§ 6. Теорії державності соціального спрямування

Перші ідеї державності соціального характеру, які мали концептуальне оформлення, з'явились у Німеччині в сере­дині XIX ст. Згодом їх розвиток був прискорений в умовах кризи лібералізму на зламі XIX—XX ст.

Виборювані протягом тривалого часу і запроваджені в соціальну практику принципи індивідуалізму і «негатив­ної» свободи (обмеження втручання держави в економіку) виконали своє призначення. Вони сприяли розвитку ініціа­тивності, підприємництва, розширенню виробництва, появі нових технологій і форм господарювання. В країнах Західної Європи в основному була сформована правова державність, основним призначенням якої було гарантування і забезпе­чення «першого покоління» прав людини — громадянських і політичних.

Водночас вільний ринок спричинив подальшу диферен­ціацію суспільства, дедалі більше порушувався принцип рівності (перш за все в економічній і соціальній сферах), поглиблювались протиріччя між різними верствами і гру­пами населення. В суспільній свідомості виникали і репро­дукувались погляди щодо реформування суспільного жит­тя, вдосконалення відносин особи і держави, формування соціальііо-орієнтованої політики за умови збільшення ролі держави в питаннях впливу на економіку, забезпечення еко-

-410-

номічних, соціальних, культурних («другого покоління») прав людини.

Початком формування ідеології державності соціаль­ного спрямування, як системи уявлень і поглядів, слід вва­жати творчість німецького правника Лоренца фон Штейна (1815—1890), який на основі ґрунтовного аналізу суспільних процесів і досліджень державно-правових теорій Західної Європи запропонував своє бачення реформ держави і пра­ва. Головними проблемами його вчення, яке викладене в ро­ботах «Соціалізм і комунізм в сучасній Франції» та інших, були з'ясування характеру взаємозв'язку і перспектив роз­витку взаємовідносин суспільства і держави, її функцій в умовах соціальних антагонізмів, питання прав і власності ін­дивідів, підвищення їх добробуту. Л. Штейн правомірно вва­жається одним з авторів поняття «соціальна держава»¹.

Суспільство і державу вчений розглядав як два рівнове­ликих явища, між якими є особливий зв'язок. Основою бу­дови суспільства є розподіл майна, що сприяє поділу його па класи: власників і залежних від них людей праці. Така за­лежність, а також те, що кожен член суспільства керуєть­ся своєю волею, визначає основний принцип його будови, яким є несвобода.

Держава відрізняється від суспільства формою, змістом і призначенням, в ній об'єднуються в єдине ціле різні індиві­дуальні волі і дії людей, що утворюють суспільство. Вона репрезентує загальну волю і служить всезагальному, забез­печує свободу. Свобода є основним принципом будови де­ржави.

У зв'язку з тим, що суспільство поділяється на класи, дер­жава повинна мати надкласовий характер, усувати проти­річчя і врівноважувати відносини. В цьому плані респуб­ліканська форма правління не є виправданою, оскільки держава в цих умовах повинна бути підкореною суспіль­ству.

Тільки в умовах конституційної монархії її правитель може виконувати роль арбітра, незалежного від класів. Влада в державі повинна бути побудована за умови підко­рення виконавчої гілки законодавчій, що буде гарантією І рансформації звичайної держави в правову.

Михальяєнко Н. Украинское обіцество: трансфермация, модеришация или лимитроф ЕвропьІ? — К., 2001. — С. 48.

-411-

Конституційна монархія повинна здійснювати рефор­ми соціального характеру, а також заходи, спрямовані на підвищення рівня продуктивності праці, споживання, жит­тєвих можливостей та освіти людей, забезпечувати закон­ність, правовий порядок, права своїх підданих. Права, під якими Л. Штейн розумів рівні можливості людей щодо по­кращення свого соціального і економічного становища за­конними засобами.

Питання про необхідність розширення регулюючої і спря­мовуючої ролі держави в господарському житті суспільства було поставлене свого часу рядом економістів, представників нової історичної школи¹. Пропозиції щодо здійснення таких реформ ми знаходимо в теоретичних концепціях представни­ків цієї школи Г. Шмоллера і Л. Брентано.

Німецький вчений Густав Шмоллер (1838—1917) в своєму творі «Основи загального вчення про народне господарство» та інших наукових працях викладав думки, що Пруська де­ржава — це основна сила розвитку суспільства, а монар­хічна форма правління може вирішити складні соціальні проблеми. В умовах буржуазного суспільства ідея соціаль­ної справедливості може бути реалізованою лише за умови сильного уряду, який стоїть над класами, може приборкати класовий егоїзм і зловживання, забезпечити сталий еконо­мічний розвиток.

З урахуванням ринкових перетворень цікавими були дум­ки вченого щодо важливості «етичного принципу» господа­рювання. Він стверджував, що від моральних чинників знач­ною мірою залежать результати ринкових реформ і тільки ті господарники можуть досягти успіху, поведінка яких відпові­дає загальновизнаним у суспільстві нормам моралі і право­вим приписам. Без міцного морального підґрунтя, зазначав Г. Шмоллер, не може бути риі Іку, грошового обігу, поділу пра­ці, держави. Відповідна робота повинна здійснюватись держа­вою щодо формування високої моральності у робітників, що сприяло б упровадженню в суспільне життя принципу «со­ціальної солідарності», зменшенню класового протистояння.

Відповідно до розробленої ним системи моральних цін­ностей вчений пропоігував здійснення суспільних змін. Він не сприймав Марксову державно-правову доктрину, яка пропагувала зміну суспільного устрою шляхом насильниць-

Історія економічних учень: Підручник / За ред. А Я. Корнійчук, Н. О. Титаренко. - К.,'І999. - С 230.

-412-

кої революції, експропріації власності знищення класових противників. В його концепції це виважені поступові ре­форми, метою яких, перш за все, є усунення майнової нерів-ності та підвищення добробуту людей.

Ідеї «соціального миру» і рівноваги, зменшення проти­стояння між класами в суспільстві пропагував німецький економіст Луйо Брентано (1844—1931).

У роботах «Класична політична економія», «Етика і на­родне господарство в історії» та інших він поділяв погляди І'. Шмоллера щодо ролі «етичного принципу» і права у впо­рядкуванні економічних відносин.

Вчений переймався проблемами соціальної і майнової нерівності тогочасного суспільства, вважав за необхідне де­мократизувати відносини власників і робітників, надавати їм пільги, дбати про житлове будівництво, сприяти діяль­ності професійних спілок, розвивати фабричне законодав­ство, підвищити заробітну плату, що б сприяло підвищен­ню продуктивності праці. Професійним спілкам радив демократичним шляхом виборювати більш вигідні умови продажу робочої сили власникам засобів виробництва.

У роботі «Причини економічного розладу в Європі» од­ним із вагомих заходів щодо подолання соціальних негараз­дів Л. Брентано вважав об'єднання підприємців у картелі, які називав спілками виробників, що мають на меті плано­мірно пристосувати виробництво до суспільного попиту, щоб виключити перевиробництво товарів і послуг, падін­ня цін, банкрутства, безробіття та голодування, забезпечити зміцнення капіталу.

Схожими до розглянутих були концепції представників "соціального напряму», які справили певний вплив на фор­мування державно-правової думки.

Важливим у цьому плані був науковий доробок згадува­ного раніше німецького вченого, зачинателя течії неокан-тіанства Рудольфа Штаммлера (1856—1938), який втручан-ня держави в економіку вбачав у створенні нею нормативної бази, правових дозволів і заборон.

«Соціальний напрям» був притаманний творчості Р. Штольцмана, який в роботі «Мета в народному госпо­дарстві» стверджував, що економіка підпорядкована ідеалам морального характеру і є засобом для досягнення мораль­них цілей. Капіталістичне виробництво повинно бути на­правлене на створення добробуту суспільства і його членів.

-413-

Життєвий достаток людей е вищим моральним принци­пом, відповідно до якого повинні здійснюватись відносини виробництва і розподілу.

Зазначені погляди стали ідейним підґрунтям, на якому сформувалась течія державно-правової думки неолібераліз­му (що інколи йменуеться як «соціальний лібералізм» або «ліберал-реформізм»).

Представники цієї течії запропонували нове «позитив­не» розуміння свободи, яке означає обов'язок держави за­безпечувати соціальне орієнтовану політику, вирівнювати «соціальні нерівності». Розроблювані ними теорії і проекти суспільного переустрого вони поширювали в умовах постій­ної наукової подеміки з течією неокласичного лібералізму («нового консерватизму»).

Автором концепції соціальних реформ, викладеній в ро­боті «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей», ос­новою якої є ідеї розширення впливу держави на всі сфери життєдіяльності соціуму задля подолання кризового роз­витку, був представник неолібералізму англійський еконо­міст Джон Мейнард Кейнс (1883 —1946).

На основі дослідження системи суспільного устрою, сутності ринкових відносин та причин економічної кри­зи 1929 — 1933 років вчений зробив висновок, що капіталізм вільної конкуренції виконав свою місію і його механізми на­далі не можуть бути ефективними. Своїм сучасникам він запропонував новий напрям розвитку ринкової економі­ки — її державне регулювання. Держава повинна обмежи­ти вільне підприємництво, знизити ставки процентів на ка­пітал, встановити високі податки на спекулятивні угоди, а зібрані з цього кошти інвестувати у виробництво і профі-нансувати соціальні програми.

Беззаперечною заслугою Дж. Кейнса в питаннях пере-усгрою суспільних сфер є його теоретичні новації щодо комплексного господарства і окремих його складових у взаємозв'язку, що його попередниками не робилось. Вони обмежувались дослідженням окремих проблем господарю­вання.

По суті зазначене теоретичне дослідження мало соціаль­ний характер, оскільки вирішення проблем споживання.

Проблеми общей теории права й госудзрства: Учсбник для вузов / Под. общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М, 2001. — С. 699.

-414-

нагромадження, заощадження, інвестиційної діяльності, ор-ганізацію громадських робіт, зайнятості населення, мало на меті збільшення національного доходу.

Кейнсіанські ідеї щодо розширення меж втручання дер­жави в економічну сферу суспільства набули швидкого по­ширення. В 1938 р. на першій Міжнародній конференції, що відбулась у Парижі, була офіційно визнана необхідність розширення функцій держави в цьому питанні та забезпе­чення нею умов вільної конкуренції.

З цього часу питання соціальної справедливості стало одним з головних у державно-правових концепціях неолі­бералізму. За державою визнається право організатора со­ціального життя, закріплюється функція забезпечення со­ціальної стабільності суспільства.

Таке бачення суспільного розвитку знайшло своє втілен­ня в теоріях «держави загального благоденства», засновни­ком якої був Карл Гуннар Мюрдаль (1898 — 1987), шведський економіст.

У роботі «За межі держави благоденства» вчений ствер­джував, що в індустріальних державах Заходу загальне бла­го стало реальністю. Сутність такої держави в тому, щоб ненасильницьким шляхом у капіталістичній державі здійс­нювати скоординовану ефективну публічну політику, яка 6 сприяла розвитку економіки відповідно до інтересів біль­шості її громадян.

Така політика полягає в узгодженні ринкових механізмів саморегуляції і державного планування, яке викликане ви­никненням монополій і необхідне для підтримки рівноваги і стабільного розвитку економіки.

Планування врегульовує лише діяльність укрупнених суб'єктів матеріального виробництва, що об'єктивно виник­ли в його процесі і не зачіпає індивідуальної свободи.

У такій державі має місце подальший розвиток демо­кратії. Підвищення добробуту її громадян дає можливість здійснити децентралізацію влади, передавши частину її уп­равлінських функцій населенню в особі органів місцевого са­моврядування і об'єднанням громадян, за участю яких здій­снюється розподіл благ і задоволення різнобічних інтересів соціальних груп, контроль за владними органами.

Суспільний ідеал «держави загального благоденства» в роботі «Кінець ідеології» пропагував також американський соціолог, професор Колумбійського і Гарвардського універ-

-415-

ситетів Даніел Белл (1919 р. н.), який також вважається авто­ром концепції деідеологізацїі політичної влади.

Характерними ознаками такої держави вчений називав пропоновані К. МІордалем наявність узгоджених ринкових механізмів і державного регулювання, а також децентралі­зацію політичної влади.

Елементи теорії «держави загального благоденства», що дає змогу забезпечити свободи і рівність людей та їх благо мали місце у вченні американського філософа Джона Роулса (1921 р. н.), викладеному в його роботах «Теорія справедли­вості», та «Справедливість як обопільна чесність: політична, а не метафізична».

Дж. Роулс запропонував та .обгрунтував альтернативну утилітаризму етику та сформував теорію справедливості, адекватну «соціально-ринковій економіці»¹, її найперше за­вдання, зазначав вчений, полягає в тому, щоб забезпечити надійнішу і прийнятнішу основу для конституційних прин­ципів і базових прав та свобод, ніж це дозволяє зробити утилітаризм².

Застосовуючи методологію Арістотеля щодо з'ясування сутності справедливості, Д. Роулс розмірковував, що бла­га, які мають місце в суспільстві, повинні розподілятись від­повідно до вимог і рівності людей. Перш за все йдеться про так звані «первинні блага», а саме: свободу, певний рівень добробуту, рівні можливості для всіх людей, в тому числі й економічні, які повинні забезпечити її автономне існування, користування і розпорядження благами. Всі повинні мати можливість вільно об'єднуватись, обирати вид занять, місце де жити, вільно висловлювати думки, а також бути захище­ними з боку держави.

Справедливість у суспільстві повинна забезпечуватись правовими механізмами, за допомогою справедливого за­кону і конституції, яка закріплює справедливий суспільний устрій, а також встановлює принципи обмеження неспра­ведливості.

¹ Роулс Дж. Справедливість як чесність: політична, а не метафізич­на // Лібералізм. Антологія // Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., 2002. - С 781.

-416-

Проблемами рівності та її забезпечення в умовах ка­піталізму переймався професор права і філософії, член Британської академії та Американської академії мистецтв І наук Рональд Дворкін. Бачення цієї проблеми він виклав у ряді робіт, основними з яких були «Ліберальна концепція рівності», «Справедливість права», «Про права серйозно».

Право на рівність вчений розглядав визначальним у си­стемі прав людини. Суб'єктивні права утворюють принци­пи і критерії, які слід враховувати при оцінці права з точки юру справедливості.

Він вважав, що жодної соціальної політики не можна виправдати, хоч як добре вона служить загальному добро­буту, якщо вона порушує індивідуальні права.

Вчений закликав розрізняти два відмінних принципи, ,хля яких рівність є політичним ідеалом. Перший полягає в тому, щоб уряд ставився до всіх своїх підданих як до рівних, тобто таких, що мають право на рівну турботу і повагу.

Другий принцип вимагає, щоб при розподілі певного ресурсу можливостей уряд однаково ставився до всіх своїх підданих, чи, в усякому разі, забезпечив такий стан справ, за якого всі вони були б рівними чи майже рівними в цьому плані¹, тобто принцип приблизної рівності.

Перший з цих принципів, стверджував Р. Дворкін, є ви-значальним, другий — похідним. Ідея рівності, в розумінні вченого, є основою моралі лібералізму, яка вимагає офіцій­ного нейтрального ставлення до уявлень про те, що є важ­ливим у житті.

«Уряд повинен ставитись до людей як до рівних не тому, що для політичної моралі не існує ні справедливості, ні не­справедливості, а тому, що саме таке ставлення є справед­ливим. ... Концепція рівності — це той принцип політичної організації, якого вимагає справедливість, а не спосіб життя окремих людей»². Будь-якої іншої радикальнішої теорії рів­ності, за твердженням її автора, не існує³.

Завдяки німецькому вченому Францу Нейману з 1932 р. н державно-правових теоріях соціалістичного спрямування

Лібералізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., 2002. — С. 1110.

1 Дворкіп Р. Ліберальна концепція рівності // Лібералізм. Антологія /

2 Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К., 2002. - С. 811. 3 Там само. — С. 823. 4 С 151.

27-4-1115

-417-

закріпилось поняття «соціальна держава»¹, яку він визна­чав як державно-правовий устрій, який створений на основі правових інститутів свободи і власності, що доповнюються трудовими та економічним законодавством, метою якого е участь трудових союзів в управлінні економікою і своєї про­фесійної долі.

Проблеми політико-правової і соціальної діяльності держави, її взаємозв'язку з правом, а також взаємовідно­син з суспільством з'ясовував німецький філософ Юрген Хабермас (1929 р. н.).

Процес становлення права як соціального інституту і пра­вове оформлеігня західного суспільства вчений поділяв на чотири етапи. Перший він пов'язував з формуванням бур­жуазної держави періоду абсолютизму; другий — станов­ленням конституційної держави; третій — демократичною конституційною державою, що виникла в країнах Заходу та Півночі Америки внаслідок революційних подій у Франції; четвертий етап насгав у XX ст., коли сформувались соціаль­но-демократичні конституційні держави.

На першому етапі розвиток права відбувався у вигляді ін-ституціоналізації двох засобів регулювання суспільних від­носин: економічних (гроші) та державних (влада), що спри­яло поділу економіки і держави на дві підсистеми. Держава створювала умови для розвитку підприємництва та ініціа­тиви, відносин вільного ринку. Відбувалось формування приватного і публічного права. Перше регулювало дина­мічні відносини в сфері господарювання; друге — оформ­ляло політико-владні відносини, закріпило суверенітет дер­жави в правотворчій сфері та її виключне право на примус. Зазначене сприймалось як засоби формування громадянсь­кого суспільства.

На другому етапі виконавча влада була підкорена зако­ну, в соціальну практику був запроваджений принцип па­нування права, що обмежило втручання адміністративної влади в приватне життя громадян.

Демократизація влади, гарантування і забезпечення полі­тичних прав громадян, за вченням Ю. Хабермаса, були важ­ливими аспектами розвитку суспільного життя на третьому етапі.

Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Еврогш? — К., 2001. — С 48.

-418-

У процесі становлення соціальної держави відбулось правове закріплення гарантій трудового люду від свавілля

з боку власників і підприємців. На цьому етапі здійснюєть-( я юридизація відносин, формуються правові інститути, які

стають гарантією соціальної стабільності і злагоди в пра-вовій державі.

Забезпечення справедливості у суспільстві можливе лише за допомогою права, зазначав у своєму вченні Густав Радбух (1878—1949). В цьому плані право, поміж інших соціаль­них норм, має визначальне значення, оскільки здійснення справедливосгі є його специфічною цінністю. Право, зазна-ч.ів він, може бути несправедливим, але воно є правом тіль­ки тоді, коли покликане здійснювати справедливість. Якщо лише одна його норма не буде переслідувати мету здійснен­ня справедливості, то право взагалі позбавиться своєї пра-вової природи.

У зв'язку з основними уявленнями щодо завдань і пер-спектив розвитку Г. Радбух виділяє кілька головних цілей суспільсгва і права.

Першою головною ціллю суспільства і права, в основі якої Індивідуалістична ідея, він називає створення системи спри­яння індивідові задля його повної самореалізації і щастя.

В основі другої — надіндивідуалістична ідея. Це спри­яє тому, що основою діяльності держави стає збережен­ня і розширення національної і державної влади або по­ширення релігійних поглядів, формування відповідних релігійно-ціннісних систем і організації згідно з ними людського життя.

Третьою ідеєю, що визначає мету суспільства, є створен­ня предметів культури і розвиток науки. Безумовно, що за-значені цілі на рівні їх реалізації в соціальній практиці тісно пов'язані між собою, але в кожній з розглянутих провідних Ідей можуть мати місце різні аспекти. В умовах лібералізму увага акцентується на свободі для всіх, забезпеченні право-вого миру і безпеки.

В умовах соціальне орієнтованої політики — актуалізу­ються питання рівності, рівномірного поділу матеріальних аспектів розвитку індивідів; в умовах демократизму провід­ного значення набуває створення можливості для самовиз­начення політичних та економічних відносин; соціалізм — вимагає рівності в розподілі матеріальних благ. 27 _

- 419 –

В одній культурній системі є цілі протилежні за змістом, а є й такі, що доповнюють одна одну. Це має місце, зокре­ма, в соціальній державі, коли нею обмежується укладання договорів задля створення свободи матеріальної діяльності більшості людей, а також збереження її від обмеження че­рез угоди між картелями.

Гарантування порядку і правового миру може супере­чити ідеї створення умов для реалізації індивідуальної свободи. Завдання полягає у тому, щоб віднайти критерії, діяльність згідно з якими дала б можливість реалізувати в соціальній практиці як одну, так і іншу ідею. Перш за все це стосується функцій держави при реалізації нею соціальних, господарських і політичних цілей.

Розвиваючи погляди Г. Радбуха щодо можливості об'єднання соціальною державою ідей індивідуальної сво­боди і рівних можливостей, вільного ринку і державного втручання в економіку професор Ерлангенського універси­тету Райнгольд Циппеліус зазначав, що державне регулю­вання як таке, повинно, з одного боку, якнайширше дбати про суспільний добробут і соціальну справедливість, а з ін­шого — не перешкоджати виявленню індивідуальної свобо­ди, не пригнічувати приватну ініціативу і не паралізувати функцію конкуренції відбору.

В іншому випадку держава, яка реалізує індивідуаліс­тичні цілі свободи і щастя своїх громадян, повинна одно­часно переслідувати також інші цілі, обирати міру, в ме­жах якої можуть досягатися полярні цілі. Тобто проблема справедливості повинна зводитись до розумного компро­місу. Але питання, як визначити правильну міру для різних цілей, досягнення яких поставило собі з мету суспільство і якими засобами здійснювати цю міру, Р. Циппеліус зали­шає відкритим¹.

Проте він переконаний, що в державі XX ст. відбувається конвергенція прав людини: права на свободу, права на рів­ність та соціальні вимоги до держави брати участь у забез­печенні матеріальних умов розвитку особистості, з чим слід погодитись.

Права на свободу (свобода віри, совісті, переконання, зборів, вільного пересування, свободи професій, права влас­ності, права на свободу участі у політичному житті) надзви-

РвйНІОмд Циппеліус. Філософія права: Підручник. — К., 2000. — С. 124.

-420-

чайно тісно пов'язані з правом на рівність перед законом (рівні вибори, доступ до професій, рівні можливості при сриянні держави у забезпеченні матеріальних умов роз­витку особистості тощо) тому, зазначає вчений, головні пра­вові гарантії полягають «...не лише в установлені межі вла-ди, а й у виконанні державою вимог позитивних обов'язків. Саме це й є завданням «головних соціальних прав»... свобо­да та рівність мають також матеріальні компоненти: люди можуть лише тоді вільно розвиватися, коли вони розпоряд­жаються також матеріальними умовами для такого розвит­ку й, зокрема, мають доступ до освітніх закладів»¹.

Посилаючись на Г. Радбуха, вчений розглядає рівність не тільки як вимогу «формального правового зрівняння», а й соціальної справедливості, «матеріального» вирівнюван­ня. Положення рівності ставить перед державою завдання чути «опорою слабких та обмеженням сильних», виконува-ти функції «повіреного в розподілі справедливості».

Водночас вимоги до держави щодо створення умов для розвитку особистості, а також про соціальну справедливість не можуть бути раз і назавжди визначеними у вигляді «го-ловних соціальних прав».

Право може визначати загальні, «більш чи менш точ­ні цілі, надавати мінімальні гарантії та обмежувати. Але в деталях соціальна політика завжди залишається соціаль-но зумовленою: різновид та масштаб обов'язків, які пропо­нує держава, залежить від відповідного стану суспільного та економічного розвитку, від зміни потреб та від мінливих за-собів, якими розпоряджається держава»².

Свобода, зазначав Р. Циппеліус, має економічні аспек-ти, вона опирається на приватну власність. Приватна влас­ність створює умови для економічної незалежності, вільного розвитку особистості, накопичення і збереження матеріаль­них і грошових коштів для забезпечення особистих життє-вих потреб чи створює основи «особистої самостійності та Індивідуальної самодовіри. Власність є інсгрументом вина-городи власних страждань і надає таким чином стимули до праці, ... гарантує кожному справедливо набуті ним блага,

Райнгольд Циппеліус. Філософія права: Підручник. — К., 2000. — С. 212. Там само.

-421-

ставить дійові обмеження зазіханням інших людей і слугує таким чином правовому спокою»¹.

Приватна власність забезпечує й те, що частина суспіль­ного регулювання інтересів здійснюється у приватному по­рядку, чи обмежується діяльність держави.

Водночас у правовій державі соціального характеру й інші відносини врегульовуються не лише нормативно-пра­вовими актами державної влади. Частина з них передається для «самооформлення» зацікавленими сторонами та спіл­ками плюралістичного суспільства, які завдяки «приватній автономії» в обмеженому обсязі самостійно врегульовують «взаємні правові відносини й безпосередньо впливають на конкретне оформлення своїх обов'язків та прав... на підставі угод, що мають зобов'язальну силу для їхніх учасників»².

ЛІТЕРАТУРА

1 Райнгольд Циппеліус. Філософія права: Підручник. — К., 2000. — С. 236. 2 Там само. - С. 222.

Азаркин Н. М. Исгория юридической мисли России: Курс лекций. — М., 1999.

Академік Станіслав Дністрянський 1870 — 1935. — К., 1995.

Акмалова А. А., Капщьт В. М. Исгория политических й правових учений: Учеб. пособие. — М., 2002.

Американские просветители. Избранньїе произведения: В 2 т. - М., 1968.

Апдросюк. М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. -К.: АТ Обереги, 1991.

Аристотель. Никомахова зтика // Соч.: В 4 т. — М., 1983. — Г. 4.

Аристотель. Политика. — Там само.

Баский М. П. Монтескье. — М., 1965.

Бачити В. А., Панов М. 1. Філософія права: Підручник. -Харків, 2002.

Бачинші В. А., Чефранов В. А, Исгория философии права: Курс лекций. — Харьков, 1998.

Бегей І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині Юліана Бачинського. — Львів, 1999.

Бегей І. Юліан Бачинський: з життєпису політичної та на­укової діяльності. — Львів, 1998.

Безродпий Є. Ф., Ковальчук Г. К., Масний О. С. Світова кла­сична думка про державу і право: Навч. посібник. — К., 1999.

Богош Ю. Фома Аквинский. — М., 1975.

Бондарь С. В. Философско-мировоззренческое содержа-ние «Изборников 1073-1076 годов». — К., 1990.

Бочковський О. Вступ до націології. — К., 1998.

В'ячеславЛипипський. Історико-політична спадщина і су­часна Україна / Ред. Я. Пеленський. — Київ—Філадельфія, 1994. - Т. 1.

-423-

Виппиченко В. Из дневников//Дружба народов. — 1989. — №12.

Винниченко В. К. Боротьба за незалежність України // Історія філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.

Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М., 1983.

Регель Г. Лекции по истории философии // Соч.: В 14 т. — М., 1932.

Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права. — К., 2000.

Герцен А. Й. Бьілое й думьі // Соч.: В 4 т. — М., 1988. — Т. 3.

Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма й власть госу-дарства церковного й гражданского. — М., 1936.

Гоббс Т. Философские основания учення о гражданине. — М., 1914.

Горский В. С. Образ истории в «Слове о законе й благода-ти» Иллариона // Человек й история в средневековой фило-софской мьісли русского, украинского й белорусского наро­дов: Сб. науч. трудов. — К., 1987.

Горський В. С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі. — К., 1993.

Гроций Г. О праве войньї й мира. Три книги, в которьіх о&ьясняются естественное право й право народов, а также принципи публичного права / Пер. с лат. А. Л. Саккетти. — М., 1956.

Данило Заточник. Слово Данила Заточника, що написав він князю своєму Ярославу Володимировичу // Історія філо­софії України: Хрестоматія. — К., 1993.

Дві концепції української політичної думки. В'ячеслав Липинський — Дмитро Донцов. Уложив проф. Г. Васькович. Накладом Ради оборони і допомоги Україні Українського конгресового комітету Америки, 1990.

Десницкіій С. Е. Слово о прямом й ближнем способе к на-учению о юриспруденци. — М., 1968.

ДигестьІ Юстиниана. — М., 1956.

ДигестьІ Юстиниана // Отв. ред. Л. Л. Кофанов. — М., 2002. -Т. 1. -Кн.І-ІУ.

Дичковська Г. Український націонал-комунізм.— К., 1998. Драгоманов М, Вибране. — К.: Наук, думка, 1991.

Жоль К. К. Философия й социология права. — К., 2000.

Жулинский М. Художник, распятьій на кресте политики //Дружба народов. — 1989. — № 12.

З історії суспільно-політичної та філософської думки на Україні. - К., 1956.

-424-

Забигайло В. К. Зволюция современного буржуазного го~ сударства й права. — К., 1991.

Запорожець М. О. Філософія П. Д. Юркевича в контексті і сторико-філософського процесу України. — К., 2000.

Захара 7. С. Стефан Яворський. — Львів, 1991.

Инквизитор: Сталинский прокурор Вьішинский // Сост. и общ. ред. О. Е. Кутафина. — М.: Республика, 1999.

Исгория политических й правових учений XVII — ХУШ вв. / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М., 1989.

История политических й правових учений / Под ред. О. 3. Лейста. — М., 1999.

История политических й правових учений: Учебник для вузов / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1996.

История иолитических й правових учений: Хрестоматия для юридических вузов й факультетов / Сост. й общ. ред. Г. Г. Демиденко. — Харьков., 1999.

История политических й правових учений. Средние века и Возрождение / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1983.

Іларіон Київський. Слово про закон і благодать // Історія філософії України: Хрестоматія. — К., 1993.

Історія економічних учень: Підручник. — К., 1999.

Історія філософії на Україні // Гол. ред. В. І. Шинкарук: У Зт.-К., 1987. -Т. 1,2.

Кант М. Метафизика нравов // Соч. — М., 1965. — Т. 4. — Ч.II.

Кармазіш М. С. Ідея державності в українській політич­ній думці (кінець XIX — початок XX ст.). — К., 1998.

Клевченя А. С. Социально-политические идеи в творчестве Кирилла Туровского // Отечесгвенная общественная ммсль люхи Средневековья: Сб. науч. трудов. — К., 1988.

Клід Б. Народництво Володимира Антоновича // Голос України. — 2001. — 11 серпня.

Коган Ю. Я. История политических й правових учений: Хрестоматия. — Харьков., 1999.

Когап Ю. Я, Просветитель ХУШ века Я. П. Козельский. — М., 1958.

Копьіленко А. А. Набросок к политическому портрету Михайла Грушевского // Государство й право. — 1992. -№4.

Костомаров М. І. Книги буття українського наро­ду. Дві руські народності // Ісгорія філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.

-425-

Куницин А, П. Право естественное. — М, 1818. Кухта Б. З історії української політичної думки. — К., 1994.

Лепин В. М. Государство й революция // Полн. собр. соч. —

т.зз.

Лепин В. Й. О государстве // Полн. собр. соч. — Т, 39.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 2.

Лібералізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісо­вий. - К., 2002.

Литвинов В. Д. Проблема государства в трудах С. Ори-ховского // Отечесгвенная мисль зпохи Средневековья: Сб. науч. тр. - К., 1987.

ЛоккД. Два трактата о правлений // Антология мировой философии: Сб. филос. текстов. — К.,1991. — Т. 1. — Ч. II.

Лурье С. Я. Демокрит. — Л., 1970.

МатериалистьІ Древней Греции. — М., 1955.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1990.

Маритен Ж. Человек й государство. — М., 2000.

Маркс К. Критика Готской программм // К. Маркс, Ф. Знгельс.: Соч. — 2-е изд. — Т. 9.

Марксистско-ленинское учение о государстве й праве. — М., 1977.

Марченко М. Н. Политические теории й политическая практика. — М., 1992.

Мильков В. В. «Слово о законе й благодати» Иллариона й теория «казней Божьих» // Человек й история в средневеко-вой философской мьІсли русского, украинского й белорус­ского народов: Сб. науч. трудов. — К., 1987.

Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф ЕвропьІ? •— К., 2001.

Монтескье Ш. Л. О духе законов // Антология мировой философии: Сб. филос. текстов. — К., 1991. — Т. 1. — Ч. 2.

Мухаев Р. Т. Хрестоматия по теории государства й права, политологии, истории политических й правових учений. — М., 2000.

Мясоутов Ш. К. Основи мусульманського права: Навч. посібник. — К., 2002.

Націоналізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісо­вий. - К., 2000.

Нерсесянц В. С. Гегелевская философия права: история й современность. — М., 1974.

Нерсесянц В. С. Гегель. — М., 1979.

-426-

Нерсесянц В. С. Право й закон. — М., 1983.

Нерсесянц В. С. Соотношепие исторического й логическо-го в процессе познания й развития права // Закономерности позникновения й развития политико-юридических идей й институтов. — М., 1986.

Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 1999.

Ничик В. М. Образ идеального властителя в сочинениях Петра Могильї // Человек й история в средіїевековой фило­софской мьІсли русского, украинского й белорусского наро­дов: Сб. науч. трудов. — К., 1997.

Новгородцев П. Й. Кризис современного правосознания. — М., 1909.

Новгородцев П. Й. Нравственньїй идеализм в философии права. - СПб., 1902.

Новгородцев П. Й. Об общественном идеале. — М., 1911.

Оріховський-Роксолак С. Напучення польському королю // Історія філософії України: Хрестоматія. — К, 1993.

Осипав И.Д. Философия права: Конспект лекций. — СПб., 2000.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред. Б. Кух­ні. -4.1,2. -Львів, 1997.

Пашук А. І. Проблеми суспільного розвитку в ідеології революційного демократизму України. — Львів, 1982.

Пашук А. І. Суспільний ідеал І. Вишенського // Від ІЗишенського до Сковороди: Зо. наук, праць. — К, 1992.

Петро Могила // Человек й история в средневековой фи­лософской мисли русского, украинского й белорусского на­родов: Сб. науч. трудов. — К, 1987.

Платон. Государство // Соч,: В 3 т.— М., 1971. — Т. 3.

Платан. Закони // Там само.

Политические учення: история й современность. Домарк-систская политическая мьісль. — М., 1976.

Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю. І. Кулагіна, В. І. Полуріза. — К., 2002.

Поліщук О. О. Український буржуазний націоналізм і його «теорія» держави. — К., 1986.

РассказовЛ. П., Укоров М. В. Естественньїе права человека. СПб., 2001.

Реев Н. Н. Политические взглядн американских федера-листов // Из истории политических учений. — М., 1976.

-427-

Руссо Ж.-Ж. Об общесгвенном договоре, или принципьі политического права // Антология мировой философии: Сб. фіілос. текстов. — К., 1991. — Т. 1. — Ч. 2.

Світова класична думка про державу і право: Навч. посіб­ник. - К., 1999.

Себайн Д. Г., Торсон Т. А, Історія політичної думки. — К., 1997.

Семенов В. Г._г Шульженко Ф. П. Формування ідеї грома­дянського суспільства та правової держави в західноєвро­пейській філософії XVII — XVIII століть. — К., 1995.

Семенов В. Г., Шаповал В. Й., Шульженко Ф. Ф. К вопросу о философских основаниях права. — К., 1995.

Сиволап Й. П. Социальньїе идеи Вольтера. — М, 1978.

Скакун О. Ф. Прогресивна політично-правова думка на Україні. IX - 1917. - X., 1990.

Скакун О. Ф. Теория государства й права. — X., 2000.

Сокуренко В. Г. Демократические учення о государстве й праве на Украине во второй половине XIX века. — Львов, 1966.

Соловьев В. Право й нравственность. — Минск—М., 2001.

Соловьев В. С. Оправдание добра // Соч.: В 2 т. — М., 1988. - Т. 1.

Спиноза Б. Политический трактат// Избранньїе произве-дения. - М., 1957. - Т. 2.

Станіслав Дністрянський — світоч української правової науки: Матер. наук. конф. Юридичного ін-ту ТАНГ, при­свяченої річниці з дня народження академіка Станіслава Дністрянського. — Тернопіль, 1999.

Старосольський В. Теорія нації. — К., 1998.

Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціо­наліст. — Львів, 1999.

Татищев В. Н. Разговор двух приятелей о пользе наук й училищ. — М., 1987.

Тисяча років української політичної думки: В 9 т. — Том V. — Книга друга (кінець XIX — початок XX ст.).

Тумалов В. А. Буржуазная правовая идеология. К критике учений о праве. — М., 1971.

Утопический социализм. — М., 1982.

Філософія права: Навч. посібник / За ред. О. Г. Данілья-на. - К., 2002.

Філософія права: Навч. посібник / За ред. М. В. Костиць-кого, Б. Ф. Чміля. - К., 2000.

-428-

ФрагментьІ ранних греческих философов. — М., 1989.

Хвильовий М. Україна чи Малоросія? Памфлети. — К., 1993.

Хрестоматия по истории Древнего Рима. — М., 1962.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б. Кухти. — Львів, 1997.

Циппеліус Райнгольд. Філософія права. — К., 2000.

Цицерон. О государстве // Цицерон. Диалоги. — М., 1966.

Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. — К,, 1992.

Чичерин Б. Н. Философия права. — М., 1900.

Шульженко Ф. П. Держава і право в суспільно-політичній думці України: основні етапи розвитку. — К., 1995.

Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і пра­вових вчень: Навч. посібник. — К., 2002.

Знгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственнос-ти й государства // К. Маркс, Ф. Знгельс: Соч. — 2-е изд. — Т.21.

Юм Д. Трактат о человеческой природе // Соч.: В 2т. — М., 1966. - Т. 1.

Ященко А. С. Философия права В. Соловьева. — М., 1912.

429

АЛФАВІТНИЙ ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК ТА НАЗВИ ПРАЦЬ АВТОРІВ, У ЯКИХ ВИКЛАДЕНО ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ КОНЦЕПЦІЇ

Аврелій Августин (354—430) — видатний діяч хрис­тиянської церкви, єпископ Гіппону в Північній Африці. Державно-правові погляди викладено у творі «Про місто Боже». Стояв біля витоків теологічної теорії держави, 53

Аврелій Марк Антоній (121—180) — римський імпе­ратор, представник стоїцизму. Обстоював ідею про дер­жаву з рівними для всіх законами. 47

Адамс Джон (1735 — 1826) — другий президент США, нейтраліст-федераліст. Виступав проти правління біль­шості. Концепція спрямувань і противаг викладена ним у праці «На захист конституцій урядової влади в Сполучених Штатах Америки». 151

Аквінський Фома (1225 чи 1226—1274) — доміні­канський монах, вчений-теолог, автор теологічної теорії походження держави. Основні праці — «Про правління владик», «Сума теології». 58

Аксаков Костянтин Сергійович (1817—1860) -російський мислитель, один з провідників державно-правової течії слов'янофілів. 216

Алі Абдель Разек (1888—1966) — вчений Єгипетського університету. Піддавав критиці халіфат, пропонував здійс­нити вдосконалення суспільного устрою на засадах реаліза­ції принципів добра та дотримання вимог ісламу за умови очищення його від догматизму. 82

Аль-Фарабі (870—950) — один з перших мислителів арабського Сходу, який досліджував сутність держави і права. Свої погляди виклав у творах «Афоризми державно­го діяча», «Про погляди жителів доброчесного міста» та ін. 77

Андрузький Георгій (1827—?) -- член українсько­го таємного Кирило-Мефодіївського товариства. Автор

-430-

Начерків конституції республіки». Прибічник ідеї і лов'янської федерації. 229

Антифонт (бл. 400 до н. е. — ?) — софіст. Обстоюєш Ідею природної рівності людей. Розрізняв природне пра­но і писані закони, що їх уважав основою суспільної не­рівності. 29

Антонович Володимир Боніфатієвич (1834— 1908) — професор Київського університету, сповідував Ідеї романтичного народництва, пізніше — демократич­ні державно-правові погляди. 235

Арістотель (384—322 до н. е.) -• філософ Старо­давньої Греції. Державно-правове вчення викладе­не у творах «Політика», «Афінська політія», «Етика». Досліджував сутність держави, права, форми держави та причини 'їхніх змін. Дав визначення держави, громадя­нина, справедливості та права. Автор патріархальної те­орії походження держави. 34

Бабеф Гракх (Франсуа Ноель; 1760—1797) — фран­цузький мислитель, комуніст-утопіст, заснував «Таємну директорію суспільного спасіння», головною метою якої було збройне повстання, зміна державного устрою. Пропонував зрівняльний комунізм. 195

Ба купім Михайло Олександрович (1814—1876) -російський мислитель, теоретик анархізму, один з ідеоло-гів народництва. Не визнавав класової боротьби, боровся проти ідей К. Маркса. Державу вважав інститутом, що уне­можливлює розвиток особи. Пропонував через усесвітній бунт селян знищити державу і замінити її асоціаціями гро­мад. Найбільш відомою є праця «Державність і анархія». 268

Бандера Степан (1909—1959) — один з провідників організації українських націоналістів. 363

Барнав Антуан (1761 — 1793) — політичний діяч часів Великої французької революції. Піддав критиці абсолют­ну монархію. Був одним з ідеологів конституціоналізму. 144

Бачинський Юліан Олександрович (1870—1940) -український вчений і політичний діяч, автор теорії української незалежної держави. Основна праця — «Україна іггесіепіа». ЗОЇ

Бебель Авіуст (1840—1913) — один з авторів державно-Правової ідеології німецької соціал-демократії. 251

Беккаріа Чезаре (1738—1794) — італійський просві-титель і юрист. Автор праці «Про злочини і покарання».

-431-

Сповідував ідеї про відповідність покарання злочину, рівність усіх перед законом. Прибічник теорії природно­го права.

Белл Даніел (1919 р.н.) — американський соціолог, один з розробників теорії держави «загального благоден­ства». Основна праця — «Кінець ідеології».

Бентам Ієремія (1748—1832) — англійський юрист, фі­лософ, засновник філософської течії утилітаризму (від лат. utilitas — користь). Користь визнавав головною метою мо­раліста і законодавця, а завданням держави — забезпечення користі індивіда. Право — встановлена законом можливість і гарантія дозволених дій.

БентдІ Артур (1870—1957) — автор теорії «зацікавлених груп», близької до державно-правових концепцій плюраліс­тичної демократії. Основна робота — «Процес здійснення урядової влади; вивчення суспільних тисків».

Бергбом Карл — німецький юрист, прибічник теорії юридичного позитивізму.

Берк Едмунд (1729—1797) — англійський політичний діяч і теоретик консерватизму. Засуджував ідеї західноєвро­пейської Просвіти та Французьку революцію. Основна робо­та — «Роздуми про Французьку революцію».

Берлі Адольф Огастес (1895—1971) — американсь­кий економіст і юрист, розробник теорії технократії. Основні роботи — «Сучасна корпорація і приватна влас­ність» (у співавторстві з Г. Мінсом), «Влада».

Бернхем Джеймс (1905—1988) — американський фі­лософ і соціолог, розробник технократичної державно-правової ідеології.

БернпгтейнЕдуард (1850—1932) — представник німець­кої соціал-демократії, один з керівників П Інтернаціоналу. Державно-правові погляди викладені в роботах «Перед­умови соціалізму і завдання соціал-демократії», «Парламен­таризм і соціал-демократія» та ін.

Боден Жан (1530—1596) — французький мислитель. Пропагував ідеї нового стану — буржуазії, сильної держа­ви і централізованої влади. Висунув ідею державного су­веренітету. Державно-правові погляди викладено в праці «Шість книжок про республіку».

Бомануар Філіпп де (1250—1296) — французький юрист, опікувався проблемами суспільного переустрою шляхом удосконалення права.

-432-

Бональд Луї Габріель де (1754—1840) — французь­кий політик і філософ, представник державно-правової 133 В іечії консерватизму. Основна робота «Теорія політичної і релігійної влади». Піддавав критиці Французьку рево­люцію і Просвітництво, республіканську форму правлін-

416 В ня і демократію.

Борисов А. І. (1798-1854), Борисов П. І. (1800-1854) — члени таємної організації товариства об'єднаних слов'ян — сповідували ідею федеративного об'єднання слов'янських народів.

Бочковський Ольгерд (1884—1939) — український 174 Н вчений-націолог, професор Української Господарської Академії в Подєбрадах, автор державно-правової кон­цепції націоналістичного спрямування.

Брентано Луйо (1844—1931) — німецький економіст. 408 Н В роботах «Класична політична економія», «Етика і на­родне господарство в Історії» та інших викладів ідеї де-257 В ржавносгі соціального характеру.

Бріссо Жак П'ер (1754—1794) — політичний діяч пе­ріоду Великої французької революції, натхненник жи­рондистів, прибічник республіканізму.

157 В Вебер Макс (1864—1920) — німецький юрист і со-

ціолог. Основні праці, в яких розглядались проблеми державності, права і політики «Протестанська етика і дух капіталізму», «Політика як покликання і професія», 406 В «Господарство і суспільство».

Веблен Торстейн (1857—1929) — американський економіст і соціолог, один з авторів державно-правового 406 В вчення технократії.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) — український письменник, громадський і політичний діяч. Очолював Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. Попервах уважав себе прибічником «російсько-українського комуністичного табору», згодом перейнявся ідеєю незалежної України. Один з авторів проекту Конституції України, Універсалів.

Вишенський Іван (між 1545—1550 — після 1620) — ук­раїнський мислитель, чернець-аскет. Пропонував суспіль-ний ідеал, основними аспектами якого були ршність, сво­бода людини і народу.

Вишинський Андрій Януарович (1883—1954) —один з теоретиків комуністичної державно-правової доктрини. 293

28 — 4-1115

-433-

Віко Джамбаттіста (1668—1744) — італійський фі­лософ. Головна праця — «Основи нової науки про за­гальну природу націй...», в якій автор застосував істо-рико-порівняльний метод і детерміністський підхід до пояснення державно-правових явищ. Засновник теорії історичного коловороту. 130

Вольтер (Франсуа Марі Аруе; 1694—1778) -французький письменник-просвітитель. У працях «Філософські листи», «Кандід, або Оптимізм» виклав де­ржавно-правові погляди, спрямовані на викоренення со­ціального зла, невігластва й неосвіченості. Критикував феодальне право, абсолютизм, пропагував «освічену мо­нархію». 136

Вольф Христіан (1679—1754) — німецький філософ, ідеолог консервативної течії освіченого абсолютизму. 129

Гай (II ст.) — римський юрист. Головні твори— інсти­туції: класичне викладення римського права за окреми­ми інститутами. 47

Галл ер Карл Людвіг (1768—1854) - професор Бернського університету, представник державно-правової течії консерватизму. Політико-правове вчення викладене в шеститомній праці «Реставрація політичної науки». 156

Гамалея І. С. — вихованець Київської духовної ака­демії, член масонської ложі, пропагував ідеї утворення всесвітнього братерства людей на засадах об'єднання в релігійному союзі. 226

Гамільтон Александер (1757—1804) — державний діяч США, лідер парти федералістів. Обстоював ідеї сильної цен­тралізованої держави, не визнавав демократії, пропонував організувати владу, за якої права людей поділялися б від­повідно до їхнього майнового стаї гу. 152

Гассемер В. — один з авторів герменевтичної теорії природного права. 403

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770—1831) — ні­мецький філософ. Здійснив фундаментальні досліджен­ня держави, права, суспільства у працях «Конституція Німеччини», «Про наукові способи дослідження природ­ного права, його місця в практичній філософії та його сто­сунку до науки про позитивне право», «Феноменологія духу», «Філософія духу», «Філософія права» та ін. 162

Гельвецій Клод Адріан (1715—1771) — французький філософ. Головні праці: «Про людину, її розумові здіб-

-434-

носгі та її виховання», «Про розум», Характер людини вважав продуктом навколишнього світу. Держава вини­кає завдяки особистим інтересам і потребам. Прибічник приватної власності, з якою пов'язував розвиток суспіль-ггва, а також республіки і федералізму.

Георгій (бл. 480 — 380 до н. е.) — софіст Стародавньої Греції. Позитивні закони вважав досягненням людської цивілізації, а основою писаного права — справедливість.

Геракліт (544 чи 540—483 до н. е.) — філософ стародавньої Греції, засновник діалектики, автор ідеї про загальний логос (керівний розум), із якого виплива­ють закони, що мають визначальне значення в житті лю­дей і держави.

Герцен Олександр Іванович (1812—1870) — росій­ський письменник, один із засновників народництва, де­мократ. Державно-правові погляди з критикою монархії викладено в творі «Бьілое й думьі» та ін.

Гесіод (VIII — VII ст. до н. е.) — поет Стародавньої Гре­ції. Державно-правові погляди виклав у творах «Труди і дні», «Теогонія». Автор легенди про богів Зевса і Феміду, які мали дочок Діке (справедливість) — та Евномію (за­конність).

Гізель Іннокентій (бл. 1600 — 1683) -• церковний діяч, підтримував і репродукував державно-правові погляди Б. Хмельницького. Основна робота «Мир з Богом, людино».

Гіппій (бл, 460 — 400 до н. е.) — софіст. Сповідував Ідею природного права; позитивні закони вважав таки­ми, що суперечать йому, порушують справедливість.

Гітлеір (Шикльгрубер) Адольф (1889—1945)- за-пювник, ідеолог і керівник німецького націонал-соціаліз­му. Основні аспекти державно-правової доктрини викла­дені в роботі «Моя боротьба».

Гоббс Томас (1588—1679) — англійський філософ. Основні праці: «Філософські засади вчення про громадя­нина», «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської». Прибічник ідеї природно-

I о права і договірної теорії держави.

Годвін Уільям (1756—1836) —англійський письмен­ник, який стояв біля витоків анархізму. Цю державно-

I1 равову ідеологію він розробив у творах «Про власність», «Міркування про політичну свободу».

435

Гольбах Поль Анрі (1723—1789) — французький фі­лософ. У творах «Природна політика», «Система приро­ди» обстоював тезу про визначальну роль середовища у формуванні особистості, договірну теорію походження держави, природно-правову теорію. 143

Гомер (VIII ст. до н. е.) — поет Стародавньої Греції, автор «Іліади» та «Одіссеї», в яких викладено погляди про справедливість, правду, законність і необхідність ка­рати кривду. 23

Горбачевський І. І. (1800—1869) — член товариства об'єднаних слов'ян у Новоград-Волинському. Пропагував ідею слов'янської федерації. 227

Грановський Тимофій Миколайович (1813— 1855) — російський вчений, професор Московського уні­верситету, прибічник державно-правової ідеології «за­хідників». 215

Громницький П. Ф. (1803—1851) — співучасник това­риства об'єднаних слов'ян. Пропагував ідею суспільного переустрою на засадах об'єднання слов'янських народів у федеративний союз. 227

Гроідій Гуго де Гроот (1583-1645) - голландський громадський діяч, юрист і соціолог. Один із представ­ників теорії суспільного договору та природного права. Державно-правові погляди викладено у праці «Про пра­во війни і миру...». 94

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) -український вчений, професор Київського університету, голова Центральної Ради України. Державно-правові пог­ляди викладено у творах: «Освобождение России й укра-инский вопрос», «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть?», «На порозі нової України» та ін. Прибічник федерального устрою Росії, а згодом — незалежності України. 325

Гуго Гусгав (1764—1844) - засновник історичної школи права в Німеччині. Основна праця — «Підручник природного права як філософії позитивного права, а надто — приватного права». 184

Гумбольдт Вільгельм фон (1767—1835) - один із засновників німецького лібералізму. Автор праці «Досвід установлення меж діяльності держави», в якій виклав свою позицію гуманістичного індивідуалізму. Досліджував взаємозв'язок людини і держави, відокрем-

-436-

люючи останню від суспільства. Прибічник теорії при­родного права.

Гумплович Людвіг (1838—1909) — австрійський вче­ний, представник соціологічного позитивізму, автор тео­рії насилля. Вважав, що держава утворюється силою, за-вдяки загарбанню територій. Основна праця — «Загальне нчення про державу». 260

Гуссерль Едмунд (1859—1938) — німецький філософ, засновник феноменологічної теорії права. 401

Дабен Ж. — представник державно-правового вчен­ня неотомізму. 401

Данило Заточник (XII—XIII ст.) — автор «Моління». 1 іропонував укріпити державу, провадив ідею компетен-тності правління.

Дворкін Рональд — член Британської академії та Американської академії мистецтв і наук, досліджу­вав проблему рівності та її забезпечення в умовах ка­піталізму в роботах «Ліберальна концепція рівності», «Справедливість і право», «Про право серйозно». 417

Демокріт (бл. 460 — бл. 370 до н. е.) — філософ Ста­ро давньої Греції, засновник античної атомістики. Розвиток суспільства вважав еволюційним, а закони — штучним явищем, інтереси держави ставив на перше місце.

Десницький Семен Юхимович (1740—1789) — російський просвітитель, професор права Московського університету. Походження держави пов'язував із виник­ненням сім'ї та приватної власності. У 1768 р. надіслав Катерині П «Подання про заснування законодавчої, судо­вої та каральної влади Російської імперії» з пропозиція­ми державних реформ. 206

Джемаль ад-Дін аль-Афгані (1838—1897) — мусуль­манський релігійний і політичний діяч, автор державно-правової концепції суспільного переустрою на засадах відродження ісламу.

Джентіле Джованні (1875—1944) — один з ідеоло­гів державно-правової доктрини італійського фашизму. Основна робота — «Генеза та структура суспільства». 391

Джефферсон Томас (1743—1826) — представник американського Просвітництва. Державний діяч. Третій президент СІЛА. Автор проекту Декларації незалеж­ності США, прибічник теорії суспільного договору, при­родного права та народного суверенітету. 150

-437-

Дідро Дені (1713—1784) — французький філософ. У працях «Племінник Рамо» та ін. розглядав проблеми природного права та відповідності йому позитивних за­конів. Прибічник договірної теорії походження держави та ідеї «освіченої монархії». 142

Дністрянський Станіслав Северинович (1870— 1935) — професор Львівського університету, рек­тор Українського Вільного університету, академік Української Академії наук, автор ряду проектів кон­ституцій. Автор праць «Україна», «Нова держава», «Самовизначення народів», «Загальна наука права й політики» та ін. 370

Донцов Дмитро Іванович (1883—1973) — українсь­кий політичний діяч, автор теорії української держа­ви, побудованої на засадах націоналізму. Основні ідеї вчення викладені в роботах «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини». 358

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український ісгорик, організатор «Київської грома­ди». Розробив концепцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Пропонував новий державний устрій на умовах феде­ралізму з максимальною децентралізацією влади. Автор праць: «Чудацькі думки про українську національну справу», «Що таке українофільство?» та ін. 232

Дрогобич(Котермак) Юрій(1450—1494) —українсь­кий мислитель, доктор філософії Болонського універ­ситету, обстоював ідею зміцнення монархічної влади, її зверхності над церковною владою. 115

Дюверже Моріс (1917 р. н.) —французький вче­ний, один із продовжувачів державно-правового вчення технократії. Його концепція викладена в ро­ботах «Демократія без народу», «Соціологія політи­ки» та ін. 407

Дюгі Леон (1859—1928) — французький юрист, пред­ставник соціологічного позитивізму, автор теорії соліда-ризму. Обстоював ідею «синдикалістської» надкласової («корпоративної») —держави. 261

Зенон (336—264 до н. е.) — філософ з Кітона на о. Кіпр, засновник філософської течії стоїцизму. Вважав, що Всесвіт керується долею, яка е проявом загального природного закону і має божественний характер. 41

-438-

Зібер Микола Іванович (1844—1888) - професор Київського університету — прибічник і розповсюджувач марксистської державно-правової теорії.

Енгельс Фрідріх (1820—1895) — німецький мислитель, філософ, основоположник ідеології комунізму, автор кла­сової теорії походження держави. Державно-правові пог­ляди викладено в працях «Становище робітничого кла­су в Англії», «Німецька ідеологія» (разом із К. Марксом), «Маніфест комуністичної партії» (разом із К. Марксом), «Селянська війна в Німеччині», «Анти-Дюрінг», «Походження сім'ї, приватної власності та держави» та ін.

Епіктет (50—138) —представник Римської школи стоїцизму. Головна ідея державно-правового вчення -проблема морального вдосконалення і належної зако­нослухняної поведінки.

Епікур (341—270 до н. е.) — філософ Стародавньої Греції періоду еллінізму. Вважав, що Всесвіт розвивається за природними законами. Етика пов'язує фізичні й полі-тико-правові уявлення. Держава утворюється для убез­печення людей, їхньої загальної користі. Досліджував форми держави.

Ерліх Євгеній (1862—1922) — автор теорії «вільного права».

Есмен Адемар (1848—1913) —французький держа-вознавець, представник школи юридичного позитивіз­му. Основна праця — «Загальні засади конституційно­го права».

Ібн-Рошд (Аверроес) (1126—1198) — мислитель арабського Сходу. У своїй державно-правовій теорії об­стоював ідеї про важливість знань та відсторонення «лю­дей релігії» від управління суспільними справами як умови вдосконалення життя в державі.

Ібн-Хальдун (1332—1406) — мислитель арабського Сходу, який розробив державно-правову теорію на ос­нові узагальнень вчень античних філософів.

Іерінг Рудольф фон (1818—1892) — німецький юрист, професор, представник соціологічної юриспру­денції. Автор юриспруденції інтересів. Основні праці — «Мета в праві», «Боротьба за право», «Дух римського права на різних ступенях його розвитку».

Іларіон (XI ст.) — перший київський митрополит часів Ярослава Мудрого (бл. 978—1054), автор «Слова про

закон і благодать». Виборював ідеї посилення Київської Русі, пропонував розглядати слов'янські народи в кон­тексті світової історії.

Іоанн Солсберійський (7-1180) - історик і юрист, автор полії ико-правового 67 трактату «РоІісгаНсш» («Спів­товариство»), в якому розглядав питання про природу духовної та світської влади, сутність держави та форми її правління.

Ірнерій (між 1055 і 1060-1130) - викладач ритори­ки і діалектики з м. Болонья, Італія. Один із засновників юридичної школи глосаторів. 58

Йосиф Волоцький (1439 чи 1940-1515)- ігумен Иосифо-Волоколамського монастиря, голова йосифлян. Обстоював ідею зверхності церковної влади. Згодом відмо­вився від неї, визнавши головною царську владу. 61

Кальвін Жан (1509-1564) -один з провідних діячів та ідеологів Західної Реформації. Засновник протестант­ської течії кальвінізму, ідеологічною базою якого стала його праця «Настанова в християнській вірі». 104

Кампанелла Томмазо (1568—1639) - італійський мислитель. Один із засновників утопічного соціалізму. Державно-правові концепції викладено у праці «Місто Сонця». 92

Кант Іммануїл (1724-1804) - німецький філософ, про­фесор Кенігсберзькою університету. Державно-правові пог­ляди викладено у працях «Метафізичні засади вчення про право», «Довічного миру» та ін. Прибічник теорії природно­го права, договірної теорії походження держави. З'ясовував сутність права, закону, держави, форми держави. 192

Капніст Василь Васильович (1758—1823) — українсь­кий драматург і поет, представник Просвітництва, опіку­вався проблемами вдосконалення суспільного ладу. 159

Каразин Василь Назарович (1773-1842) - заснов­ник Харківського університету, просвітник, пропагував реформаторські ідеї ліберального характеру. 222

Катерина II (1729-1796) - російська цариця, автор офіційної державно-правової ідеології', головним аспек­том якої була теза «освіченої» монархії 222

КатрайнВ. — прибічник державно-правового вчення неотомізму.

Каутський Карл (1854-1938) - австрійсько-німець­кий соціал-демократ, один із лідерів II Інтернаціоналу.

-440-

199 401

Державно-правова концепція викладена в працях «Дорога до влади», «Диктатура пролетаріату», «Теро­ризм і комунізм», «Від демократії до державного рабст­ва», «Йролетарська революція і її програма». 252

Кауфман А. — автор герменевтичної теорії природ­ного права. 403

Кейнс Джон Мейнард (1883—1946) — автор концеп­ції соціальних реформ за умови сильного впливу держа­ви, що викладена в науковій роботі «Загальна теорія зай­нятості, проценту і грошей». 414

Кельзен Ганс (1881—1973) — австрійський юрист, представник юридичного позитивізму, один із засновни­ків правового нормативізму. Висунув ідею «чистого» вчен­ня про право. Основна праця — «Чиста теорія права». 389

Кістяківський Богдан Олександрович (1868— 1920) — академік Української академії наук, декан юри­дичного факультету Київського університету. Держав­но-правова концепція вченого викладена в роботах «Соціальні науки і право», «Держава правова і соціаліс­тична» та ін. 365

Кирило Туровський (поч. XII ст.) — єпископ міс­та Турова. Обстоював єдність світської та духовної вла­ди, пропагував ідею «одного володаря», закликав до єд­нання Русі. Автор «Кирила-ченця притчі про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої заповіді, і про Страшний Суд, і про муки», «Повісті про сліпого й куль­гавого» та ін. 69

Ковалевський Максим Максимович (1851—1916) -представник російської школи соціології права. Одна з ос­новних наукових праць — «Загальне вчення про право». 274

Козачинський Михайло (1699—1755) — префект Києво-Могилянської академії, державно-павові погляди викладені в роботі «Громадська політика». 125

Козельський Яків Павлович (бл. 1728 — після 1793) — представник української і російської Просвіти. Державно-правове вчення побудував на основі природ­но-правових поглядів та теорії суспільного договору про­світників Західної Європи. 220

Коновалець Євген (1891 — 1938) — засновник і про­відник організації українських націоналістів, виборював ідею незалежної держави, офіційною ідеологією якої е націоналізм. 363

-441-

Констан Бенжамен (1767—1830) - представник французького лібералізму. Виборював ідеї невтручання держави в економіку, поділу влади, конституційної мо­нархії. Свої погляди виклав у працях «Нарис конститу­ції», «Принципи політики», «Про свободу стародавніх народів порівняно зі свободою нових». 168

Конт Огюст (1798—1857) — французький філософ, засновник соціології та філософії позитивізму. Запе­речував можливість пізнання сутності держави і права. Основні праці: «Курс позитивної філософії», «Система позитивної політики». 188

Конфуцій (551—479 до н. е.) — мислитель Старо­давнього Китаю, засновник конфуціанства. Державно-правові погляди викладено в книзі «Луньюй» («Бесіди і міркування»). 18

Коркунов Микола Михайлович (1853—1904) — представник російської школи соціології права. Вчення викладене в роботах «Державне право (теорія)», «Суспільне значення права», «Історія філософії права» та ін. 274

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — ук­раїнський вчений, член Кирило-Мефодіївського товарис­тва, автор праць: «Думки про федеративний принцип у старій Русі», «Дві руські народності», «Книги буття ук­раїнського народу» та ін. Пропагував ідею слов'янської федерації. 227

Косіор Станіслав Вікентійович (1889—1939) — один з керівників комуністичної партії України, апологет дер­жавно-правового вчення більшовизму. 339

Кротюткін Петро Олексійович (1842—1921) -російський мислитель, один з ідеологів анархізму. 269

Куліш Пантелеймон (1819—1897) — український мислитель, член Кирило-Мефодіївського товариства. 230

Куніцин Олександр Петрович (1783—1840) — росій­ський юрист. Поділяв погляди І. Канта, розглядаючи пра­во як частину моральної філософії; прибічник теорії при­родного права. Основна праця — «Право природне». 210

Курдський Андрій (1528—1583) — російський війсь­ковий діяч. Сповідував суспільний ідеал, основою якого є станова монархія, як умова обмеження влади царя. 105

Кучабський Василь (1895 — ?) — член Стрілецької Ради, переймався проблемами державно-правових ре­форм на засадах повернення до монархії. 337

-442-

Ланжерон О. Ф. - одеський генерал-губернатор, член масонської ложі. Переймався проблемами соціаль-нюго иереустрою. 226

Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.) — автор стародавньою ки­тайського трактату «Дао де цзін», засновник даосизму. 17

Ласкі Гарольд (1893—1950) —- англійський соціолог і політичний діяч, засновник теорії «плюралістичної демо­кратії». Основні праці: «Граматика політики», «Демократія у кризі», «Держава в теорії й на практиці». 407

Лассаль Фердінанд (1825—1864) — німецький полі­тичний діяч, один із засновників державно-правової ідеології соціал-демократії. Наукові погляди викладені в працях «Філософія Геракліта Темного», «Системи набу­тих прав» та ін. 250

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870—1924) -російський мислитель, філософ, прибічник і автор кла­сової теорії походження держави, організатор партії російських соціал-демократів і збройного перевороту в жовтні 1917 р. Прибічник державно-правових поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса. Розробив ідеологію російського комунізму, проекти державних змін російської імперії. Основні праці: «Розвиток капіталізму в Росії», «Що ро­бити», «Крок вперед, два кроки назад», «Держава і рево­люція» та ін. 286

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач; 1871 — 1913) — українська поетеса, громадська діячка. Поділяла деякі ідеї марксизму. Прибічниця теорії насильницького походження держави. Державно-правові погляди викла­дено у творах «Сльози перли», «Замітки з приводу статті «Політика і етика» та ін. 300

Липинський В'ячеслав (1882—1931) — український історик і соціолог, автор консервативного державно-правового вчення, основні аспекти якого виклав у роботі «Листи до братів хліборобів». 333

Лібкнехт Вільгельм (1826—1900) — один з ідеологів німецької соціал-демократії. 251

Ллевеллін Кар/І (1893—1962) — засновник державно-правової теорії «реалістів». 389

Лодій Петро Дмитрович (1764—1829) — українсь­кий і російський філософ, автор праці «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естест-венном вьісшем государсгвенном праве». 222

-443-

Локк Джон (1632—1704) — представник англійського Просвітництва. Основна політико-правова праця — «Два трактати про правління». Його державно-правова кон­цепція спиралася на теорію природного права і суспіль­ного договору. Наблизився до проблеми поділу влади. 98

Люблінський Ю. К. (1798—1873) — учасник това­риства об'єднаних слов'ян у Новоград-Волинському, прибічник ідеї об'єднання слов'янських народів на за­садах федерації. 227

Лютер Мартін (1483—1546) —представник німець­кої реформації, доктор богослов'я. Засновник протес­тантської течії лютеранства. Державницькі та правові погляди викладені в творах «Книга згоди», «Про світсь­ку владу» та ін. 89

Маблі Габріель Бонно де (1709—1785) — французь­кий соціаліст-утопіст. У працях «Про права та обов'язки громадянина», «Про законодавство, або Принципи за­конів» виклав ідеї зрівняльного комунізму. 194

Мазепа Іван (1644—1709) — український політичний та державний діяч. Виборював ідею незалежної України на чолі з єдиноправителем-гетьманом. 121

Майгофер В. — один з авторів природно-правової те­орії екзистенціалізму. 402

Макіавеллі Пікколо (1469—1527) — італійський полі­тичний діяч, письменник. Причину негараздів Італії вба­чав у її роздробленості, яку можна подолати з допомогою сильної централізованої влади, для чого припускав засто­сування всяких засобів. Автор ідеї об'єктивної історич­ної необхідності й закономірності, яку називав долею, — макіавеллізму. Державно-правові думки виклав у працях «Государ», «Історія Флоренції» та ін. 85

Марат Жан Поль (1743—1793) —один з ідейних натхненників і керівників якобинської диктатури часів Великої французької революції. Головним аспектом де­ржавно-правового вчення були проблеми прав людини, поділу влади, організації місцевого самоврядування. 145

Марітен Жак (1882—1973) — французький філософ, правознавець, прибічник теорії природного права, на­пряму неотомізму. 401

Маркс Карл (1818—1883) — німецький мислитель, економіст і філософ. Розробив ідеологію комунізму, кла­сової боротьби й комуністичної революції. Автор класо-

-444-

воїтеорії походження держави. Головні праці: * Капітал», «Німецька ідеологія» (разом із Ф. Енгельсом), «Маніфест комуністичної партії», «Класова боротьба у Франції * 1848 р. по 1850 р.», «До критики політичної економії», «До критики Готської програми» та ін. 245

Марсилій Падуанський (між 1275 і 1280—1343) — італійський політичний мислитель. У творі «Захисник миру» обстоював ідею суспільного договору.

65

Найбільш вдалою формою держави вважав станову монархію. Співвідносячи світську й церковну владу, головною вва­жав першу. 226

Мартос І. Р. — вихованець Київської духовної ака­демії — масон, прибічник ідеї всесвітнього братерства людей, утвореного на засадах релігії. 271

Махно Нестор Іванович (1889—1934) — політичний діяч, провідник ідей анархізму в Україні. 153

Медісон Джеймс (1751—1836) — четвертий прези­дент США, нейтраліст-федералісг. Прибічник республі­канської форми правління, концепції поділу влади, тео­рії природного права. 193

Мельє Жан (1664—1729) — священик із Франції, со­ціаліст-утопіст. Головна праця — «Заповіт». 363

Мельник Андрій (1890—1964) — один з провідників організації українських націоналістів, виборював ідею незалежної держави. 154

Местр Жозеф Марі де (1753—1821) —представник французького консерватизму. Державно-правова кон­цепція викладена в роботі «Папа». Сповідував ідеї вдоско­налення суспільства на засадах середньовічної морально-релігійної системи цінностей. 175

Мілл Джон Стюарт (1806—1873) — англійський фі­лософ і громадський діяч, представник державно-право­вої теорії утилітаризму. Основні праці — «Про свободу», «Роздуми про представницьке правління». 406

Мінс Гардмнер (1896 р. н.) — співавтор Адольфа Огастеса Берлі по роботі «Сучасна корпорація і приват­на власність», в якій викладена державно-правова теорія технократії. 144

Мірабо Оноре де (1749—1791) —діяч Великої фран­цузької революції. Сповідував ідеї конституційної мо­нархії, рівності і свободи людини. Один з ідеологів конс­титуціоналізму. 363

-445-

Міхельс Роберт (1876—1936) — німецький соціолог, один з теоретиків державно-правового вчення елітариз­му. Основна робота — «До соціології партійності в сучас­ній демократії». 404

Міхновський Микола (1873—1924) — один з ініціа­торів таємного братства Тарасівців, автор державно-пра­вової концепції націоналістичного спрямування. 305

Могила Петро (1596 або 1597—1647) — український державний та релігійний діяч. Автор «Номоканону» та інших праць. Виклав ідею ідеального властителя, стверд­жував, що влада дається Богом, перед яким вона підзвіт­на. Мріяв про самостійну державу. 117

Модестин (III ст.) — римський юрист. У 426 р. його 47 творам було надано обов'язкової юридичної сили. 345 фрагмевгтів із його творів увійшли до Дигест. 47

Мономах Володимир — київський князь часів Київської Русі. Державно-правові погляди викладені в його листі відомому під назвою «Поучення». 70

Монтеск'є Шарль Луї (1689—1755) — філософ, пред­ставник французького Просвітництва. Головні твори: «Перські листи», «Про дух законів». Виступив проти аб­солютизму, робив спроби пояснити причини виникнен­ня того чи іншого державного устрою, досліджував фор­ми правління. Автор концепції поділу влади. 137

Мор Томас (1478—1535) — англійський політичний діяч, один із засновників утопічного соціалізму. Основна праця — «Утопія». 191

Мореллі (XVIII ст.) - представник французького утопічного соціалізму. У праці «Кодекс природи» вва­жав комунізм таким, що відповідає природним якостям людини. 194

Моска Гаетано (1858—1941) - італійський юрист і соціолог, автор державно-правової концепції про «політично-правовий клас», що є, власне, теорією еліт. Основна праця — «Основи політичної теорії». 403

Муравйов Микита Михайлович (17%—1843) — капі­тан російської армії, декабрист. Керував Північним товарис­твом декабристів. Прихильник конституційної монархії. 211

Муромцев Сергій Андрійович (1850—1910) -російський юрист, професор Московського університету, представник соціологічного позитивізму. Основна пра­ця — «Визначення і основний розподіл права». 274

-446-

Муссоліні Беніто (1883—1945) — ідеолог і керівник італійського фашизму. Державно-правова концепція викладена в роботі «Доктрина фашизму» та ін. 391

Мухаммед Абдо (1849—1905) — автор державно-пра­вової концепції, в основі якої ідеї ісламу, беззаперечного виконання приписів Корану. 81

Мухаммед Рашид Ріда (1865—1935) — автор тракта­ту «Халіфат, або Великий імамат», в якому обгрунтовані переваги халіфату порівняно з іншими формами прав­ління. 82

Мюнцер Томас (бл. 1490—1525) —представник ні­мецької Реформації, один з керівників повстання в Німеччині 1524—1526 рр. Проблеми суспільного пере-устрою, світської та духовної влади розглядав у роботах «Празьке звернення», «Проповіді перед князями». 91

Мюрдаль Карл Гуниар (1898—1987) — шведський економіст, автор роботи «За межі держави благоде­нства», один з розробників концепції держави «загаль­ного благоденства». 415

Ніл (Горський (1433—1508) — засновник «нестяжа-тельства». Обстоював ідею аскетизму, особистої праці монахів, вирішував проблему співвідношення церковної та світської влади. 104

Ніцше Фрідріх (1844—1900) - німецький філософ, представник ірраціоналізму й волюнтаризму, один із за­сновників «філософії життя». Державу і право розглядав як інструментарії культури, яка являє собою боротьбу сил і воль за владу. Завдання держави і людства — створення видатних людей, геніїв. Основні праці: «Грецька держава», «Воля до влади», «Так казав Заратустра», «По той бік добра і зла», «Походження моралі» та ін. 263

Новгородцев Павло Іванович (1866—1924) — росій­ський філософ і юрист, професор Московського універси­тету. Філософська основа його правових вчень — неокан-тіанство. Основні праці: «Криза сучасного правознавства», «Про суспільний ідеал», «Моральний ідеалізм у філосо­фії права». 281

Ордін-Нащокін Афанасій Лаврентійович (1605 — 1680) — російський дипломат. Пропагував ідею «осві­ченої» монархії, здатної забезпечити «загальне благо» підданих, самоуправління міст, заохочення особистої ініціативи виробників. 107

-447-

Оріховський-Роксолан Станіслав (1515—1567) —

український мислитель, автор праць «Про природне право», «Про турецьку загрозу», «Напучення польсько­му королю...» та ін. Прибічник ідеї природного права, верховенства закону. Робив спроби вирішити проблему співвідношення світської та духовної влади. 115 261

Оріу Моріс (1859—1929) — автор державно-правово­го вчення інституціоналізму. 122

Орлик Пилип (1672—1742) - український держав­ний і військовий діяч. 190 Гетьман України у вигнанні. Автор праць: «Вивід прав України», «Пакт і Конституція законів та вільностей Війська Запорозького». 196

Остін Джон (1790—1859) — англійський правник, один із засновників державно-правової течії позитивіз­му. Не визнавав теорії природного права. Формула його праворозуміння «закон є закон», у буквальному розумін­ні. Основна робота — «Лекції по юриспруденції, або фі­лософія позитивного права» (1832).

Оуен Роберт (1771—1858) — представник англійсь­кого утопічного соціалізму. Розробив програму нового устрою суспільства через утворення самокерованих «по­селень спільності й співробітництва», де не було б при­ватної власності, класів, експлуатації. Робив спроби вті­лити в життя свій проект.

Павел Юлій (II—III ст.) — римський юрист. У 426 р. деяким його концепціям було надано обов'язкової юри­дичної сили.

Пав лик Михайло Іванович (1853—1915) — ук­раїнський революційний демократ, пропагував полі­тичний ідеал державності соціалістичного спряму­вання. 47

Палієнко Микола Іванович (1869—1937) — академік Всеукраїнської Академії наук. Державно-правове вчен­ня виклав у роботах «Нова психологічна теорія права і поняття права», «Нормативний характер права і його відмінні ознаки». До питання про позитивізм у праві, «Історичний розвиток ідеї суверенітету та її правове зна­чення» та ін.

Панін Микола Іванович (1718—1783) — російський дипломат і політичний діяч, представник течії лібераліз­му феодальної аристократії. Одна з основних робіт -«Рассуждение о непременньїх законах». 240

-448-

Парето Вільфредо (1848—1923) — італійський соціо­лог, автор концепції «зміни еліт», згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу. Основна праця — «Трактат із загальної соціології». 404

Патрикеєв Вассіан (?— 1545) — представник держав­но-правової течії «несгяжателів». 104

Паунд Роско (1870—1964) — американський юрист, керівник соціологічної гарвардської школи права. Розглядав право як режим упорядкування людських від­носин, відводив основну роль у судовому процесі судді, а не нормам права. Основна праця — «Юриспруденція». 388

Пейн Томас (1737—1809)- представник Просвіт­ництва, учасник війни за незалежність США, автор пам­флету «Здоровий глузд». Прибічник теорії природного права, ідеї народного суверенітету. Пропагував свій сус­пільний ідеал — демократичну республіку. 149

Пересветов Іван Семенович (XVI ст.) — російський письменник і публіцист, ідеолог дворянства. В 1549 р. передав Іванові IV свої проекти державних реформ -«Малу чолобитну» і «Велику чолобитну». 106

Пестель Павло Іванович (1793—1826) — полковник російської армії, декабрист. Засновник Південного това­риства декабристів. Сповідував республіканські погляди. 211, Автор «Руської правди». 226

Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — органі­затор Центральної Ради; очолював Директорію. Його де­ржавно-правові погляди було включено в програмні доку­менти Української соціал-демократичної партії. 310

Петражицький Лев Йосипович (1867—1931) -російський юрист, професор Петербурзького, а потім Варшавського університетів, один із засновників психо­логічної школи права. Основна праця — «Теорія права і держави у зв'язку з теорією моральності». 387

Петровський Григорій Іванович (1878—1958) — го­лова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, прибічник більшовицької державно-правової доктрини. 339

Пігу Артур Сесіл (1877—1989) — англійський еко­номіст. Обґрунтовував необхідність регулювання еко­номічних відносин. Один із авторів теорії «держави за­гального блага». 401

Піфагор (580—500 до н. е.) — мислитель Стародав­ньої Греції, засновник філософського напряму; дослід-

29 — 4-1115

-449-

ник категорій «рівність», «справедливість»; противник демократії. 25

Платон (428 або 427—347 до н. е.) — філософ Старо­давньої Греції; перший мислитель, твори якого дійшли до нас. Державно-правові погляди викладено у працях «Держава», «Закони» та ін. Автор проекту «ідеальної» держави. Важливим уважав помірковану законність та судову систему. 31

Плеханов Георгій Валентинович (1856—1918) — російський філософ, пропагандист марксизму; керівник «Землі і волі», «Чорного переділу», «Визволення праці». Один із засновників партії російських соціал-демократів, згодом сповідував буржуазно-демократичні ідеї, не спри­йняв Жовтневого перевороту. Основні праці: «Соціалізм і політична боротьба», «Наші розбіжності» та ін. 284

Подолинський Сергій Андрійович (1850—1891) -належав до «Київської громади», сповідував державно-правові погляди революційного демократизму. 237

Поленов Олексій Якович (1738—1816) — представ­ник російської Просвіти та раннього лібералізму. 205

Полібій (бл. 200 — бл. 120 до н. е.) — грецький істо­рик періоду еллінізму. Основна праця — «Історія в соро­ка книжках». Загальним світовим законом визнавав долю. Виникнення держави розглядав як закономірний процес. 42

Поппер Карл Раймунд (1902—1994) —англійський філософ, дослідник проблем демократичного розвитку суспільства. Основна робота -- «Відкрите суспільство і його вороги». 409

Посошков Іван Тихонович (1652—1726) - росій­ський публіцист, прибічник реформ Петра І. У праці «Книжка про бідність і багатство» запропонував концеп­ції нового державного устрою, основною ідеєю яких було «загальне благо». 112

Постишев Павло Петрович (1887—1939) — держав­ний і політичний діяч радянської України, прибічник державно-правового вчення більшовизму. 339

Прокопович Феофан (1681—1736) — український і російський державний і церковний діяч. Сприяв утверд­женню Петра І і провадженню його реформ. Автор «Слова про владу й честь царську» та інших праць. Обстоював ідеї сильної централізованої влади, освіченого абсолютизму; поділяв ідеї природного права. 109

-450-

Протагор (бл. 490 — бл. 420 до н. е.) - філософ Стародавньої Греції, софіст. Стверджував суб'єктивну обу­мовленість знання. Прибічник демократичного устрою. 28

Прудон П'єр Жозеф (1809—1865) —французький мислитель, автор фундаметнальної концепції анархізму. Викладена в роботах «Що таке власність? Або досліджен­ня про принципи права і влади», «Система економічних суперечностей, або Філософія злиденності». 255

Пуфендорф Саму ель фон (1632—1694) —професор права Гейдельберзького університету, предсгвник німець­кої Просвіти. Природно-правова концепція викладена в працях «Про обов'язки людини і громадянина щодо при­родного закону», «Право природне і право народів» та ін. 127

Пухта Георг Фрідріх (1798—1846) — представник історичної школи права в Німеччині. Свої погляди на державу і право виклав у працях «Звичаєве право» та «Курс інституцій». Природне право вважав штучною конструкцією. 184

РадбухГустав (1878—1949) — представник західноєвро­пейського напряму концепції «соціальної держави». 419

Радищев Олександр Миколайович (1749—1802) — російський письменник. Державно-правові погляди викладено у творі «Подорож із Петербурга до Москви». Виборював ідеї демократії та республіканізму, участі на­роду в управлінні державою. Прибічник договірної теорії походження держави та природного права. 207

Раймунд Луллій (1234—1315) — ідеолог течії пост-глосаторів середньовічної Італії. 62

Репков Ейке фон (1180 — після 1233) —німецький дворянин і иравник, автор праці «Саксонське зерцало», в якій викладені державно-правові погляди. Автор теорії «двох мечів». 63

Робесп'ер Максимільян (1758—1794) — один з ке­рівників уряду якобинської диктатури часів Великої французької революції. Основні державно-правові пог­ляди викладені в роботах «Про принципи політичної моралі», «Про принципи революційного уряду» та ін. Виправдовував терор як засіб встановлення демократії. 145

Рокко Альфредо (1875—1935) —один з авторів дер­жавно-правової доктрини італійського фашизму. 391

Ролан Жан Марі (1734—1793) —один з керівників течії жирондистів періоду Великої французької револю-

29*

-451-

ції. Пропагував ідеї народного суверенітету, республі­канського правління. 144

Роулс Джон (1921 р. н.) — американський філософ, який в роботах «Теорія справедливості» та «Справед­ливість як обопільна чесність: політична, а не метафізич­на» виклав своє бачення теорії держави «загального бла­годенства». 416

Руссо Жан-Жак (1712—1778) — представник фран­цузького Просвітництва, філософ. Основні праці: «Про суспільний договір», «Міркування про основи і підстави нерівності...». Зважав на протиріччя розвитку цивілізації, приватну власність називав причиною нерівності. Автор договірної теорії держави, прибічник ідеї прямого наро­доправства. Досліджував суспільство, державу, право. 139

Савіньї Фрідріх Карл фон (1779—1861) — представ­ник історичної школи права Німеччини. Свою держав­но-правову концепцію виклав у працях «Право володін­ня», «Система сучасного римського права». Уважав, що вся історія права — це повільне розкриття тієї субстанції, яка випливає з народного духу. 184

Саксоферрато Бартол де (1314—1357) — італійський професор, засновник школи постглосаторів, відомих під назвою «бартолісгів», які здійснювали дослідження римсь­кого, звичаєвого та канонічного (церковного) —права. 62

Самарій Юрій Федорович (1819—1876) — російсь­кий мислитель, один з ідеологів державно-правової течії слов'янофілів. 217

Сенека Луцій Анней (бл. 4 до н. е. — 65 н. е. ) — представник нової стої. Ідея духовної свободи всіх людей як суб'єктів права була основою в його працях «Едіп», «Медея» та ін. 46

Сен-Сімон Клод Анрі де (1760—1825) — французь­кий соціаліст-утопіст. Рушійними силами суспільно­го розвитку уважав прогрес наукових знань, моралі та релігії. Праця «Нове християнство» та ін. 196

Сим еон Полоцький (1629—1680) — чернець, обґрун­товував ідею сильної монархічної держави, в якій цар розглядався гарантом права. 108

Скарга Петро (XVI ст.) — організатор єзуїтських колегій у Львові. У роботі «Про єдність церкви Божої» з'ясовував проблему співвідношення світської та духов­ної влади. 116

-452-

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — засновник української класичної філософії, просвітитель. Пропагував ідею демократичної республіки, яка заснована на засадах рівності, колективної праці та «сродносгі труда». 218

Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) — один з організаторів комуністичної партії України, стояв біля витоків державно-правової течії націонал-комунізму. 345

Сократ (469—399 до н. е.) — філософ Стародавньої Греції. Прагнув до раціонального обгрунтування об'єктивного характеру етичних оцінок, моральної природи держави і права. Розрізняв природне і пози­тивне право.

Соловйов Володимир Сергійович (1853—1900) -російський філософ, публіцист. Його філософія права тісно пов'язана з ученням про мораль. Розглядав право як розмежування свободи людей у суспільстві та як міні­мум моральності. Основні праці: «Критика абстрагова­них засад», «Виправдання добра».

Солон (640 чи 635 — бд. 559 до н. е.) — мислитель Стародавньої Греції, афінський реформатор і законода­вець. Стояв біля витоків полісної демократії. 24

Сорель Жорж (1847—1922) — французький мислитель, автор державно-правової концепції анархо-синдикалізму. 256

Сорський Ніл (Майков Микола) (1433—1508) — слу­житель російської православної церкви, засновник де­ржавно-правової течії «нестяжателів». 104

Спенсер Герберт (1820—1903) — англійський мис­литель, філософ і соціолог. Представник соціологічно­го позитивізму. Автор органічної теорії держави, яку порівнював із біологічним організмом. Основна праця — «Система синтетичної філософії». 260

Сперанський Михайло Михайлович (1772—1839) — російський державний діяч, радник Олександра І, автор плану ліберального устрою Росії. Праці: «Записка про основні закони», «Записка про устрій урядових і судових установ у Росії». 209

Спіноза Барух (Бенедикт; 1632—1677) — нідерланд­ський філософ. Основні праці: «Богословсько-політичний трактат», «Етика», «Політичний трактат». Державу і пра­во розглядав як органічні частини природи. Прибічник теорії природного права (у світі все підкорено законові самозбереження) —і суспільного договору.

-453-

Сціборський Микола (1897—1941) - ідеолог ук­раїнського націоналізму, провідний діяч організації українських націоналістів. Державно-правове вчення виклав у роботах «ОУН і селянство», «Робітництво і се­лянство», «Націократія» та ін. 361

Сталін Йосип Віссаріонович (1879—1953) - ге­неральний секретар ЦК ВКП (б), прибічник держав­но-правової ідеології комуністичного спрямування. Продовжувач ленінського вчення про диктатуру проле­таріату. Погляди з цього приводу викладено у працях: «Про основи ленінізму», «Про проект Конституції Союзу РСР», «Звітна доповідь на ХУШ з'їзді партії про роботу ЦК ВКП(б)» та ін. 292

Старосольський Володимир Йоахимович (1878— 1942) - український юрист і політолог, професор Українського вільного та Львівського університетів, автор націоналістичної державно-правової концепції. Основні роботи — «Теорія нації», «До питання форм держави», «Держава й політичне право». 351

Тарановський Федір Васильович (1875—1936) -академік Української Академії наук. Автор праць «Федералізм у Росії», «Політична доктрина в наказі імпе­ратриці Катерини II», «Догматика позитивного держав­ного права у Франції», «Вступ до історії слов'янських прав» та ін. Досліджував становлення та розвиток де­ржавно-правової теорії. 379

Тард Габріель (1843—1904) — французький соціолог і криміналіст, прибічник психологічної теорії права. 387

Татищев Василь Микитович (1686—1750) — російсь­кий історик, державний діяч. Головна праця — «Історія Російська». Обґрунтовував ідею централізованої держа­ви з сильною владою. 110

Терлецький Остап Сергійович (1850—1902) — укра­їнський філософ і юрист, представник течії революцій­ного демократизму, автор державно-правової теорії, в ос­нові якої — самоврядна громада і колективна власність. 242

Токвіль Алексіс де (1805—1859) — представник фран­цузького лібералізму. Свої політико-правові погляди виклав у працях «Демократія в Америці», «Старий ре­жим та революція». 169

Томазій Христіан (1655—1728) —ректор університету в м. Галле, представник німецької Просвіти. Продовжив

-454-

природно-правову концепцію мислителів Нового часу. Основна праця — «Основи природного права».

Томашівський Стефан (1875—1930) — український історик, один з авторів консервативного державно-пра­вового вчення. Основні ідеї своєї концепції виклав у робо­тах: «Українська історія», «Про ідеї, героїв і політику».

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865 — 1919) — український юрист і економіст, автор державно-правової теорії, в якій досліджував ідею рівності, шляхи узгодження індивідуальної свободи і суспільного інтере­су. Основні роботи — «Соціалізм як позитивне вчення», «Суспільно-економічні ідеали нашого часу» та ін.

Ульпіан (170—228) - римський юрист, прибічник ідеї природного права. У 426 р. його концепціям було на­дано обов'язкової юридичної сили. Окремі положення його вчень увійшли до Дигест.

ФехнерЕ. — один з авторів природно-правової теорії

екзистенціалізму.

Філофей (XVI ст.) — російський письменник, чер­нець псковського Єлизарівського монастиря. Автор кон­цепції «Москва — третій Рим».

Фіхте Йоганн Готліб (1762—1814) — професор філо­софії Єнського університету в Німеччині. Уважав, що пра­во виводиться з «чистих форм розуму», а держава виникає для захисту правовідносин, особистих прав людей. У пра­ці «Замкнена торгова держава» розробив проект «ідеальної держави», що втручається в усі сфери життя суспільства.

Франклін Бенджамін (1706—1790) - представник американського просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США (1776 р.) —і Конституції 1787р. Ви­борював ідеї демократичної республіки, і свобод грома­дян, народного суверенітету, самостійності штатів.

Франко Іван Якович (1856—1916) - український поет, прозаїк, філософ, громадський діяч. Виступав про­ти необмеженої монархії, поділяв деякі положення мар­ксизму. Пропонував новий устрій суспільства за допо­могою революції, під якою розумів низку культурних, наукових і політичних заходів. Державно-правові погля­ди викладено у творах: «Дві конституції», «Історія однієї конфіскації», «На дні», «До світла» та ін.

Френк Джером (1889-1957) - один з провідників державно-правової течії «реалістів».

-455-

Фур'є Шарль (1772—1837) — представник французь­кого утопічного соціалізму. Пропонував новий суспіль­ний устрій; його ідеалом був комуно-соціалізм. Основним осередком майбутньої держави вважав фаланги, в яких людей було б залучено водночас до промислового і сіль­ськогосподарського виробництва. Основні праці: «Теорія чотирьох рухів і загальних доль», «Теорія світової єд­ності», «Новий господарський соціетарний світ». 196

Хабермас Юрген (1929 р. н.) —німецький філософ. Один з авторів концепції держави соціального характеру. 418

Хвильовий Микола (1893—1933) - український письменник, один з прибічників націонал-комуністич-ного напряму державно-правової думки. 347

Хмельницький Богдан (1595—1657) — український державний діяч, полководець. Автор «Договірних ста­тей», у яких викладено перспективу розвитку України в складі Росії. 118

Циппеліус Райнгольд — німецький вчений, профе­сор Ерлангенського університету, прибічник теорії «со­ціальної держави». 420

Цицерон Марк Туллій (106—43 до н. е.) — держав­ний діяч Стародавнього Риму. Свої державно-правові погляди виклав у працях «Про державу», «Про закони», «Про обов'язки». Державу визнавав надбанням народу, досліджував форми держави, був прибічником ідей при­родного права, беззаперечного підкорення закону. 44

Чаадаев Петро Якович (1794—1856) — російський мислитель, автор праці «Філософічні листи», зачинатель державно-правової ідеології «західників». 214

Чемберлен С Хьюстон (1855—1927) — один з теоре­тиків соціал-дарвінізму, расизму. 397

Чернишевський Микола Гаврилович (1828— 1889) — російський письменник, один із керівників журналу «Сучасник». Був одним з ідейних керівників «Землі і волі». Пропагував ідеї утопічного соціалізму, вважав за можливе перехід до соціалізму через селянсь­ку общину. Свої державні погляди виклав у романі «Що робити?». 266

Чичерін Борис Миколайович (1828—1904) — росій­ський юрист, представник течії неогегелянства в її лібе­ральному варіанті. Основні праці — «Філософія права», «Історія політичних вчень». 272

-456-

Чубар Влас Якович (1891—1939) — державний діяч Української радянської соціалістичної республіки, при­бічник більшовицької державно-правової доктрини.

Шад Йоган Баптист (1758—1834) — німецький прав-ник, професор Харківського університету, розповсюджував державно-правові вчення Заходу в Україні.

Шан Ян (Гунсунь Ян) (390—338 до н. е.) — заснов­ник школи лепетів (законників) у Стародавньому Китаї. Державно-правові погляди викладені в трактаті «Книга правителя області Шан». Обґрунтовував необхідність створення системи правління, яка опирається на закони та жорсткі покарання.

Шевченко Тарас Григорович (1814—1861) — ук­раїнський письменник, член Кирило-Мефодіївського то­вариства (1846—1847 рр.). Противник абсолютної монар­хії. Висловлював ідеї республіканізму.

Шершенєвич Габріель Феліксович (1863—1912) -професор Московського університету, автор тни піни І ської теорії права, яка викладена в наукових працях «Загальна теорія права», «Загальне вчення про право і державу», «Про застосування норм права» та ін.

Шмоллер Густав (1838—1917) — економіст, представ­ник нової історичної школи, що опікувався проблемами з'ясування соціального характеру держави. Основна праця -«Основи загального вчення про народне господарство».

Шпенглер Освальд (1880—1936) — теоретик німецького націонал-соціалізму, автор твору «Прусацтво і соціалізм». Штаммлер Рудольф (1856—1938) — німецький юрист, сповідував ідеї І. Канта, зачинатель течії неокантіанства. Основна робота — «Господарство і право з точки зору ма- 399, теріалістичного розуміння історії».

Штейн Лоренід фон (1815 — 1890) — один з авторів державно-правового вчення державності соціального ха­рактеру. Автор праць «Соціалізм і комунізм в сучасній Франції», «Вчення про правління» та ін.

Штірнер Макс (псевдонім Шмідта Каспара; 1806— 1856) —німецький мислитель, один з ідеологів анархіз­му, державно-правові погляди якого викладені в роботах «Єдиний і його власність», «Історія реакції».

Штольцман Р. — один з авторів концепції держа­ви соціального характеру. Свою теорією виклав у роботі «Мета в народному господарстві».

-457-

Щербатов Михайло Михайлович (1733—1790) -російський історик, публіцист. Автор праці «Подорож до землі Офірської», в якій виклав свої консервативні політико-правові погляди. 202

Юм Девід (1711—1776) — англійський філософ. Побу­дував правову теорію на підмурку почуттів, серед яких, на його думку, є і правові почуття. Основна праця — «Трактат про людську природу». 101

Юркевич Памфіл Данилович (1827—1874) — профе­сор Київської духовної академії та Московського універ­ситету. Автор морально-правової концепції, що викла­дена в творі «Мир з ближніми як умова християнського співжиття» та інших роботах. 224

Яворський Стефан (1658—1722) - вчений Києво-Могилянської академії, згодом — глава російської пра­вославної церкви. Займався ідеологічним забезпеченням державно-правових реформ Петра І. 124

ЗМІСТ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО.........................................................................З

РОЗДІЛ І

ПРЕДМЕТ, ФУНКЦІЇ ТА МЕТОДИ ІСТОРІЇ

ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ.....................................5

§ 1. Предмет і функції історії політичних

і правових вчень...................................................................5

§ 2. Методи історії політичних і правових вчень.......11

РОЗДІЛИ

СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ

ПОГЛЯДІВ У КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ........14

§ 1. Виникнення поглядів на державу і право

в країнах Стародавнього Сходу......................................14

§ 2. Державно-правові погляди на право і державу

в Стародавній Греції.........................................................23

§ 3. Державно-правові вчення Стародавнього Риму.43

§ 4. Становлення християнських

державно-правових ідей..................................................50

РОЗДІЛ Ш

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ

ПОЛІТИКО-ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ

СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ..................................................55

§ 1. Економічні та соціально-політичні умови формування середньовічної політико-правової

ідеології................................................................................55

§ 2. Теократичні державно-правові вчення

Західної Європи.................................................................57

§ 3. Державно-правові концепції середньовічних

мислителів і юристів........................................................61

§ 4. Становлення поглядів на державу і право

в ранньофеодальній Київській Русі...............................66

-459-

РОЗДІЛ IV

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ

В КРАЇНАХ АРАБСЬКОГО СХОДУ......................................73

§ 1. Становлення державно-правових

поглядів ісламу..................................................................73

§ 2. Особливості середньовічної державно-правової

ідеології в країнах арабського Сходу............................76

§ 3. Основні напрями розвитку державно-правової думки в арабських країнах..............................................79

РОЗДІЛ V

ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ

В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ XV -

ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТЬ......................................................84

§ 1. Політико-правові концепції обґрунтування

абсолютизму.......................................................................84

§ 2. Державно-правові ідеї Реформації........................89

§ 3. Держава і право у вченнях мислителів

Нового часу.........................................................................93

РОЗДІЛ VI

ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ

В РОСІЇ.........................................................................................103

§ 1. Погляди на державу і право за часів

Московської феодальної держави...............................103

§ 2. Державно-правові вчення в Росії

періоду зміцнення абсолютизму.................................107

РОЗДІЛ VII

СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ....................................................114

§ 1. Політична і правова думка в Україні періоду

входження до складу Литви та Польщі.....................114

§ 2. Ідеї державності періоду Української гетьманської держави.....................................................118

РОЗДІЛ УШ

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА ТА

ПЕРІОДУ БОРОТЬБИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ США........126

§ 1. Правові та державницькі вчення німецьких

просвітників......................................................................126

-460-

§ 2. Вчення про державу і право представників

італійського Просвітництва..........................................130

§ 3. Державно-правові концепції представників

французького Просвітництва.......................................136

§ 4. Політичні та правові вчення у США

періоду боротьби за незалежність..............................147

РОЗДІЛ IX

ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ В ЗАХІДНІЙ

ЄВРОПІ КІНЦЯ XVIII - СЕРЕДИНИ XIX СТОЛІТЬ........154

§ 1. Державно-правова ідеологія консерватизму.....154

§ 2. Державно-правові теорії німецького

класицизму.......................................................................158

§ 3. Політико-правові вчення представників

лібералізму.......................................................................167

§ 4. Історична школа права...........................................184

§ 5. Становлення державно-правової теорії

позитивізму......................................................................188

§ 6. Політико-правова ідеологія утопічного соціалізму........................... ....................................191

РОЗДІЛ X

ПОЛІТИЧНА І ПРАВОВА ДУМКА В РОСІЇ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII -

ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТЬ.................................199

§ 1. Державно-правова ідеологія

«освіченого абсолютизму»............................................199

§ 2. Проекти державного устрою дворянської

аристократії......................................................................201

§ 3. Державно-правові вчення Просвіти

та раннього лібералізму................................................205

§ 4. Держава і право у вченнях декабристів..............210

§ 5. Державно-правова ідеологія західників

і слов'янофілів..................................................................214

РОЗДІЛ XI

РОЗВИТОК ПОЛІТИКО-ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ

В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII-