Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ligachova_n_chernenko_s_telebachen...doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
19.08.2019
Размер:
1.75 Mб
Скачать

1.Інституційні „бар’єри” на шляху маніпуляцій.

Інституційні технології уникнення маніпуляцій — це публічна політика, деліберативний процес (глобальні масові консультації), альтернативність політичних рішень на етапі їх розробки, відкрита аргументація щодо кожної альтернативи, відкритий вибір альтернативи усіма учасниками комунікації.

Зворотній зв’язок автоматично не ліквідує маніпуляцію. Маніпуляцію може ліквідувати тільки інтерактивність. Інтерактивність - це такий стан зворотного зв’язку, коли зміст реакції на послання впливає на початковий зміст послання. Для телебачення зворотній зв’язок з телеглядачами недостатній для уникнення маніпуляцій, якщо він не впливає, не веде до зміни початкового змісту трансльованої передачі.

Ключовим фактором у намаганні суспільства протистояти спробам маніпулювати його думкою має бути розуміння того факту, що не має і не може бути для цього однієї-єдиної ПАНАЦЕЇ.

Часто-густо, за таку панацею приймають систему громадського мовлення, яка має бути обов’язково створена і в Україні теж. Мовляв, якщо зараз менеджери Національної телекомпанії України – яка є державною телекомпанією – публічно визнають ЗААНГАЖОВАНІСТЬ владою („..говорити про ангажованість державного телебачення державою — це абсурд. Це єдине, чим ми ангажовані. Оскільки ми і є державний орган” – Ігор Сторожук, президент НТКУ, газ.”День”-13 липня 2002 року), а з прийняттям нового статуту вона вже й юридично стала підпорядкованою лише виконавчій гілці влади то, натомість, система громадського мовлення передбачає - через наглядові ради, до яких входять представники різних парламентських політичних сил та впливових громадських організацій - збалансованість у представленні різних точок зору в ефірі, доступ до каналу різних політичних сил, відкритість редакційної політики, з можливістю технологічного забезпечення контролю за нею зі сторони громадськості.

Безумовно, апологети такої думки мають чимало раціональних аргументів..

В той же час, з досвіду закордонних громадських мовників, навіть таких поважних, як ВВС, ми знаємо і про недоліки такої системи мовлення. Це і, більший чи менший - але вплив урядів на громадське телебачення, адже саме уряди є часто-густо не тільки тими, хто призначає керівництво таких телекомпаній, а й в багатьох країнах і розпорядниками бюджетних коштів, на які суцільно або частково фінансуються суспільні мовники. Це і можливість корупції в середині самих громадських телерадіокомпаній. І залежність редакційної політики від уподобань та смаків менеджерів, що має наслідком систематичне та деспотичне цензурування власного вибору споживачів – і створює поживне середовище для застосування маніпулятивних технологій.

Не менш помилковими , на наш погляд, є і намагання представити ПАНАЦЕЄЮ від можливих маніпулятивних зловживань в медіа повну дерегуляцію засобів інформації, нічим не обмежений та нерегульований державою вільний ринок ЗМІ, який, мовляв, забезпечуючи свободу від державного контролю, свободу вибору та якість через розмаїття пропозиції - забезпечує і неможливість великих „перекосів” у інформуванні громадян. Адже на кожне зловживання – кажуть прихильники такої точки зору – знайдеться альтернативне джерело інформації...

На жаль, насправді, не тільки природні процеси монополізації, до яких прагне кожний бізнес, включаючи медійний – ставлять під сумнів реальну можливість для глядача здійснити свідомо такий вибір, знайшовши дійсно альтернативне джерело. Зведення ролі мас-медіа виключно до отримання комерційного прибутку не тільки перетворює конкуренцію у задоволенні суспільно-значущих потреб на конкуренцію рейтингів, які ці надприбутки приносять.

У цій ситуації мовлення начебто різних комерційних телеканалів перетворюється у кальку один одного – що ми вже спостерігаємо і в Україні, в якій ще немає передумов для вільного ринку ЗМІ, зате вже є всі прояви його недоліків! Домінування комерційного інтересу приводить до того, що замість культури раціонального обговорення суспільно значимих проблем у медіа виникає культура, як приватний інтерес, який купується і продається.

Найсуттєвішим мінусом „теорії” прихильників дерегуляції медіасфери є також те, що насправді великий бізнес – це завжди і політика теж. І якщо цензура держави та її зловживання у медійній сфері все ж таки якось піддаються громадському контролю – через систему тих же законів, конституційні норми про невтручання держави у редакційну політику, через створення системи громадського мовлення і т.п. - то у випадку тотального зрощення інтересів держави і великого бізнесу – що ми спостерігаємо в Україні – то „протиотруту” зловживанням та маніпуляціям знайти набагато складніше. Адже як складно посягнути на „священне” право власника ЗМІ – визначати його редакційну політику!

Зараз, коли широкого публічного розголосу набула цензура Адміністрації Президента інформаційних програм вітчизняних телеканалів, де-факто насправді ми маємо саме цензуру Власників. Але навіть тоді, коли вона викликана, скажімо, саме тиском на них з АП (а не куди частішими випадками справжнього збігу інтересів між владою та медіа-бізнесом) - це фактично довести майже неможливо! А якщо так – то суспільство неминуче стикається з правом Власника ЗМІ виключно самому визначати ті правила, за якими мають грати його медіа! Ринкова цензура – не менш страшна та тотальна, ніж цензура державна. Цей висновок стосується і системи маніпуляцій інформацією – як з боку держави, так і з боку бізнесу!

Отже, українське суспільство в цілому, і українські мас-медіа, зокрема, постало перед необхідністю не просто механічно переносити базові стандарти свободи висловлення, а й враховувати величезний і дуже непростий досвід у цій сфері країн розвинутої демократії.

Досвід, який свідчить, що в інтересах демократичного суспільства – знаходити чи у будь-якому разі намагатися знаходити певний баланс між свободою і суспільною відповідальністю.

Розквіт громадянського суспільства залежить не тільки від основних прав індивідуумів, а й від створення суспільної сфери у якій всі обґрунтовані думки, цінності, інтереси та перспективи можуть бути і дійсно будуть висловлені. І, оскільки така сфера навряд чи може виникнути спонтанно, то законодавство має накласти на мас-медіа певні зобов’язання щодо просування плюралізму та суспільного дискурсу. У цьому розумінні комерційні ЗМІ теж не можуть бути звільненими від необхідності бути не просто бізнесом, а соціально відповідальним бізнесом, і не можуть бути абсолютно вільними від громадського регулювання своєї діяльності. Аж надто – в Україні, де ані держава не є демократичною, ані бізнес не є прозорим та відповідальним. Тим більше, що практично все українське комерційне мовлення базується на колишній чи й нинішній державній інфраструктурі. Державній –отже створеній на гроші платників податків. Більше того, такі канали, як „1+1”, „Інтер” продовжують використовувати цю інфраструктуру, причому невідомо ще, чи адекватно її оплачуючи... За таких умов, навряд чи може йти мова про те, що вони абсолютно вільні у своїх пріоритетах?!

А вірніше – влада добре розуміє, що якщо вона все це надала і продовжує давати – підтримуючи монополію та тіньові схеми фінансування - то вона має право і вимагати, скажімо, тієї ж „правильної редакційної політики”!

Але, зауважимо, таке ж право контролю має бути і в споживача продукції комерційних каналів, який водночас є тим же платником податків!

Якою ж має бути стратегія або справді демократичних держави та парламенту – або тих політичних сил, які в умовах нинішнього автократичного режиму намагатимуться встановити хоча б якісь перепони маніпулюванню громадською свідомістю за допомогою засобів масової інформації?

Замість сподівання на якесь єдине і радикальне вирішення проблеми націлюватися на системну працю в кількох напрямках:

- законодавчому забезпеченні ринкових перетворень у сфері ЗМІ. Формально достатньо демократичне, українське медійне законодавство фактично побудоване на законодавчій практиці країн розвинутої ринкової демократії та розвинутого „традиційного” права. Однак, в умовах перехідного суспільства та не проведеної кадрової люстрації радянської номенклатури, законодавство має, в першу чергу, стимулювати рух ЗМІ до ринкових відносин. Медіа мають стати або комерційними, або громадськими. Роздержавлення ЗМІ – має стати головною вимогою тих політичних сил, які прагнуть демократичних змін в Україні;

- необхідно законодавчо оформити норму, яка б забезпечувала прозорість стосунків власності та контролю у медійній сфері. Громадяни мають право знати, кому належать , скажімо, вітчизняні телеканали, хто є, насправді акціонерами, хто-кредиторами, хто –головними рекламодавцями. На думку, наприклад, одного з авторів нового російського проекту закону „Про ЗМІ” Михайла Федотова повинна бути й норма, яка б зобов’язувала проясняти стосунки власності і через аффілійованих осіб. Законодавчо закріпити варто й таке поняття як контролююча особа – той, хто завдяки певним обставинам має змогу впливати на рішення, що приймають ті чи інші медіа-структури;

- законодавчому забезпеченню захисту власників, редакційних колективів та журналістів від політичної цензури. Тут – написати про той закон по результатам слухань, який прийнятий вже в першому читанні – позитивно оціниівши намагання профільного комітету визначити цензуру та відповідальність за неї.

Закон „Про політичну цензуру” має дати максимально деталізоване визначення поняття цензури. Наприклад, визначити в якості цензури будь-яке попереднє узгодження у будь-який спосіб(правок, відсторонення від створення продукту, психологічного тиску і т.п.) з боку будь-яких осіб(топ-менеджерів, власників ЗМІ, редакторів, контролюючих осіб, держчиновників)- подачі суспільно-значимих фактів(не коментарів). Рівень суспільної значимості фактів - у випадку конфліктів – має визначати лише суд. Закон „Про політичну цензуру” повинен також визначати відповідальність юридичних та фізичних осіб за застосування цензури;

- підготовці до створення системи Громадського мовлення в Україні. При цьому не слід зациклюватися на системі фінансування (світовий досвід дає приклади ефективного функціонування різноманітних схем, у тому числі – і суто бюджетної). Головне – це наявність політичної волі і грамотна технологічна система противаг, націлених проти можливих сторонніх впливів на редакційну політику.

- створення розвинутої системи невеликих неприбуткових ЗМІ – які б за наявності певних законів, в тому числі податкових пільг меценатству засновувалися б і підтримувалися суспільними фондами, творчими організаціями, учбовими закладами, окремими особистостями – у тому числі з використанням передових мережевих технологій;

- докорінний перегляд системи взаємовідносин комерційних мовників з суспільством та державою – з точки зору їхньої відповідальності за створення і функціонування плюралістичної суспільної сфери. Завдання законодавців - розробити таку систему громадського контролю;

- сприяння розвитку незалежних журналістських профспілок. Саме вони можуть стати фундаментом справжнього корпоративного об’єднання проти цензури держави та цензури власників ЗМІ.У тому числі – і за рахунок легалізованої можливості як локальних, так і загальнонаціональних страйків;

- добиватися від законодавців внесення змін у статті12 та 18 Закону „Про друковані ЗМІ (пресу)”. Ці зміни мають визначати

(а) відповідальність засновника (власника) ЗМІ за дотримання задекларованих при реєстрації ЗМІ програмних принципів – аж до закриття видання. При цьому (б)метою комерційного видання має бути отримання прибутку. Метою громадського ЗМІ – задоволення суспільної потреби у значимій, плюралістичній та достовірній інформації. Програмні цілі мають публічно декларуватися .

Зрозуміло, що й порушення прозоро встановлених (а не нині існуючих)принципів ліцензування та задекларованої програмної політики телерадіокомпаній має завершуватися – на рівних умовах для всіх, і за цим має стежити журналістська профспілка та інші громадські організації – судовим розглядом, аж до відкликання ліцензії;

- добиватися, у тому числі, й загрозою журналістських страйків від власників ЗМІ прийняття редакційних Статутів (на основі статей 21 і 22 Закону України „Про друковані видання (пресу) України”). У цих Статутах повинні визначатися принципи редакційної політики – на основі стандартів професійної журналістики і журналістської етики . Редакційні Статути повинні стати основою підписаних між власниками (засновниками) видань і редакційними колективами Угод, які передбачатимуть обов’язки та міру відповідальності за порушення їх положень, як власниками так і працівниками видань;

- необхідно також сприяти створенню та діяльності неурядових організацій та спеціалізованої преси, що займаються проблемами ЗМІ.(Детальніше, про роль таких організацій, зокрема в усталенні норм журналістської етики та суспільної відповідальності журналістів та міжнародний досвід з цього питання читайте у наступному розділі.)

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]