а також на фоні жорсткої кризи еко­номіки, що охопив увесь капіталістичний світ в 1929 р., створювали ілюзію можливості швидко вирватися з еко­номічної відсталості і перейти в розряд розвинутих дер­жав. Тому 1929 рік став переломним в переході до фор­сованої індустріалізації. Під натиском Сталіна ЦК при­йняв не «відправний» (18 % в рік темп розвитку), а «оптимальний» (20—22 %) варіант розвитку п'ятирічки в галузі промисловості. А на перший і другий рік 1-ї п'ятирічки були поставлені взагалі нереальні завдання — відповідно 32 і 45 відсотків приросту промисловості.

В ході 1-ї п'ятирічки на Україні було створено: сіль­ськогосподарське машинобудування (ХТЗ почав випус­кати перші трактори; Харківський з-д «Серп і молот» — складні молотилки; запорізький з-д «Комунар» — зерно­ві комбайни тощо); розширена й оновлена металургійна база (побудовані з-ди «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», реконструйовані металургійні з-ди в Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Макіївці тощо); енергетична база (Дніпрогес й десятки менш потужних ГЕС); ліквідовано безробіття.

Як наслідок: для збільшення потреб індустрії стало не вистачати коштів, для чого було згорнуто неп й проведена форсована колективізація, яка була покли­кана дати додатковий хліб, а значить і валюту. Була встановлена жорстка централізація управління еконо­мікою: заміна ринку директивним плановим розподілом ресурсів й товарів; зарплата перестала бути відрядною й назначалася «зверху»; всім госпрозрахунковим тре­стам встановлювалися жорсткі плани й заборонялася ініціатива збуту товарів; вводилася карткова система (1928-1935 рр.).

3) 1933—1937 рр.—друга п'ятирічка: щорічний при­ріст промислової продукції передбачався в розмірі 16,5 %. Новобудови: металургійні заводи в Запоріжжі, Маріуполі, Кривому Розі, Новокраматорський машино­будівний, Харківський трубопрокатний та ін. Досить швидко розвивається легка і харчова промисловість. Хоча виконання п'ятирічного плану було декларовано до 1 квітня 1937 р., насправді ж рівень виконання плану не перевершував 70—77 %.

4) 1938—1941 рр.—третя п'ятирічка: спад виробни­цтва, викликаний репресіями міністрів, директорів, інженерів тощо; страхом проявити ініціативу; відсутніс­тю матеріальної зацікавленості; збільшення асигнуван­ня на оборону (наближалася війна). При цьому тем­пи розвитку промисловості не відставали від запланова­них, що досягалося надзвичайними методами: виплати по соціальному страхуванню ставилися в залежність від ставлення до праці; відбувся перехід на 7-денний робо­чий тиждень; порушення трудової дисципліни прирівню­валося до кримінального злочину. Замість матеріального стимулювання відбувався впродовж усіх 30-х років перехід до морального: найважливішим засобом підвищен­ня продуктивності праці вважалося соціалістичне зма­гання. Найвідоміший трудовий почин ще в роки ІІ-Ї п'я­тирічки пов'язаний з ім'ям О. Стаханова.

Наслідки індустріалізації та її значення. Позитивні: країна з аграрної перетворилася в індуст­ріальну, частково незалежну від Заходу (перестали ім­портувати трактори, турбіни, екскаватори, паровози то­що); промисловий потенціал України в 1940р. перевищу­вав рівень 1913 р. в 7 разів; зміцнилася обороноздатність країни; відбулися структурні зміни в промисловості — більшість складала вже не легка, а важка промисло­вість; ліквідовано безробіття.

Негативні: в ході індустріалізації остаточно утверди­лася адміністративно-командна модель економіки; з індуастріалізацією повёязаний початок масових репресій (вишуккування „шкідників”, „ворогів народу”, з вини яких траплялися „зриви” і „прориви” в розвитку індустрії); Першою політичною справою стала т.зв. „Шахтинська справа” 1928 р. над інжинерними кадрами шахт Донбасу; інду­стріалізація здійснювалася за рахунок сільського гос­подарства й виробництва предметів вжитку (легка промисловість); українська промисловість все більше «прив'язу­валася» до потреб центру; жертвою промислового стриб­ка стала соціальна сфера: життєвий рівень різко впав, люди жили в бараках в швидкозростаючих містах, на багатомільйонне населення сіл України приходилося всього 1300 лікарів; згортання непу привело до відсут­ності конкуренції й матеріальної зацікавленості, а це, в свою чергу, до сповільнення темпів розвитку самої про­мисловості.

З а п и т а н н я:

1. Що таке індустріалізація? Якими були її причини та передумо­ви в СРСР?

2. В чому полягали труднощі й особливості індустріалізації?

3. Яка роль належала Україні в здійсненні індустріалізації впро­довж усіх її етапів? Скільки і які це були етапи?

4. Назвіть найважливіші новобудови України в роки перших п׳ятирічок?

5. Сформулюйте позитивні й негативні наслідки індустріалізації.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ І РОЗСЕЛЯНЮВАННЯ УКРАЇНИ

Ключові терміни та поняття

• кооперування

• колективізація

• колгоспи

• куркульство

• розселянювання України

• політика ліквідації куркульства як класу

• правий ухил в ВКП(б)

• машинно-тракторні станції

Місце аграрного сектора в сталінській моделі побу­дови соціалізму. Домінуючою ланкою в цій моделі були не перетворення в с/г в інтересах селянина, а форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора заключалася фактично в «обслуговуванні» процесу індустріалізації: дати необхідну кількість хліба для експорту (в замін на техніку з-за кордону) та для прохарчування зростаючих промислових міст і армії, а також забезпечити промис­ловість необхідною кількістю робочих рук і технічної си­ровини. Звідси і доля радянського сільського господар­ства: нести на собі тягар «великого стрибка» в індуст­рії.

Провести перекачку коштів із села в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільськогосподарську продукцію не вдалося: селяни просто відмовилися продавати свій товар за цінами, котрі становили 1/8 ринкових. На поч. 1928 р. вибухнула «криза хлібозаготівель», що потягну­ла за собою вживання з боку держави надзвичайних за­ходів. Сталін та його оточення дедалі більше підходили до думки, що потреби індустріалізації простіше і гарантовніше можна задовольнити, спираючись не на 25— ЗО млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200—300 тис. колгоспів. А на Україні, напр., на осінь 1928 р. було колективізовано менше 4 % селянського землекористування — це була надзвичайно слабка опо­ра для здійснення грандіозних планів індустріалізації.

Початок кардинальних змін в сільському господарстві. В 1929 р. на лис­топадовому пленумі ЦК ВКП(б) було проголошено гас­ло суцільної колективізації. Керівництво України фак­тично підтримало Сталіна, Молотова, Кагановича в спра­ві форсування колективізації. І хоча першим п'ятиріч­ним планом передбачалося колективізувати по СРСР всього 18—20 %, а по Україні—ЗО % селянських гос­подарств, пленум взяв курс на прискорену колективіза­цію. А 1-й секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, що виступив на підтримку цього курсу, закликав селян України по­казати приклад: замість осені 1931 року, як намічалося постановою ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву», за­вершити колективізацію вже восени 1930 року.

Здійснення колективізації. Цей процес можна поді­лити на декілька етапів: 1) 1929—1930 рр.—всеохоплююча, прискорена, суцільна колективізація, яка перетво­рилася на комунізацію, з утворенням господарств мак­симального рівня усуспільнення, «об'єднувалося» в кол­госпи все — крупна рогата худоба, коні, птиця. Ситуація в цей період погіршувалася тим, що місцеві власті про­являли надмірні зусилля до «перевиконання» планів і «випередження» строків. Так в Україні на 20 січня 1930 р. було колективізовано 15,4 %, а на 1 березня—вже 62,8 % господарств. Селянство, в свою чергу, чинило опір: з січня по червень було вчинено 1500 теракцій про­ти представників Радянської влади.

2) серед.-др. пол. 1930 року—наростання напруги в стосунках селян з владою, потік скарг і претензій у цен­тральні установи. Сталін вирішив випустити пару — в «Правді» з'являється його стаття «Запаморочення від успіхів», в якій у перегинах звинувачується місцева влада. ЦК партії приймає постанову «Про боротьбу з ви- кривленнями партлінії в колгоспному русі». Починається масовий вихід селян з

колгоспів. На Україні цей вихід був наймасовішим.

3) 1931—1933 рр.— нова спіраль суцільної колективі­зації відповідно до директивного листа ЦК ВКП(б) «Про колективізацію». Відбувається знову прискорення її темпів: Україна повинна була подвоїти рівень усуспіль­нення. На кінець 1932 р. колективізація в Україні завер­шилася: колгоспи об'єднували майже 70 % селянських господарств, 80 % посівних площ. Складовою частиною колгоспного ладу ставала система МТС, мережа яких на Україні швидко зростала. Наслідком суцільної колекти­візації та «вирішення» питання хлібозаготівель став голод 1932—1933 рр. (про це окреме питання).

4) 1934—1937 рр.—завершальний етап колективіза­ції: затиснутому з усіх боків одноосібнику не залишало­ся нічого іншого, як припинити обстоювати своє право на окреме господарство і йти в колгосп. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісно­му 1937 р., коли в УРСР нараховувалося вже 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1 % селянських дворів і обробляли 99,7 % посівних площ.

Розселянювання України. Важливим елементом ко­лективізації було т. зв. «розкуркулення», «ліквідація як класу» тієї частини селянства, яка чинила основну про­тидію колективізації. Фактично це було розселянювання села. Спочатку по відношенню до заможного селянства проводилася політика обмеження — збільшення подат­ків, обмеження наділів землі, заборона використовувати «робочу силу», купувати машини тощо.

В квітні 1929 р. Сталін визначив нове завдання — перейти від політики обмеження «куркуля» до політики його ліквідації як класу.

Перша хвиля розкуркулювання прокотилася Украї­ною з кінця січня 1930 р. до поч. березня 1930 р. (на ос­нові спец. постанови ЦК ВКП(б). Починаються масові репресії проти заможного селянства й проти всіх небажаючих вступити в колгоспи. Під «розкуркулювання» попало майже 62 тис. господарств.

Друга хвиля розкуркулювання почалася з вересня 1930 р. після листа ЦК ВКП(б) «Про колективізацію». Особливість цього етапу полягала в тому, що під розкур­кулювання попадав середняк. Потоки цього процесу за­лили мільйони людських доль. За роки суцільної колек­тивізації було експропрійовано понад 200 тис. селян­ських господарств (разом з сім'ями це—1,2—1,4 млн. чол.). Величезних масштабів набула депортація «курку­лів» з України: на Північ та в Сибір було вислано 860 тис. чоловік. Там їм з гумором пропонували будувати «свою вільну Україну».

Не кращою була доля тих українських селян, які за­лишилися жити в республіці. В грудні 1932 р. було вве­дено «внутрішній паспорт», що фактично не давав мож­ливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», але й бідним селянам. Це рішен­ня офіційної влади прив'язувало селянина до землі, прак­тично знову його закріпачувало. Воно було трагічним і в умовах голоду 1932—1933 рр.