14 Грудня німці залишили Київ і забрали з собою п. Скоропадського.

Причини падіння уряду П. Скоропадського:— гетьман був тісно пов'язаний з соціальними станами, що праг­нули скасувати революційні завоювання українського народу;

— компрометувала уряд Скоропадського залежність від німців;

— гетьман орієнтувався на деякі офіцерські кадри Росії, окремі посади чиновників належали росіянам, яким чужою була українська ідея;

— соціалістичні партії ЦР відмовилися співпрацюва­ти з П. Скоропадським, свою партійну програму поста­вили вище від інтересів держави;

— великими були намагання Росії використати анти­гетьманський рух на свою користь: 50 млн. крб. було виділено на агітацію проти гетьмана, на підготовку за­гального повстання в Україні;

• російські емігранти, втікаючи від більшовицької кулі, отримували в українських консульствах паспорти і виїздили в Україну, а тут, замість вдячності за притулок зразу «бралися» за відродження «єдиної і неділимої». Організація «Союз відродження Росії» організовувала саботаж, розкидалися листівки, вибухали порохові скла­ди, злітали в повітря будинки й магазини, руйнувалися залізниці, тобто робилося все за формулою: чим довше в Україні буде безпорядок, тим легше буде її прилучити до Росії. Нарешті москвичем Б. Донським було вбито в Україні фельдмаршала Айхгорна, це було намагання більшовиків зірвати українсько-німецький Брестський мир.

Всі ці моменти, пов'язані з причинами падіння уряду П. Скоропадського, надзвичайно повчальні. Особливо сьогодні, коли Україна вчетверте в своїй історії робить спробу розбудови незалежної, самостійної держави.

З а п и т а н н я:

1. В чому суть державного перевороту в Україні, що стався 29 квітня 1918 р.?

2. Коли Росія визнала Україну як самостійну державу?

3. Що проголошувалося в «Грамоті» гетьмана Скоропадського 14 листопада 1918 р.?

4. В якій сфері діяльності урядом П. Скоропадського було досягнуто найбільших успіхів: а) внутрішній(аграрна, робоча, воєнна політика); б) у національно-культурному будівництві; в) в зовнішній сфері?

5. Чим викликані зміни у зовнішній політиці Української дер­жави Павла Скоропадського і до чого вони привели?

ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР

Ключові терміни та поняття

• Директорія

• Трудовий конгрес

• Федеральна грамота

• Акт „злуки”

• „Універсал соборності”

• отаманщина

1. Утворення Директорії. Відновлення УНР. Неза­доволення практично усіх соціальних прошарків гетьман­ським режимом, прорахунки у зовнішній політиці поста­вили П. Скоропадського у стан ізоляції. 14 листопада гетьман пішов на останній відчайдушний крок: призначив новий кабінет міністрів (переважно з російських монар­хістів) і проголосив Федеративну Грамоту, якою погод­жувався на федерацію України з небільшовицькою Ро­сією. Все це прискорило підготовку антигетьманського повстання.

В ніч з 13 на 14 листопада 1919 р. в Києві відбулося таємне засідання українських національних партій, які ще в серпні 1918 р. об'єдналися в УНС (Український на­ціональний союз). Присутні відхилили ідею відновлення УЦР, яка втратила свій авторитет і довіру з боку наро­ду, і утворили Директорію — верховний орган УНР. Ди­ректорію очолив В. Винниченко, С. Петлюра ставав отаманом республіканських військ, залучивши на свій бік частину військ гетьмана. Директорія переїхала до Білої Церкви, куди стікалися тисячі селян під проводом отаманів, і тут почала підготовку до антигетьманського пов­стання. Січові стрільці на чолі з Є. Коновальцем підтри­мали Директорію. Водночас було укладено угоду з нім­цями про нейтралітет. Становище гетьмана стало безна­дійним. 14 грудня 1918 р. гетьман Скоропадський зрікся влади й виїхав з німцями до Німеччини. 17 грудня Ди­ректорія на своєму черговому засіданні оголосила геть­мана зрадником, констатувала, що він знаходиться поза охороною закону, прийняла рішення про конфіскацію йо­го рухомого й нерухомого майна на території УНР.

18 грудня Директорія в супроводі військ урочисто вступила в Київ.

Зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва Директорії, парад повстанських військ—все це поста­вило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення УНР.

26 грудня був створений 1-й уряд Директорії (21 чол.) й проголошено Універсал-заяву. В Заяві Директорія про­голошувала ліквідацію гетьманського режиму й віднов­лення незалежної УНР; права свої вона «передавала» працюючим класам: робітництву, селянству та трудовій інтелігенції, а здійснення великих проголошених завдань доручала Раді Народних Міністрів УНР.

На відміну від помірковано-консервативного гетьман­ського режиму, Директорія ставала радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це й визначило її внутріш­ню і зовнішню політику.

Внутрішня політика Директорії. У сфері державного управління: чиновники гетьманського уряду, частина яких була притягнута до відповідальності, були замінені;

влада передавалася Трудовим Радам селян, робітників та трудової інтелігенції; законодавча влада передавала­ся Трудовому конгресу; поміщики і капіталісти виборчих прав не отримали; причому в «поміщики і капіталісти» зараховувалися адвокати, лікарі, професура, вчителі то­що. Виганяючи гетьманських «чиновників», передаючи владу працюючим класам, Директорія уяви не мала, ким їх замінити.

Всередині самої Директорії існували розходження відносно внутрішньої політики на найближчий час: де­кілька разів помінялася РНМ УНР; мало місце суперни­цтво Петлюри й Винниченка, аж поки останній не зали­шив зовсім Директорію. Під натиском більшовицьких військ уряд декілька разів міняв своє місцезнаходження: спочатку Київ, потім — Вінниця, потім — Кам'янець на Поділлі, а з середини березня 1919 р. подався у напрямі галицько-волинського кордону, через місяць новостворений лівий уряд вже знаходився у Рівному, на Волині.

Реальна влада зосереджувалася у військових струк­турах, а точніше—у виборних отаманів напівпартизанських загонів, з яких практично складалися збройні си­ли УНР. Отамани, як правило, відмовлялися визнавати центральну владу, це привело до того, що отаманщина, як ракова пухлина, руйнувала державний організм УНР.

Курс на радикальні соціально-економічні перетво­рення: робочий контроль, аграрна реформа, обмеження капіталістів, фінансистів тощо—не привів до спокою в суспільстві, не сприяв соціальній стабілізації в дер­жаві. Наміри ліквідувати казенне, монастирське й цер­ковне землеволодіння викликали опозицію як «зліва», так і «справа»: з одного боку, бунтували прихильники ра­дянського устрою (отаман Григор'єв на Херсонщині, Дніпровська дивізія отамана Зеленого в Святошині під Києвом); з іншого боку — Запорізький корпус на Ліво­бережжі карав селян і робітників за прихильність до ра­дянського устрою.

Зупинити руйнівний процес Директорія могла лише деспотичним методом «наведення порядку», але встати на цей шлях вона не відважувалася.

Щоправда, за часів Директорії відбувся акт велико­го історичного значення. В першу річницю проголошен­ня IV Універсалу, (22 січня за н. с.) 1919 р. відбувся Акт «злуки» УНР та ЗУНР. Перед собором Св. Софії, де зіб­ралися представники різних політичних партій, закордон­ні дипломати, величезні маси народу, акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради ЗУНР, голова Галицької делегації Л. Бачинський. Він заявив про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Йому відповів В. Винниченко. В тексті «Універсалу Соборності» говорилося: «Однині на всіх землях України, розділених ві­ками,— буде одна, велика Україна. Мрії, для яких най­кращі сини України жили й вмирали, стали дійсністю». Цей Акт одноголосно прийняв 23 січня Трудовий конгрес, який щойно почав працювати в Києві. На жаль, ідеї єди­ної соборної самостійної України в той історичний пері­од не судилося збутися. Долю ЗУНР вирішила Польща, долю УНР – Росія та українські більшовики.

Зовнішня політика Директорії, як і внутрішня, була далеко не досконалою, їй вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР: Україну визнали Чехословаччина, Угорщина, Нідерланди, Італія, Ватикан, але вона не змогла налагодити стосунків, перш за все, з Радянською Росією. Не зумівши домовитися з більшовиками про виз­нання незалежності УНР, Директорія звернулася до пред­ставників Антанти, війська якої висадилися в південних містах України, з проханням допомогти в боротьбі з більшовиками. Але Антанта не визнавала УНР, а праг­нула до відтворення «єдиної і неділимої» Великої Росії (небільшовицької). УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою могла бути використана для повалення ра­дянської влади.

Все це використала Росія в своїх цілях, вона про­довжувала вести неоголошену війну проти УНР, швид­ко встановлюючи контроль, над Україною, лицемірно за­являючи: «Ніяких регулярних військ в Україні немає, це українці б'ються між собою». З свого, боку Директорія не погодилася на об'єднання з Українським Радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означа­ло самоліквідацію УНР.

Причини падіння Директорії: —відсутність єдиної політичної лінії, безкінечні неузгодженості в самій Ди­ректорії;

— не виваженість внутрішньої і зовнішньої політики, відсутність перспективи державно-національного будівни­цтва;

— відсутність боєздатної дисциплінованої армії, руй­нівна роль отаманщини;

— неукраїнське населення горіло ненавистю до укра­їнської влади, звідси-саботаж, грабежі, вбивства;

• більшості українського населення (особливо се­лянству) були чужими національні інтереси, тобто від­сутня «національна ідея»;

• ставка була зроблена не на сили власного народу, а на чужоземні.

Цей історичний урок надзвичайно повчальний і сьо­годні.

З а п и т а н н я:

1. Коли влада в Україні перейшла до Директорії, хто її очолив та яким був її склад?

2. Чому курс на радикальні соціально-економічні перетворення в УНР, який проголосила Директорія, не сприяв соціальній стабілі­зації в державі?

3. Які прорахунки в зовнішній політиці привели Директорію до втрати контролю над Україною?

4. Коли були встановлені контакти між УНР та ЗУНР? В чому суть ухвали про «злуку» і чому їй не судилося здійснитися в цей іс­торичний період?

5. Сформулюйте причини, які привели до падіння Директорії. Коли це відбулося?

ПРОГОЛОШЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ.

ЇЇ ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Ключові терміни та поняття

• УНРада

• Версальський договір

• ЗУНР

• Держсекретаріат

• ЗоУНР

• Січові стрільці

• УГА

Розпад Австро-Угорщини і утворення ЗУНР. В жовт­ні-листопаді 1918 р. під впливом нищівної поразки у І світовій війні Австро-Угорська імперія почала розпада­тися. Цьому передувало посилення національно-визволь­ного руху пригнічених народів, серед яких були і україн­ці. Вони населяли такі етнічні території: Східну Га­личину (з центром у Львові), Буковину (з центром у Чернівцях) та Закарпаття (з центром у Мукачеві), ба­гато українців проживало в Підляшші та на Холмщині.

Імператор виступив з маніфестом, яким обіцяв феде­ративну перебудову держави. Але українські галицькі лідери (Євген Петрушевич, Кость Левицький та ін.), які давно мріяли про злуку Галичини із Східною Україною, твердо стали на позицію створення власної незалежної держави. 18 жовтня у Львові українські парламентарі галицького й буковинського сеймів, представники полі­тичних партій та церковні ієрархи утворили Українську Національну Раду. УНРада, вищий орган майбутньої держави, задекларувала претензії на Східну Галичину, північно-західну частину Буковини й на Закарпаття. Було заявлено, що ці етнічні українські землі тепер пред­ставляють окрему Українську державу і що всі націо­нальні меншості мають вислати до УНРади делегатів. УНРада заявила, що найближчим часом буде прийнята конституція для нової держави, і що віднині австрійська влада не має права виступати від імені незалежної Ук­раїни. Рішення УНРади були схвалені підтримкою трьох галицьких владик: митрополитів зі Львова, Перемишля й Станіслава, при повній підтримці всього духовенства. Народові це рішення було oоголошено 19 жовтня 1918р. Цей день і вважається початком існування Західної Ук­раїнської Народної Республіки (ЗУНР). Її першим президентом став д-р Євген Петрушевич.

Все це суперечило планам поляків, які вели підготов­ку до утворення польської держави, до складу якої пла­нували включити західноукраїнські землі. Щоб попере­дити це, Національна Рада в ніч на 1 листопада зайняла Львів (своїми збройними силами). Над ратушею було піднято синьо-жовтий національний прапор. За декілька днів УНРада розповсюдила свою владу на всю Східну Галичину.

Тим часом, події в Буковині і на Закарпатті розвива­лися теж під гаслом «права нації на самовизначення». В Буковині внаслідок повстання влада перейшла до Крайового комітету (6 листопада). Але протрималася недовго: вже через 5 днів край окупували румунські вій­ська. Українці Закарпаття після скасування угорського королівства створили в Пряшеві Руську Народну Раду й висунули вимогу національної свободи. Мадяри погоди­лися на існування автономного Руського краю в межах Мадярщини, але русини-українці прагнули повної злуки із ЗУНР. Про це було заявлено на з'їзді у Хусті (21 січ­ня 1919 р.), який просив українське військо прибути до Закарпаття. Було обрано Центральну Національну Ра­ду (100 членів) на чолі з М. Бращайко. Але за Версальським договором Закарпаття відійшло до Чехословаччини на правах автономії.

Розбудова державності ЗУНР, її внутрішня політика. 9 листопада 1918 р. був створений перший Державний Секретаріат Республіки (її уряд), головою (прем'єром) уряду став д-р Кость Левицький. На сесії УНРади 13 листопада був прийнятий тимчасовий закон, який визна­чав назву держави — ЗУНР; її територію — всі етногра­фічні українські землі, що знаходилися під управлінням Австрії; суверенний народ обирає представників до Уста­новчих зборів ЗУНР, а поки що владу здійснюватимуть УНРада та Держсекретаріат. Визначалося, що гербом ЗУНРеспубліки є золотий лев на синьому полі, а дер­жавна печатка має навкруги герба напис: «Західноукраїнська Народна Республіка».

УНРада розуміла складність завдань внутрішньої політики, дбала про порядок в краї. Розуміючи неможливість негайного проведення виборів до Установчих збо­рів, вона 16 листопада видала закон про обов'язки і пра­ва тимчасової адміністрації краю, а також про організа­цію судів і судочинства. Були зроблені кроки до ство­рення жандармерії та Української Галицької Армії (УГА) та негайне переведення легіону Українських Січо­вих Стрільців з Чернівців (Буковина) до Львову. Однак сформувати регулярну велику армію уряд ЗУНР не зміг.

Розбудові державності віддавалася перевага перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Уряд розраховував досягти соціальної стабільності через проведення аграрної реформи, 8-годинний робочий день, надання широких прав національним меншинам, пред­ставникам яких у майбутньому парламенті було обіцяно ЗО % депутатських місць.

Проблемою уряду ЗУНР було об'єднання всіх облас­тей Західної України в єдину державу та спроба об'єд­натися з УНР. Переговори з Директорією, які почалися в кінці 1918 р., закінчилися Актом «злуки», проголоше­ним 22 січня 1919 р. на Софіївській площі у Києві.

Після проголошення Акту Соборності Галицька дер­жава отримала назву Західна область УНР (ЗО УНР); їй гарантувалася цілковита автономія; війська ЗУНР та УНР об'єднувалися. Були схвалені закони про громадян­ство, про українську мову, про майбутній Сейм ЗУНР.

Однак, повного об'єднання обох частин України до­сягнути в цей історичний період не вдалося: 1) на захід­ні землі все більше і більше наступали польські війська, витісняючи поступово адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель; 2) закарпатські землі, як за­значалося вище, відійшли до Чехословаччини; 3) саме існування УНР ставало проблематичним внаслідок вторг­нення радянських військ. Лише через чверть століття вдалося здійснити ідею соборності українських земель.

Зовнішня політика ЗУНР, як і внутрішня, була над­звичайно складна. З перших днів свого існування Рес­публіка опинилася в стані війни з Польщею. Спроби до­битися міжнародного визнання ЗУНР закінчилися невда­чею. Представники Антанти натомість визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. Під натиском польських військ в кінці травня Галицький уряд спочат­ку переїхав до Тернополя, а потім — до Станіслава і на­решті змушений був податися в напрямі до р. Збруч, що розділяла Галичину й Велику Україну. Нарешті прези­дент Петрушевич дав наказ своїй армії перейти р. Збруч і з'єднатися з частинами військ Директорії. Це сталося 16 липня 1919р.

Таким чином, через 9 місяців свого існування ЗУНР була ліквідована, а народ опинився в польській неволі, далеко гіршій за австрійську.

З а п и т а н н я:

1. Коли була проголошена ЗУНР, як називався її уряд та хто його очолив?

2. Що знаходилося в центрі внутрішньої політики ЗУНР?

3. Коли відбувся історичний акт «злуки» ЗУНР та УНР та чому він не зміг стати реальністю у 1919 році?

4. Скільки проіснувала ЗУНР та які причини її загибелі?

ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ В УКРАЇНІ В 1919 РОЦІ.

«ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ»

Ключові терміни та поняття

• УСРР

• Раднарком України

• „радянське будівництво”

• комітети бідноти

• (комбіди)

• революційні комітети

• (ревкоми)

• націоналізація

• „воєнний комунізм”

• продрозкладка

• воєнно-політичний союз республік

• денікінщина

• білий терор

Організація радянської влади на Україні. Наприкін­ці листопада 1918 р. в Москві було утворено «Радян­ський уряд України». Радянські війська йшли на «допо­могу» цьому урядові. Участь українців в тих військах полегшувала радянську пропаганду й ускладнювала ста­новище УНР. Війська Директорії були не в змозі зупи­нити радянські частини, окрім того їм занадто шкодили плинні настрої повстанських отаманів (Григор'єва, Махно, Зеленого та ін.), які ставали то на бік більшовиків, то на бік Директорії.

До середини 1919 р. радянська влада була встановле­на майже на всій території України (за винятком Надзбруччя). Ще в кінці січня було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд, який відмовився від назви УНР і, за аналогією з Росією, встановив іншу назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), назва ця збереглася до прийняття Конституції 1937 р. На посаду голови уряду Ленін відправив авторитетного більшовика і професійного революціонера болгарина Християна Раковського. 14 лютого 1919 р. Радянський Уряд України переїхав із Харкова до Києва і був пе­рейменований на РНК України. Він проголосив, що УСРР об'єднується з РРФСР на «засадах соціалістичної федерації». Радянська влада була конституйована в Україні Конституцією УСРР, яку в березні 1919 р. прийняв III з'їзд Рад. Неприкритий процес радянізації України, що відбувався дуже швидко, охоплював центр України і всі її регіони, копіював російський зразок, зразу ж набув антиукраїнського характеру. І це зрозуміло, бо проходив він під керівництвом російського центру і російських чи­новників на місцях. Відразу виявилося, що окрім назви, новий уряд не має нічого українського: державна мова була російська, адміністрація — російська та єврейська.

В губернських центрах, в більшості сіл та міст були організовані ревкоми (революційні комітети) як органи диктатури пролетаріату. Фактично вони здійснювали диктатуру більшовицької партії, яка не мала глибоких коренів в українському суспільстві. Ревкоми проводили т. зв. «радянське будівництво»: вибір кандидатів в депу­тати Рад, проведення виборів, формування апарату ви­конкомів Рад тощо.

Вся влада фактично належала РКП(б)—КП(б)У, яка через допоміжні організації типу ревкомів, комбідів (комітети бідноти) та інших допоміжних організацій формувала «державне» прикриття у формі Рад. Фор­мально вищим органом влади в Україні (законодавчим органом) був Всеукраїнський з'їзд, а між з'їздами — ВУЦВК, головою якого став Г. Петровський.

Суть політичного курсу більшовиків в 1919 р. Соці­ально-економічна політика нового уряду копіювала ро­сійський зразок, не враховуючи того, наскільки вона від­повідала інтересам українських трудящих, які повірили більшовикам. Політика ця називалася політикою «воєн­ного комунізму». Носила вона воєнно-комуністичний ха­рактер, нею передбачалися:

— прискорені темпи націоналізації промисловості (за декілька місяців були одержавлені підприємства цукрової промисловості, усі великі шахти, металургійні та машинобудівні заводи);

— згортання товарно-грошових відносин і запровадження прямого продуктообміну (без посередництва гро­шей) , карткова система розподілу продуктів;

— державний контроль над виробництвом та мілітаризація праці, введення загальної трудової повинності;

— введення продовольчої розкладки з селянських господарств (кількість зерна, яку необхідно було здати державі, визначалася для кожної губернії, волості, села, селянського двору);

— заборона ринкової торгівлі хлібом.

В сільському господарстві курс було взято на лікві­дацію великих поміщицьких і селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспіль­нення виробництва, тобто чітко проявлялася тенденція до примусової колективізації селянських господарств через утворення комун, радгоспів, артілей тощо. У відповідь на цю політику піднялася могутня хвиля селянського про­тесту: лише у червні-липні 1919 р. було зареєстровано 328 антибільшовицьких повстань, які охопили всю Украї­ну і які більшовики називали «куркульським бандитиз­мом».

Антибільшовицький опір можна було задушити лише з допомогою армії та проведення червоного терору. Для боротьби з «контрреволюцією» в Україні було засновано ще з початку 1919 р. Всеукраїнську Надзвичайну комісію (ВУЧК) під керівництвом більшовика Лаціса, присланого Леніним з Росії. Крім того були губерніальні, повітові, залізничні та інші надзвичайні комісії. При військах створено «окремі відділи». „Так вся Україна опинилася під терором політичної поліції, яка робила обшуки, заарештувала; розстрілювала без суду і слідства. Розстрілювала за доноси, за підозрою у «контрреволюції», за « приховування» хліба, за приналежність до «буржуїв», офіцерів, інтелігенції. У Полтаві, наприклад, чекіст Шуров пишався, що «кінчає четверту тисячу хохлів».

В опозицію більшовицькій політиці стали й деякі політичні сили в Україні, що знаходилися в уряді, в по­літичних партіях. Утворився Всеукраїнський Революцій­ний Комітет, що стояв на радянській платформі, але об­стоював незалежну УСРР. На чолі комітету стояли А. Річицький, М. Авдієнко, А. Драгомирецький — україн­ські соціал-демократи.

Обмеження суверенітету України в усіх сферах сус­пільного життя, яким супроводжувалася як політика «воєнного комунізму», так і воєнно-політичний союз рес­публік (середина 1919 р.), зробили опозиційними до полі­тики більшовиків націонал-патріотичні течії в УПСР, УСДРП, УКП та інших партіях.

З а п и т а н н я:

1. Чому війська Директорії не могли зупинити на поч. 1919 р. наступ радянських військ на Україну? Під яким прикриттям вони вступали?

2. В чому полягала суть радянізації в процесі формування ін­ститутів державної влади в Україні?

3. Назвіть основні напрямки політики „воєнного комунізму», чо­му вона носила воєнно-комуністичний характер?

4. Які політичні та соціальні сили в Україні стали в опозицію та чинили опір політиці більшовиків в 1919 році?

5. В чому суть червоного терору?

ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ ЩОДО УКРАЇНИ В 1920 РОЦІ.

Ключові терміни та поняття

• радянська влада

• Всеукраїнський революційний комітет

• „Про радянську владу на Україні”

• позаекономічні методи

• червоний терор

• „махновщина”

• націонал-комунізм

• боротьбисти

• укапісти

Трете становлення Радянської влади в Україні, фор­мування нової влади. На початку лютого 1920 р. Черво­на армія з допомогою повстанського руху в Україні та частини армії УГА, що перейшла на її сторону, звільни­ла майже всю територію України від білогвардійців та військ УНР. Втретє на території України (вперше— наприк. 1917—поч. 1918 р., вдруге —в 1919 р.) почина­ється активний процес відновлення Радянської влади. Враховуючи трагічний досвід двох попередніх спроб вста­новлення радянської влади в Україні, більшовики пере­йшли до більш гнучкої тактики у здійсненні політичних економічних, соціальних заходів, особливо у «вирішенні» національного питання: Програма їх дій була сфор­мульована в резолюції VIII Всеросійської конференції РКП (б) «Про радянську владу на Україні»:

• визнавалася самостійність України;

— усувалися всі перешкоди для вільного розвитку української мови і культури;

— було покладено край безоглядній колективізації сільського господарства, продрозкладка запроваджува­лася в суворо обмеженому обсязі.

Проте, як невдовзі з'ясувалося, це був лише так­тичний маневр у застосуванні тієї ж політики «воєнного комунізму», що почала проводитися в 1919 р. Україна за­лишалася своєрідним плацдармом для випробування воєнно-коміуністичної системи. Про це заявив Винниченко, який щойно повернувся з Відня, де заснував «Закордон­ну групу українських комуністів».

Українська державність носила суто формальний ха­рактер. Всеукрревком, створений у грудні 1919 р. в Моск­ві, проіснував трохи більше двох місяців. Але за цей час встиг, виконуючи вимоги договору про воєнно-політичний союз ( червень 1919 р.) про об'єднання держав­ної, військової та господарської діяльності РСФРР та УСРР, анулювати усі декрети уряду УСРР, які стосува­лися функціонування органів влади, військових, народ­ногосподарських, продовольчих, фінансових установ, і замінив їх російськими декретами. Всеукрревком дав до­рогу новим органам влади: РНК, під керівництвом X. Раковського та ВУЦВК на чолі з Г. Петровським. Причо­му остатній, як вищий законодавчий орган влади, не ви­бирався в республіці, а був призначений більшовицьким центром. ВУЦВК керував виборами в місцеві Ради і ма­ніпулював цією кампанією в інтересах партії більшови­ків.

При формуванні органів радянської влади абсолютна більшість в них забезпечувалася за членами КП(б)У. На Україні, як і в Росії, відбувався процес знищення багатопартійної системи і встановлення одноосібної влади РКП (б) —КП(б)У, яка ставала державною партією. Так, якщо в грудні 1919 р. більшовики погодилися вклю­чити до Всеукрревкому по одному представнику від пар­тій борбистів і боротьбистів, що мали помітний вплив на маси, то вже в березні 1920 р. вони домоглися самороз­пуску партії боротьбистів, лише деяких її представників прийняли до лав КП(б)У. Така ж участь чекала й пар­тію боротьбистів. В червні 1920 р. вона змушена була прий­няти рішення про саморозпуск і входження до КП(б)У за індивідуальними заявами. Жорсткіша політика застосовувалася до інших політичних партій. Так, у вересні 1920 р. ВУЧК заарештувала всіх учасників з'їзду партії лівих есерів (інтернаціоналістів), 20 її керівників були відправлені у концтабір, після чого ця партія перестала існувати. Широкомасштабні репресії застосовувалися про­ти меншовиків, частину яких звинувачували у співробіт­ництві з денікінцями і вчинили над ними судовий процес (березень 1920 р.). Поряд з більшовиками деякий час діяла УКП, що виникла в січні 1920 р. до складу якої вхо­дили українські соціал-демократи та ліві есери. Але ні­якої загрози для КП(б)У вона не являла.

Усунувши з політичної арени інші партії, КП(б)У перетворилася на одну з вагомих складових державного апарату. Рішення ЦК КП(б)У завжди передували ухва­лам ВУЦВК та РНК УСРР, вони ж визначали і зміст постанов останніх. Ця «традиція» залишилася впродовж десятиліть, аж до заборони Комуністичної партії (90-і роки XX ст.).

Воєнно-комуністичні методи господарювання. Дер­жавну владу більшовики використовували в 1920 р. для утвердження в Україні порядків, що вже перемогли в Росії, тобто воєнно-комуністичної форми господарюван­ня. Втретє розгорнулася націоналізація промислових підприємств, транспорту, торгівлі, фінансів тощо. Націо­налізована промисловість передавалася під контроль ро­сійського центру. «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами»,— наставляв Голова Реввійськради Лев Троцький, відправ­ляючи на поч. 1920 р. агітаторів в Україну для реалізації політики „воєнного комунізму”. Згортаючи товарно-грошові відносини, державні органи широко вда­валися до позаекономічних методів: загальна трудова повинність, мілітаризація праці, створення Української трудармії. Все це привело до того, що холодне й голод­не місто ледь животіло.

Не кращим залишалося становище й села. Щоб зас­покоїти українське селянство, яке оголосило справжню війну політиці «воєнного комунізму», більшовики припи­нили колективізацію, але продовжували застосовувати продрозкладку, вилучаючи у селян не тільки хліб, але й м'ясо, яйця, окремі види овочів і стверджуючи, що воно призначається для української радянської армії, а не для Росії.

Спротив широких мас населення діям радянської влади. Антибільшовицькі повстання, об'єднані в понад 100 загонів, налічували понад 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий батько Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київ­щині великими, добре озброєними загонами в 1—2 тис. чол. командували такі петлюрівські отамани, як Ю. Тю­тюнник, що здійснював ІІ-й Зимовий похід по тилам ра­дянських військ. Лише пославши проти них понад 50 тис. бійців, переважно навіть чекістів, в листопаді 1921 р. під м. Базар (нинішня Житомирщина) більшовики знищили 358 повстанців, які, вмираючи, співали «Ще не вмерла Україна». Саме з цього часу, можна стверджувати, біль­шовики не тільки завоювали Україну, а й підпорядкува­ли її собі.

Роблячи висновок, підкреслимо, що, попри всі “маневри”, які застосовували більшовики, перемогу їх влади на Україні забезпечило не що інше як збройна сила Радян­ської Армії Росії, яка на весну 1920 р. нараховувала майже 3,5 млн. (ще восени 1919 р. в ній було тільки 1,5 млн.).

З а п и т а н н я:

1. Коли відбулося третє становлення радянської влади на Ук­раїні? Пригадайте, коли вона була встановлена вперше, а потім вдруге?

2. Як відбувався на Україні процес знищення багатопартій­ності? В чому Ви вбачаєте своєрідність (специфіку) формування української державності в 1920 р.

3. Які основні риси політики більшовиків щодо України в 1920р.?

4. Які наслідки «воєнно-комуністичної» Політики більшовиків в Україні, до чого вони привели українські міста і села?

5. В який спосіб населення України чинило опір цій політиці?

6. Коли остаточно більшовики підпорядкували собі Україну?

РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Ключові терміни та поняття

• Річ Посполита

• РСФРР

• Східна Галичина

• війна

• Варшавський договір

• Галицька Соціалістична Радянська Республіка

• Ризький договір

Причини війни. Ю. Пілсудський і Симон Петлюра шукали єдності дій в боротьбі проти більшовизму: уряд Пілсудського намагався знищити радянську владу в Ук­раїні і включити її (разом з Білорусією і Литвою) у від­новлену в кордонах 1772 р. Річ Посполиту. Уряд Польщі мав намір скористатися сою­зом з Петлюрою на дуже вигідних для Польщі умовах. Пілсудський розраховував скористатися цим союзом для того, щоб згасити напругу соціального невдоволення польських робітників і селян, переключивши їх увагу з внутрішніх проблем на патріотичну зовнішню хвилю.

Внаслідок цього, створивши 2-кратну перевагу сил (на Україні—5-кратну), Польща в 1919 р. почала бо­йові дії. Її війська окупували Білорусію, Західну Волинь, райони Полісся. З допомогою Антанти польська армія стала однією з багаточисельних в Європі і нараховувала майже 740 тис. чоловік.

Радянські війська після розгрому Денікіна були пере­кинуті на Західний фронт.

21—23 квітня 1920 р. було заключено Варшавський договір між Польщею і УНР, за яким:

— Польща визнавала Директорію на чолї з Петлю­рою як головну владу в УНР;

— Петлюра обіцяв Польщі Східну Галичину, Захід­ну Волинь (7 повітів) , частину Полісся. Таким чином, був оформлений союз для боротьби з більшовиками.

24 квітня підписується воєнна конвенція між Поль­щею і УНР, за якою Збройні сили останньої переходили під командування Польщі. Залізницями в Україні коман­дувала польська адміністрація. Утримання військ покла­далося на Директорію, озброєння петлюрівських військ — на польський уряд. Петлюра, таким чином, жертвував територією ЗУНР, щоб відстояти УНР в боротьбі з біль­шовиками.

25 квітня - початок наступу військ Польщі й УНР на Україну, намагання з'єднатися з військами Врангеля. За декілька місяців була захоплена Білорусія, Правобе­режна Україна. 7 травня поляки увійшли в Київ, Слідом за ними до Києва переїхала Директорія. Після форсу­вання Дніпра (9 травня) їх просування було зупинено по лінії Вишгород — Бровари — Бориспіль. Польський окупаційний режим мало чим відрізнявся від німецького в 1918 р.: вивозилася сільськогосподарська продукція, промислові товари і сировина, земля поверталася поміщикам. Обіцяне С. Пет­люрою народне повстання проти більшовиків не відбуло­ся, навпаки, селянство повсюди виявляло незадоволення польським окупаційним режимом, який доходив іноді аж до репресій проти українців.

Контрнаступ радянських військ. У відповідь на україно-польський договір і конвенцію Радянський уряд опублікував звернення до своїх громадян, в якому роз­вінчувалися цілі імперіалістів; оголошувалася нова мобі­лізація, яка дала 0,5 млн. нових, бійців; нарощувалася могутність Південно-Західного та Західного фронтів, на польський фронт була перекинута 1-а Кінна армія та 25-а Чапаєвська дивізія.

14 травня — контрнаступ на польському фронті: За­хідний фронт — в Білорусії, Південно-Західний — в Ук­раїні. В ході Київської операції війська Південно-За­хідного фронту, кинувши на передову 1-у Кінну армію, прорвали польський фронт, звільнили Київ, взяли Вінни­цю та Коростень і почали наступ на Львів. Війська За­хідного фронту відновили радянську владу в Білорусії (на переважній її частині) і наближалися до Варшави.

Внаслідок швидкого наступу з боку Червоної Армії було порушено співвідношення сил на користь Польщі, так як:

— вторгнення на польську територію викликало могутній національно-визвольний польський рух, який ще більше посилився через помилкове створення Тимчасово­го Революційного Комітету Польщі (Дзержинський, Мархлевський та ін.),який, за зразком з Росією, створив державні господарства й насильно заганяв в них селян, проводив антирелігійну політику, заохочував вбивства ксьондзів тощо;

— штучним виявилося й створення 15 липня 1920 р. Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, пере­важна більшість населення якої не підтримала гасла Голревкому;

— польська армія швидко провела мобілізацію і зно­ву отримала перевагу воєнних сил;

— істотну допомогу зброєю надала Польщі Франція;

• радянські війська були вимотані швидким 500— 800 км. наступом, відірвалися від тилів й понесли вели­кі втрати;

— великий розрив утворився між Західним й Південно-Західним фронтами.