Історія та головні чинники європейської інтеграції

Історія розвитку Європейського Союзу починається відразу після другої світової війни. Європейцям потрібно було пережити дві світові війни, перш ніж вони задумалися над необхідністю об'єднання своїх країн на зовсім нових засадах. Після отримання перемоги над фашистською Німеччиною у світі з'явилось дві супердержави: СРСР та США. Західна Європа побоювалась сили й величі Радянського Союзу і шукала шляхи протидії його військовій могутності. Саме тоді, у 1946 році Прем'єр-міністр Великобританії Уінстон Черчілль у своїй історичній промові в Цюріху (Швейцарія) заявив про необхідність створення „свого роду Сполучених Штатів Європи”. Тоді пролунали такі слова: „Першим кроком у новій побудові європейської сім'ї має стати партнерство між Францією та Німеччиною. Лише таким чином Франція зможе повернути собі репутацію морального лідера Європи. Відродження Європи неможливе без духовної величі Франції та духовної величі Німеччини. Побудова Сполучених Штатів Європи має бути такою, щоб матеріальна міць однієї держави не відігравала визначальної ролі. Великі й малі нації є однаково важливими, а мірилом їхнього авторитету має стати спільний внесок у спільну справу”. Ворожнеча і суперництво між Францією та Німеччиною багато віків були головною причиною більшості конфліктів у Західній Європі.

Улітку 1947 року почав діяти американський план Маршалла, метою якого було сприяння прискореному відродженню економіки Європи.

Президент США Трумен і його адміністрація були переконані в тому, що економічне відродження Європи могло б стати ключовим фактором задоволення довгострокових стратегічних інтересів Сполучених Штатів. Динамічна економіка Сполучених Штатів вимагала розширення експорту та інвестування за кордоном, що, в свою чергу, було неможливо без відбудови основних країн-партнерів у Європі та їх інтеграції у систему світової торгівлі. Допомогу було запропоновано всім державам континенту, проте прийнята вона була лише тими країнами, які в подальшому стали називатися Західною Європою.

12 березня 1947 року була вперше проголошена Доктрина Трумена, якою було закладено основи і прокладено шлях для надання програми американської допомоги післявоєнній Європі. Розробкою програми займалась спеціально створена група політичного планування під керівництвом Джорджа Кеннана. Зважаючи на це, в 1948 році після майже року напружених дебатів Конгрес Сполучених Штатів ухвалив пропозицію генерала Маршалла і прийняв Акт про Економічне Співробітництво - законодавчу основу Плану Маршалла. Отже, відповідно до Плану Маршалла, до 1952 року в 16 країн Європи було спрямовано близько 13 млрд. дол. США у вигляді економічної та технічної допомоги. План Маршалла став найбільшим досягненням американської дипломатії у післявоєнні роки. Він досяг успіху у відтворенні економічного зростання Західної Європи, стабілізації її демократичної політики. Уже на початку 1950 року інфляцію у багатьох країнах було стримано, а обсяги європейської внутрішньої та зовнішньої торгівлі серйозно перевищували показники, очікувані на початку реалізації Плану Маршалла. За чотири роки його реалізації валовий національний продукт західноєвропейських країн зріс майже на 32%: сільськогосподарське виробництво перевищило довоєнний рівень на 11%, а промислове виробництво - на 40%.

У 1948 році було створено митний союз країн Бенілюксу, який об'єднав Бельгію, Нідерланди та Люксембург. Починаючи з 1952 року, економіка Західної Європи вступила в період небаченого підйому, що тривав понад двадцять років.

Інтеграція набирала швидкості, але над Європою нависла тінь холодної війни. Новий військовий конфлікт здавався неминучим. За цих умов прийшло розуміння необхідності прийняття заходів, аби уникнути помилок минулого і створити запоруку тривалого миру між недавніми ворогами. Творцями і передвісниками цього миру стали троє видатних людей - політичних і громадських діячів, яких Європі пощастило на той час мати у своєму "активі": французи Жан Моне і Роберт Шуман та німець Конрад Аденауер.

9 травня 1950 року французький міністр закордонних справ Роберт Шуман оприлюднив Декларацію, що започаткувала процес європейської інтеграції, в якій закликав Францію, Німеччину та інші європейські країни передати управління виробництвом вугілля та сталі (тобто галузями промисловості, які на той час складали основу військової могутності держави) єдиному національному органу. Унаслідок такого об'єднання ключові ділянки військової промисловості мали перейти під спільний контроль, що унеможливлювало підготовку окремої країни до нової війни. Контроль мав здійснюватись „вищим органом” (прообразом Європейської Комісії).

Концепцію такого об'єднання розробив Жан Моне – „людина миру”, який відіграв значну роль у звільненні Франції й Європи від фашистів. Вона дістала цілковиту підтримку канцлера Федеративної Республіки Німеччини Конрада Аденауера. Отже, відлік почався 9 травня 1950 року. Через 35 років на Міланському самміті в 1985 році було вирішено встановити цей день офіційним святом - Днем Європи.

Як результат, 18 квітня 1951 року в Парижі шістьма країнами Європи (Франція, Федеративна республіка Німеччина, Люксембург, Бельгія, Італія та Нідерланди) була підписана угода про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Шість країн створили перше Європейське Співтовариство (ЄСпв). В липні 1952 року після ратифікації національними парламентами Угода набула чинності. Відповідно до цієї угоди запрацював спільний ринок вугілля та сталі.

27 травня 1952 року шість країн підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).

Міністри закордонних справ країн ЄОВС доручають 10 вересня 1952 року Спільним зборам ЄОВС (прообразу Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). Збори закінчили роботу над проектом 10 березня 1953 року.

У зв'язку зі змінами в міжнародних рамкових умовах та рішенням Національних зборів Франції ідея створення ЄПС зазнає невдачі. Вирішальну роль відіграло рішення Національних зборів Франції від 30 серпня 1954 року, прийняте після гострої внутрішньополітичної дискусії щодо відкладення ратифікації Договору про ЄОС.

Після невдачі з ЄОС процес європейської інтеграції потрапив у тимчасову глибоку кризу. Що і як могло вдихнути в цей процес нові сили? Створення НАТО і вступ Федеративної Республіки Німеччини до складу цього оборонного союзу допомогли розв'язати найнагальніші проблеми європейської безпеки. 5 травня 1955 року набуває чинності так званий Паризький договір.

Крім того, на порядку денному знову стояло питання про залучення Німеччини. Цього разу йшлось, однак, про її економічний потенціал. Західна Німеччина на диво швидко оговталась від спустошливих економічних наслідків війни завдяки, насамперед, допомозі з боку США (плану Маршалла) і на початку 50-х років стала стрижневим елементом західноєвропейської економіки. З огляду на прискорений розвиток економіки Західної Європи після 1953 року все актуальнішим ставало питання про включення західнонімецького економічного потенціалу в стабільний та надійний цілісний організм.

Після тривалих вагань шість країн, які входили тоді до складу ЄОВС, на конференції у Мессіні прийняли рішення про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (ЄВРАТОМу).

На початку 1957 року керівники урядів шести країн-членів ЄОВС на конференції у Парижі остаточно домовились про створення «Спільного ринку» та «Співтовариства з атомної енергії».

25 березня 1957 року в Римі відбулось підписання Договорів про Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та ЄВРАТОМ, звідки й пішла назва «Римські Договори». Вони набули чинності 1 січня 1958 року.

У грудні 1969 року у Гаазі (Нідерланди) було прийнято рішення про розширення співтовариства та поглиблення інтеграції. Так, з 1 січня 1973 року до „шістки” приєдналися Данія, Ірландія та Великобританія, а в 1981 році - Греція, 1986 році - Іспанія і Португалія, в 1995 році - Австрія, Фінляндія і Швеція. Норвегія, яка також провела обговорення, вирішила не вступати до ЄС після того, як національний референдум у листопаді 1994 р. відхилив її членство в ЄС.

11 грудня 1991 року відбулося підписання Маастрихтської угоди про створення Європейського Союзу. З набуттям нею чинності з 1 листопада 1993 року Співтовариство зробило безповоротний крок до створення економічного й валютного союзу (ЄВС) -найвищої сходинки економічної інтеграції, що передбачає введення єдиної валюти, проведення єдиної валютної політики, створення нового інституту - Європейського Центрального Банку (ЄЦБ). Саме відтоді, з 1 листопада 1993 року, Європейські Співтовариства стали називатися Європейським Союзом.

Зміна назви зовсім не формальність: трансформація співтовариств у ЄС передбачає, що в багатьох сферах держави-члени перейдуть від координації дій національних урядів до проведення спільної політики. Маастрихтський договір підносить економічне співтовариство на новий рівень: завдяки йому зроблено ще один новий крок - крок до створення економічного та валютного союзу.

У 1997 році Європейський Союз уклав нову європейську угоду - Амстердамську, основними напрямами якої є: працевлаштування та права громадян, свобода пересування, надання більшої ваги голосу Європи на міжнародній арені та підвищення ефективності інституційних структур Союзу з огляду на майбутнє розширення Союзу.

Основними цілями Європейського Союзу є:

• створення міцного союзу народів Європи;

• сприяння збалансованому та тривалому економічному прогресу шляхом ліквідації внутрішніх кордонів, посиленню економічної і соціальної взаємодії, створенню Економічного і Валютного Союзу і запровадженню єдиної валюти;

• утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в області безпеки, а в перспективі - і спільної оборонної політики;

• розвиток співробітництва в юридичній сфері;

• збереження та примноження загального добробуту.

Офіційним прапором Європейського союзу у 1996 році було визнано символ, що має коло з дванадцяти зірок на блакитному фоні (власне, він запозичений із символу, який був прийнятий Радою Європи ще 8 грудня 1955 року). Згадаємо, що саме у 1986 році до складу Європейського Союзу входило 12 країн. Проте, незважаючи на подальші "розширення", кількість зірок, що символізує довершеність та повноту, завжди залишатиметься незмінною.

Офіційний гімн Європейського союзу було затверджено керівниками держав та урядів у 1985 році. Ним стала прелюдія "Ода до радості" до останньої частини Дев'ятої симфонії Л. Бетховена.

Держави-члени ЄС пройшли всі сходинки економічної інтеграції (зону вільної торгівлі - 1960 рік, митний союз - 1968 рік, спільний ринок - 1993 рік), досить тісно наблизившись до остаточного створення європейського і валютного союзу.

Власне процес валютної інтеграції починається на стадії формування економічного й валютного союзу, в межах якого забезпечується вільне переміщення товарів та послуг, капіталів, валют на основі рівних умов конкуренції та уніфікації законодавства в цій сфері.

Перша масштабна спроба організації такого союзу відбулася у 1971 році, коли держави-члени ЄС прийняли програму на період до 1980 року про поетапне створення економічного і валютного союзу. При розробці цієї програми зіткнулися позиції "монетаристів" на чолі з Францією, які вважали, що спочатку необхідно створити валютний союз на базі фіксованих валютних курсів, і "економістів" на чолі з ФРН, що пропонували розпочати з формування економічного союзу і віддавали перевагу плаваючим валютним курсам. Дебати і суперечки між ними припинилися тоді, коли у 1969 році в Гаазі Європейська Рада прийняла рішення про одночасне створення економічного та валютного союзу, а 22 березня 1971 року Рада Міністрів ЄС прийняла „план Вернера”, розрахований на 10 років - до 1980 року.

Відповідно до положень цього плану на першому етапі (1971-1974 рр.) передбачалося звуження меж коливань валютних курсів спочатку до ±1,2%, а потім до нуля, уніфікація валютної політики на основі її гармонізації та координації, узгодження економічної, фінансової та грошово-кредитної політики. На другому етапі (1975-1976 рр.) намічалося завершення всіх цих заходів. На третьому етапі (1977-1979 рр.) передбачалося передати наднаціональним органам ЄС деякі повноваження, що належали національним урядам, створити європейську валюту з метою вирівняння валютних курсів і цін на базі фіксованих паритетів. Планувалося створення єдиної бюджетної системи, оптимізації діяльності банків і банківського законодавства. Ставилося завдання заснувати спільний центр для вирішення валютно-фінансових проблем і об'єднати центральні банки ЄС за зразком Федеральної Резервної Системи США для гармонізації грошово-кредитної та валютної політики.

Незважаючи на деякі зрушення в інтеграційному процесі, "план Вернера" зазнав поразки. Це було обумовлено розбіжностями в ЄС, зокрема - між прагненнями національного суверенітету та спробами наднаціонального регулювання валютно-кредитних відносин, відмінностями в темпах економічного розвитку, кризами 70-х - початку 80-х років. Режим "європейської валютної змії" виявився малоефективним, оскільки не був підкріплений координацією валютно-економічної політики держав ЄС, але дав великий досвід в області проведення єдиної валютної політики державами ЄЕС. Часто змінювалися співвідношення курсів з метою зменшення спекулятивного тиску на окремі валюти. Деякі держави залишали "валютну змію", щоб не витрачати свої валютні резерви для підтримки курсу валют у вузьких межах. Відразу по закінченню дії "валютної змії" у Співтоваристві відбулися зміни, які відкрили шлях до якісно нового рівня інтеграції. З 13 березня 1979 року розпочала своє функціонування Європейська валютна система (ЄВС), основою якої була Європейська валютна одиниця ЕКЮ. Власне ЕКЮ не була принципово новим елементом, оскільки до середини 70-х років в ЄЕС уже існувала Європейська розрахункова одиниця (ЄРО), яка спочатку прирівнювалась до 0,888671 г чистого золота, а з 1975 року почала визначатися через валютний кошик.

Ситуація почала якісно змінюватися в 80-х роках. До цього часу посилилася економічна взаємозалежність і міждержавне регулювання. Була сформована розгалужена інституційно-організаційна структура. Зміни у валютній сфері органічно поєднувались з завершенням лібералізації руху капіталу й створенням спільного ринку. Все це сприяло прийняттю у квітні 1989 року програми створення політичного, економічного і валютного союзу, розробленої комітетом Ж. Делора.

З набуттям чинності Маастрихтської угоди про створення Європейського Союзу (1 листопада 1993 року) та створення нового інституту - Європейського Центрального Банку (ЄЦБ), Співтовариство фактично перейшло до створення економічного і валютного союзу (ЕВС), що передбачає проведення спільної валютної політики.

Необхідність грошового-кредитно регулювання на "наднаціональному" рівні, основою якого була б єдина грошова одиниця - євро, зумовлювалася існуючими національними відмінностями в організації кредиту, розрахунків, курсової політики, а, відповідно, наявними валютними ризиками, затримкою платежів, відмінностями в цінах, різноплановою валютною політикою.

Отже, процес створення ЕВС, про що так довго мріяли в Європі, розпочався у 1993 році і передбачав реалізацію трьох етапів (підготовчого, організаційного та завершального). На перших двох етапах (1993-1998 рр.) побудови ЕВС було завершено створення Спільного ринку, відбувалася розробка юридичної бази нової банківської системи, формувалася в цілому правова та інституціональна база Союзу, був створений Європейський Центральний банк, а держави виконували програми стабілізації державних фінансів відповідно до так званих Маастрихтських Критеріїв.

Завершальний, третій етап (1 січня 1999 р. - 1 липня 2002 р.) став етапом практичного переходу держав-членів на єдину валюту. З 1 січня 1999 року були зафіксовані валютні курси євро до національних валют держав-учасниць зони євро, а євро став їхньою загальною валютою.

Відбулася також заміна ЕКЮ на євро в співвідношенні 1:1.

З 1 січня 2002 року єдина європейська валюта ввійшла в готівковий обіг - рівно через три роки після своєї появи на світ вона з віртуальної перетворилася на реальну.

1 травня 2004 року відбувся п'ятий етап розширення Європейського Союзу - безпрецедентний як з точку зору кількості країн, що приєдналися до ЄС (10 країн), так і глибини перетворень, які здійснюються для того, щоб цей етап став таким само успішним, як попередні.

До 2007 року ЄС має вирішити питання про завершення переговорів з Республікою Болгарією та Румунією (існують окремі економічні та структурні проблеми). Особливу позицію має ЄС щодо Турецької Республіки (недостатній рівень досягнення країною політичних критеріїв на даному етапі унеможливлює початок переговорного процесу з цією країною на предмет її членства).

Минулі хвилі розширення (табл. 1 ) відбувалися на нижчих сходинах інтеграції, тому країни, що приєднувалися до Союзу, могли брати участь у формуванні його стратегії та інституційної структури. Вступ нових членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах із боку ЄС, тобто за сценарієм, який навряд чи можна повторити на сучасному етапі.

Нова хвиля розширення відбулася на стадії завершення формування економічного та валютного союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки. Усі ці чинники роблять таке розширення особливо складним як у політичному та економічному, так і в правовому та процедурному аспектах. Приєднання нових членів супроводжується істотними змінами в структурі та механізмі діяльності ЄС, що, безперечно, матиме значні наслідки як для самого Європейського Союзу і країн-кандидатів, так і для країн-сусідів.

Таблиця 1