Важливі риси й наслідки колективізації:

— колгосп­ний лад, що остаточно сформувався до 1937 р., став од­нією з основ командної економіки;

— колективізація здійснювалася насильницькими ме­тодами, фактично вона привела до експропріації українського селянства як класу;

— колективізація привела до посилення експлуатації селян, їх повного закріпачення;

Наслідки колективізації практично були переважно негативними: спадок сільського господарства; знищена (економічно й фізично) краща частина українського се­лянства, справжнього господаря на землі; голодомор 1932—1933 рр.; тривала деградація й дезорганізація аг­рарного сектора, що відчувається й до сьогоднішнього дня.

З а п и т а н н я

1. Коли і з яких причин починають відбуватися «кардинальні» зміни в сільському господарстві? Як цей процес торкнувся України?

2.В якому році було проголошено курс на колективізацію; 1925, 1927,1929,1930?

3. Які етапи здійснення колективізації Ви знаєте і що було ха­рактерним для кожного з них стосовно України?

4. Чому реалізація політики «ліквідації куркульства як класу» вела до розселянювання України?

5. Якими були наслідки суцільної колективізації, в чому ви вбачаєте уроки цього процесу стосовно сучасного вирішення в Україні аграрного питання?

ГОЛОД 1932—1933 РР. В УКРАЇНІ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ.

Ключові терміни та поняття

• голодомор

• ліквідація куркульства як класу

• канібалізм

• „вороги народу”

• „закон про п׳ять колосків”

• мартиролог

Голодомор 1932—1933 рр. став для українців тим, чим нацистський геноцид для євреїв, або різанина 1915 р. для вірменів. Це була трагедія, масштаби якої неможливо навіть уявити, і яка на протязі півстоліття замовчувалася в Радянському Союзі.

Причини голодомору. Він був породжений спробами здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністич­ними методами. Найтрагічнішим було те, що голоду можна було уникнути, тим паче, що врожай зерна в 1932 р. перевищував врожай 1931 р. Але практичні дії на державному рівні привели Україну до голодомору:

— суцільна колективізація, що почалася в к. 20-х років, супроводжувалася ліквідацією «куркульства як класу», тобто експропріацією заможного, найбільш культурного прошарку селянства, отже відбувався історичний підрив продуктивних сил села;

— продрозкладка, яка повернулася в село із згор­танням непу, зумовила кризу, характерною рисою якої стала незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, відчуженість від землі;

— ситуація погіршилася в період підняття плану за­готівлі зерна в 1932 році на 44 %, це привело до трагіч­ної ситуації в посівній кампанії, недосів становив понад 2 млн. га, а запаси зерна у населення зведені нанівець;

— жорстокість реалізації плану хлібозаготівель (6,6 млн. тонн) привели до смерті мільйонів людей;

— а тим часом хліб десятками мільйонів тонн виво­зився за кордон в обмін на техніку.

Таким чином, вже влітку 1932 р. голод був штучно інспірований державою.

В др. пол. 1932 р. ситуація погіршувалася все більше і більше:

— на полях жінки для дітей зрізували колоски, а коли почалися жнива, з'явилися «несуни». Тому в серпні 1932 р. з'являється закон «Про охорону соціалістичної власності», власноруч підписаний Сталіним. Сучасники назвали його «законом про п'ять колосків». Згідно цього закону за крадіжку любого колгоспного майна, навіть декількох колосків,— розстріл з конфіскацією всього майна, або позбавлення волі не менше 10 років (лише за 5 місяців 1932 р. за цим законом засуджено майже 55 тис. чол., з них понад 2 тис.—до смертної кари);

— у відповідь на повідомлення українських властей про голод на Україні з Москви була надіслана надзви­чайна комісія на чолі з В. Молотовим для нових хлібо­заготівель: за три місяці на к. 1932 р. було вилучено 89,5 млн. пудів хліба, що привело до посилення голоду;

— хліб «заготовлявся» в голодуючих місцевостях навіть у січні—лютому 1933 р. Села, які мали велику заборгованість, заносилися на «чорну дошку», а це по­збавляло селян права на виїзд, при відсутності запасів продуктів люди гинули голодною смертю;

— за законом, затвердженим Москвою, селам, що не виконали плану хлібозаготівель, зерна не видавалося. Залишившись без хліба, люди їли котів, собак, кору тощо. Мали місце випадки канібалізму.

В 1933 р. помічник Сталіна в Україні М. Хатаєвич, що керував хлібозаготівлями, з гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою продовжувалася жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробу­ванням нашої сили і їх терплячості. Голод доказав їм, хто тут господар. Ми виграли війну». Який страхітливий злочин зафіксовано цими словами!

Реакція офіційної влади на голод в Україні. Трагіч­на ситуація, що склалася в Україні, вимагала особливої уваги з боку і союзних, і республіканських органів влади. Потрібно було бити тривогу, мобілізовувати громадськість всередині країни і звертатися по допомогу за рубежем. Проте гласність означала б визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент з форсуванням темпів індустріалізації. І партія та уряд вибрали інший шлях — злочинне замовчування трагічно­го становища в українському селі. Інформація про стра­хітливий голод все ж таки проникла за кордон, і звідти почала поступати допомога. Але, за наказом «Центру», ця допомога затримувалася на митницях, або використову­валася не за призначенням. Від значної її частини ке­рівництво країни взагалі відмовилося.

Наростання голоду. В 1933 р. голод охопив усю без виключення територію України. Але він не обмежився нашою республікою. Великої гостроти голод набрав в Казахстані, охопив своїми смертельними лапами й Північний Кавказ. В Україні ж він забирав все нові й нові свої жертви. Поряд з дорослими гинули діти. Намагаю­чись врятувати дітей від голодної смерті, селяни везли їх, обминаючи всілякі перепони, до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулиці. Десятки тисяч підкидьків створювали серйозну проблему. Лавина го­лодних смертей наростала з місяця в місяць.

Наслідки голодомору. Відомо, що сталінська статис­тика була маловірогідною. Керівники перепису 1937 р., коли вони дали жахливі об'єктивні дані по Україні, були розстріляні. По підрахункам, які базувалися на методах демографічного співставлення, кількість жертв голоду в Україні (за різними даними і в різні часи) коливалася від 3 млн. до 6—7 млн. А міжнародна конференція з проблем голодомору 1932—1933 рр., яка відбулася на початку ХХІ ст., назвала цифру 10-12 млн. чоловік.

Трагедія голодомору для України мала сумні наслід­ки:

1) Порушено демографічний баланс української на­ції, бо від голоду вмирали переважно селяни-українці;

2) Голодомор остаточно зламав опір українського селянства колгоспно-феодальній системі;

3) Ця трагедія остаточно підірвала сили українсько­го народу в національно-визвольному русі. А якщо вра­хувати, що після смерті С. Кірова (грудень 1934 р.) по­чалися масові репресії проти інтелігенції та керівних кадрів, то стане зрозумілим, що генофонд української нації було пущено під ніж. Від цього український народ не може відійти до нинішнього дня.

З а п и т а н н я

1. До чого на практиці привело здійснення суцільної колективі­зації в Україні?

2. Докажіть на прикладах та фактах, які Ви знаєте, що голод в Україні 1932—1933 рр. був штучним?

3. Чи торкнувся голод 30-х років долі близьких Вам людей?

4. Чим відрізнялася поведінка офіційних властей під час голоду в Україні в 1921—1922 рр. та голодомору 1932—1933 рр.?

5. Які наслідки мав голод 1932—1933 рр. для української нації?

КРИТИКА ТАК ЗВАНОГО «СОЦІАЛІСТИЧНОГО

РЕАЛІЗМУ» В ЛІТЕРАТУРІ ТА МИСТЕЦТВІ В 30-і РОКИ

Ключові терміни та поняття

• „соціалістичний реалізм”

• „розстріляне відродження”

• адміністативно-директивне керівництво

• „класово – ворожі”

інструменти

Найхарактернішою рисою культури України в 30-і роки була її всеохоплююча ідеологізація. Основним зміс­том так званої культурної революції більшовицька пар­тія вважала утвердження марксистського світогляду, по­долання впливу несумісних з ним ідеологій. Монополізу­вавши право на істину, сталінське керівництво нав'язало суспільству вкрай збіднене розуміння культури, звівши все багатство і різноманітність її функцій до обслугову­вання політичних цілей ВКП(б). Ця обставина згубно вплинула на культурні процеси в Україні, надзвичайно ускладнивши і спотворивши їх.

В квітні 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) «Про пере­будову літературно-художніх організацій» були ліквідо­вані літературно-художні об'єднання (як націоналістич­ні організації) і створено єдину Спілку письменників України (1934 р.). З того часу літературний процес пов­ністю опинився під контролем партійних чиновників. Всі письменники в своїй творчості повинні були дотримува­тися принципу «соціалістичного реалізму», який в 30-і роки зводився до художнього коментування сталінських «теоретичних положень», прославлення радянської дійс­ності. І ті, хто не вмів, або не хотів цього робити, піддавався репресіям.

Не сприйнявши вимоги «соціалістичного реалізму», після арешту талановитого прозаїка, поета і драматурга М. Ялового, зрозумівши невідворотність переслідувань діячів української культури, покінчив життя самогубст­вом М. Хвильовий. Були репресовані О. Досвітній, О. Вишня (1933 р.), розстріляні Г. Косинка, Д. Фальківський, глухонімий поет О. Близько (1934 р.), заги­нув в таборах ГУЛАГу М. Зеров — один з найяскраві­ших письменників післяжовтневого періоду (1935 р.), розстріляний М. Семенко (1937 р.). «Розстріляне відродження» — це 500 письменників, що жили і працювали на Україні, але не «схилилися» перед тоталітарною си­стемою, відкинувши принцип «соціалістичного реалізму».

Але українське слово, українська література продов­жувала існувати в деформованому, спотвореному вигля­ді. Більшовицький режим намагався використати автори­тет літератури для зміцнення своєї влади над Украї­ною: публікувалися твори П. Тичини, М. Рильського В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, П. Панча, Ю. Янов­ського, І. Ле, Н. Рибака, Ю. Смолича та ін. Але це була особлива література — жорстокі життєві реалії (насиль­ницька колективізація, голодомор 1932—1933 рр., інші злочини тоталітарного режиму в Україні) залишалися поза її увагою. Письменники змушені були без щонай­меншого натяку на критику зображувати радянську дійс­ність, прославляти «вождя народів», «турботливого бать­ка дітей» тощо. В 1933 році, в розпалі голодомору, П. Ти­чина написав «Партія веде». Прославленню Сталіна при­свячена його збірка (1940 р.) «Сталь і ніжність», подіб­не до цього уславлення вождя було і в творчості Бажа­на, Сосюри, Рильського та інших талановитих поетів тієї трагічної пори. Це була своєрідна данина тоталітарному режимові під гаслом «соціалістичного реалізму», яку майстри слова змушені були платити за саму можли­вість творити й виживати, щоб ці страшні сторінки Істрії донести до прийдешніх поколінь.

Схожі процеси відбувалися й у мистецтві: театрі, му­зиці, кіно, живопису, графіці, скульптурі тощо. Сталі­нізм згубно відбився на творчості багатьох майстрів цих різноманітних напрямів мистецтва. Був арештований за звинуваченням в націоналізмі, відправлений в табір і там загинув Лесь Курбас; репресовано талановитого худож­ника М. Бойчука, а школу його молодих послідовників розгромлено. Десятки і сотні інших талантів, що не прис­тосувалися до системи адміністративно-директивного ке­рівництва, переслідувалися або стали жертвами репре­сій.

В своєму прагненні встановити тоталітарний контроль над культурним життям України і направити його в рі­чище «соціалістичного реалізму» ідеолого-репресивна машина не обійшла і народну творчість, що завжди була основою національного мистецтва.

30-і роки виявилися особливо трагічними для україн­ського кобзарства та лірництва. Кобза та бандура були оголошені «класово-ворожими» інструментами, оскіль­ки вони «орієнтували музичний фронт на часи гетьма­нів і козацької романтики». Спроба за допомогою партій­них агітаторів «зорієнтувати» народних співців на про­славлення більшовицьких порядків в Україні виявилися безуспішними. Кобзарі і лірники співали про те, про що думав кожний: про жахливу долю народу, про голодо­мор, про насилля й жорстокості; нагадували піснею сво­їм землякам про героїзм, про втрачену свободу, про ро­мантику часів козаччини.

Трагічна розв'язка наступила в грудні 1934 року: в Харків, на заключний етап Республіканської олімпіади було доставлено майже 300 кобзарів та лірників, майже всіх їх (це були люди переважно похилого віку, багато сліпих, інвалідів) арештували й розстріляли. Після цього наступила черга національних самодіяльних та профе­сіональних колективів — капел та ансамблів бандурис­тів. Залишилися одиниці, «ідеологічні якості» яких не викликали сумнівів.

Незважаючи на всю складність і суперечливість умов 30-х років, культурний процес в Україні не згасав, а продовжувався. Ціною великих труднощів розвивали­ся обезкровлені українська література, та мистецтво, а значить зберігалася можливість їх відродження у май­бутньому.

З а п и т а н н я

1. Що було найхарактернішою рисою культури України 30-х років?

2. В якому напрямі «перебудовувалася» робота всіх літератур­но-художніх об'єднань в розглядуваний період?

3. На чиє ім'я був перейменований театр «Березіль» і як скла­лася доля його засновника Л. Курбаса?

4. Що ви знаєте про художника М. Бойчука та школу його мо­лодих послідовників?

НАУКА І ОСВІТА В УКРАЇНІ В 30-і РОКИ

Ключові терміни та поняття

• репресії

• „націоналістичні елементи”

• „Союз Визволення України”

• „класовий підхід”

Набираючи силу, тоталітарна держава в 30-х роках не була зацікавлена у справжньому докорінному перево­роті у свідомості трудящих, підвищенні їх культурного рівня. Системі, адміністративно-командній по своїй суті, яка активно формувалася, потрібні були виконавці, «гвинтики», а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Разом з тим реалізація сталін­ського «великого стрибка» вимагала високого рівня роз­витку науки, певного освітнього і культурного рівня від учасників цього процесу. Вказаними факторами і зумов­люється неоднозначний і суперечливий характер розвит­ку науки і освіти в 30-х роках.

Стан науки. Становище науки було надзвичайно суперечливим. З одного боку, вчені України зробили ряд відкриттів, що мали велике значення не лише для вітчизняної, але й для світової науки; з іншого,— творчий про­цес обмежувався адмініструванням та репресіями.

Центром .наукових досліджень залишалася Всеукра­їнська Академія наук. Найважливіші досягнення в галузі природничих наук:

— штучне розщеплення атома (Український фізико-технічний інститут);

— дослідження термоядерного синтезу (Л. Д. Ландау); .

— дослідження по електрозварюванню металів (Є. А. Патон);

— вивчення генетики і селекції рослин та тварин (М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв та ін.);

— розробки в галузі офтальмології (В. Філатов) та інші дослідження.

В умовах тотального насадження марксистської ідео­логії особливе значення надавалося суспільним наукам. Вони повинні були обслуговувати політичні цілі ВКП(б). Найменше відхилення від марксистських принципів роз­глядалося як контрреволюція і жорстоко придавлюва­лося. Націоналістичними були оголошені погляди відо­мого історика-марксиста М. Яворського, який у 1932 р. по звинуваченню у справі «СВУ» був засланий на Соловки і там у 1937 р. розстріляний. Націоналістичними були оголошені й погляди відомого історика М. Грушевського. Почалося цькування вченого. В 1934 р., знаходячись на відпочинку в Кисловодську, він помер при загадко­вих обставинах. На початку 30-х років була репресова­на велика група вчених-гуманітаріїв — Слабченко, Гор­бань, Пархоменко, Семківський, Шабліовський та ін. Як наслідок, була розгромлена українська національна шко­ла вчених суспільствознавців.

Суперечливий стан освіти: Соціально-економічний розвиток країни вимагав підвищення загального освіт­нього рівня населення, підготовки більшої кількості ква­ліфікованих кадрів для народного господарства. Тому в 30-і роки на порядок денний постало питання про вве­дення загальної освіти. Повний перехід до обов'язково­го початкового навчання було завершено на протязі II п'ятирічки. Переважна більшість дітей навчалася в ук­раїнських школах, а біля 10 % — в національних шко­лах (російських, грецьких, німецьких, єврейських, та ін.). На загальному рівні освіти негативно відбивалася недос­коналість навчальних програм, дефіцит вчителів з ви­щою освітою, репресії проти педагогів. З кінця 30-х років школа стала основним знаряддям русифікації: обо­в'язковим стало вивчення російської мови, у відповіднос­ті з російською була змінена граматика.

Не довіряючи старим спеціалістам, знищивши знач­ну їх частину, керівництво країни взяло курс на підго­товку спеціалістів з робітничо-селянського середовища. Швидко поширювалася мережа технікумів, училищ, рабфаків, вузів. В 1933 р. поновлена діяльність університе­тів. В 1934 р. відмінена оплата за навчання. Все це сти­мулювало підготовку кадрів для економіки. Але форму­вання нової інтелігенції супроводжувалося й втратами:

—знизився загальний професійний рівень спеціаліс­тів;

— серед інтелігенції поширювались безпринципність, безініціативність, доносительство.

При комплектуванні студентів дотримувалися «класо­вого підходу», внаслідок чого в навчальні заклади не завжди попадали кращі.

Таким чином, в розвитку науки і освіти в 30-х ро­ках прослідковується боротьба двох протилежних тен­денцій оновлення: першої — гуманістичної, пошукової, новаторської, ломка стереотипів, зв'язок науки з жит­тям, залучення широких народних мас до освіти; і дру­гої — державноорієнтованої, регламентованої, централі­зованої, наростання форсованими темпами уніфікації, тотальної ідеологізації, загального зниження рівня куль­тури.

Саме з цих часів у сфері державного фінансування і підтримки розвитку культури все чіткіше починає вияв­лятися сумнозвісний залишковий принцип, що залишив­ся і досі.

З а п и т а н н я

1. Чому радянська тоталітарна система 30-х років не була заці­кавлена в справжньому докорінному перевороті у свідомості тру­дящих?

2. В чому полягало суперечливе становище української науки в розглядуваний період?

3. Які дві протилежні тенденції притаманні були - розвиткові ос­віти в 30-х роках?

ТРУДНОЩІ 1 СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ

В 30-і РОКИ «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

Ключові терміни та поняття

• український ренесанс

• „розстріляне відродження”

• деукраїнізація

• репресії

• „контрреволюційні організації”

• Спілка письменників України

• генофонд

Умови, в яких розвивалася культура в 30-х роках (по­рівняно з 20-ми).

Завдання державної політики культурної революції, які були складовою частиною плану будівництва соці­алізму, доводилося перетворювати в життя в різних іс­торичних умовах 20-х і 30-х років.

20-і роки характеризувалися новою економічною по­літикою з її відносною свободою економіки, політикою «українізації», спрямованою на розвиток української мови, літератури, культури, історії українського наро­ду та підняття його національної самосвідомості.

30-і роки характеризувалися сталінською диктату­рою і політикою українського керівництва (С. Косіора, Постишева та ін.) та радянських управлінських структур, спрямованою на боротьбу з «українським на­ціоналізмом» і українською культурою, що врешті-решт привело до знищення завоювань 20-х років, до «роз­стріляного відродження».

Суперечливість розвитку культури в 30-х роках: в цей період були й досягнення, були й трагічні сторінки в розвитку освіти, української мови, літератури, розвит­ку мистецтва, процесі формування й діяльності інтелі­генції тощо,

Розвиток освіти. В 30-х роках стали явними позитив­ні наслідки ліквідації неписьменності впродовж 20-х років: більшість населення вже вміла читати й писати, сформувалося три типи шкіл — початкова, неповна се­редня й середня, створена мережа інтернатів для дітей сиріт (А. Макаренко). Поряд з цим виявилися недоліки: засилля політичних предметів; нехватка вчителів, особ­ливо в селах; невисока заробітна плата у них; різке ско­рочення кількості учнів (виселення куркулів, голодо­мор тощо); у викладі матеріалу вчителі повинні були керувалися лише підручниками, ніякої «самостійності»;

еталоном для шкільного курсу історії з 1938 р. став ста­лінський «Короткий курс ВКП(б)».

Ставлення до української мови. Якщо в 20-х роках навчання в 4/5 шкіл, 1/2 технікумів, 1/4 інститутів, 90 % газет, усі кінофільми, 2/3 діловодства велося українсь­кою мовою, а окрім того існувало понад 2 тис. шкіл, де навчання проводилося мовами нацменшин, то в 30-і роки під гаслом боротьби з українським буржуазним на­ціоналізмом відбувається скорочення шкіл з українсь­кою мовою навчання, різко скорочується доля україно­мовних газет, кінофільмів; радіомовлення переводиться на російську мову, школи нацменшин, починаючи з 1938 р., як «розсадники буржуазного націоналізму», пе­реводяться на російську мову навчання.

У 1935 р. П. Постишев заявив, що українські кому­ністи майже всі «деукраїнізувалися», і така заява зро­зуміла, бо лише слово «український» розглядалося як синонім націоналізму.

Трагічні сторінки літератури 30-х років. Майже все, чого досягла в своєму розвиткові українська літерату­ра в 20-х роках, було знищено. Тоталітарний режим вста­новив свій контроль і над українською літературою, і над українським мистецтвом. Для літератури ці роки стали найтрагічнішими за всю її історію. Органи ДПУ (державного політичного управління) зачисляли пись­менників до членів «контрреволюційних організацій». Були ліквідовані усі українські літературні об'єднання і створена єдина Спілка письменників України (1934 р.). Літературний процес підпадав під партійний контроль, письменники повинні були стати на позиції соцреалізму, а хто не хотів цього робити, попадав під репресії.

Така ж доля настигла в 30-х роках і представників інших прошарків інтелігенції. Загалом в 20-х — на поч. 30-х рр. в народному господарстві спеці­алістів (з точки зору кількості) було набагато більше, ніж до революції. Вчені доклали багато зусиль у вирі­шенні нових проблем науки, що особливо було важли­вим в умовах нової війни, що насувалася. Дослідження в галузі термоядерного синтезу почав Ландау; важку воду отримав на лабораторному устаткуванні А. Бродський; почав роботу в галузі електрозварювання Є. Патон; всесвітньовідомими стали наукові праці офтальмо­лога В. Філатова; плідно в цьому працювала Академія наук України.

Але з самого початку 30-х років почався погром інте­лігенції; щодо України, то цей погром почався вже в к. 20-х років: була сфабрикована «шахтинська справа» про шкідництво «буржуазних спеціалістів» і інженерів. На поч. 30-х років почалися масові репресії, які трагіч­но відбилися на долях представників самих різноманіт­них професій: заарештований М. Грушевський і невдов­зі по цьому помер в Кисловодську (Ї934 р.) при невідо­мих обставинах; академіки Яворський і Ландау, фі­лософ Демчук, академік-геолог Світальський, вчені-історики Слабченко, Пархоменко, Горбань та ін. Взагалі українська історична наука була розгромлена і опинилася в такій кризі, з якої вона до недавнього часу не могла вийти.

Таким чином, підсумовуючи, можна сказати, що все те прогресивне, що було досягнуто в 20-і —на поч. 30-х рр., в 30-х було зведено нанівець внаслідок деукра-їнізації, переслідувань української інтелігенції за віль­нодумство, внаслідок репресій. Генофонд української нації було зрубано під корінь.

З а п и т а н н я

І. В яких умовах розвивалася українська культура в 20-х і 30-х роках?

2. Якими були позитивні і негативні наслідки розвитку освіти в розглядуваний період?

3. Як змінилося відношення до української мови в нових істо­ричних умовах?

4. В чому полягали трагічні сторінки розвитку літератури та мистецтва в 30-х роках?

5. Яка доля настигла в розглядуваний період українську інте­лігенцію і як це сказалося на генофонді української нації?

УТВЕРДЖЕННЯ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В СРСР.

СТАЛІНСЬКИЙ ТЕРОР В УКРАЇНІ В ЗО- і РОКИ

Ключові терміни та поняття

• монополія на владу

• монополія на ідеологію

• тоталітарний режим

• ДПУ

• НКВС

• „п׳ятирічка великого терору”

• „вороги народу”

• „український буржуазний націоналізм”

• „Союз Визволення України”

• „Український національний центр

• „трійки”

• мартиролог

Сталінізм — це злочинна політика і практика, не­від'ємний атрибут тоталітарного режиму, що торкнувся своєю трагічною суттю усіх сфер суспільного життя країни, в центрі якого стояла окрема людина, групи лю­дей, цілі народи. Правда про цю справжню людську трагедію, яку переніс на собі і народ України, люди поча­ли узнавати з т. зв. «закритої доповіді» М. С. Хрущова на XX з'їзді КПРС, що мала справжній вибуховий ефект.

Що ж відбувалося в 30-х роках в Україні? Внаслі­док сталінської «революції зверху» відбулися корінні зміни в структурі влади, економічній системі, правопо­рядку, ідеології, культурі й освіті, релігії, в національ­ному русі, у військовій сфері, в кадровому корпусі, що призвело до знищення всіх аспектів автономності Украї­ни. Політика сталінізму привела до того, що Україна втратила контроль над своїми ресурсами, капіталовкла­деннями, промисловістю, сільським господарством.

Репресивний апарат, який склався на поч. 30-х років в Радянському Союзі і який покликаний був тримати під жорстоким контролем увесь хід суспільних процесів в усіх регіонах, активно почав діяти й в Україні. Тут, як на випробувальному полігоні, почалося проведення насильницької колективізації, що викликало шалений опір селянства. Як «відповідь» на цей спротив, почало­ся вишукування «контрреволюціонерів» у сільському господарстві. Різним строкам і формам покарання було піддано ЗО осіб Наркомзему УСРР, 20 з них було роз­стріляно. В колгоспах України було ліквідовано 85 т. зв. «контрреволюційних куркульських угрупувань», заареш­товано близько 400 чоловік, переважна більшість яких загинула. Політика ліквідації куркульства як класу привела до знищення величезної кількості справжніх господарів на українській землі.

Боротьба з «шкідниками» й «саботажниками» в про­мисловості. В умовах згортання непу (к. 20-х років) си­гналом до атаки стала «шахтинська справа»: на лаві підсудних опинилися керівники промисловості Украї­ни, яким було приписано створення «Харківського цент­ру» по керівництву «шкідництвом». Почалася цілеспря­мована, різнобічна боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. «Викриття ворогів» наростали як снігова лавина. Протягом 1930—1940 рр. в Україні було «виявлено» понад 100 всіляких «центрів», «блоків», «націоналістичних організацій».

Національна українська еліта теж попала під косу сталінського безжального терору. Тільки у справі «Спіл­ки визволення України» та «Промпартії» було репресо­вано 45 провідних учених, письменників та інших пред­ставників інтелігенції на чолі з С. Єфремовим, відомим українським літературознавцем, академіком, віце-прези­дентом Всеукраїнської Академії Наук, одним з колиш­ніх керівників Центральної Ради, що не приховував сво­го гостро критичного ставлення до Радянської влади. «Суддями» над «СВУ» були С. Косіор, В. Балицький, П. Любченко, які в др. пол. 30-х років самі стали жерт­вою сталінського терору.

В 1931 р. було «викрито» ще один міфічний «Укра­їнський Національний Центр» та його складову части­ну — т. зв. галіцийську «Українську військову організа­цію» («УВО»). Її учасників звинуватили в тому, що вони мали на меті «шляхом збройного повстання куркульст­ва» повалити Радянську владу в Україні, відокремити її від Радянського Союзу, встановити капіталістичний лад у формі буржуазно-демократичної Української Народ­ної Республіки. В справу «УНЦ» були втягнуті два виз­начних діячі української науки — академіки М. Грушевський та М. Яворський, останній з яких після відбуття 6-річного строку на Соловках в 1937 р. був розстріля­ний. Історична секція АН на чолі з Грушевським була розпущена, його самого звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі», вислали в Росію, де він при «нез'ясованих» обставинах помер, відпочиваючи в 1934 р. в Кисловодську.

Гоніння проти українських письменників, діячів культури й мистецтва. «Контрреволюціонерами» і «шпигунами» були ого­лошені десятки академіків та дійсних членів ВУАМЛІН, професорів інституту Червоної Професури, Наркомату освіти України. Арешти серед освітян та письменників, особливо посилилися після самогубства М. Скрипника (1933 р.) та М. Хвильового (1933 р.). Із 500 репресова­них письменників зникли з життя понад 200, з 85 вчених-філософів, ліквідовані 62. До українського національно­го мартирологу внаслідок посилених репресій увійшли: Євген Плужник, Микола Куліш, Микола Зеров, Григо­рій Косинка, Олександр Досвітній, Кость Буревій, Дмит­ро Фальківський, засновник і керівник театру «Березіль» Лесь Курбас, який драматично загинув в концтаборі. Соловки були повністю «українізовані». Сотні письменників примушено було замовкнути, примиритися з системою, понад 80 чол. емігрували. З прокату були зняті фільми Довженка, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. Українській літературі сталінський терор завдав жахливого удару.

Боротьба проти релігії і церкви. Радянська влада здійснила фронтальний наступ на УАПЦ, наклавши високі податки та обмеживши діяльність українських парафій. Було зруйновано й закрито тисячі церков, розгоруто гоніння проти священниківі віруючих. УАПЦ була примусово розпущена (1930 р.). Другу п׳ятирічку (1933-37 рр.) оголосили „пя׳тирічкою знищення релігії”

Репресії проти партійних та державних діячів. Розпочалися вони в 1933 році. Сталін розправлявся з будь - яким проявом опозицій, замахами на його владу й авторитет. Виключення з партії в цей час з формулюванням «ідеологічні прорахунки й помилки» означало подальшу фізичну розправу. Після вбивства С. М. Кірова(грудень 1934 р.) генсек не лише позбувся можливого конкурента, але й отримав переконливий привід для розгортання хвилі терору проти партійних та державних діячів особливо.

На Україні особливо лютував посланець Сталіна Постишев. Понад 15 тис. керівників були звинувачені в „фашизмі», «троцькізмі», «націоналізмі». Керівником „опозиціонерів» на Україні було визнано Ю. Коцюбинського (розстріляний у січні 1937 р.) «Батьківське» піклування Сталіна про кадровий корпус України закін­чилося надзвичайно трагічно: виганялися, а потім зника­ли „петлюрівські націоналістичні елементи», натомість зміцнювалися партійні лави України за рахунок московських надійних кадрів. Внаслідок такого «очищення» склад КП(б)У з 1933 по 1938 рр. зменшився наполовину, особливо постраждали її керівники. Так, з 11 членів політбюро, обраних в червні 1937 р. XIII з'їздом КП(б)У, загинуло 10 (живим залишився лише Г. Петровський), з 5 канд. у члени політбюро загинули 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК репресовані 100. Всі без винятку члени ревізійної комісії знищені. У ці роки загинули: В. Затонський, М. Хатаєвич, Є. Квірінг, X. Раковський, Г. Гринько, С. Косіор, В. Чубар, Ю. Коцюбинський тощо. Майже весь керівний склад КПЗУ, усі секретарі ЦК ЛКСМУ на чолі з секретарем С. Усенком, увесь керівний склад профспілок України теж пішли під сокиру сталінських репресій. У зв'язках з антирадянською організацією боротьбистів було звинувачено Голову Уряду України П. Любченка, який у період засідань пленуму ЦК КП(б)У,. що висунув таке звинувачення, застрелився (серпень 1937 р.).

В серпні 1937 р. в Київ прибули три особистих представника Сталіна — Молотов, Єжов, Хрущов. За підрахунками, репресіям були піддані 37 % членів КП(б)У, тобто майже 170 чоловік. М. Хрущов, який після С. Косіора очолив ЦК КП(б)У, в своїх мемуарах згадував: «Партійне керівництво України було майже повністю розгромлене. Нам довелося починати все з нуля».

Репресії проти командного складу Робітничо-Селянської Червоної Армії. На Україні вони почалися в 1936 р. проти майже всього командного складу Київського воєнного округу, який очолював Й. Якір. Водночас вони торкнулися й 150 чол. Харківського воєнного округу, який очолював І. Дубо­вий. Лише за півроку було репресовано 45 командирів стрілецьких з'єднань, в тому числі щонайменше 17 ком­дивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937—1938 рр. загинули коменданти всіх Укріплених районів — особли­вих з'єднань, розташованих в Україні. На поч. березня 1938 р. М. Хрущов та командир Київського воєнного ок­ругу С. Тимошенко рапортували у Москву, що з військ округу за рік «винищено» близько 3 тис. чоловік, з них заарештовано понад 1 тис., «оновлені» практично всі ко­мандири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки цих репре­сій стали особливо відчутними під час катастрофічних поразок початкового періоду Великої Вітчизняної війни.

Знищення й самих керівників НКВС (Народного Ко­місаріату Внутрішніх справ). Серед загиблих чекістів на Україні понад 1200 чол., в т. ч. М. Лаціс, Б. Манцев та ін. Жертвами репресій ставали і співавтори сталінсь­кого «великого терору», діячі , які очолювали НКВС України в 30-х роках: В. Балицький, І. Леплевський та ін.

Сталін діяв не сам. Впродовж 1937-1941 рр. („п׳ятирічка великого терору”) в таборах НКВС бкло ув׳язнено понад 5,2 млн. чоловік, що у 2,2 рази більше, а ніж за попередні п׳ять років. Свою «теорію» і «практику» він реалізовував через своїх безпосередніх поплічників— кар'єристів. Провідниками антилюдяної політики він зробив і тих діячів, за плечима яких були роки бороть­би за соціалістичні ідеали. Серед них й українські рес­публіканські керівники, що стали не тільки самі жерт­вами сталінізму, а й винуватцями багатьох трагічних подій в Україні. Це: С. Косіор, П. Постишев, В. Чубар, Г. Петровський, П. Любченко, М. Демченко, В. Балиць­кий та ін.

Наслідки терору для українського руху за своє само­утвердження. Внаслідок сталінських кампаній терору рух українського народу за своє самоутвердження, що, зда­валося, набирав силу в 20-х роках, в 30-х втратив незлі­ченну силу своїх прибічників. Суспільство дедалі опус­калося в прірву відчаю, моральної деградації, відбулася морально-етичних відносин (атмосфера страху, заохочення доносі тощо). Не витримуючи фізичних мук, люди давали свідчення на своїх друзів, родичів, сусідів. Були страчені покоління, які могли б відіграти визначну роль в українському національно-державному відродженні. Українська нація зазанала величезних демографічних втрат. Відбувся зпнепад української культури, інтелектуального потенціалу української нації.

Ми повинні знати ці трагічні сторінки нашого мину­лого, якщо прагнемо до того, щоб сталінізм не пережив свого творця.

З а п и т а н н я:

1. Якими шляхами відбувася процес формування тоталітарного режиму в СРСР?

2. Що таке сталінізм?

3. Як і коли склався сталінський репресивний апарат і якими були його ключові завдання?

4. Коли почалися сталінські репресії в Україні?

5. Що Ви знаєте про т. зв. справи «СВУ», «Промпартії». «УНЦ», «УВО»?

6. На що були спрямовані масові репресії партійних та держав­них діячів?

7. Які наслідки знищення командного складу РСЧА?

8. Чи міг Сталін сам реалізувати свою репресивну «політику» і «практику»? Хто був його активним помічником?

ЗГОРТАННЯ УКРАЇНІЗАЦІЇ В 30-ті рр.

Ключові терміни та поняття

• національна політика

• українізація

• деукраїнізація

• русифікація

• „хвильовізм”

• „шумськізм”

• „волобуєвщина”

• „ухили в партії”

• адміністративно-командна система

В першій половині 30-х років маховик адміністратив­но-командної системи набирав все більшої сили. Влада дедалі більше централізувалася і зосереджувалася в Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Система­тично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити Українську республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу.

З централізацією прийшла й русифікація. Спочатку, в 1933 р., вона проводилася у формі напливу в Україну тисяч російських функціонерів для «підсилення» колек­тивізації. Під кінець 30-х років після чистки «націонал-комуністів» більшість членів найвищого керівництва партії та держави в Україні, включаючи М. С. Хру­щова, були росіянами.

У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досяг­нути її, «оволодіти новим рухом на Україні за україн­ську культуру,— писав він Л. Кагановичу в листі ще в квітні 1926 р.,— можна, лише борючись з крайностями в рядах комуністів..., тільки в боротьбі з такими крайнос­тями можна перетворити ростучу українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську» (Й. Сталін. Твори, т. 8, К., 1949, стор. 153).

Боротьба з „крайностями” велась під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливіс­тю звинувачень у буржуазному націоналізмі в цей час була їх своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина». Така ди­ференціація була не випадковою, адже кожен з цих «ухилів» уособлював певну групу опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелігенцію, «волобуєвщи­на» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — стару ле­нінську гвардію.

«Їхня українізація,— казав один з героїв п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас,— це спосіб вияви­ти всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було...». На жаль, маятник репресій, що дедалі біль­ше розгойдувався, та голод 1932—1933 рр. в Україні ро­били ці слова пророчими.

За кадровими змінами стояв рішучий поворот у на­ціональній політиці Москви. На початку 30-х років полі­тика українізації, влучно названа американським істо­риком культури М. Семчишиним «українським ренесан­сом XX століття» («Тисяча років української культури», К., 1993 стор. 427), все більше почала здавати позиції під тиском адміністративно-командної системи, у рамки якої вона дедалі більше не вписувалася. Наступив кі­нець «українізації» й початок систематичних утисків ук­раїнської культури. Скоротилася кількість українських шкіл, помітно зменшилася частка українських вчителів і дослідників, з бібліотек було вилучено видатні твори ук­раїнської науки і літератури, заборонено сотні українсь­ких п'єс і закрито десятки українських театрів, а музей­ним працівникам було наказано припинити «ідеалізацію історії козаччини». Власті при кожній нагоді знущалися з «націоналістичної теорії про самобутність України».

Водночас звеличувалися всі аспекти російської куль­тури й підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР. Причому все це робилося під виглядом розвитку інтер­націоналізму. Радянські ідеологи прийшли до висновку, що завданням розвитку дружби народів й інтернаціона­лізму найкраще відповідають російська мова і культу­ра. Вони доводили, що нова політика Сталіна являла со­бою не повернення до традиційного російського шовініз­му, а була надійним шляхом до прогресу, соціалізму, ін­тернаціоналізму. З цієї логіки випливало, що культура українська та культура інших неросійських народів сприяла відсталості та провінціалізму.

Внаслідок такого підходу наприкінці 30-х ро­ків національні школи (а в 20-х роках нараховува­лося понад 2000 шкіл, в яких навчання відбувалося мовами національних меншин) були переведені на російську мову навчання. В українських школах ста­ло обов'язковім вивчення російської мови і літе­ратури. Українську абетку, граматику і словник було змінено в напрямі наближення їх до російської. Вживання російської мови на Україні значно поширювавалося. Скоротилася частка української мови в пресі: якщо в 1931 р. українською мовою вихо­дило 90 % газет та 85 %, часописів, то в кінці 30-х ро­ків їхній відсоток упав відповідно до 70 й 45. Випуск кі­нофільмів та радіомовлення переходило на російську мову. В літературі стало політичним принципом наголо­шувати, що всі видатні українські поети та письменни­ки минулого розвивалися під благотворним впливом Ро­сії. Навіть члени Комуністичної партії, радянські кад­ри до середини 30-х років практично деукраїнізувалися й почали розмовляти російською мовою, за визнанням самого Постишева.

Українською культурою маніпулювали так, щоб во­на знову (як і до революції 1917 р., тобто в рамках Ро­сійської імперії) зосередилася на традиційному для се­бе ототожненні з консервативним і відсталим селом.

В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили в 20-х роках, підрізувався адміністративно - командною системою, що склалася в 30-х роках, під самий корінь.

З а п и т а н н я:

1. Охарактеризуйте політичну обстановку в Україні, що передувала згортанню українізації.

2 Що Ви знаєте про боротьбу Сталіна та його поплічників з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом»?

3. В чому полягав рішучий поворот Москви у національній по­літиці щодо України?

4.Виконайте завдання: у правій колонці наведіть конкретні приклади масових репресій30-х років

Основні напямки репресій	Конкретні факти
1) Репрсії проти селянства
2)Боротьба з „підпільними націоналістичними організаціями”
3) Репресії проти членів КП(б)У
4) Гоніння прти українських вчених,письменників,діячів культури і мистецтва
5) Боротьба проти релігії і церкви
6) Чистка військових кадрів

5. До яких наслідків привело згортання українізації в 30-х роках? Яке значення має сьогодні знання цього „історичного досвіду”.

6. Визначіть причини утвердження сталінського тоталітарного режиму.

ЗМІНИ СОЦІАЛЬНОГО СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В 20—30-і рр.

МАТЕРІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ трудящих

Ключові терміни та поняття

• соціальна структура

• етнічний склад

• демографічна ситуація

• розкоркулювання

• соціальна програма

• життєвий рівень

• карткова система

30-і роки характеризуються завершенням становлен­ня адміністративно-командної системи та складними соціально-економічними і міжнародними процесами, в яких доводилося існувати Україні в складі Союзу РСР. Вони, ці процеси, зумовили зміни в соціальній структурі населення.

Розвиток народного господарства за планами перших п'ятирічок, формування єдиного народногосподарського комплексу з усіма його збоченнями, надмірна індустрі­алізація за рахунок сільського господарства, причому всі ці процеси керувалися з Центру, з Москви, супровод­жувалися кількісними і якісними змінами в складі ро­бітничого класу. Його чисельність з 1928 по 1940 рр. зросла з 1770 тис. чоловік до 4578 тис., тобто зросла в 2,6 рази.

Потрібно підкреслити, що поповнення робітничого класу відбувалося в основному за рахунок селянства. Найбільша кількість їх вливалася у вугільну промисло­вість, найменша — в машинобудівництво, де потрібний був високий освітній рівень і професійна підготовка. Ор­ганізація праці, рівень її механізації, масове вливання до складу робітничого класу молоді із села затримува­ли процес росту кваліфікації робітничого класу.

Глибокі соціальні зміни відбулися і в середовищі се­лянства. На рубежі 20—30-х років сталінщина здійсни­ла насильницьку колективізацію. Виникло єдине соці­альне середовище — колгоспне селянство, яке в 1940 ро­ці складало половину населення України.

Водночас здійснювалося примусове розкуркулювання, яке позначилося на долях сотень тисяч селян. Знач­на частина їх була виселена за межі республіки. Пост­раждали під час цієї розгнузданої кампанії також серед­няки і бідняки. Мільйони з них загинули від хлібозаго­тівельної політики, яку проводив Центр вольовим мето­дом. Від голоду 1932—1933 рр. та масових репресій за­гинуло до 9 млн. представників цього соціального про­шарку населення.

Демографічна ситуація в Україні набула катастро­фічних рис. В 1927 р. в українському селі народилося 650 тис. дітей, а в 1935 р.—80 тис. Українське село, по суті справи, з його звичаями і традиціями, як соціаль­ний феномен, перестало існувати.

Відбувалися відчутні зміни кількісного і якісного ха­рактеру і в середовищі службовців, їх кількість за 10 років (до 1940 р.) зросла в 3,6 рази і досягла 2 млн., 25 % з них мали вищу або середню спеціальну освіту. Разом з тим, в народному господарстві не вистачало ди­пломованих спеціалістів в промисловості, сільському господарстві, науці. Нехватка їх істотно загострилася внаслідок сталінських репресій.

В 30-х роках відбувалися істотні зміни в життєвому рівні трудящих: збільшилася зарплата низькооплачуваним категоріям робітників, ще більше вона зросла у службовців держустанов. Адміністративна система тур­бувалася про свої кадри.

Добавкою до реальних доходів населення стали гро­мадські фонди споживання. З них виплачувалися пен­сії, відпустки, утримували заклади охорони здоров'я, ос­віти, культури. До 1930 р. було ліквідовано безробіття.

Проте індустріалізація, жорсткий режим економіки, зменшення асигнувань на соціальну сферу гарантували тільки мінімум добробуту.

В кінці 20-х років з'явилися значні труднощі в забез­печенні трудящих товарами народного вжитку. В 1929 році була введена карткова система на продуктові та промислові товари. Значно зросли ціни на предмети вжитку, хоча для службовців товари відпускалися за зниженими цінами, переслідувалася цим далека мета: за таку підкормку потрібно було бездоганно служити режиму.

Серйозною була житлова проблема. В одну квартиру заселялося декілька сімей, найбільш розповсюджени­ми видами житла були гуртожитки й бараки, як пра­вило, без всіляких комунальних зручностей.

Карткова система була скасована в 1935 році.

Таким чином, в кінці 30-х років відбувалися позитив­ні зміни у виконанні соціальних програм. Водночас в ці роки не можна було не відчувати як сталінська полі­тика перетворювала людину в знаряддя досягнення будь-яких економічних чи політичних цілей.

З а п и т а н я:

1. Чим були викликані кількісні й якісні зміни, що відбувалися в складі робітничого класу?

2. Як голодомор 1932—1933 рр. вплинув на зміну соціального складу населення України?

3. Чому в 30-і роки попри істотні зміни в життєвому (рівні трудящих (на кращу сторону), людина перетворювалася в знаряддя досягнення будь-яких цілей?

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ (1918—І940 рр.)

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

В 20-30-і РОКИ

Ключові терміни та поняття

• „Східна Малопольща”

• „пацифікація”

• полонізація

• УНДО

• ОУН

• румунізація

• конкордат

• УСДП

• УРП

• КПЗУ

• москвофільство

• русинство

• українофільство

Після громадянської війни українські землі були поділені між Радянською Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною...

Політика Польщі щодо українців та реакція українців на цю політику. Українці в новоутвореній Польськіїї державі (1919 р.) складали дві окремі громади, й уряд робив все можливе, щоб підкреслити відмінність між ними. Більшість українців проживала на колициніх габсбурзьких землях Східної Галичини (Львівське, Терно- нільське й Станіславське воєводства). Понад 3 млн. галицьких українців, що переважно належали до греко- католицької церкви, були національно свідомими й відносно добре організованими. Решта українців населяла Західну Волинь, Полісся й Холмщину—райони, що її Польща відтяла від Росії. Вони налічували приблизно 2 млн. і були в основному православними, до того ж політично, економічно й культурно менш розвиненими.

Польський уряд проводив щодо української меншості політику конфронтації й полонізації. В 1924 р. були прийнято закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах, більшість українськомовних шкіл було перетворено на двомовні заклади з переважанням польської мови. Українців не допускав до Львівського університету, де було скасовано україн­ські кафедри.

Серед перших політико-економічних заходів поляків особливе невдоволення українців викликала програма колонізації: запрошення до Галичини й Волині осадни-ків-переселенців для зміцнення польської присутності на східних кордонах. Новоприбулі [а це були в основному ветерани польської армії) отримували великі наділи найкращих земель й фінансові субсидії. Попит на про­дукцію українських селян катастрофічно падав, їх нена­висть до багатих польських землевласників загострюва­лася. На поч. 30-х років Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що зводилися до підпалів і вбивств. У відповідь на це уряд вдався до масових реп­ресій і жорстоких дій, розпочавши кампанію «пацифіка­ції» («умиротворення»): конфіскацію майна та продук­тів, руйнування осередків українських громад, фізич­не покарання тих, хто протестував. Заарештовано було понад 2 тис. українців.

В гострій політичній боротьбі приймали участь різні політичні партії та соціальні групи. Найбільшою укра­їнською політичною партією було Українське національ­но-демократичне об'єднання (УНДО), засноване в 1925 р. у Львові. Це була партія інтелектуальної еліти України, яка ставила за мету завоювання української самостій­ності через компроміси з польськими правлячими колами.

Протилежну позицію зайняла Організація україн­ських націоналістів (ОУН), що виникла в січні 1929 р. у Відні. Ідеологами ОУН були Д. Донцов і В. Липинський. Очолив організацію полковник Є. Коновалець. Головним методом діяльності вони обрали збройну бо­ротьбу на засадах революційного націоналізму. Члена­ми ОУН були студенти, старшокласники, представники інтелігенції. В 1938 р. вона нараховувала 20 тис. чол. Використовувала різні методи боротьби: демонстрації, страйки, акти саботажу, але головним вважала терор, боролася як проти польської окупації, так і проти ста­лінської тиранії в Україні. Тільки за членство в ОУН в Польщі карали 6-річним строком ув'язнення. Тюрми Польщі були переповнені оунівцями. Мета організації — незалежність України.

УСДП (Українська соціал-демократична партія) в 1923 р. заявила про перехід на радянську платформу, підтримала Радянську Україну, що привело до її лікві­дації. В к. 1928 р. вона відновила свою діяльність.

УРП (Українська радикальна партія) в 1926 р. об'єд­налася з партією українських есерів на Волині і зміни­ла назву на УСРП (Українська соціалістична радикаль­на партія). Виступала за незалежність України.

КПЗУ (Комуністична партія Західної України), за­снована в лютому 1919, як Комуністична партія Східної Галичини. З липня 1920 р. увійшла до складу Польщі, в 1923 р. перейменована на КПЗУ , в 1938 р. звинувачена Комінтерном в буржуазному націоналізмі й в 1923 р. перейменована на КПЗУ. В 1938 р. звинувачена Комінтерном в буржуазному націоналізмі й розпущена. Доля ряду її керівників стала трагічною: викликані до Москви, вони загинули в катівнях НКВС як «фашист­ські агенти».

В Закарпатті політична обстановка була теж складною. З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина, до складу якої увійшло Закарпаття (1919 р.), була найдемократичнішою. Вона не проводила щодо нацменшин такої відкритої дискримінації, як Польща та Румунія. Проте це не означає, що взаємини між цен­тральним урядом та населенням Закарпаття були безкон­фліктними.

Представники інтелігенції, вчителі і студенти, інші українофіли в 30-х роках заснували на чолі з А. Волошиним та братами Бращайками освітнє товариство «Про­світа». Особливої популярності серед молоді набула ор­ганізація українських скаутів «Пласт». Ці організації вибороли в 1938 р. Карпатоукраїнську автономію на ви­борах до регіонального парламенту, їх підтримали 86 % всіх виборців краю. Тоді ж була сформована Карпатська Січ — військова організація, що дуже швидко налічу­вала вже 5 тис. бійців. Створення українського уряду в Закарпатті справило великий вплив на західних україн­ців, особливо в сусідній Галичині. Багато з них вважали цей уряд першим кроком до неминучого створення со­борної самостійної України. Прагнучи захистити першу українську землю, що здобула свободу, багато молодих націоналістів Галичини нелегально переходили кордон і вступали до Карпатської Січі.

Політичне становище українців під владою Румунії. На землях Бессарабії й Буковини, що опинилися у скла­ді Румунії, політичне становище було ще складнішим, аніж у Польщі. Будучи раніше під владою Австрії, Бу­ковина була автономною провінцією, а українці мали по­рівняно сильне політичне представництво у Відні. Руму­нія повністю знищила місцеве самоврядування українців, розвинену систему україномовного шкільництва. До 1927 р. Буковина стала однією з румунських провінцій, де українці фактично були зрумунізовані і облишені всі­ляких політичних прав.

Єдиною українською організацією на Буковині, яка завдяки своїй конспіративній будові не тільки витрима­ла репресії уряду, а й навіть зросла на протидію їм, був «революційний», або націоналістичний табір на чолі з Орестом Зибачинським, Петром Григоровичем та Дени­сом Квітковським.

З а п и т а н н я:

1 Заповніть таблицю „Українські землі у міжвоєнний період”

Держави	Українські землі, що перебували в складі цих держав
СРСР
Польща
Чехословаччина
Румунія

2. Якою була політика Польщі щодо українців?

3. Які Ви можете назвати політичні партії, що діяли на терені Польщі, і якими були їх програми дій?

4. Які із наведених західноукраїнських організаціф і партій, що діяли у 20-30 рр., виступали за незалежність України: а)УНДО; б)Радикальна партія; в) ОУН; г) КПЗУ?

5. В чому полягало суперечливе становище українців в складі СРСР в розглядуваний період?

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН

НА ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Ключові терміни та поняття

• колонізація

• Польща „А”

• Польща „Б”

• національно-визвольний рух

• „умиротворення”

Статус, в якому опинилися українські землі після громадянської війни. Після закінчення державотворчих змагань в 1917—1920 рр. і остаточного встанов­лення радянської влади на великій частині етнічних українських земель вони були знову поділені між Радян­ською Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною:

а) В хаосі 1918—1919 рр., румунська вояччина, скориставшись тим, що легіон Українських Січових Стрільців знаходився в цей час у Львові, 11 листопада 1918 р. під­ступно зайняла м. Чернівці, столицю Буковини.

б) Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпаття виявили волю жити зі своїми єдинокровними бра­тами по той бік Карпат. Зневаживши волю українців За- карпаття, чехословацькі війська 12 січня 1919 р. увійшли в Ужгород та його округи. Решту закарпатських земель 22-23 березня 1919 р. окупувала угорська армія. За згодою Антанти 5 серпня 1919 р. чехословацьке військо повністю підкорило Закарпаття.

Таким чином, з дозволу Ради Послів землі Буковини й Закарпаття були віддані на поталу Румунії й Чехосло­ваччини.

в) 14 березня 1923 р. після двохрічного обговорення питання, Рада Послів Антанти у Версалі визнала нареш­ті суверенітет Польщі над Східною Галичиною та при­йняла постанову про довічне включення Галичини і Західної Волині до складу Польщі (українці становили 15 % мешканців Польщі, тобто 5 млн.).

г) ЗО грудня 1922 р. переважна більшість українських земель за Союзним договором, підписаним 4-ма респуб­ліками (РРФСР, УСРР, БСРР, ЗСФРР) увійшла до складу СРСР.

Соціально-економічні умови, в яких знаходилися українці Польщі, були такими ж маловтішними, як і їх політичне становище. Населені українцями землі, що складали 25 % території Польщі, були нерозвиненими аграрними окраїнами (80 % населення Західної Украї­ни—селяни), або внутрішніми колоніями, що постав­ляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину.

Економічні труднощі крилися в сільському господар­стві Галичини, де спостерігалося перенаселення сіл, кри­хітні наділи, неродючі землі. На Волині, де великих поль­ських землевласників було менше, а земля родила краще і селянські наділи були більшими, на селі жилося дещо краще.

Промисловість на цих українських землях була роз­винена теж дуже слабко, оскільки польський уряд під­тримував промисловий розвиток Центральної Польщі, нехтуючи українськими провінціями. Лише 135 тис. ук­раїнців (із загального їх числа 5 мли.) працювали в лі­совій та нафтопереробній промисловості. Найбільшим міським центром Галичини залишався Львів, але в ньо­му проживали в основному поляки і євреї.

Українська інтелігенція заробляла собі на життя, працюючи переважно вчителями або службовцями в коо­перативах, що швидко зростали. Служба в урядових ус­тановах була для українців закрита.

В Румунії, за її статистикою, в 1920 р. проживало 790 тис. українців (4,7 % її населення), їх соціально-економічне життя було не кращим, аніж в Польщі. Тут українці утворювали три виразні підгрупи: 1) перша (450 тис), мешкала в колишній російській провінції Бессарабії (нинішня Молдова і 11 районів України); 2) неве­лика група проживала на колишній угорській території Мараморош; 3) найбільш активна українська громада в 310 тис. чол.—українці Буковини, вони були найбільш гнобленими й політично, й економічно. Економічне ста­новище усіх цих українських регіонів в складі Румунії було надзвичайно тяжким (особливо третьої групи), воно випливало з т. зв. нетерпимості румунських властей до національних меншостей взагалі, особливо до українців.

В Закарпатті доля українців (455 тис.) була значно кращою. В чеській частині їх мешкало 370 тис., у словацькій — 85 тис. Карпатоукраїнці, або русини, як вони називали самі себе, були ізольовані від своїх співвітчиз­ників Карпатськими горами, і в соціально-економічному відношенні були найменш розвиненими. Але українці по­пали у склад найдемократичнішої з усіх новоутворених після І світової війни країн Східної Європи — Чехословаччини, яка, на відміну від Польщі і Румунії, не прово­дила щодо своїх нацменшостей відкритої політики дис­кримінації. Бажаючи модернізувати всі регіони нової держави, чехи намагалися підняти соціально-економічний рівень життя й у Закарпатті. В 20-х роках було поділено великі угорські маєтки, й близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки землі. Разючим контрастом до Польщі й Румунії було те, що чеський уряд у свої, населені українцями, території вкладав біль­ше коштів, ніж вилучав з них. Однак навіть цих інвести­цій було надто мало, щоб хоч якось полегшити страшні злидні в регіоні. З початком депресії 30-х років в Чехословаччині населення Закарпаття спіткали тяжкі випро­бування, що часом виливалися в голодування широких мас народу.

Спротив українського народу такому економічному становищу. Труднощі соціально-економічного розвитку на західноукраїнських землях, поряд з національною по­літичною нерівністю, викликали спротив, який виливав­ся або в опозицію до урядів Польщі, Румунії, Чехословаччини, або в насильницькі революційні дії, особливо проти перших двох названих держав.

На відміну від своїх співвітчизників в Радянській Ук­раїні західні українці, не дивлячись на важке соціально-економічне становище, не зазнали таких драматичних соціально-економічних змін, як насильницька колективі­зація і ліквідація куркульства як класу, що поряд з ін­шими причинами привели до страшної трагедії 1932— 1933 рр. І навіть за вкрай убогого життєвого рівня їхні­ми думками володів не дискредитований сталінщиною комунізм, а інтегральний націоналізм — вони мріяли про возз'єднання в єдиній українській державі, але неза­лежній.

З а п и т а н н я:

1. В складі яких держав опинилися українські землі після гро­мадянської війни?

2. Чому сталося так, що українська нація, єдина з-поміж крупних націй Східної Європи, не змогла після громадянської війни і 1-ї світової війни реалізувати своє право на самовизначення?

3. Яким було економічне становище українців в Польщі і Ру­мунії?

4. Чим і чому економічне становище українців Закарпаття відріз­нялося від економічного становища своїх побратимів у Польщі і Ру­мунії?

5. Запам'ятайте: протягом 20 років окупації на західноукраїн­ських землях було поселено 200 тис. колоністів польської, румун­ської та чеської національностей.

ПРОГОЛОШЕННЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ НЕЗАЛЕЖНОЮ.

ОКУПАЦІЯ ЗАКАРПАТТЯ.

Ключові терміни та поняття

• Мюнхенська угода

• УНО

• Карпатська Січ

• українофіли

• русинофіли

• репресії

• окупація

Після І світової війни 7 млн. українців опинилися в Європі поза межами Російської імперії. Більшість з них входила до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині. В Польщі та в Румунії вони стали об׳єктом дискримінаційної політики. Карпатоукраїнцям (455 тис), які увійшли до складу Чехословаччини най-демократичнішої з новоутворених держав Східної Європи, жилося набагато краще, вони мали більше можливо­стей політичної та культурної самореалізацп.

Перебування роз’єднаних українських земель в складі СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії—один з найбільш складних моментів в Центральній і Східній Європі напередодні II світової війни. Геополітичне роз­ташування цих земель зробило їх об'єктом зіткнення ін­тересів СРСР та Німеччини. Гітлер розглядав Україну як майбутній плацдарм в завоюванні СРСР, використав «українську карту» для залучення союзників в центрі Європи.

Після Мюнхенської угоди західних держав з Гітлером почалося розчленування Чехословаччини. Влада центрального уряду стала номінальною. Словакія стала автономною в рамках Чехословацької республіки. З'явилася надія на автономію Закарпаття. Гітлер під­тримав утворення автономії Закарпаття—Карпатської Русі в жовтні 1938 року.

Автономну адміністрацію краю очолив лідер украї­нофілів Августин Волошин. В січні 1939 року виникла політична організація закарпатського населення—Ук­раїнське національне об'єднання, яка виступила за утворення самостійної держави.

13 лютого 1939 р. були призначені вибори в парла­мент—сейм Карпатської України, в ході проведення яких 92 % виборців віддали свої голоси прибічникам суверенітету Закарпаття.

15 березня 1939 р. на засіданні Сойму була проголошена самостійність Закарпатської України. Сойм при­йняв Закон, в якому наголошувалося про незалежність держави, її назву—Карпатська Україна, її устрій— республіка на чолі з президентом, її державну мову — українську, колір державного прапору — синій і жовтий. Створено військо – Карпатська Січ.

Утворення Карпатської України відбулося у відпо­відності з історичними традиціями. Президентом її став Августин Волошин.

Сталінське керівництво вкрай недоброзичливо відно­силося до Карпатської України, вбачаючи в ній небезпечне вогнище українського самостійництва. У промові на ХУІІІ з’їзді ВКП(б) (березень 1939 р.) Й. Сталін з неприхованим глумом говорив про прагнення карпатоукраїнців мати свою державу й цим розпочати справу визволення всієї України. „Комашка, що хоче прилучити до себе слона”,- такими словами охарактеризував він героїчну боротьбу карпатоукраїнців.

Недовго проіснувала самостійна Закарпатська Ук­раїна. В березні 1939 р. угорська армія зі згоди Німеччини (як її союзниця) захопила Карпатську Україну, повалила її уряд. Після повної окупації Закарпаття Угорщиною, А. Волошин змушений був емігрувати.

Проголошення незалежної Карпатської України мало велике історичне значення: воно спияло перетворенню населення краю в національно свідомих українців, продемонструвавши їх прагнення до власної держави.

Закарпаття увійшло до складу Угорщини й продовж усієї війни залишалося однією з її частин. Мадяри май­же одразу розпочали всеохоплюючий наступ на україно­філів. Сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько ЗО тис. утекло до сусідньої Галичини, де біль­шовики в свою чергу багатьох із них депортували до Си­біру. Були заборонені всі українські видання та організації, включаючи й «Просвіту». Наростаючий на Закар­патті український рух не дав можливості повністю ма­дяризувати українців. Натомість угорський уряд обрав перехідний, або русинофільський варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве населення нібито являє собою окремий русинський народ, який протягом століть мав органічні зв'язки з мадярами. Головною соціальною базою цього підходу виступило мадяризоване греко-католицьке духовенство.

Угорська влада не тільки гнобила українців політично, а й призвела до занепаду їх освіти й посилення еко­номічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспек­том шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацистської навали, а зна­чить і від спустошень, завданих великій частині України. Однак вона не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинула в нацистських таборах смерті.

Зразу після другої світової війни Москва переконала Чехословаччину відмовитися від претензій на Закарпаття. За догово­ром між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 року Закарпатська Україна увійшла до складу УРСР. Цим актом завершилося возз'єднання українських зе­мель в єдиній українській державі.

З а п и т а н н я:

1. Коли Закарпатська Україна опинилася в складі Чехословаччини?

2. Як змінився статус Закарпатської України після Мюнхенської змови?

3. Що Ви знаєте про Карпатську Русь, що утворилася в жовтні 1938 р.?

4. Яку позицію щодо Карпатської Русі зайняло сталінське керів­ництво?

5. Коли остаточно Закарпатська Україна увійшла до складу СРСР?

ПРИЄДНАННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

ДО СРСР ТА УРСР (1939—1940рр.).

РЕПРЕСИВНІ АКЦІЇ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В КРАЇ.

Ключові терміни та поняття

• окупація

• возз’єднання

• Устаночі Народні Збори

• Соборна Україна

• інкорпорація

• репресії

• радянізація

• інкорпорація

Згідно з таємною угодою між Ріббентропом і Моло­товим (Німеччиною та Радянським Союзом) 17 вересня 1939 р. Червона Армія окупувала Західну Волинь і Га­личину, а новий радянсько-німецький договір у Москві 28 вересня закріпив кордони між цими двома державами вздовж Сяну і Бугу. Після захоплення Західної Волині та Галичини більшовики організували тут 22 жовтня 1939 року вибори до Установчих Народних Зборів Захід­ної України. За офіційними даними, 84 % виборців го­лосували за список кандидатів, які 27 жовтня 1939 року ухвалили включити Західну Україну до УРСР. Це рі­шення затвердили Верховні Ради СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Здійснилася мрія українців про можливість життя в єдиній соборній Україні.

За згодою Гітлера сталінський режим під загрозою війни 28 червня 1940 р. змусив Румунію зректися на ко­ристь СРСР Північної Буковини і Бессарабії. 2 серпня Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Бу­ковину та Північну і Південну Бессарабію до УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської АРСР 15 серп­ня 1940 р. створено Молдавську РСР.

Після приєднання Західної України, Північної Бу­ковини і трьох повітів Бессарабії до УРСР, населення України збільшилося на 8 809 тис. чоловік і на поч. Ве­ликої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. становило 41 657 тис., територія України розширилася до 565 тис. кв. м. На цих землях невдовзі було проведено конфіска­цію поміщицьких і церковних земель, націоналізацію банків і великої промисловості. На території Західної Волині і Галичини на початку грудня 1939 р. було вста­новлено новий адміністративний поділ: утворено шість областей— Волинську, Рівненську, Львівську, Дрого­бицьку, Станіславську, Тернопільську,— які поділено на райони.

Перетворення, які негайно почали проводитися у но­воутворених західноукраїнських областях, повинні були урівняти суспільно-політичний та соціально-економічний лад з радянським, директивно вводилася загальнонарод­на власність, було конфісковано 1 млн. га землі, худобу, знаряддя праці у поміщиків, монастирів, чиновників, все це було роздано безземельним та малоземельним селя­нам; експропрійовано 2 тис. промислових підприємств, утворювались МТС тощо.

Процеси, що відбувалися в економічній, соціальній та духовній сферах життя цих областей і увійшли в історію як політика радянізації, були надзвичайно суперечливими. З одного боку, вводилося безкоштовне медичне обслуговування, утворювалася система соціального забезпечення, розподілявся житловий фонд серед трудящих, реорганізовувалася система освіти, ліквідовувалася неписьменність, українізувалася народна освіта, йшов процес підготовки власної інтелігенції через систему вищої та середньої спеціальної освіти тощо; з іншого боку, в цьому регіоні повністю пов­торилися деформації усіх сфер життя, які мали місце в СРСР. Насаджувалася командно-адміністративна систе­ма управління; не враховувалися особливості економіч­ного та духовного життя краю, які склалися впродовж історії; націоналізовувалося практично все, навіть дуже дрібні кустарні промисли; кадри, які у цей регіон приси­лалися з центру, не знали місцевої специфіки, традицій народу, грубо порушували радянські закони в податковій політиці; повністю повторювався спотворений процес ко­лективізації; земля, яка була основою життя селян, за­биралася; насаджувалися доноси, підозра тощо.

На території цих областей перестали діяти всі ко­лишні українські політичні партії, а також громадські, культурні, наукові, торговельні, промислові товариства і установи, зокрема «Просвіта», наукове Товариство ім. Т. Шевченка, „Рідна школа” закрито усі часописи. В шкільництві укра­їнська мова залишалася, але з точки зору змісту в осві­ті, науці, мистецтві відбувалися процеси широкої радянізації та русифікації.

Ліквідація старої системи управління супроводжува­лася репресивними акціями, арештами та виселенням з краю службовців держапарату, суду, прокуратури, по­ліції, функціонерів різних політичних партій, крупних підприємців, поміщиків, орендаторів, заможніх селян (т.зв. куркулів), виселялися члени КПЗУ, комсомольці, які були політв'язнями в польських тюрмах; були розстрі­ляні 15 тис. офіцерів польської армії в Катинському лісі під Смоленськом, хоча вони склали зброю ще в 1939 році.

Великих утисків зазнало релігійне життя. Всі церковні заклаи УГКЦ підлягали ліквідації, а їх майно конфіскації. В кінці 1939 р. Припинила своє існування Богословська академі у Львові, Станіславська, Львівська, Перемишльська духовні семінарії.

Як метод політичного переслідування і адміністра­тивного покарання широко використовувалися депорта­ції - виселення без правових підстав. Підґрунтям для цього служила постанова РНК та ЦК ВКП(б) від 4 чер­вня 1940 р «Про заходи по забезпеченню плану переселення у Східні райони СРСР”. Переселення людей в Сибір і на Північ здійснювалося у вагонах для худоби, масові депортації почалися у сувору зиму 1940 року.

У підпіллі діяла ООУН. У січні 1941 р. У Львові НКВС організував шумний процес над 59 його членами (в основному учні і студенти). 42 чоловіки, в тому числі 11 дівчат, були засуджені до розстрілу.

Такі ж процеси відбувалися на Буковині та в Бессарабії.

Це був початок реалізації політики радянізації, який мав свої плюси (здійснення віковічної мрії українського народу про воз’єднання українських земель, їх соборність) та мінуси. Цей процес буде широкомасштабно продовжений в повоєнний період (др.. пол.. 40-х-поч. 50-х рр.)

Попри велике історичне значення факту возз’єднання всіх українських земель в єдину соборну Україну, негативний досвід спілкування з радянською владою переконав населення західних областей України в тому, що їх майбутнє – не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної Української держави.

З а п и т а н н я:

1 Яку роль «відіграла» таємна угода 1939 року між Німеччиною та Радянським Союзом в акції приєднання західноукраїнських земель до СРСР?

2. Які зміни в населенні й території України відбулися в зв'яз­ку з приєднанням Західної України. Північної Буковини й 3-х пові­тів Бессрабії?

3. В чому полягала суперечливість процесів, що відбувалися в усіх сферах життя західноукраїнського регіону?

УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ТРАГІЧНИХ ВИПРОБУВАНЬ

(1939—1941 р.р.)

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ

НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Ключові терміни та поняття

• п’ятирічки

• індустріальна держава

• аграрний комплекс

• стаханівський рух

• насильницька колективізація

• натуроплата

Промисловість України напередодні війни. Довоєнні п'ятирічки в надзвичайно складних умовах тоталітарно­го режиму, ціною великих нестатків і трудових зусиль, ціною практичного знищення сільського господарства вивели Радянський Союз, на якісно новий рівень економічного роз­витку: на карті Європи замість аграрної країни з'явила­ся індустріальна. Чільне місце в ній посідала Україна з її форсованим розвитком чорної металургії та вугільної промисловості. За обсягом виплавки чавуну Україна по­сідала друге місце в Європі (після Німеччини), а по ви­добутку вугілля — четверте місце в світі. Швидко наро­щувалися потужності підприємств важкого машинобуду­вання.

В Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. Серед них сім промисло­вих гігантів — «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Дніпрогес, Дніпровський алюмінієвий в Запоріж­жі, Краматорський машинобудівний і Харківський трак­торний заводи. Всього в СРСР таких промислових гіган­тів було біля 3,5 десятків. Але вражаючі темпи розвитку крупної промисловості не супроводжувалися від­повідним приростом продукції легкої та харчової промис­ловості. Індустріальна могутність України була зорієн­тована на первинну переробку сировини та виготовлен­ня машин для виготовлення машин (т. зв. група «А»), а не на задоволення повсякденних потреб людини.

Мало що змінилося й у географії української про­мисловості. Основні зрушення відбулися в традиційних промислових центрах — Донбасі, Придніпров'ї, а також в Харкові, Одесі, Києві та в деяких інших великих міс­тах республіки.

В березні 1939 року, коли Європа стояла на порозі II світової війни, XVIII з'їзд ВКП(б) різко збільшив асигнування на оборонну промисловість. Тому із стратегічних міркувань нові виробництва розгорталися пере­важно в східних регіонах СРСР. Внаслідок цього закріп­лювалася традиційна економічна структура в єдиному народногосподарському комплексі Союзу, яка ще в до­жовтневий період прив'язала народне господарство Ук­раїни до потреб імперії, а не власного народу, і в нових умовах вона стала засобом підпорядкування республіки центру. Що ж стосується успіхів власне важкої індустрії, про які вище згадувалося, то в умовах втрати Україною політичного й економічного суверенітету її промисловістю розпоряджалися б центральні відомства, а народ Украї­ни, який своєю працею забезпечив ці успіхи, мало що зміг би від них отримати.

В аграрному комплексі республіки напередодні війни завершився «експеримент» насильницької колективіза­ції. Кривавою ціною голодомору, розкуркулювання, реп­ресій до 1937 р. колгоспи України об'єднували вже 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. На кінець 30-х років в Україні існувало майже ЗО тис. кол­госпів, біля 1 тис. радгоспів. Селянство поступово звикло працювати в умовах колгоспної системи, що до дрібниць регламентувала виробництво: вказувала з центру де, коли і що сіяти, як обробляти, коли збирати врожай, якої по­роди і скільки скотини вирощувати тощо.

Офіційна пропаганда малювала картину повного доб­робуту на селі, високомеханізованої праці, щасливого, багатого життя колгоспників. Дійсно, в роки довоєнних п'ятирічок відбулася істотна модернізація сільського господарства. Якщо на поч. 20-х років основним знаряд­дям праці був плуг, коса та ціпок, то напередодні війни в колгоспах та радгоспах працювало понад 100 тис. трак­торів, 33 тис. комбайнів, 550 тис. вантажних автомобі­лів. 3/4 операцій по обробці землі виконували МТС, вони збирали зерно з 40 % посівних площ. Про результати перших п'ятирічок радянське керівництво на всіх рівнях підкреслювало це як найважливіше досягнення радян­ської системи. Але при цьому замовчувалося найістотні­ше: натуроплата колгоспників складала всього 12— 15 % від заробленого. Така експлуатація нечасто зуст­річалася в Україні навіть за часів кріпацтва. За таких умов українське селянство поступово втрачало напра­цьовані століттями риси: господарність, ініціативність, працелюбність тощо.

На фоні пануючої в колгоспах апатії і байдужості окремі їх члени виділялися своїми виробничими показни­ками: ланкова з Черкащини Марія Демченко стала іні­ціатором руху за вирощування 500 ц. цукрового буряку з гектару; Паша Ангеліна, бригадир тракторної бригади з Донеччини, закликала до всесоюзного змагання трак­торні бригади. Такі почини ретельно готувалися, за ними стояли місцеві партійно-господарські керівники, що прагнули в такий спосіб продемонструвати верхам ефек­тивність свого керівництва й життєвість колгоспної си­стеми.

Примусова праця була малоефективною. Об'єм сіль­ськогосподарської продукції зростав повільно. Напере­додні війни держава насильницькими методами добила­ся від українського села понад 500 мл. пудів хліба. Але навіть така його кількість, за яку жахливу «ціну» заплатили селяни, забезпечувала поступове послаблення про­довольчої кризи в місті.

Напередодні війни українське селянство в надзвичай­но несприятливих умовах відроджувало підірване на­сильницькою колективізацією та голодом 1932—1933 рр. сільське господарство країни, на плечі якого в роки Ве­ликої Вітчизняної війни було покладено ще важчий, але такий необхідний тягар.

З а п и т а н н я:

1. Яку роль виконувало масово організоване соціалістичне зма­гання в 30-х роках?

2. Назвіть позитивні і негативні сторони сталінського «стрибка в індустріалізацію»?

3. В якому стані знаходився аграрний сектор України напере­додні другої світової війни ?

МІСЦЕ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРАХ

НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

ПАКТ МОЛОТОВА—РІББЕНТРОПА.

Ключові терміни та поняття

• „українське питання”

• пакт Ріббентропа –Молотова

• план „Велика Україна”

• договір „Про дружбу і державний кордон”

• війна

Місце «українського питання» в міжнародній політиці напр. 30-х рр. Напередодні II світової війни роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний устрій і різні полі­тичні орієнтації, було вагомим дестабілізуючим факто­ром політичного життя Європи. Це робило «українське питання» клубком серйозних суперечностей, а «україн­ську карту» — серйозним козирем у дипломатичній грі напередодні війни.

У «вирішенні» «українського питання» були зацікавле­ні СРСР, Польща, Румунія та Чехословаччина, мета яких полягала в тому, щоб втримати підвладні їм укра­їнські землі і по можливості отримати нові. В ньому була зацікавлена також Німеччина, яка, борючись за «життє­вий простір», великі надії покладала на українські зем­лі. Зацікавлені по-своєму в цій проблемі були й Англія, Франція, частково Америка, які, «граючись» українським питанням, прагнули задовольнити свої геополітичні ін­тереси, балансуючи або втручанням в його вирішення, або нейтралітетом.

Драматизм ситуації полягав в тому, що в силу об'єк­тивних обставин, які склалися, український народ не міг сам вирішити цього питання.

«Ініціатор» рішучих дій у вирішенні «українського пи­тання» напередодні другої світової війни. Хоча й досить обережно, але все ж таки поставила це питання Німеч­чина. Ще в 1933 році, після приходу фашистів до влади, тут почав розроблятися план «поділу Росії шляхом від­риву від Рад України». Вже більш чітко ця мета була поставлена в 1936 р. Гітлером на Нюрнберзькому з'їзді нацистської партії.

Маніпулювання «українською картою» дозволило Гітлеру приховувати справжній західний напрям основного удару на поч. ІІ-ої Світової війни. Уряди ж Англії і Фран­ції, навпаки, намагаючись зіштовхнути нацизм з більшо­визмом і в такий спосіб відвести від себе загрозу, пішли на Мюнхенський зговір, що так чи інакше торкнувся ук­раїнської проблеми. В зв'язку з руйнацією Чехословаччини постало питання про подальшу долю Закарпатської України, гостру зацікавленість якою проявили три краї­ни: Німеччина, Угорщина й Польща, свої інтереси в цьо­му питанні мала Румунія та Югославія.

Виходячи з ситуації, яка склалася, і намагаючись хоч б якоюсь мірою врятувати єдність республіки після «Мюнхену», че­хословацький уряд пішов на поступки у питанні словаць­кої та української автономії, проголосивши 10 жовтня 1938 р. Чехословаччину федерацією трьох народів: че­хів, словаків і українців. Офіційно було визнано уряд Карпатської України. Це стало справжнім козирем в ру­ках німецької дипломатії, яка почала використовувати «карпатоукраїнську карту» як засіб тиску на тих держав (і противників, і союзників своїх), за рахунок територій яких в подальшому можна було б створити т. зв. «Вели­ку Україну» під протекторатом Німеччини, як антирадянську силу.

В лютому 1939 р. з мовчазної згоди Німеччини відбу­ваються вибори до сейму Карпатської України, в ході яких понад 90 % голосуючих проголосували за Україн­ське Національне об'єднання, на чолі якого став А. Во­лошин. Але ця своєрідна форма державності карпат­ських українців, незважаючи на те, що вона мала такі атрибути влади, як сейм, армію («Карпатська Січ») тощо, була нетривкою, бо спиралася не на власну міць, не на сили свого народу, а на нетривкий і нестабільний ба­ланс політичних сил в Європі.

Роль «українського питання» у німецько-радянсько­му зближенні. На поч. 1939 р. Німеччина змінює акцен­ти у зовнішньополітичному курсі. Пам'ятаючи уроки 1-ої світової війни і не ризикуючи вести війну на два фрон­ти, Гітлер робить ставку на встановлення «нового по­рядку у відносинах на Заході». Це об'єктивно відсувало здійснення планів на Сході (і зокрема щодо України) на більш пізній час. Холодним душем для західних дер­жав став виступ Гітлера ЗО січня 1939 р. у рейхстазі, в ході якого він заявив, що Німеччина потребує «життє­вого простору...» в Африці, і ні слова не сказав про Ук­раїну.

Гітлер дав дозвіл Угорщині на окупацію Карпатської України. Спроба карпатоукраїнців створити свою державу потер­піла поразку і Угорщина 16 березня анексувала Закар­патську Україну.

Радянське керівництво, хоча про «людське око» й ви­ступило з нотою-протестом, зітхнуло нарешті з полег­шенням: Карпатська Україна не стала для Гітлера трампліном, а возз'єднання — приводом для стрибка на Радянський Союз.

На поч. квітня 1939 р. Гітлер віддає вермахту таєм­ний наказ готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає «українська карта»: налагоджуються контакти з ОУН, яку Німеччина готувалася активно використати для підготовки населення Західної України проти поль­ських властей. З іншого боку, щоб прикрити німецьку агресію проти Польщі, планувалося спровокувати ви­ступ-повстання проти її властей Галичини, допомогу їй з боку Словакії та Карпатської України. Це дало б Ні­меччині привід для воєнного втручання у значних розмі­рах. Єдине, що зупиняло Гітлера в реалізації цих пла­нів — можлива реакція СРСР, який мав власні інтереси в Західній Україні. І Гітлер починає готуватися до збли­ження з Радянським Союзом.

Німецька преса раптово припинила всі публікації антирадянських статей, їй було заборонено торкатися в публікаціях «українського питання». Радянське керівни­цтво у відповідь в травні 1939 р. змінює на посаді нар­кома закордонних справ М. Литвинова на В. Молотова. У керівних колах Радянського Союзу міжнародне ста­новище вважалося несприятливим для конфлікту з на­цистською Німеччиною. Але, йдучи на зближення, СРСР не збирався поступатися своїми інтересами. В заключній фазі переговорів з міністром закордонних справ Ріббентропом 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висуну­ло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Велика Україна». І лише задоволення цих вимог відкривало шлях до підписання договору

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною. Цей договір підписали Молотов і Ріббентроп 23 серпня 1939 р. терміном на 10 років. Додатково до цього пакту було долучено таємний протокол, який «розмежовував сфе­ри інтересів» сторін. Це «розмежування» разом з підпи­санням у вересні 1939 р. ще одного договору «Про друж­бу і державний кордон» (цей договір замовчувався понад 50 років і становив найбільшу державну таємницю СРСР) означало згоду уряду Німеччини на приєднання до Радянського Союзу польської частини Західної Ук­раїни, Західної Білорусії, а також Бессарабії, Латвії, Литви і Естонії. З свого боку Німеччина отримала пов­ну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продуктів.

Таємні угоди між Німеччиною і Радянським Союзом яскраво відтворили імперську агресивну суть обох дер­жав. Були укладені всупереч нормам світового права, тому впродовж 50-и років становили одну із державних таємниць СРСР.

Ці договори розв'язували руки обом державам. Ні­меччина почала агресію в Європі: 1 вересня 1939 р. на­цистські війська напали на Польщу. Англія і Франція, пов'язані з нею союзним договором, оголосили Німеччи­ні війну. Ці події поклали початок Другій світовій війні.

Радянський Союз, реалізуючи умови договору, теж почав включення до складу СРСР західноукраїнських земель.

Ці історичні події далеко неоднозначно сриймаються істориками і політиками. Одні називають факт входження західноукраїнських земель до складу УРСР „анексією”, інші - „включенням”, треті – „возз’єнанням”, дехто – „інкорпорацією”, „окупацією”. „звільненням” поневоленого українського народу тощо.

З а п и т а н н я:

1. Чому «українське питання» в к. 30-х років стало в центрі всієї східноєвропейської політики?

2. Які плани щодо України виношувала Німеччина?

3. Як відбувався процес зближення між Радянським Союзом і Німеччиною?

4. Розкрийте суть договору про ненапад між СРСР та Німеч­чиною.

5. Як Ви думаєте, чому договір про дружбу і кордон, заключений у вересні 1939 р. між Німеччиною і Радянським Союзом, впро­довж 50 років був надзвичайною таємницею в СРСР?

6. В який спосіб були реалізовані умови пакту Молотова — Ріббентропа і до яких наслідків це привело?

ТОТАЛЬНА ВІЙНА НА ЗНИЩЕННЯ.

ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ ВІЙСЬКАМИ НАЦИСТСЬКОЇ

НІМЕЧЧИНИ ТА Її СОЮЗНИКАМИ

Ключові терміни та поняття

• план „Велика Німеччина”

• „План Барбаросса”

• план „Зелена папка”

• план „Ост”

• Друга світова війна

• „Нахтігаль”

• „Роланд”

• ОУН(б)

• Геополітичні інтереси

• Акт проголошення відновлення Української держави

«План Барбароса», відомий як директива № 21, Гітлер підписав 18 грудня 1940 р.

На світанку 22 червня 1941 р. за цим планом уздовж величезного фронту, що простягнувся на 3 тис. км. від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, 3-міль-йонні війська Німеччини та її союзників атакували 2-мільйонні радянські воєнні сили вод­ночас на трьох напрямках — ленінградському, москов­ському та київському.

Особливе місите в загарбницьких планах гітлерівсько­го рейху відводилося Україні. Насамперед, вона мала бути розчленована. Згідно генерального плану «Ост» фашисти мали намір впродовж ЗО років виселити з Ук­раїни десятки мільйонів людей, натомість переселити німців-колоністів. Україна мала назавжди стати аграр­ною колонією. Нарешті, за планом економічного грабунку (т. зв. «Зелена папка») після окупації України велику частину її земель, як плату за участь у розбої, перед­бачалося передати сателітам фашистської Німеччини.

Саме тому в задуманому бліцкригу (план блиска­вичної війни) гітлерівці поставили перед групою армії «Південь» (найбільша частина німецьких сил) завдан­ня: якомога швидше нанести головний удар у напрямку на Київ, захопити переправи, створити сприятливі умови для просуванню вглиб України: на Лівобережжя, Дон­бас та Крим.

Водночас румунські війська наносили удар на півдні—через Молдавію, південні райони Правобережної України, Крим.

Перші бойові дії на території України були надзвичайно кровопролитні, з трагічними наслідками. Німці здобули ряд вражаючих перших перемог. І хоча в цих перших боях на державному кордоні проти військ Київ­ського (так само як і Прибалтійського та Західного) Особливих військових округів прикордонники та гарнізо­ни укріплених районів України помітно деморалізували ворога, який вже звик до легких перемог на Заході, і поховали надії нацистів на бліцкриг, все ж таки зупини­ти фашистські полчища вони не змогли.

Причини невдач Червоної Армії: — внутрішня обста­новка в країні була вкрай несприятливою, тоталітарний режим впродовж 30-х років репресував кращі воєнні кадри: за станом на 1941 р. в сухопутних військах не ви­стачало майже 67 тис. командирів, а в авіаційних під­розділах недокомплект досягав 1/3;

— радянська військова техніка поступалася німець­кій, переозброєння відбувалося дуже повільно;

— Сталін та його оточення не довіряло фактам, які переконливо свідчили про підготовку Німеччини до вторг­нення в СРСР;

— коли ж, нарешті, стало ясно, що війна все-таки поч­неться, й було дано розпорядження про приведення військ в бойову готовність, було вже пізно: війна почалася;

— істотні недоліки мала дислокація радянських військ: напрямок Мінськ-Смоленськ вважався другоряд­ним, а агресор почав наступ саме тут;

— сталінське керівництво фактично дезорієнтувало країну і армію, переконуючи їх в тому, що в майбутній війні радянські війська будуть вести воєнні дії «на во­рожій території», «малою кров'ю»;

— застарілою була воєнна доктрина;

— неадекватною швидкому німецькому наступу була реакція радянського керівництва на драматичну ситуа­цію, яка склалася на фронтах в перші дні війни: доку­мент про мобілізацію з'явився лише через добу після початку війни; Ставку Головного Командування, утво­рену на другий день війни, до 10 липня ніхто не очолю­вав; Сталін звернувся до народу лише 3 липня тощо.

Наступ німецьких військ. Вже в перший день на ра­дянських аеродромах було знищено 1200 бойових літаків, мости, залізничні вузли, склади боєприпасів, паль­ного та продуктів.

На Україні основний удар з самого початку війни було нанесено по військам Південно-Західного фронту. Тут були зосереджені всі танки противника, авіація й понад 80 % піхотних дивізій групи армій «Південь». Цілий тиждень (23—29 червня) в районі Луцька — Броди—Рівне—Дубно тривав найкрупніший танковий бій початкового періоду війни (2 тис. танків з обох боків). Радянські танкісти, озброєні застарілими типами бойових машин, понесли величезні втрати. Але Південно-За-хідний фронт було врятовано від оточення й повного зни­щення. Покидаючи Західну Україну, його війська по­спішно відступали. ЗО червня бої вже йшли на відстані 100—200 км від кордону. Німці окупували Дрогобич, Львів, Луцьк, Рівне, Ковель, Здолбунів.

Ілюзорні надії ОУН досягнути самостійності Украї­ни з допомогою Німеччини. ЗО червня, зразу ж після від­ступу радянських військ зі Львова, керівники ОУН-Б при підтримці батальйону «Нахтігаль» скликали Українські націо­нальні збори, які прийняли рішення про відновлення державної незалежності України й формування націо­нального уряду, прем'єром якого став Ярослав Стецько, один з провідних діячів ОУН. «Акт проголошення від­новлення Української держави» й благословення митро­полита УГКЦ Андрея Шептицького були широко обнародувані.

Уряд нацистської Німеччини відмовився підтримати проголошення Української держави. 9 липня уряд Стецька було розігнано. 11 вересня за наказом Гітлера було заарештовано С. Бандеру, Я. Стецька, деяких членів уряду, всього понад 300 членів ОУН. 15 керівних діячів організації розстріляно. Пізніше в Освенцімі були заму­чені два брати С. Бандери. Ці репресії так вплинули на настрої в батальйонах «Роланд» і «Нахтігаль», що вони відмовилися виконувати накази нацистів. Трохи пізніше вони були розпущені, а їх українські офіцери заарешто­вані (в німецьких концтаборах майже до кінця війни просидів С. Бандера). ОУН перейшла до підготовки влас­них збройних сил для боротьби з окупантами й розши­рення підпільної мережі. Віднині ОУН переходить до боротьби на два фронти - проти фашистських загарбників та радянської влади.

Продовження німецького наступу й окупації України. Завдаючи ударів, знекровлюючи противника, радянські вій­ська з важкими боями відступали на схід. З липня ворог захопив Тернопіль. Він прорвав оборону Південно-За­хідного фронту в районі Новоград-Волинський — Шепетівка й розгорнули наступ на Київ. 11 липня по Жито­мирській трасі німецькі війська підійшли до р. Ірпінь, що протікала в 15 км. від столиці України.

Період з липня по вересень був надзвичайно тяжким для Червоної Армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування бро­ньованих полчищ. Багато її підрозділів і частин потрап­ляли в оточення, з якого вирватися вдавалося далеко не всім. Мужньо трималися захисники Києва, оборона яко­го тривала з 11 липня до 26 вересня та Одеси — з 5 серп­ня до 16 жовтня 1941 р. Восени зав'язалися жорстокі бої на підступах до Харкова та Донбасу. До кінця 1941 р. німці окупували майже всю Україну, контролювали близько 80 млн. чол., або 42 % населення Радянського Союзу.

З а п и т а н н я:

1. Яке місце в планах гітлерівського рейху посідала Україна?

2. Чому перші місяці війни для Червоної Армії склалися так трагічно?

3. Назвіть основні воєнні операції, які привели до окупації на­цистськими військами майже всієї території України?

4. Що Ви знаєте про спробу ОУН відновити Українську незалежну державу? Чим вона скінчилася?

ОСОБЛИВОСТІ ВОЄННИХ ДІЙ ВЛІТКУ—ВОСЕНИ 1941 рр.

Ключові терміни та поняття

• Державний комітет оборони (ДКО)

• Ставка Верховного головнокомандування

• Наказ №227

• заградзагони

• військовополонені

• штрафбати

• політв’язні

• тоталітарні методи

Мобілізаційні заходи 1941 року. Не дивлячись на по­чатковий шоковий стан перших днів війни і деяку за­пізненість в прийнятті рішень, було проведено низку мо­білізаційних заходів з боку керівництва СРСР. Перш за все воно закликало народ до Великої Вітчизняної вій­ни. ЗО червня 1941 р. було створено Державний Комітет Оборони (ДКО), який займався мобілізацією засобів і ресурсів відсічі ворогові й на території України. На про­тязі перших трьох місяців війни з областей України в діючу армію було відправлено 2,5 млн. чол. Десятки й сотні тисяч поповнювали винищувальні батальйони, які виловлювали диверсантів-парашутистів.

Водночас йшла перебудова народного господарства на воєнний лад: відмінялися відпустки, збільшився робочий день, вводилися понаднормативні роботи, сотні заводів переводилися на виробництво озброєння. Від­бувалася евакуація основного промислового комплексу та науково-освітніх закладів з територій, що могли най­ближчим часом попасти під нацистську окупацію: в схід­ні райони Російської Федерації з України було переба­зовано 550 підприємств, 3,5 млн. робітників і службов­ців.

Оборонні бої в Україні влітку та восени 1941 року. В нерівних кровопролитних боях цього трагічного періо­ду радянські воїни й офіцери чинили жорстокий опір. Але в хаосі початкового періоду війни вони не мали можливості сповна виконати свій військовий обов’язок: не вистачало навіть гвинтівок. До середини липня Пів-денно-Західний фронт втратив майже 2700 танків (з 4200), в авіаційних частинах залишилося всього 249 літаків. Сотні тисяч солдат і офіцерів загинули, або потрапили у ворожий полон. Намагання Ставки опанувати обстановку на місцях не давало належного ефекту.

Не дивлячись на поширення патріотичного руху в підтримку фронту, формування винищувальних баталь­йонів для охорони тилових районів від диверсантів і формування загонів народного ополчення, обстановка на фронті залишалася складною. Найголовнішою пере­могою німців стало знищення у вересні 1941 р. величез­них радянських сил в районі Києва і захоплення 650 тис. полонених.

Трагічні наслідки літньо-осінньої воєнної кампанії на підступах до столиці України були пов'язані з тим, що депресія від перших невдач Червоної Армії, що охо­пила Сталіна на початку війни, вже в липні змінилася гарячковою, волюнтаристською діяльністю, що прояви­лася в некомпетентному втручанні у складні воєнні про­блеми на місцях. Так було і в битві за Київ: Сталін ні­чим необґрунтовано заборонив залишати столицю Ук­раїни, коли її вже було неможливо обороняти, нависла пряма загроза її оточення. Страх перед Сталіним, що пересилював у воєначальників страх перед німцями, некомпетентність і самовпевненість деяких з них мали катастрофічні наслідки.

Почалася 72-денна оборона Києва. До складу військ Південно-Західного фронту влилося 200 тис. мешканців столиці.

Німецькі війська і 18 румунських дивізій відтіснили радянські війська з Кишинева й зупинилися на початку серпня під Одесою, оборона якої продовжувалася 73 дні.

На правому фланзі Південного фронту противник, прорвавши цей фронт, оточив знесилені частина 6-ї та 12-ї армії в районі Умані і вийшов до Дніпра. Радянсь­кі війська залишили Запоріжжя, Дніпропетровськ, Чер­нігів.

Водночас в районі Кременчука, де знаходився стик Південно-Західного й Західного фронтів, німецькі вій­ська прорвали оборону радянських військ на Дніпрі й захопили плацдарм на лівому березі. Танкова група Клейна й танкове з'єднання Гудеріана (перекинуте сю­ди з групи армій «Центр»), з'єднавшись, оточили чоти­ри армії Південно-Західного фронту на Полтавщині в район Лохвиці. Тут загинули в нерівному бою командую­чий фронтом генерал-полковник М. Кирпоніс та член Військради М. Бурмистренко, багато інших командирів. Тут Радянська Армія втратила принаймні півмільйона чоловік.

19 вересня гітлерівці зайняли Київ. Розбившись на багато малочисельних загонів, війська залишали Київ, самостійно виривалися з оточення, тисячі й тисячі сол­дат загинули, 665 тис. опинилися в полоні. Ця трагедія була однією з найкрупніших невдач Червоної Армії в 1941 році.

Південно-Західний фронт ціною великих зусиль вда­лося відновити, командуючим було призначено марша­ла С. Тимошенка, але зупинити ворога вже було не­можливо. 25 жовтня ворог захопив Харків. Війська Пів­денного фронту, відступаючи, зупинили німецькі части­ни лише на відстані 50 км. від Ростова-на-Дону.

В південних областях України становище було не кращим. Глибоко в тилу ворога залишилася Окрема Приморська армія, яка при підтримці Чорноморського флоту обороняла Одесу. Не вдалося утримати Крим, і війська 51-ї армії евакуювалися на Таманський пів­острів.

Таким чином, на протязі літа—осені 1941 р. німець­кі війська разом з своїми союзниками, долаючи шале­ний опір Червоної Армії, захопили всю Правобережну Україну, більшу частину Лівобережної й Крим.

Сталінська адміністративно-командна система, яка поставила країну перед загибеллю, мусила тепер рятувати її. Гасло, яке з’явилося в перші дні війни „Все для фронту, все для перемоги” і визначало увесь сенс суспільного життя, було доповнен надзвичайно жорстокими наказами Сталіна: №270 (серпень 1941 р.) та № 227 („Ні кроку назад”, липень 1942 р.) Ці накази нерідко невипраданно прирікали на загибель цілі військові з’єднання і визначали трагічну суть воєнний дій початкового періоду війни.