2. Маніпулятивні прийоми: необмежений арсенал.

Для визначення способів маніпулятивного впливу та їх певних поєднань в відповідній літературі використовуються різні терміни – такі, як “прийом”, “метод”, “техніка”, “технологія”. У той же час, чітких критеріїв їх розподілу на сьогодні не вироблено.

Тому можна вести мову лише про певний підхід до використання термінології. На думку деяких експертів, вживання того чи іншого терміну залежить від рівня узагальнення і універсальності. Наприклад, стале поєднання кількох прийомів може визначатися як метод або техніка, а в окремих випадках, як технологія. Складність класифікації маніпулятивних способів впливу пов’язана ще й з тим, що, як правило, у конкретному процесі комунікації застосовується набір кількох прийомів, не всі з яких повторюються у різних ситуаціях. Визначення такого набору дається переважно за одним з прийомів, який є основним у кожному випадку.

Але для початку означимо найбільш вживаний набір конкретних методів маніпулятивного впливу на людей, якими користуються ЗМІ і телебачення, зокрема. Адже, як казав колись відомий американський соціолог Гарольд Лассуелл, для кожної людини ”особливу категорію важливої інформації складає знання того, яким чином вона може бути піддана маніпуляції і позбутися того ступеня вибору, який вона могла б мати...”.

Оскільки ЗМІ мають справу з інформацією, то, відповідно, саме контроль за інформацією дає їм змогу маніпулювати масовою свідомістю.

А інформацію можна:

- спотворити за допомогою неповної, односторонньої подачі;

- сфабрикувати, видавши інспіровану інформацію за реальну;

- відредагувати, додавши власні домисли та коментарі;

- інтерпретувати у вигідному для маніпулятора світлі;

- просто приховати

ЗМІ також можуть:

- вибірково навести факти в залежності від своєї позиції;

- супроводити матеріал заголовком, невідповідним до змісту;

- опублікувати правдиву інформацію тоді, коли вона втратила свою актуальність;

- подати неточну цитату, вириваючи її із контексту, внаслідок чого вона змінює свій зміст.

Як бачимо, арсенал методів доволі широкий.

Фундаментальним механізмом маніпулювання є сугестія, тобто спроба переконати інших у конкретних судженнях без самоочевидних логічних підстав.

Сугестія (лат. suggestio) — визначається як процес впливу на психічну сферу людини, пов’язаний із пониженням усвідомленості і критичності при сприйнятті і реалізації впроваджуваного змісту, з відсутністю цілеспрямованого активного його розуміння, розгорнутого логічного аналізу і оцінки у співвідношенні з минулим досвідом і даним станом суб’єкта. Змісту інформації, засвоєній за механізмом сугестії, надалі властивий нав’язливий характер: він важко піддається осмисленню і корекції і являє собою сукупність „навіяних установок”.

Якщо узагальнити наявний досвід різноманітних маніпулятивних технологій з допомогою яких здійснюється таке навіювання, то можна виділити наступні найпоширеніші прийоми:

- використання стереотипів. Під стереотипом розуміють сприйняття людьми якогось соціального об’єкта у спрощеному схематизованому вигляді. Таке уявлення з часом фіксується у свідомості людини і практично вже не піддається перевірці досвідом.

- заміна імен, або наклеювання ярликів. Один з найдійовіших інструментів політичної мови - „ярлики” на зразок „червоно-коричневих” або „осіб кавказької національності”. Прикладом можуть бути також такі терміни, як „позасистемна опозиція” або „неконструктивна опозиція”, які часто вживаються в українських ЗМІ. За подібними термінами нічого змістовного не стоїть, лише бажання використати його негативне забарвлення, натяк на руйнівний потенціал опозиційних сил.

- повтор інформації. Вважається, що через 30 хвилин аудиторія пам’ятає лише 60 відсотків змісту повідомлення. У кінці дня – лише 40, а за тиждень ледве 10 відсотків. В результаті будь-яка проблема зникає сама собою, якщо ЗМІ не будуть її продовжувати, розвивати або нагадувати про неї. І навпаки – якщо абсурдне повідомлення повторювати з достатньою частотою, то врешті-решт воно таки закріпиться у масовій свідомості. В новинах подібні повтори - звична практика.

- ствердження. Цей прийом полягає у тому, що ЗМІ часто надають перевагу бездоказовим твердженням замість дискусії аргументів, обмежуючи тим самим плюралізм думок і презентуючи тільки одну, вигідну для них.

- постановка риторичних запитань. Виступаючи у якості своєрідного „офіційного транслятора чуток”, ЗМІ може поставити аудиторії просте запитання, водночас наділяючи його відповідним контекстом і орієнтуючи глядача та читача несвідомо розвивати „вкинуту ідею” у потрібному для маніпулятора напрямку.

- напівправда. Спосіб, який застосовується ЗМІ для забезпечення довіри аудиторії. Полягає, зокрема, у об’єктивному і детальному висвітленні незначних деталей і, натомість, замовчуванні важливих фактів, або загальній фальшивій інтерпретації подій. Використання достовірних фактів у різному об’ємі знімає у глядачів упередженість до джерела інформації;

- „спіраль замовчування”, або маніпулювання опитуваннями громадської думки. Один із широко розповсюджених прийомів маніпуляції. Полягає у тому, щоб за допомогою посилань на сфабриковані опитування громадської думки переконати громадян у підтримці більшістю суспільства політичної позиції, близької маніпуляторам. Метод базується на закономірностях масової психології. Опитування, складені і презентовані таким чином, змушують людей з іншими поглядами приховувати їх, щоб не опинитися у соціально-психологічній ізоляції. На фоні цього мовчання голоси віртуальної більшості звучать все голосніше – і це знову змушує незгодних ще більше приховувати власну позицію. Так закручується „спіраль замовчування”, забезпечуючи перевагу маніпуляторам.

- анонімний авторитет. Одним з найефективніших методів впливу є звернення до авторитету. Це може бути вагома політична фігура, науковець, релігійний діяч. При цьому його ім’я не називається. У переважній більшості випадків інформація, освячена анонімним авторитетом, є неправдивою. Але ці посилання надають їй солідності і правдоподібності.

- „буденна розповідь”. Прийом, який сприяє індиферентності населення до трагічних подій, проявів насильства, гострих політичних та соціальних конфліктів. Розповідь про ці трагічні події ведеться у нарочито діловому, спокійному тоні.

- ефект присутності. Включає в себе ряд трюків, які мають імітувати реальність. Використовується у кримінальній хроніці, фронтових репортажах. Смикання камери, збивання її з фокуса, постріли, крики далеко не завжди означають, що перед глядачами дійсно репортаж ,скажімо, з „гарячої точки”. Зате ілюзія достовірності справляє потужний емоційний вплив. Разом з тим, навіть цілком реальні, документальні зйомки – але змонтовані відповідним чином, або включені у відповідний контекст - можуть служити лише фактором, що посилює довіру до впливу, який на меті має маніпуляцію.

- ефект первинності. у 1925 році американський дослідник М. Лундт сформулював «закон випередження», згідно якому будь-яке перше повідомлення про подію справляє значно сильніший вплив на аудиторію, ніж наступні. Тут спрацьовує один із елементів сприйняття: у разі надходження суперечливої інформації, яка не піддається перевірці, ми схильні надавати перевагу тій, яка надійшла першою. Пізніше змінити думку, яка вже сформувалась, дуже важко. Саме тому кожне видання прагне першим донести до аудиторії свою версію подій. Оперативність в подачі повідомлень завжди вважалась і вважається перевагою ЗМІ. Але, у той же час, оперативність може бути чисто маніпулятивним прийомом, який не дає можливості(навіть чисто фізичної) глядачеві осмислити отриману інформацію, оскільки вона одразу витісняється новою, зовсім не пов’язаною з попередньою.

- констатація факту. Бажане становище подається в ЗМІ як факт, що вже відбувся. Прийом, розрахований на створення відповідних настроїв у суспільстві за принципом „Диму без вогню не буває”.

- відволікання уваги. Один з найважливіших методів для подолання психологічного опору суспільства. Ще у 60-і роки було доведено, що повідомлення проти якоїсь думки або установки стають значно ефективнішими, якщо у момент їх передачі відволікти увагу від власне змісту цього повідомлення. Важче сприйняти і осмислити ці повідомлення, і виробити контрдокази. Ці дослідження значно підвищили рівень маніпуляції в пресі та на телебаченні. Газети почали застосовувати „калейдоскопічну” подачу матеріалу, „розбавлення” важливих повідомлень чутками, сенсаціями, рекламою, плітками. Телебачення стало по новому компонувати відеоряд, підбираючи образи, які відволікають увагу.

- „Очевидці” події. Підбір людей для опитування на будь-яку тему – випадковий. Потім із фрагментів монтується необхідний смисловий ряд.

- Принцип контрасту. Широко використовується у випадках, коли тактика прямих звинувачень видається надто відвертою і ризикованою. Тоді наприклад, детально описуються будь-яка інформація про політичних опонентів, що має негативне забарвлення. А поряд з нею надається позитивна інформація про „своїх” політиків. Наприклад, розповіді про неузгодженість, чвари та боротьбу за першість у таборі опозиціонерів межують із повідомленнями про „приклади реальної турботи” про людей президента чи інших представників діючої влади.

- Психологічний шок. Війни, катастрофи, природні катаклізми, техногенні аварії - одним словом, смерть в усіх можливих проявах переповнює телеефір. Природний психологічний шок, який відчувають, стикаючись з такими новинами нормальні люди, руйнує всі рівні психологічного захисту і дозволяє безперешкодно впроваджувати в свідомість інспіровані схеми.

- створення асоціацій. Об’єкт в очах громадськості прив’язується до негативних стереотипів масової свідомості.

Широке застосування знаходять різного роду метафори. Словесні метафори часом замінюються відповідним відеорядом.

- інформаційна блокада. Свого часу відомий вітчизняний дослідник інформаційних та маніпулятивних технологій Георгій Почепцов (який, очевидно, зовсім невипадково очолив відділ стратегічних ініціатив Адміністрації Президента після приходу туди Віктора Медведчука в якості голови) класифікував блокуючий контроль інформаційного простору (на прикладі подій у Чечні) таким чином:

1.Контроль вербальних визначень.

2.Контроль візуальної „картинки”.

3.Контроль єдності інтерпретації подій.

„Блокадна” стратегія в інформаційній сфері України застосовується чи не найактивніше. Нижче ми повернемось до цієї теми.

Існує також ще цілий ряд технік чи прийомів, які використовуються журналістами–коментаторами для формування певної громадської думки. Цей „класичний” набір, класифікований американською дослідницею Едіт Ефрон ще у 1972 році, досі залишається своєрідною „абеткою” тенденційної редакційної політики в мас-медіа.

- читання думок.

Послідовна техніка, що виражає приховані політичні думки. Роблячи вигляд, що, повідомляючи про дії або про точку зору різних людей, він знає їх почуття, емоції, приховані думки, несвідомі мотивації, журналіст робить широкі політичні узагальнення та висновки.

- ”Опускання” (або виключення) інформації. Така техніка дозволяє не допустити в ефір думки, які журналістові не подобаються. Існує кілька видів такого „опускання”:

- Перспектива. Коли журналіст дає матеріал про політичну дискусію, ніяким чином не намагаючись висвітлити позиції обох сторін. Він просто повідомляє про позицію однієї з них, відбиваючи саме її ставлення, мову та емоції.

- Евфемізми. Вживання обтічної, пом’якшувальної термінології, перш за все, у випадках, коли йдеться про незаконну діяльність. Відмовляючись від коректного юридичного або морального визначення, журналіст зневажує критичним ставленням суспільства до антиправових проявів.

- Останнє слово. Техніка заключних висновків є досить поширеною. Після повідомлення про конфліктуючі точки зору з полемічного питання журналіст закінчує повідомлення цитатою або перефразуванням однієї із сторін дискусії.

Іншій тип маніпулятивної техніки можна об’єднати під назвою «СХВАЛЕННЯ» та „ПРИНИЖЕННЯ”. Використовуючи її, журналіст ідеалізує індивіда, групу або процес.

Визначають шість видів «СХВАЛЕННЯ»:

1.Похвала.

2.Пригнічення негативу.

3.Найменування і схвалення негативів.

4.Найменування і ігнорування негативів.

5.Збільшення значимості.

6.Атака на опонентів, як аморальних.

„ПРИНИЖЕННЯ”

Негативною паралеллю ДО "схвалення" являється "приниження". В цьому випадку журналіст засуджує моральні чи інші характеристики індивіда, групи чи процесу:

1.Пряма атака

2.Непряма атака – коли журналіст атакує не індивіда, а його оточення

3.Атака за допомогою подвійного стандарту. Журналіст атакує індивіда, виходячи із стандартів, які більше ні до кого не застосовуються.

ГУМОР, САРКАЗМ, САТИРА, ІРОНІЯ

Всі ці форми використовуються, щоб знищити точку зору, ідею, доктрину, групу, процес, представити їх несуттєвими, нераціональними, смішними, недолугими.

АРГУМЕНТ

Журналіст в ході полеміки виступає «голосом» однієї із сторін – дебатуючи з іншою. В деяких випадках журналіст надає можливість говорити одній із сторін, а потім розбирає висловлювання, характер, цінності того, хто говорить.

ЗВИНУВАЧЕННЯ ЗА АСОЦІАЦІЯМИ.

Ця техніка дискредитації являє собою постійну „прив’язку” тієї чи іншої політичної сили чи політика до негативних уявленнь та стереотипів.

КОД

Атака на індивіда або групу, надто полемічна, щоб висловлювати її відкрито, передається у символічній формі.

ФАЛЬШИВИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ

Категорія журналістики, яка складається з продуманих зусиль, що мають показати журналіста нейтральним у той час, коли він стає на чийсь бік. Є кілька варіантів подібної техніки:

1.Фальшивий комплімент. Журналіст робить вузький комплімент політичному діячеві, а потім оточує його:

а) повним и розширеним запереченням компліменту;

б) посиленим схваленням опонента.

2.Фальшива критика. Цей варіант являє собою перевернуту техніку фальшивого компліменту. Журналіст робить невелике зауваження з приводу політичної фігури – потім продовжує його схваленням, і тим самим знищує критику, застосовуючи і/або жорстку атаку на опонента.

3.Фальшиві серії. Журналіст створює уявні логічні серії критики кількох, скажімо, політичних суб’єктів, наводить їх.. Але лише до моменту, коли надходить черга до того з них, хто має перемогти опонентів. Тут журналіст різко міняє тему...

4.Фальшивий прототип. Журналіст представляє думку одного індивіда, але стверджує, однак, що той виступає від імені серйозної політичної сили. Тим самим – будучи начебто нейтральним - надає індивіду можливість висловитись, підтримуючи і підвищуючи значимість його точки зору.

5.Напівдебати. Журналіст стверджує, що представляє аргументи двох сторін в полеміці, але фактично не робить цього. Замість цього він надає аргументи однієї сторонни і ігнорує аргументи другої.

6.Подвійна бесіда. Журналіст, прикидаючись нейтральним, суперечить сам собі, потім спростовує цю суперечність.

Ще однією категорією прихованого необ’єктивного підходу є ПОВНА ФАЛЬСИФІКАЦІЯ (Спотворення). Коли журналіст використовує цитату, промову або проблему із великою неточністю.

РЕДАГОВАНА СТРУКТУРА

Інша група з трьох варіантів техніки, які виконуються за рахунок структурування і організації тексту і складаються із приховування або, навпаки, роздування матеріалу, в залежності від симпатій журналістів.

1."Отруйний сандвіч". Журналіст приховує позитивну думку чи інформацію між негативним вступом і негативним висновком. Це знищує позитивне враження і за умови вдалого використання робить його практично непомітним.

2."Цукровий сандвіч" . Зразок зворотної техніки – розміщення негативної інформації між позитивними вступом і висновком.

3.Роздування деталі. Журналіст роздуває и розширяє негативну деталь, створюючи враження її тотальності і широкого поширення.

Існує ще одна техніка, яка переважно використовується разом з іншими. Називають чотири види такої техніки:

- Надузагальнення. Безпідставне узагальнення про точку зору суспільних груп, великих кількостей людей, яке не підтверджене ніякими опитуваннями чи дослідженнями.

- Недоведена теорія. Журналіст повідомляє неперевірену теорію або суперечливу гіпотезу у сфері суспільних наук так, наче це є доведеним науковим фактом – аби підтримати одну із сторін у полеміці.

- Навідне питання. У запитанні журналіста вже міститься наперед задана точка зору.

- «Однослівна» журналістика. Журналіст використовує одне слово чи фразу, щоб передати швидке схвалення або критику індивіда, групи або позиції.