Характерні риси воєнних дій влітку та восени 1941 року:

— практично всі вони носили оборонний характер, відбувалися в нерівних кровопролитних боях, в ході яких радянські воїни робили відчайдушні спроби затри­мати просування ворожих полчищ, що мали вже досвід війни, були краще технічно озброєні й мали переваги в воєнній тактиці;

— радянські війська несли величезні втрати у воєнній техніці та в людях;

— руйнівна суміш некомпетентності, дезорганізації управління, неузгодженості, а саме головне - страх перед Сталіним командуючих фронтів та інших воєначальни­ків, з одного боку, й необґрунтованість неодноразових «вказівок» самого Сталіна, з іншого боку;

— відчутним було недостатня кількість воєначальни­ків вищого рангу, знищених напередодні війни;

— старим традиціям тоталітарного режиму відпові­дав й режим воєнного становища, що вводився в тило­вих регіонах з допомогою сили й жорстокого терору. З перших днів війни почалися арешти «підозрюваних осіб». Жертвами стали й ті, хто знаходився в тюрмах з довоєнного часу, їх розстрілювали, не в змозі вчасно евакуювати. Так, тільки у Львові, Самборі, Станіславі, Рівному та Луцьку в перший місяць війни було розст­ріляно понад 15 тис. політичних в'язнів. В той же час випускали на свободу багатьох злочинців, яких потім окупанти вербували собі в помічники.

З а п и т а н н я:

1. Назвіть основні битви літньо-осінньої воєнної кампанії 1941 року.

2. Яка з них мала найтрагічніші наслідки?

3. Доведіть на прикладах, що відсіч агресорові в початковий період війни була всенародним подвигом.

4. Які ознаки говорять про те, що в стратегічному керівництві армією в перший період війни була криза?

5. Які особливості воєнних дій в розглядуваний період Ви мо­жете назвати?

6.Наказу №227 істрики дають різну оцінку: одні вважають, що він сприяв боєздатності радянських військ; інші-що він базувався на стахові перед покаранням, тому не міг спиятити зміцненню морального стану військ. Яку з цих точок зору поділяєте? Чому?

НАЦИСТСЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ.

Ключові терміни та поняття

• окупація

• „новий порядок”

• „теорія расової винятковості німецької нації”

• „фабрики смерті”

• Бабин Яр

• „мертва зона”

• „конвеєр смерті”

• „білі раби”

• остарбайтери

• СС

• СД

• гестапо

Через чотири місяці після початку війни німцям вдалося окупувати майже всю Україну. Не дивлячись на окремі успіхи локального характеру радянських військ, 22 липня 1942 р. вони залишили м. Свердловськ Луганської області, і, таким чином, вся Україна опинилася під окупацією ворога.

Над республікою нависли похмурі сутінки гітлерів­ської окупації. Окупанти знищили цілісність України:

— Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Терно­пільська області—на правах окремого району (округу) «Галіція» були включені до складу Краківського гене­рал-губернаторства;

— Чернівецька, Ізмаїльська області включені до складу Румунії;

— Одеська, південні райони Вінницької, західні ра­йони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії були об'єднані в губернаторство «Трансністрія» і оголошені теж частиною Румунії;

— Чернігівську, Сумську, Харківську області та Донбас підпорядкували фронтовому командуванню (як прифронтові області);

— усі інші українські землі увійшли до складу Рейхскомісаріату «Україна» з центром у м. Рівне. Рейхскомісаріат ділився на шість округів з центрами в Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівне (очолив цю частину окупованих земель фанатичний німецький кат українського народу Еріх Кох);

— Закарпаття з 1939 р. входило до складу хортистської Угорщини.

Вся Україна розглядалася як «Лебенсраум» (життє­вий простір) для німецького народу. Планувалося пере­селити на її плодючі землі німецьких колоністів з Нідерландів, Голандії, Данії. Українці ж підлягали частко­вому знищенню; їх передбачалося також використати на некваліфікованих роботах. Ці плани були розраховані на ЗО років.

Передбачалася, окрім того, насильницька депорта­ція молоді на роботу в Німеччину, передача малолітніх дітей, якщо вони «відповідали расовим стандартам» в німецькі сім'ї.

На території України повсюдно було встановлено жорстокий окупаційний режим. «Новий порядок» поз­бавляв населення будь-яких громадянських прав. Почалося широкомасштабне здійснення планів „Зелена папка” та „Ост”. Ци­нічно заявлялося, що мета німців полягає в тому, щоб змусити українців працювати на Німеччину. Грабували­ся і нищилися матеріальні ресурси і культурні цінності нашого народу; вивозилося устаткування фабрик і за­водів, рухомий склад залізниць, сировина й матеріали, зерно й скотина. Ешелонами відправлявся в Німеччину український чорнозем, з музеїв вивезли 40 тис. найцінніших творів мистецтва, колекції, зброя часів Запорізь­кої Січі. Здійснюючи план „Ост”, німецькі окупанти поставили завдання: старше покоління і євреїв знищити; людей середньго віку перетворити на „білих рабів” й примусти їх працювати на рейх на окупованій українській території; молодих (від 14 до 28 років) перетворити на остарбайтерів й змусити їх працювати на гітлерівську воєнну машину на території Німеччини. З 2,8 млн. вивезених з Радянського Союзу лю­дей на примусові роботи в Німеччину, 2,4 млн. були ви­везені з України. Із 7 млн іноземних робітників в Німеччині третину становили українці.

Під час окупації криваві сліди нацистських голово­різів не обминули жодного міста чи району України, вони перетворювали окуповані райони в «мертву зону». У вересні 1941 р. у Львові було розстріляно кілька сот представників інтелігенції. На «конвеєр смерті» було поставлено масове знищення євреїв. Невдовзі після за­гарбання Києва у Бабиному Яру було страчено 52 тис. жінок, дітей та осіб похилого віку єврейської національності. Відтак Бабин Яр став місцем постійних розстрілів (щовівторка і щоп'ятниці), де було знищено загалом понад 100 тис. євреїв, українців, циган, росіян та представників інших націо­нальностей. У червні 1943 р. перестало існувати львівсь­ке гетто, куди в перший рік війни було зігнано понад 130 тис. євреїв. Трагічну долю Хатині розділили багато українських сіл, серед них Молотків на Тернопільщині, Кортеліси на Волині та багато інших.

Жертвами кривавого терору стали 1366 тис. радянсь­ких військовополонених у 180 таборах смерті, розташо­ваних на території України. У республіці відомо не мен­ше 250 місць масових розстрілів українського населен­ня. «Фабрики смерті» діяли в Києві, Львові, Дніпропет­ровську, Кіровограді та в ін. містах. Усього за час оку­пації населення скоротилося на 13614 тис. чоловік, з них на Україні — 4 млн.

Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, зберегти колгоспи, забез­печити вільний розвиток української культури, відродити знищену радянською владою церкву, повер­нути солдат додому. Іноді фашисти роздавали колгосп­ну скотину та знаряддя праці, частково відпускали по­лонених, але «новий порядок», попри все це, не виправ­дав надії навіть тих, хто був незадоволений Радянською владою. На власній території українці та інші народи, що мешкали тут, перетворилися у людей „третього сорту”.

Таким чином, окупувавши Україну, нацисти не виз­навали за нею будь-якого державного права на існуван­ня; окуповані території називали «німецькою Індією», а народи, що населяли нашу республіку, — «білими раба­ми», що є «неповноцінними». Тому «новий порядок» ви­кликав глибокий і масовий опір народних мас, від його пасивних форм (відмова від роботи, саботаж тощо) до збройної боротьби.

З а п и т а н н я:

1. Як була розчленована українська територія з самого початку Великої Вітчизняної війни?

2. В чому Ви вбачаєте суть рабсько-кріпосницької системи, вста­новленої «новим порядком» нацистів в Україні?

3. Які жертви кривавого нацистського терору перших місяців війни Ви знаєте?

РУХ АНТИНАЦИСТСЬКОГО ОПОРУ В УКРАЇНІ В 1941—1942 рр.

Ключові терміни та поняття

• рух опору

• радянський партизанський рух

• національно-визволний рух

• Легіон українських націоналістів

• „Поліська Січ”

• „армія без держави”

• боротьба на два фронти

• Українська національна Рада

• підпілля

У міру виявлення справжніх намірів окупаційних властей, які встановили на окупованих землях «новий порядок», в Україні на­ростав опір населення. Яскравим виявом його став партизанський рух, що вбивче діяв на мо­ральний стан німецьких солдат.

На початку війни перші виступи в тилу ворога були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні рух радянських партизан не був дуже активним аж до квітня 1942 р.

Які ж причини слабкості партизанського руху в початковий період війни? У 20-ті — 30-ті роки радянське воєнне керівництво вважало, що в разі ворожого вторг­нення в тилу агресора необхідно організувати партизан­ську війну. Але в кінці 30-х років, коли почала доміну­вати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою воро­га збиралися бити на його власній території, всі підго­товчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як прояви поразництва.

Підготовку до ведення партизанських дій було від­новлено із значним запізненням, вже в ході Великої Вітчизняної війни. Легендарний партизанський ватажок С. Ковпак згадує у своїх мемуарах, що тільки в липні 1941 р. згідно з партійним рішенням стали формувати­ся партизанські групи. На початковому етапі партизан­ського руху гостро відчувався дефіцит кадрів, яким бу­ло завдано відчутного удару в ході репресій 1937— 1938 рр. Нове покоління партизанських лідерів сфор­мувалося вже в ході радянсько-німецького збройного протистояння.

Поспіхом організовані уже в ході війни, партизансь­кі загони і підпільні групи були не достатньо організова­ні і підготовлені для роботи в тилу у ворога; зброя, бо­єприпаси, медикаменти загонам постачалися епізодично; з початку війни не було координаційного центру, який би керував великою кількістю загонів і диверсій­них груп (на початку війни їх нараховувалося понад 3 тис.).

Намагаючись мобілізувати всі сили на боротьбу з ворогом, радянське керівництво вирішило підняти партизанський рух на більш високий рівень, перетворити його у всенародний рух. ЗО травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Цент­ральний штаб партизанського руху. Через місяць було сформовано Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. На кінець 1942 р. опір народних месників набрав сили і ворожий тил вже розхитували великі, добре озброєні і керовані з центру рейдові з'єд­нання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова.

В 1941—1942 рр. була створена і діяла розгалужена мережа підпільних партійних і комсомольських органі­зацій. Вже в червні—вересні 1941 р. діяло 685 таких ор­ганізацій. Підпільники таврували дії окупантів проти населення, розповідали про події на фронтах, вчиняли диверсії, займалися саботажем на підприємствах, транс­порті, зривали поставки сільськогосподарської продук­ції, відправку молоді в Німеччину. В історії війни на­довго залишаться подвиги молодих підпільників «Пар­тизанської Іскри» в с. Кримка на Миколаївщині, в м. Сталіно (тепер Донецьк) „Молода гвардія” , у Ніжині та ін.

Складовою частиною руху опору в тилу фашистсь­ких загарбників після невдалої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Україн­ської держави стали дії частини ОУН та Української Повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ в СРСР націоналістичний рух був суттєво розколотий на два крила: помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН-М) та революційне на чолі з С. Бандерою (ОУН-Б). Обидві ор­ганізації ставили перед собою одну й ту ж мету — неза­лежність України, проте шляхи її досягнення, тобто по­літичні орієнтири, тактика, принципи в ОУН-Б та ОУН-М суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні національного питання, то прихильники Бандери вважали, що українсь­ка держава може бути встановлена в результаті націо­нальної революції, в ході якої розраховувати можна лише на власні сили українського народу. Не виключалася навіть можливість боротьби з Німеччиною. Проте з набли­женням нападу Німеччини на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на гітлерівців. Така еволюція позиції Бандери пояснюється не зміною поглядів, а, очевидно, намаганням використати максимально всі фактори, що могли сприяти становленню української державності. ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів «Нахтігаль» і «Роланд», чисельність легіону була 600 солдат. Ситуа­цію, що склалася між ОУН-Б і керівництвом третього рейху, влучно охарактеризував О. Субтельний: «...кожна сторона прагнула використати іншу у власних, часто протилежних цілях». Німці планували використати ці українські частини для каральних експедицій на окупованій території; Бандера ж вбачав в них ядро майбутньої національної армії незалежної держави та засіб поши­рення впливу ОУН-Б.

З початком бойових дій Німеччини ОУН-Б перейшла до рішучих акцій: ЗО червня у захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бо­йовиків, бандерівці провели Українські національні збо­ри в будинку «Просвіти», які ухвалили Акт про віднов­лення Української держави. Було обрано державне правління на чолі з Я. Стецьком, соратником Бандери. Реакція Берліна на відновлення української державнос­ті була швидкою і різкою: Бандеру, Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано й відправлено до Берліна. Після відмови відкликати Акт про відновлен­ня Української держави, Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. пе­ребував у концтаборах Заксенхаузен та Оранієнбург.

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вірнопіданна позиція ОУН-М була зафік­сована А. Мельником у листі Гітлеру 6 липня 1941 р., де він клявся пліч-о-пліч з німецьким вермахтом воювати проти «більшовицького варварства». І хоча німці пого­дилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена у третьому рейсі, і вони от­римали повну свободу дій. ОУН-М організовувала міс­цеве самоврядування, допоміжну поліцію тощо. Вже в жовтні 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величкіським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Але всі ці спроби, спрямовані на відновлення української держави, суперечили планам Гітлера, тому вже в серпні—вересні 1941 року пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися реп­ресії проти мельниківців. В результаті ОУН пішла у під­пілля.

Поряд з цим йшло формування Української Повстан­ської Армії. Ще в серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець, який не був членом ОУН, організував нерегулярне фор­мування української міліції. Воно називалося «Полісь­ка Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Спочат­ку січовики боролися із залишками Червоної Армії. Ко­ли ж німці спробували в кінці 1941 року розпустити це формування, бульбівці перейшли до партизанської бо­ротьби. «Поліську Січ» було перейменовано на УПА, яка почала вести бойові дії на два фронти — проти більшо­виків і проти фашистів.

Становлення оунівського партизанського руху поча­лося в середині 1942 р. За рішенням бандерівського проводу ОУН у Галичині формувалися численні «похідні групи» з активістів організації для проведення пропа­гандистської роботи серед населення східної та півден­ної України. Було створено чимало підпільних організа­цій ОУН, що викликало занепокоєння німецьких влас­тей. Опорні пункти бандерівський рух мав в містах Киє­ві, Вінниці, Полтаві, Харкові, Сталіно. Бандерівський рух мав багатьох прибічників і ставав дедалі ворожим німецьким властям. Бандерівське підпілля було настіль­ки розгалужене й активне, що завдавало клопоту геста­півцям навіть на території «третього рейху». В одному з документів СД повідомлялося, що гестапо провело арешти членів ОУН у Берліні, Лейпцігу, Ганновері, Пра­зі, Відні, Данцігу та ще в 14 містах «рейху», затримав­ши 210 підпільників, що вели пропагандистську роботу й розповсюджували матеріали переважно антинімецького змісту. Метою підпільної діяльності була бороть­ба за незалежну Україну.

Хоча загальний політичний курс ОУН—УПА зали­шався старий і знаходив вираз у формулі «Проти імперіалізмів Берліна і Москви», наближення лінії фронту до західноукраїнського терену змусило змінити такти­ку. Стосунки між бандерівцями та окупантами не рідка в цих умовах набувають характеру взаємосприяння з ог­ляду на спільну загрозу з боку Червоної Армії.

З а п и т а н н я:

1. Які форми народної боротьби в тилу ворога в усіх регіонах окупованої України Ви знаєте?

2.Назвіть молодіжні організації, які в роки війни чинили спротив окупантам?

3. Яка організація відіграла роль «третьої сили» в умовах окупаційного режиму?

4. Чому ОУН—УПА називають «Армією без держави»

5. На що розраховувала ОУН,проголошуючи Українську державу?

РОЗГРОМ ВІЙСЬК ВЕРМАХТУ НА КУРСЬКІЙ ДУЗІ.

ПОЧАТОК ВИГНАННЯ НАЦИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ 3 УКРАЇНИ

Ключові терміни та поняття

• корінний перелом у війні

• Східний вал

• наступальна операція

Початком визволення території України від нацист­ських окупантів стала Сталінградська битва (19 листопа­да 1942 р.—2 лютого 1943 р.), в ході якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. чоловік, тобто 1/4 усіх дію­чих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ.

Уже 18 грудня в ході контрнаступу було звільнено перший український населений пункт—с. Півнівку Міловського р-ну Ворошиловградської (Луганської) об­ласті. До лютого 1943 р. було звільнено значну части­ну Донбасу і Харківщини.

Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мо­білізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Незадовго до початку Курської битви у червні 1943 р. в Кі­ровограді відбу­лась зустріч Молотова з Ріббентропом, під час якої роз­глядалося питання щодо заключення сепаратного миру: Ріббентроп пропонував, щоб майбутній російський кор­дон проходив по р. Дніпро, в той час, як Молотов відстоював як мінімум відновлення колишніх кордонів Радянського Союзу (Б. Ліддел Гарт. «Друга світова війна»).

Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 р., тривала майже 2 місяці. В ній брало участь більш як 4 млн. солдат. За 50 днів боїв Германія втратила понад 1,5 млн. своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. В цій битві стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук гітлерівської германії.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фрон­ту (команд. Р. Малиновський) на початку вересня виз­волили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпро­петровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі м. Переяслав-Хмельниць­кий, що на Київщині.

Зайняти столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра передбачалося викинути на правий берег сильний Повітряний десант—дві бригади. Але десантування проведено невдало, раптовість була втрачена. Генштаб вважав, що в цих умовах наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. За на­поляганням Сталіна наступ було розпочато і на світанку 6 листопада ціною величезних жертв Київ було взято, тільки в районі Букрина загинуло 40 тис. радянських бійців. За подвиги, здійснені у ході битви за Дніпро, 2438 воїнів отримали звання Героя Радянського Союзу [більш як 20 % від усіх, хто одержав це звання за увесь період війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступ­ний «Східний вал» і з метою вимотування сил Червоної Армії перейти до затяжної позиційної війни. Саме тому перемога у битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому у Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. Ве­ликим був вклад евакуйованих з України на Схід (Новосибірськ, Свердловськ, Томськ, Омськ, Іркутська, Куйбишевська та ін. області РСФСР) 550 великих підприємств ЗО галузей промисловості. Плідно працювала й евакуйована в Уфу АН УРСР. Достатньо назвати швидкісну зварку, розроблену для виробництва танків колективом Інституту електрозварювання під керівництвом Г Патона, роботи академіка Н. Доброхотова, який запропонував нову технологію виплавки броньованої сталі тощо.

З а п и т а н н я:

1. Звільненням якого населеного пункту почалося звільнення України від фашистських окупантів?

2. В ході якої воєнно-стратегічної операції почалося визволення України від німецько-фашистських окупантів: московської, сталінградської, курської?

3. Яку роль в очищенні України від німецьких нацистів відіграла Курська битва?

4. Назвіть основні воєнні операції по звільненню Лівобережної України і Донбасу?

ФОРСУВАННЯ ДНІПРА

Ключові терміни та поняття

• Букринський плацдарм

• Лютізький плацдарм

• форсування

• партизанські з’єднання

Поразки влітку 1943 р. завдали нового удару воєн­ному престижеві Німеччини. Італія вийшла з війни. Ні­мецьке командування боялося, що з наближенням фрон­ту до кордонів Угорщини, Болгарії і Румунії ці країни можуть наслідувати її приклад. Крім того, фашисти за всяку ціну прагнули вдержати захоплені ними важливі економічні райони України, які давали значну кількість сільськогосподарської продукції. Виходячи з цих мірку­вань, німці розглядали Дніпро як останній рубіж своєї оборони. Лінія Дніпро — Сож, за планами нацистських генералів, повинна була стати укріпленим рубежем, що за спеціальним наказом 11 серпня 1943 р. отримав наз­ву «Східний вал», на якому зупинився б наступ радянсь­ких військ. Гітлерівське командування було переконане, що подолати величезний водний масив, широкий і гли­бокий Славутич з високими кручами на правому березі з ходу Червона Армія не в змозі, для цього потрібно бу­де принаймні декілька місяців. Доля Німеччини пов'я­зувалася ними з утриманням лінії Дніпра. Ось чому тут, на сивому Славутичі, гітлерівське командування зосере­дило найчисленніше угруповання своїх військ і техні­ки: 2-Ї армії з групи армій «Центр», 1-ї та 4-ї танкової, 6-ї та 8-ї армій з групи армій «Південь», всього 1 млн. 240 тис. солдат і офіцерів, 12600 гармат і мінометів, близько 2100 танків та штурмових гармат, до 2 тис. бо­йових літаків.

Для Червоної Армії розгром німецько-фашистських військ на Дніпрі відкривав шлях до визволення столиці України — Києва та забезпечував подальший стрімкий наступ радянських військ по звільненню правобережної України і виходу до західних кордонів Союзу. Успіх у виконанні цього стратегічного завдання міг бути забез­печений лише раптовістю та високим наступальним за­палом Червоної Армії. Тут, на берегах Дніпра, Червона Армія мала перевагу перед армією противника по всіх військових показниках — кількість її бійців переважала противника в 2,1 раза; гармат і мінометів—у 4 рази;танків—в 1,1 раза; літаків—в 1,4 раза.

Форсування Дніпра розгорнулося на 750-кілометро-вій ділянці від гирла р. Сож до м. Запоріжжя, у смузі воєнних дій 4-х фронтів: Центрального (Білоруського), Воронезького (1-го Українського), Степового (2-го Ук­раїнського) та Південно-Західного (3-го Українського) - (у дужках — назва фронтів, яку вони отримали з 20 жовтня 1943 року). Форсування Дніпра складалося з багатьох, майже одночасних фронтових і армійських операцій на різних напрямках.

Наближення Червоної Армії до Дніпра створило умо­ви для встановлення зв'язку військових частин з чис­ленними партизанськими з'єднаннями і загонами, які ді­яли в Придніпров'ї та на Правобережжі. Партизани Ук­раїни захоплювали і підготовляли для частин Червоної Армії переправи через Дніпро, Десну, Прип'ять, добува­ли для командування фронтів цінні відомості про роз­міщення військ і оборонні спорудження противника; від­шукували найзручніші й найнебезпечніші місця для пе­реправ; передавали частинам Червоної Армії тонни бен­зину, зброю і продовольство.

При форсуванні Дніпра важливу роль відіграли са­пери: вдень і вночі вони перевозили війська через річку на допоміжних і місцевих переправних засобах, наво­дили паромні переправи, будували мости. Під Київ та інші великі міста на Дніпрі стягалися інженерно-сапер­ні війська, що були в розпорядженні командуючих армій і фронтів, для будування спеціальних і пішохідних мос­тів, через які можна було б переправляти танки, артиле­рію, автомашини, залізничні ешелони, людей.

При форсуванні Дніпра, у боях за визволення Ліво­бережної України, захоплення і вдержання плацдармів (9 штук) на його правому березі найактивнішу участь брали 5 повітряних армій, які прикривали дії наземних військ. Небо над Дніпром стало ареною повітряних боїв, лише за 7 днів (7—13 жовтня) над Дніпром було зби­то до 200 літаків противника, або 1/10 частину усього їх складу.

Тисячами і сотнями тисяч населення придніпровських сіл і міст виходило на берег Дніпра і брало участь у зведенні переправ. Під артилерійським обстрілом і бом­бардуванням з повітря сапери й населення, виявляючи мужність і самовідданість, вдень і вночі в крижаній воді проводили будівельні роботи.

В кінці вересня 1943 р. частини Центрального й Во­ронезького фронтів при підтримці партизан і місцевого населення форсували Дніпро з півдня й півночі від Ки­єва і утворили два плацдарми — Букринський і Лютізький.

Війська Степового й Південно-Західного фронтів форсували величезний водний рубіж Дніпра на ділянці між Кременчуком та Дніпропетровськом. В жовтні були звільнені крупні промислові центри Придніпро­в'я: Запоріжжя (14 жовтня), Дніпропетровськ (25 жовт­ня), Дніпродзержинськ (25 жовтня).

29 вересня 1943 р. Ставка Верховного Головнокоман­дування поставила перед Воронезьким фронтом зав­дання: зосередити зусилля на київському напрямі, вза­ємодіючи з військами Центрального фронту, розгромити вороже угруповання і оволодіти Києвом.

Зайняти столицю України Сталін вимагав до річни­ці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег силь­ний повітряний десант — дві бригади. Але десантування пройшло невдало, раптовість була втрачена. Генштаб вважав, що в Цих умовах наступ з Букринського плац­дарму навряд чи може розраховувати на успіх. Але Ста­лін наполягав на своєму. Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною вели­чезних жертв. В результаті тільки в районі Букрина за­гинуло 40 тис. бійців.

Після невдалої атаки з Букринського плацдарму, вирішальним став Лютізький плацдарм: в обстановці повної таємниці були перекинуті на Лютіж техніка й частини фронту.

З листопада після могутньої артпідготовки почався наступ на Київ з півночі. Удар був раптовим для про­тивника. В ніч на 6 листопада війська генерала Ватутіна (командуючий фронтом) увірвалися на північні око­лиці Києва, а потім перемістились в центр. Першим з боєм увійшов в місто 207 танковий батальйон 22-ої гвар­дійської бригади під командуванням Д. Чумаченко. На Хрещатику вони з'єдналися з воїнами 21-го стрілкового полку.

Бої за Київ були дуже кровопролитними. Похоронні команди не справлялися з завданнями. Сталінський ре­жим срочно мобілізував 16—17-літніх юнаків на допомо­гу похоронним командам і на бойові дії. Недосвідчені і не навчені вони ставали жертвами фашистських куле­метників. Такою кривавою ціною до річниці Жовтневої революції було взято м. Київ.

За подвиги, здійснені у ході битви за Дніпро, 2438 воїнів отримали звання Героя Радянського Союзу (це більше як 20 % від усіх, хто одержав це звання за пе­ріод всієї війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвали план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступ­ний «Східний вал» і з метою вимотування сил Червоної Армії перейти до затяжної позиційної війни. Саме тому перемога у битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому у ході Другої світової війни.

З а п и т а н н я:

1. Коли завершився розгром німців на Лівобережній Україні?

2. Яку роль битва за Дніпро відігравала в планах нацистської Німеччини та радянського командування?

3. Що Ви знаєте про роль партизанських з'єднань і загонів у битві за Дніпро та звільнення Києва?

4. Які подвиги воїнів, саперів, населення придніпровських міст та сіл при форсуванні Дніпра і звільненні Києва Ви можете на­звати?

5. Дайте оцінку цій величній воєнно-стратегічній операції часів Другої світової війни.

АНТИНАЦИСТСЬКИИ РУХ ОПОРУ

В УКРАЇНІ В 1943 РОЦІ

Ключові терміни та поняття

• „рейкова війна”

• ОУН-УПА

• партизанські рейди

• підпілля

• УГВР

• УНРА

Якщо на початку Великої Вітчизняної війни він був не достатньо організований, непідготовлений до роботи у ворожому тилу, відчувався дефіцит підготовлених пар­тизанських кадрів, суттєво відчувалася відсутність єди­ного координаційного центру, то в 1943 р. цей рух пе­ретворився на всенародний, добре озброєний, керований з одного центру.

В 1943 р. партизани в окупаційній зоні розгорнули справжню «рейкову війну»: вони підірвали в окупованій зоні майже 4 тис. ешелонів та 1,5 тис. залізничних і шо­сейних мостів.

На початок 1944 р. у Вінницькій, Кам'янець-Подільській, Житомирській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях діяло понад 350 підпільних ор­ганізацій. Найважливішим їх завданням з початком ви­зволення України стало врятування підприємств, міст і сіл від руйнування німецькими військами. Під керів­ництвом підпілля робітники ховали цінне устаткування, інструменти, готову продукцію, знищували фашистських факельників, підривні команди, виводили з ладу транс­портні засоби. Караюча рука радянських підпільників здійснювала правосуддя над фашистськими чиновниками, які безпосередньо керували винищенням населення України. Особливої активності добилися підпільники м. Рівне (легендарний розвідник М. Кузнєцов, М. Струтинський, М. Шевчук та ін.). Німецькі окупанти в Рів­не жили в постійному страхові: рівненські патріоти висадили в повітря фашистську комендатуру, автомашини з радіостанцією, організовували вибухи на вокзалі. Кох, наляканий активними діями підпільників і радянських розвідників, фактично втік у Східну Прусію. В Рівне при­їжджав зрідка, в броньованому автомобілі та й то під сильною охороною.

Зростала чисельність партизанських загонів. Лише за чотири місяці 1943 р. їх кількість зросла в 2,5 рази. Справжньою базою численних партизанських форму­вань були в цей час Чернігівщина й Сумщина, Київська та Житомирська області. Так, в Чернігівській області діяло сильне бойове з'єднання з 14 загонів під команду­ванням М. Попудренка та С. Новікова. Восени 1943 ро­ку тут боролося з ворогом понад 20 тис. партизан.

Партизанський рух набув таких форм, що значна час­тина областей підпадала під контроль партизанів.

На території Київської області до літа 1943 р. вже діяло 54 партизанських загони і групи, що об'єднували 13 тис. бійців. Справжня партизанська зона утворила­ся в чотирикутнику: Новоград-Волинський — Корос­тень — Київ — Житомир.

Утворення в тилу ворога партизанських зон стало незаперечним свідченням масовості партизанського ру­ху і безсилля фашистських окупантів перед народним опором.

Підтримуючи дії регулярної Червоної Армії, окремі загони за вказівкою Українського партизанського шта­бу перенесли свою діяльність на територію Польщі, Чехословаччини, Угорщини.

В цей період відбувається також становлення оунівського партизанського руху. Перші загони виникли ще в середині 1942 р. на Поліссі. Після хвилі масового де­зертирства з рядів української поліції навесні 1943 р. військові формування ОУН-Б значно зросли і почали на­зивати себе УПА. Очолив Її Роман Шухевич (Тарас Чупринка). В середині 1943 р. УПА С. Бандери насиль­но включила до свого складу майже всі загони Бульби-Боровця та частини ОУН-М. Рештки бульбівців утвори­ли незалежне партизанське з'єднання під назвою «Укра­їнська Народна Революційна Армія» (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р., коли Бульба-Боровець був заареш­тований німцями і кинутий до концентраційного табо­ру Заксенхаузен.

Зоною активних дій УПА стали переважно Волинь, Полісся та Галичина, кількість вояків досягла (за різ­ними даними) від 50 до 100 тис. чол. Восени 1943 р. у складі УПА було 15 національних підрозділів: азербайд­жанський, грузинський, узбецький тощо. З ініціативи ОУН—УПА в листопаді 1943 р. відбулася Перша Кон­ференція Поневолених Народів Східної Європи і Азії, яка закликала до створення єдиного фронту боротьби за національне звільнення від сталінського та гітлерівсько­го імперіалізмів.

Ріст рядів УПА, яка охопила всю Україну (УПА-Північ, УПА-Південь, УПА - Захід, УПА –Схід), поповнення загонів людьми різних національностей та політичних поглядів зумовлював необхідність суттєвої ревізії ідеології та політики ОУН-Б. Одним з перших кроків на шляху трансформації інтегрального націоналізму була відмова від ідеї етнічної винятковості.

Намагаючись зібрати реальні українські сили, ОУН в цей час починає поступово еволюціонізувати в демо­кратичному напрямку. Саме з ініціативи ОУН-Б непо­далік від Самбора (Галичина) у липні 1944 р. розпочав свою роботу Великий Збір, на якому були присутні пред­ставники різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було утворе­но Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку дехто з істориків називає «тимчасовим українським пар­ламентом», або «координаційним воєнно-політичним центром».

Під час війни УПА намагалася активно відігравати роль «третьої сили» на території України. Так, лише у жовтні—листопаді 1943 року вона провела 47 боїв про­ти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Проте після зайняття Червоною Армією Лівобережжя і Дон­басу основний удар УПА спрямовує проти радянських військ.

З а п и т а н н я:

1. Які зміни і труднощі в процесі свого становлення пережив партизанський рух в тилу ворога?

2. Що Ви знаєте про т. зв. «рейкову війну»?

3. Кого із видатних керівників великих партизанських з׳єднань Ви знаєте?

4. Де виникли перші військові формування УПА? Хто їх очолив? Які українські регіони, окуповані німцями, стали зоною активних дій УПА?

5. Чому в історичній літературі сьогодення йдеться про те, що ОУН—УПА воювала «на два фронти»?

УКРАЇНА НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ

ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Ключові терміни та поняття

• „новий Сталінград”

• колабораціонізм

• наступальні операції

• партизанські рейди

• дивізія СС „Галичина”

• „другий фронт”

• „п’ята колона”

• УГВР

• НКВД

Після битви за Дніпро та звільнення Києва радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України.

Внаслідок наступу 1-го Українського фронту в напрямку Вінниці 31 грудня 1943 р. було звільнено Жи­томир, через три дні — Новоград-Волинський, потім Бі­ла Церква, Бердичів. Були повністю звільнені Київська і Житомирська області (Житомирсько-Бердичівська операція)

5 січня наступ розгорнули армії ІІ-го Українського фронту. 8 січня було звільнено Кіровоград. Потім, в се­редині січня 1944 р. наступила короткочасна пауза, яку радянське командування використало для підготовки до розгрому корсунь-шевченківської та нікопольської фашистських угрупувань.

В лютому було оточено, а потім й розбито (17 чис­ла) величезне угрупування гітлерівських сил: 18 тис. солдат попали в полон, основна маса військ чисельніс­тю в 55 тис. чол. була знищена. «Новий Сталінград» (правда, менших розмірів) — так оцінювали поразку в Корсунь-Шевченківській операції нацистські генерали.

Майже водночас з Корсунь-Шевченківською опера­цією війська 1-го Українського фронту приступили до здійснення Ровенсько-Луцької операції. 2 лютого було звільнено Луцьк та Рівне. Неоціненну допомогу радян­ським військам під час цієї операції надали партизани під керівництвом видатних діячів партизанського руху Сабурова, Федорова, Бегми.

Внаслідок спільних дій 3-го та 4-го Українських фронтів в лютому місяці 1944 р. було розгромлено Ніко­польське угрупування нацистських військ, 8 лютого звільнений крупний промисловий центр України Ніко­поль. На підступах до міста троє воїнів: українець Іван Галенко, росіянин Степан Конєв та азербайджанець; Омар Омаров Кадир-огли повторили подвиг Олександра Матросова.

З 17 по 22 лютого, проводячи жорстокі бої, радянські війська звільнили ще один крупний промисловий центр України — Кривий Ріг (Криворізька операція).

В кінці лютого, завершивши розгром криворізько-ні­копольського угрупування німецьких військ, радянсь­кі війська зайняли вигідні позиції для наступу на Крим.

Таким чином, в ході зимового наступу чотирьох Ук­раїнських фронтів, відкинувши противника на 80— 350 км. від Дніпра, радянські війська завершили звіль­нення Київської, Дніпропетровської, Запорізької й Жи­томирської областей. Ворога було вигнано з більшої частини Рівненської та Кіровоградської областей, а та­кож з ряду районів Вінницької, Миколаївської, Кам'я-нець-Подільської та Волинської областей України.

Вигнання окупантів з Правобережної України. Звіль­нення Криму. В березні—квітні 1944 р. радянське командування приступило до другого етапу операцій по вигнанню нацистських військ з Правобережної України. 18 березня війська 1-го Українського фронту звільнили Вінницю, 25—Проскурів, 29—Чернівці, 15 травня— Тернопіль.

5 березня після надзвичайно важких боїв війська 2-го Українського фронту звільнили Умань, 13 березня війська 3-го Українського фронту звільнили Херсон, вийшли до Дністра та пониззя Південного Бугу й при­ступили до їх форсування. Першими на державний кор­дон з Румунією 25 березня 1944 р. вийшли з'єднання 27 армії 2-го Українського фронту.

Водночас (28 березня) війська 3-го Українського фронту звільнили Миколаїв. До 17 квітня вони, форсу­вавши Дністер, вийшли до передгір'я Карпат і разом з військами 2-го Українського фронту прорвали тут оборону противника.

Гітлерівське командування прагнуло якнайдовше тримати Одесу та Чорноморське узбережжя. Але 10 квітня після 12-годинних важких боїв Одеса—важли­вий промисловий центр і першокласний порт на Чорно­му морі — була повернута. Велику роль в її звільненні відіграли кораблі Чорноморського флоту. Ворог втра­тив тут 6 тис. вбитими, пораненими та полоненими. Вна­слідок Одеської операції радянські війська відкинули ворога на 150—180 км., звільнили Миколаївську, Одесь­ку області України та частину Молдавії. Вороже угрупування в Криму опинилось в оточенні, відрізаним від своїх частин.

В травні 1944 р. було звільнено Крим, що мало важ­ливе воєнно-політичне значення. Було ліквідовано вели­кий стратегічний плацдарм німецько-фашистської армії на Чорному морі. Чорноморський флот повернувся в Се­вастополь. 126 радянських воїнів були удостоєні висо­кого звання Героя Радянського Союзу.

Таким чином, внаслідок весняного наступу 1944 р. радянських військ на Україні нацистські війська були відкинуті на захід ще на 250—450 км.

Радість населення Криму в звёязу із звільненням півострова від окупантів дуже швидко змінилася жахом. Все кримськотатарське населення по звинуваченню у колабораціонізмі рішенням ДКО (травень 1944 р.) було виселенов Середню Азію. Із загального числа (майже 239 тис.) депортованих 80 % складали жінки і діти, майже половина з них в 1944-1945 рр. загинула. Така ж доля судилася грекам, вірменам, кримчакам, болгарам, що проживали в Криму. Практику депортацій радянська влада почала ще в 1941 році, виселивши з території України у східні регіони Радянського Союзу німців, сотні тисяч яких проживали в південних областях ще з часів Катерини П. Десятиліттями над ними висіло звинувачення у зрадництві.

Завершення звільнення території України. В липні-серпні 1944 р. розгорнулася могутня Львівсько-Сандомірська операція, в ході якої було звільнено Станіслав, Перемишль, Львів. За прояв­лений героїзм під час воєнних дій 160 воїнів стали Героя­ми Радянського Союзу. Третю медаль «Золота Звезда» отримав льотчик А. І. Покришкін.

У вересні – жовтні в ході Східно-Карпатської операції територія України була повністю звільнена від окупантів, а наприкінці цього мі­сяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття.

Розгром військ Німеччини та її союзників на Правобережній Україні активізував радянський партизанський рух ( глибокі рейди партизанських загонів у тил ворога, Львівсько- Варшавський рейд дивізії Ковпака під командуванням П.Вершигори) та українських національних сил – ОУН-УПА. Саме в цей період була сформована УГВР – позапартійна структурв „армії без держави” з функціями громадянського й військового управління, яка після перемоги над ворогом і досягнення незалежності України повинна була передати всю повноту влади Українським Установчим зборам.

Роль „п’ятої колони” відігравала стрілецька дивізія СС „Галичина”, сформована зусиллями ОУН(М) ще в 1943 році. ОУН)Б) вела агітацію проти формування цієї дивізії, закликаючи юнаків поповнювати лави УПА. Частина рядових і офіцерів перейшла в лави УПА, а частина, яка залишилася, в червні 1944 р. була кинута німцями у бій під Бродами, в ході якого більшість її бійців загинула чи попала в полон.

Останній етап вигнання гітлерівців з України був складним і суперечливим. 28 жовтня 1944 року вся територія України була остаточно звільнена від загарбників. В ході визвольних операцій 1944 р. в Україні загинуло понад 3,5 млн. воїнів.

Відбудова народного господарства на звільненій ук­раїнській території. Це завдання, що постало перед ук­раїнським народом з визволенням Червоною Армією її території, виявилося досить складним. Україна лежала в руїнах: були зруйновані 16150 підприємств, 27910 кол­госпів, майже дев'ять сотень радгоспів, 1300 МТС, де­сятки тисяч шкіл, технікумів, вузів, лікарень, наукових установ, підприємств побуту тощо. Понад 10 млн. меш­канців України залишилися без крову, проживали в зем­лянках, хрущобах, а іноді просто під відкритим небом. Не вистачало обладнання, транспорту, інстру­ментів, а саме головне — кваліфікованих робітників. В зо­ні окупації було знищено 5,5 млн. чол. Так, напр., з 900 тис. жителів м. Києва в 1940 р. до 1945 р. залишилося 186 тис. Майже по 200 тис. втратили Одеса і Харків, 100 тис.—Рівне, така їж сумна картина була і в інших містах, які знелюдніли й лежали в руїнах. Попри всі ці труднощі трудівники України вершили справді звитяжні справи: відбудовували Придніпровський металургійний район, Криворізький рудний басейн, шахти Донбасу, ма­шинобудування Києва, Одеси, Харкова, Полтави. Вже на кінець війни в Україні поновила роботу 1/3 підприємств, що працювали тут до війни. Вони давали 1/4 до­воєнної продукції.

З а п и т а н н я:

1. Внаслідок яких наступальних операцій була звільнена від фашистських окупантів Україна?

2. Що Ви знаєте про антинацистський опір на завершальному етапі війни?

3. Які зміни в розвитку партизанського руху та ОУН-УПа відбулися в 1944 році?

4. Чим можна пояснити рішення ДКО про виселення кримських татар у Східні райони СРСР?

5. Що Ви знаєте про долю бійців дивізії СС „Галичина”

6. Які проблеми постали перед Радянською владою і українсь­ким народом на звільненій від нацистів території?

УКРАЇНЦІ В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Ключові терміни та поняття

• евакуація

• рейх

• антинацистський рух опору

• план „Внлика Україна”

• план „Велика Німеччина”

• матеріально-технічний фундамент перемоги

• еміграція

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна вхо­дила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеч­чини, як матеріальна база, що могла б дати їй продо­вольство та сировину, та як маріонеточне утворення, за допомогою якого Німеччина, приєднавши до Західної України всю територію України, потім Донську об­ласть Тереку і Кубані на Північному Кавказі, могла б розпочати практичне розчленування та завоювання Со­юзу РСР. Ідея створення «Великої України» під протек­торатом та «захистом» Німеччини постійно обговорюва­лася і досліджувалася в бюро Розенберга. Початок вій­ни проти Радянського Союзу означав, що німецькі пла­ни щодо українських земель фактично вступили у вирі­шальну фазу свого практичного здійснення.

Ось чому, коли з початком вторгнення нацистських військ на територію СРСР та закликом (з боку радянсь­кого керівництва) народів країни до Великої Вітчизня­ної війни, Україна на протязі перших трьох місяців вій­ни до лав армії і флоту відправила 2,5 млн. своїх синів і дочок.

Серед військового керівництва СРСР було немало українців: Р. Малиновський, С.Тимошенко, А.Єременко, П.Рибалка, К. Москаленко та ін.. З 25 фронтів, що діяли впродовж радянсько-німецької війни, більше половини очолювалися українськими маршалами й генералами.

Серед радянських воїнів під час крупних оборонних операцій 1941—1942 рр. були сотні тисяч українців. По­ряд з представниками інших національностей вони про­являли чудеса мужності під час 72-денної оборони Киє­ва (до складу військ Південно-Західного фронту влило­ся 200 тис. мешканців міста, 90 тис. записалися добро­вольцями-ополченцями, 180 тис. вийшли на будівництво оборонних споруд навколо столиці України); 73-денної оборони м. Одеси, в ході трагічних воєнних оборонних боїв в районі Умані, Харкова, в битві під Москвою, в Криму тощо. 13 місяців, замість запланованих декіль­кох тижнів, потрапив вермахт на захоплення України.

В ході наступальних операцій 1943 р. (Сталінградській та Курській битвах, при форсуванні Дніпрі, битві за Київ тощо), на завершальному етапі війни (1944— 1945 рр.) в Корсунь-Шевченківській битві, в ході звіль­нення Лівобережної України, в Кримській та Ясско-Кишинівський операції немеркнучою славою вкрили себе і воїни-українці. Подвиг білоруса капітана Гастелло, який спрямував свій палаючий літак на танкову колону фашистів, повторили 52 українця; серед учасників по­вітряних таранів—55 льотчиків-українців та уроджен­ців України; 25 українських воїнів є поміж тих, хто, ря­туючи товаришів під час бою, закрив своїм тілом амб­разуру ворожих дотів.

В багатонаціональному складі Збройних Сил Радян­ського Союзу, що вели воєнні дії вже на території «рей­ху» та його союзників, а також здійснювали визвольну місію Червоної Армії в Європі, значно зросла питома вага воїнів-українців. Особливо це стосувалося 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських та 1-го Білоруського фрон­тів, особовий склад яких був українізований за рахунок жителів України, мобілізованих до армії у 1943— 1945 р. Вони приймали участь в надзвичайно складних воєнних операціях 1944—1945 рр.: Вісло-Одерській, Східно-Пруській, Західно-Карпатській, Берлінській. Лише за штурм Берліна серед 589 воїнів, відзначених вищою на­городою —званням Героя Радянського Союзу— 108 вої­нів-українців, багато тисяч стало кавалерами орденів та медалей Радянського Союзу.

Серед військового керівництва СРСР були відомі українці – А.Єременко. С.Тимошенко. Р. Малиновський, П. Рибалко, К. Москаленко та інші. З 15 фронтів., які діяли в роки радянсько-німецької війни, більше половини очолювалися маршалами і генералами – українцями за походження.