Вікна-опівночі 00:10 (стб)

У нічних новинах журналісти СТБ безпосередньо до теми слухань не зверталися. Але була знайдена цікава форма привернення уваги до проблем журналістського співтовариства. Журналісти перерахували прізвища, дані про загибель та стан слідства у справах 10 своїх колег, які пішли з життя через трагічні обставини за останніх два роки. Таким чином, простим перерахуванням фактів досягається картина ненормальності умов існування та роботи журналістів в Україні.

Репортер 19:00 (Новий канал)

У вечірніх новинах „Нового каналу” коротке повідомлення про парламентські слухання було розташовано на 2 місці. Але це було саме коротке повідомлення, яке містило тільки інформацію про те, що слухання відбулися і їх транслювали перші канали радіо і телебачення. Звичайно, це означає фактично повну відсутність адекватної інформації про подію („найголовнішу тему дня” за визначенням ведучого нічного „Репортера”) і порушення права глядачів на повне інформування про найважливіші події у країні та світі.

Репортер 23:15 (Новий канал)

Сюжет про парламентські слухання винесений на 1 місце. В цілому дотриманий принцип представлення точок зору обох сторін (зокрема, були синхрони 2 журналістів та 3 політиків). Але в „останньому слові”, наприкінці репортажу була виражена тільки оцінка однієї з сторін конфлікту. Спочатку журналіст навів слова С.Васильєва, що „журналісти штучно створюють проблему свободи слова, щоб заробити на цьому іноземні гранти”. А потім в останньому реченні наголошено на ініціативі Д.Табачника про створення робочої групи, яка б займалася підготовкою змін до існуючих законів. Таким чином, у глядача мало створитися враження про продажних журналістів та конструктивну владу, що, звичайно, є некоректним до дійсності.

Подробно с Дмитрием Кисилевым 18:45 (ictv)

Сюжети по слуханням у Верховній Раді почалися після повідомлення про те, що один з посадовців Військово-морського флоту Росії вважає нереальним підняття з дна Чорного моря уламків літака ТУ-154, збитого свого часу українською ракетою.

Сюжет про слухання почався з того, що ведучий перевів розмову у площину іронії: „Четыре часа сегодня искали свободу слова в Украине. Поиск шел в стенах Верховной Рады». Пізніше, у репортажу використовувався прийом введення у сумнів. Наприклад, така некоректно побудована фраза: „Известный в недалеком прошлом ведущий новостей» (це було сказано про А.Шевченка, який був запрошеним і присутнім у студії).

Після того, як був даний короткий синхрон А.Шевченка, журналіст у спростування його слів навів думку С.Правденка, в якій події переводяться з площини виконання закону та професійних норм у площину політики («в первую очередь цензура присуща оппозиционным СМИ»). І під кінець репортажу був розміщений синхрон Д.Табачника, в якому той, посилаючись на світовий досвід, виправдовував використання цензури. Таким чином, журналіст повністю ідентифікував себе з одною з сторін в конфлікті та здійснював і пряму, і приховану атаку на „супротивника”. Особливим є той факт, що журналіст сам наводив судження, які спростовували позицію „бунтуючих” журналістів. Він використав при цьому прийом „авторитету”. Небезпека такої позиції журналістів полягає ще й у тому, що аудиторія з більшою довірою ставиться до зовнішньо незалежних журналістів, ніж до безпосередніх учасників подій.

Після цього відбулася бесіда у студії. Розмова почалася с гострої атаки ведучого проти одного з запрошених А.Шевченко. Д.Кисельовим була висмикнута одна фраза з його виступу про те, що українці замість новин отримують брехню та напівправду. Д.Кисельов вимагав навести приклади брехні та напівправди у новин ICTV. Це було некоректно вже тому, що відбулася підміна понять. Було взяте емоційне узагальнення і переведено у плоскість конкретного прикладу конкретної програми. Гість студії, звичайно, був неготовий до такого повороту, бо для подібних конкретних прикладів треба готуватися, підбирати матеріал. В принципі, мета була досягнута, А.Шевченко був збитий с толку і пробував пояснити, що малося на увазі представлення в ефірі двох точок зору в конфлікті та навів приклад відкриття кримінальної справи проти президента України. Але Д.Кисельов заперечив, що ICTV нібито детально інформували про цей випадок і знов вимагав конкретних прикладів. Коли А.Шевченко визнав, що зараз їх у нього немає, завдання було виконане. Перед аудиторією було представлено, що нібито до ICTV у лідерів руху проти цензури не має претензій і вони говорять в цілому, не маючи конкретних доказів. Таким чином, була нібито підтверджена відповідна теза влади: „цензури немає”.

Можна було б погодитися з цією атакою, якщо б після неї була проведена така сама проти Д.Табачника, другого гостя студії. Але розмова відразу була переведена в іншу площину. Тобто були використанні прийоми „підтасування карт”, „пряма атака” та „напівдебати”.

Крім того, цікаво розглянути, чи був правий Д.Кисельов щодо твердження про детальне інформування про відкриття кримінальної справи проти президента і чи не даремно повірив йому на слово А.Шевченко. Дійсно, 15 жовтня 2002 р. у вечірніх новинах ICTV 19% часу було відведено інформуванню про цю подію, хоча її і відсунули на 5-6 місце з 18 у „порядку денному” (списку новин). Але кому ж саме було надано слово в ефірі: 16 % від загального часу синхронів говорили представники Адміністрації президента, 14 % — уряду, 44 % — більшості і тільки 26 % — сам суддя Василенко. Основні гравці опозиції, за заявою яких була власне й порушена справа, були проігноровані. Таким чином, загальне співвідношення по цій справі було 74 % проти 26 %. Тобто в А.Шевченко, коли говорив про ненадання двом точкам зору однакового місця в ефірі цілком мав рацію. Але Д.Кисельов вдало скористався своєю перевагою як ведучого та некоректно атакував одного з гостей. Вимоги Д.Кисельова можна порівняти зі старим анекдотом, коли після відповіді студента, що у Другій світовій загинуло 20 млн. радянських людей, екзаменатор перепитав: „А поіменно?”. Звичайно, дати відповідь у подібних випадках (принаймні, без попередньої підготовки) неможливо.

Взагалі, в цій програмі журналіст явно став по одну сторону барикад. Це проявилося в його різному ставленні до своїх співрозмовників. Так, одного з них він представляв за посадою, віце-прем’єра з гуманітарних питань Д.Табачника, а іншого за фахом - журналіст А.Шевченко, хоча потім і вказувалося, що А.Шевченко є лідером Київської незалежної медіа-профспілки. Крім того, тональність питань була зовсім різною. Якщо питання до А.Шевченко були агресивні, то до Д.Табачника — носили компліментарний характер. Наприклад, перше питання до нього звучало так: „Пан Дмитрий, Вы серьезно готовились к этим слушаниям. Оправдались ли Ваши ожидания? Смогли ли Вы реализовать то, что задумывали?» Наступне питання носило характер „фальшивої критики” (тобто, коли в критичному зауваженні міститься компліментарна основа): «Не кажется ли Вам, что Ваше предложение — это, фактически, положение неких привилегий для журналистов, и это — уже социальное неравенство».

Таким чином, представник уряду критикується за „надто велику любов” до журналістів, представляється їх благодійником, а претензії протилежної сторони виглядають недоречними.

Д.Кисельов вів себе настільки упереджено до своїх співрозмовників, що наприкінці бесіди Д.Табачник вже став ідентифікувати себе з ним, протиставляючи їх „занадто емоційним журналістам молодого покоління”.

Закінчується інтерв’ю саме так, як слід було очікувати. „Останнє слово” надається Д.Табачнику. Саме воно більшою мірою запам’ятовується аудиторією.