900 Релігійних організацій в Україні створено національними меншинами . Майже половину з них складають мусульманські громади – 467 одиниць.

Іудейські організації нараховують 240 одиниць, Закарпатська (угорська) реформатська церква 112 , Німецька євангелічно-лютеранська церква 40 , Вірменська апостольська та католицька церкви 24 громади. Функціонують також поодинокі етноконфесійні громади чехів, готів, корейців, шведів, а в Автономній Республіці Крим – караїмів та кримчаків, Херсонській та Запорізькій областях – менонітів.

Найбільша частка релігійних організацій національних меншин зосереджена в Автономній Республіці Крим 406

Міжцерковні конфлікти. Бурхливий процес релігійно­го відродження проходить небезпроблемно, ускладнюю­чи державно-церковні та міжцерковні стосунки, поро­джуючи конфліктні ситуації.

Основний конфлікт в релігійному середовищі – міжправославний, стрижнем якого є проблема набуття автокефалії українським православ’ям.

Драматизм ситуації полягає в тому, що в Україні і поза її межами є сили, яких влаштовує розбрат в православному середовищі, як і в суспільстві. Адже не секрет, що міжправославний конфлікт, основними фігурантами якого є УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ, втягує мільйони православних віруючих, а відтак знекровлює духовні сили народу, підточує підвалини української державності.

Зокрема, УПЦ, яка бажає лишатися в лоні Московського патріархату дотримується того що, автокефалію має дарувати Мати-Церква, тобто Російська православна церква, а набуття помісного статусу українському православ’ю вважає не на часі. Для УПЦ КП та УАПЦ питання набуття автокефалії це - відновлення історичної справедливості, а самопрголошення автокефалії є самодостатнім і вони добиваються його визнання Повнотою Світового Православ׳я.

Як відомо, в українській історії питання автокефалії (самоврядування, набуття помісного статусу) сягає своїми коріннями часів прийняття християнства й утворення Київської митрополії. Приєднання України до Росії у 1654 році, анексія Московським патріархатом Київської митрополії у 1686 році стали трагічною сторінкою в історії Української церкви, надовго поховало мрію про автокефалію. Відтоді Українська церква, родовід якої йде від княжих часів, чи не єдина твердиня українського національного духу, втратила не тільки свою самостійність, а й стала обєктом тотальної русифікації. Київська митрополія перетворилася на одну з провінційних єпархій Російської церкви.

Проти автокефалії українського православ’я рішуче виступає Московський патріархат, який панічно боїться:

– втрати церковно – політичної ваги в Повноті Світового Православ’я. Відхід українського православ'я від Москви рівнозначний відриву материка від острова, а об'єднана Українська Церква під омофором Константинополя буде мати більшу вагу в Православній Повноті, ніж Російська.

- визнання автентичності духовно – культурних надбань і державницьких традицій України і Київської Русі, права Київської метрополії вважатися Церквою - Матір'ю щодо Церкви Росії, незаконності перебирання Московським престолом на себе ідеї апостольського благословення, яке одержало українське православ'я від апостола Андрія Первозванного.

- нарешті, не можна не брати до уваги і те, що керівництво РПЦ у вирішенні проблем церковного життя йде в руслі загальної імперської політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратегічних інтересів. Адже українська автокефалія не тільки духовно відокремлює Церкву в Україні від російської, а й від російських політичних впливів.

Причиною міжцерковних непорозумінь є також недостатня кількість куль­тових споруд. Майнове питання порушило спокій сотень населених пунктів, особливо західних областей України.

Часто-густо продукують міжцерковні конфлікти втру­чання у внутрішні справи церков окремих політичних організацій. Наприклад, деякі націонал-радикали наві­шують на УПЦ, яка складає третину всіх релігійних громад держави і має мільйони віруючих, ярлик «чужин­ської, ворожої»; деякі політичні лідери відверто дикту­ють, яка православна церква має право сьогодні існу­вати, яка — ні. Це веде до розпалювання ворожнечі, розбрату народу і закладає великий потенціал неста­більності в державі.

Міжнародні зв’язки релігійних організацій. Демо­кратичні перетворення в Україні надали їм широких можливостей міжнародних зв'язків з єдиновірцями. Ста­ли традиційними двосторонні обміни делегаціями, виїз­ди віруючих за кордон (конгреси, стажування тощо), візити іноземних священнослужителів на запрошення ре­лігійних організацій України.

Станом на 01.01.2004 р. в Україну за релігійною візою в’їхало 11947 представників зарубіжних релігійних центрів та організацій з-понад 14 країн світу. З метою священнослужительства, проповідництва та місіонерства Україну відвідало 3760 чол., для міжцерковної співпраці, обміну досвідом – 4835 чол., виконання гуманітарних програм - 1040, для навчання та викладацької діяльності – 801, паломництва – 557, участі у конференціях, конгресах –518, будівництва культових споруд - 66 чол.

Соціально-значима діяльність релігійних організацій. Завдяки активній співпраці релігійних організацій України з міжнародними релігійними благодійними центрами розширюються внутрішні можливості держави щодо розв'язання соціальних проблем незахищених верств населення. Так за 2003 р. релігійні організації України отримали гуманітарних вантажів від закордонних спонсорів загальною вагою більше 17 тис. тонн. В тому числі: 832,9 тонн медикаментів та медичного обладнання; 1112,6 тонн продуктів харчування; 3487,2 тонн одягу та взуття; 11915 тонн інших (комп'ютери, техніка, будівельні матеріали, сільськогосподарська техніка, устаткування тощо). Допомога надійшла більш ніж з 24 країн світу.

Релігійними організаціями надається відповідна допомога школам, будинкам-інтернатам; спілкам інвалідів, ветеранів війни, матерів дітей, хворих на ДЦП; організаціям УТОС й УТОГ; медичним закладам та управлінням соціального захисту. З цією метою при релігійних організаціях створені і діють 23 благодійні місії та місіонерські товариства. Тільки Центр реабілітації і милосердя ХВЄ «Християнський дім» м. Чернігова опікується 100 жінками і 30 дітьми будинку маляти колонії м. Чернігова.

У зв'язку з тим, що релігійні організації не рекламують своєї благодійної діяльності, посилаючись на те, що Церква не є комерційною організацією і надання допомоги людям віруючі вважають своїм обов'язком, узагальнені цифрові показники відсутні.

Таким чином, в умовах незалежної Укра­їнської держави чимало зроблено для реалізації конституційного права люди­ни на свободу совісті та релігії. Наша держава йде шляхом забезпечення пов­ноцінного правового статусу всіх релігійних організацій.

Неухильне дотримання Українською державою основоположних принципів свободи совісті як важливого елемента загальнолюдських цінностей і невід’ємних прав людини є сьогодні ознакою відкритого демократичного суспільства. В умовах нових реалій, які склалися в державі, Церква активно сприяє процесу духовного та національного відродження, розширює сферу свого соціального служіння.

З а п и т а н н я:

1- Які найбільш вагомі події в історії української церкви та її діячів Ви знаєте?

2. Яким методом діяла тоталітарна держава щодо переконань і віри людей, як це співвідносилося з їх правами?

3. Що Ви можете сказати про Україну як поліконфесійну дер­жаву?

4. Чи виникають в Україні сьогодні міжконфесійні непорозу­міння й конфлікти?

5. Коли було прийнято закон «Про свободу совісті та релігійні організації» і в чому його суть?

НЕЗАЛЕЖНІ ПРОФСПІЛКИ. МОЛОДІЖНИЙ ТА СТУДЕНТСЬКИЙ

РУХ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Ключові терміни та поняття

• багаторартійніссть

• профспілка

• молодіжний рух

• громадські організації

• УСС

• СУС

• „Пора”

Становлення реальної багатопартійності в Україні активізувало діяльність уже існуючих та утворення но­вих громадських організацій для захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціаль­них, культурних та інших інтересів.

На відміну від політичних партій, які покликані сприяти формуванню та вираженню політичної волі гро­мадян, громадські організації в своїх діючих докумен­тах та в практиці їх реалізації не ставили загальнополі­тичних питань, обмежуючись професійними, груповими, виробничими, науковими та іншими. Але в умовах гост­рої політичної боротьби політизація цих об'єднань (осо­бливо молодіжних та студентських), їх виступи на під­тримку тієї чи іншої політичної сили були звичайним явищем.

Професійні спілки. Наймасовішими серед громадсь­ких організацій були і залишаються профспілки, ще до проголошення незалежності України об'єднувалися Ук­раїнською Радою профспілок. За нових умов цей орган трансформувався у Федерацію профспілок України (ФПУ). Функції профспілок, як і інших громадських ор­ганізацій, визначені новою Конституцією України (ст. 36).

Процеси, що відбувалися в середовищі ФПУ, були досить суперечливими. З одного боку, профспілки зали­шалися, як і раніше, придатком адміністрації — від ни­зової ланки виробництва, організації, установи тощо до республіканської. З іншого боку, різке падіння жит­тєвого рівня населення, утворення альтернативних ор­ганізаційно-базових структур спонукало їх виступати на захист прав трудящих.

ФПУ — наймасовіша організація, що об'єднує по­над 95 % всіх організованих у профспілки трудящих. До ФПУ входять профспілки понад ЗО галузей — від ма­шинобудування та сільського господарства до культу­ри, вищої школи та освіти.

В той же час, не погоджуючись в багатьох питаннях з нерішучою, вичікувальною позицією офіційних проф­спілок, трудові колективи, об'єднання, групи працюючих у різних виробничих формах (шахтарі, залізничники, авіадиспетчери, працівники малих підприємств тощо) утворили власні профспілкові об'єднання: Всеукраїнсь­ке об'єднання солідарності трудівників, Незалежна профспілка гірників, Профспілка залізничників і транс­портних будівельників України, Федерація профспілок кооперації та інших форм вільного підприємництва Ук­раїни, Профспілка працівників Збройних Сил України тощо.

Нові профспілкові об'єднання вимагають розподілу з офіційними профспілками приміщень, майна, оздоров­чих закладів, друкованих органів тощо, висувають ви­моги щодо поліпшення оплати і умов праці, рішуче під­тримують страйкову боротьбу.

Інші громадські організації. В умовах соціально-еко­номічних змін в незалежній Україні, скориставшись своїм правом на свободу об'єднання в громадські ор­ганізації, директорський корпус української промисло­вості 19 лютого 1992 р. заснував нову громадську орга­нізацію — Український союз промисловців і підпри­ємців. До його складу увійшло понад 14 тис. колектив­них та індивідуальних членів. Свої головні завдання Союз вбачав у швидкому здійсненні економічних ре­форм, підтримці ініціативи виробників, відновленні ро­зірваних економічних зв'язків. Головою Союзу в грудні 1993 р. було обрано екс-прем'єра Л. Кучму, який про­довжував виконувати покладені на нього обов'язки до обрання його Президентом України. Нині УСПП очолює А.К. Кінах.

Ще до проголошення незалежності України виник­ла і розгорнула свою діяльність, перетворившись в досить згуртовану і впливову організацію Спілка офіцерів України (СОУ), основною метою діяльності якої є за­хист інтересів військовослужбовців та підтримка влад­них структур в розбудові української армії.

Виникла своєрідна, авторитетна й впливова жіно­ча організація України Спілка солдатських матерів.

В умовах незалежної України активно продовжує працювати товариство «Знання України», громадська організація просвітницько-інформаційного спрямування з величезним, більш як 55 - річним досвідом роботи.

Молодіжні організації. Молодь України приймає ак­тивну участь в діяльності політичних партій України лівого, правого й центристського спрямування, щоправ­да, більшість з політичних партій сьогодення не мають при собі молодіжних організацій (в цьому величезний їх недолік). Але молодь має й свої організації. У її се­редовищі найбільшим впливом користуються Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Всеукраїнсь­ке студентське братство (ВСБ) та реанімований в нових умовах комсомол. Всього в Україні понад ЗО молодіж­них організацій, що об'єднують понад 650 тис. юнаків та дівчат (20 % молодих громадян України).

Найбільш громадсько-активною частиною українсь­кої молоді є студентство, яке отримало політичне «хре­щення» в жовтні 1990 р. під час відомого студентського голодування. Український студентський рух, який з пер­ших днів незалежності України подав зразки високої національної самосвідомості, має різноманітні форму­вання і об'єднання: крім названого Всеукраїнського студентського братства, це — Українська спілка студен­тів (УСС), Спілка українського студентства (СУС) та інші, що приймають активну участь в усіх процесах дер­жавотворення.

Таким чином, в незалежній Україні інтереси насе­лення диференційовані, і це є позитивним явищем, свід­чить про наростання процесів духовного відродження, формування демократичних засад суспільного життя на шляхах утвердження державності українського народу.

З а п и т а н н я:

1. Чим відрізняється громадська організація від політичної партії?

2. Які громадські організації в незалежній Україні Ви знаєте?

3. Яка молодіжна чи студентська організація Вам до вподоби за Вашими поглядами?

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

ЗРОСТАННЯ ЇЇ МІЖНАРОДНОГО АВТОРИТЕТУ

Ключові терміни та поняття

• зовнішня політика

• дипломатія

• дипломатичні представництва

• договір

• принципи зовнішньої політики

• ЄС

• генеральна асамблея ООН

• СНД

• ЄЕП

• ПАРЄ

• РБСЄ

• Рада Безпеки ООН

• МПА СНД

Передумови формування зовнішньої політики. Зов­нішня політика — це віддзеркалення внутрішньої полі­тики держави. Але в Україні за час її існування як не- залежної держави успіхи першої перевищують другу.

Зразу після проголошення Акту про державну незалежність був поінформований Генеральний секретар 00Н, розіслані ноти, якими усі країни були повідомле­ні про те, що Україна стала незалежною. Активізувало міжнародну діяльність МЗС України, воно було підго­товлено до такої роботи давньою участю в діяльності міжнародних організацій, як міністерство країни, що була членом 00Н. Були відкриті дипломатичні пред­ставництва, консульства, посольства в багатьох держа­вах світу, хоча й дуже важко було з приміщеннями (Росія не віддала Україні жодного приміщення колишніх диплома­тичних служб СРСР).

Нова держава швидко створила собі позитивний імідж у світі і опинилася на перехресті інтересів світо­вої політики. Україна заявила про себе як про держа­ву, що дотримується виваженого зовнішньополітичного курсу, інтегрується в європейські структури.

Основна мета і завдання зовнішньої політики Укра­їни. Стратегічна мета зовнішньої політики — утверд­ження незалежності України. Цій меті підпорядкована вся концепція зовнішньополітичної діяльності неза­лежної держави, зафіксована в Постанові Верховної Ради «Про основні напрями зовнішньої політики Украї­ни» (липень 1993 р.):

— визнання всіх договорів і угод з зарубіжними державами, які були заключені раніше, а також всіх договорів СРСР такими, що не суперечать Конституції України;

— прагнення стати безядерною державою, дотриму­ватися трьох основних принципів: не виробляти, не за­стосовувати, не набувати ядерної зброї;

— намір стати повноправним учасником загально­європейського процесу, виходячи з принципів пріоритет­ності прав, зазначених в міжнародних документах та угодах;

— створення максимально сприятливих умов для розвитку національних меншин, виходячи з важливості цього питання;

—відстоювання цілісності й неподільності терито­рії України, недоторканості її кордонів й відмова від домагань на територію будь-якої держави;

— визнання пріоритету різнобічних зв'язків з Ро­сійською Федерацією й іншими державами, що виникли на пострадянському просторі.

Принципи зовнішньої політики України: дотримання норм міжнародного права; принциповість; прогнозованість; прагма­тизм; невтручання у внутрішні справи інших держав.