Класифікація наявних методів попереднього визначення собівартості виробу

Як показують дані табл. 39, попереднє визначення собівартості шляхом прямого калькулювання стає можливим, лише починаючи з підсумкових етапів розробки і проектування.

Розглянемо коротко деякі прийоми попереднього визначення собівартості.

Метод питомої ваги називають також методом структурної аналогії. Він базується на аналітичному зіставленні проектованого виробу з аналогом. При цьому припускають, що структура собівартості порів­нюваних виробів відносно постійна. Як базові статті для розрахунку найчастіше вибирають сировину і матеріали, куповані комплектуючі вироби і напівфабрикати, основну заробітну плату виробничих робітників, тобто прямі статті калькуляції.

Визначивши питому вагу кожної з прямих статей калькуляції у собівартості виробу-аналога, розраховують значення прямих статей калькуляції, внесених до собівартості нового виробу, враховуючи ознаку структурної аналогії за такою формулою:

,

де С^ни – собівартість і-тої статті прямих витрат нового виробу; У^а_і – питома вага і-тої статті у калькуляції собівартості виробу-аналога, у %; З^ни – сума витрат за цією статтею у собівартості нового проектованого виробу, грн.

Отримані значення прямих статей витрат дають можливість визначити виробничу собівартість знову проектованого виробу:

,

де С^НИ – виробнича собівартість нового виробу; С^ни_м – витрати на матеріали у собівартості нового виробу; С^ни_зп – витрати на основну заробітну плату виробничих робітників у собівартості нового виробу; С^ни_ки – витрати на куповані комплектуючі вироби і напів­фабрикати у собівартості нового виробу; Н_Н – середній процент накладних витрат (стосовно основної заробітної плати виробничих робітників підприємства-виробника нової продукції).

Середній відсоток накладних витрат беруть по підприємству-виробнику знову проектованого виробу. При цьому припускають, що новий виріб буде виготовляти те саме підприємство, що й порівнюваний аналог. Якщо ж підприємство-виробник невідоме, то необхідно взяти середньо­галузевий відсоток по групі споріднених виробів.

У тих випадках, коли питома вага прямих витрат становить менш ніж 40% чи нема достовірних відомостей про собівартість виробу аналога, використовують графоаналітичний метод. Цей метод базується на визначенні залежності між вартістю основних матеріалів, купованих комплектуючих виробів і основної заробітної плати виробничих робітників, тобто , де М_Е – вартість прямих матеріальних затрат на одиницю продукції (у грн.).

Виробничу собівартість будь-якого виробу (аналогічного до групи споріднених) можна визначити за формулою:

,

де залежність З_ОП = f(М_Е) можна виразити таким чином:

З_ОП = dМ^h_Е.

У цій формулі d і h є постійними коефіцієнтами для груп споріднених виробів. Ці коефіцієнти визначають, виходячи зі спеціально розроблених номограм залежностей величини основної заробітної плати виробничих робітників і вартісності матеріальних витрат.

Підставивши значення З_ОП = dхМ^п_Е у попередню формулу, отримаємо: ,

де Нн – відсоток накладних витрат підприємства-виробника.

Застосування графоаналітичного методу передбачає проведення попереднього аналізу собівартості споріднених виробів. Цей метод можна успішно застосовувати на етапі ескізного проектування, бо на ньому не становить труднощів визначення витрат на комплектуючі вироби. Разом з цим, для підрахунку витрат на матеріали використовують наближені прийоми. Масу матеріалів для кожного виробу знаходять шляхом виключення із загальної маси виробу комплектуючих виробів. Потім визначають питому вагу матеріалів у загальній масі виробу і середню вартість 1 кг матеріалів.

Між техніко-експлуатаційними характеристиками і собівар­тістю виробу існує щільний зв’язок. Встановлення об’єктивної залежності зміни витрат від зміни параметрів на основі дослідження варіантів технічних рішень є головним змістом нормативно-параметричних методів попереднього визначення собівартості. Широкого застосування у цих дослідженнях набувають математичні методи й обчислювальна техніка. Нормативно-параметричні методи використовують для обґрунтування рівня і співвідношення цін на однотипну продукцію, для прогнозування зниження собівартості в умовах серійного виготовлення, для обґрунтування нормативно-умовних та граничних цін і т. ін. Застосування нормативно-параметричних методів залежить від особливостей парамет­ричного ряду продукції. Основними нормативно-параметричними прийомами, які використовують для визначення собівартості, що знову проектованого виробу є: метод раціональної функції, складного коефіцієнта (індексу) якості, бального оцінювання, кореляційного і регресійного аналізів.

Метод раціональної функції застосовують у тому випадку, коли існує пропорційна залежність між зміною основного технічного параметра виробу і його собівартістю. Виражають цю залежність цілою раціональною функцією. При використанні цього методу виходять із припущення, що інші параметри виробу залишаються незмінними. Застосування даного методу обмежують лише вузькою групою споріднених виробів. Його недолік полягає у тому, що він не відображає всю сукупність споживчих властивостей складних технічних комплексів. Відомі також модифікації цього методу: визначення собівартості проектованого виробу на основі вартості конструкційної ваги аналогічних виробів і метод питомих витрат, що базується на виборі головного техніко-експлуатаційного параметра, який відображає основну властивість виробу.

Метод складного коефіцієнта (індексу) якості застосовують у тих випадках, коли наявний виріб-аналог і потрібно визначити собівартість модернізованого виробу, шляхом зіставлення їх технічних параметрів, що найбільшою мірою впливають на собівартість. У цьому випадку необхідно визначити залежність собівартості виробу від сукупності технічних параметрів, які мають певну кількісну оцінку у вигляді складного коефіцієнта якості. Цей метод можна використовувати для визначення рівня додаткових витрат, пов’язаних із поліпшенням якості нового виробу; надбавок (чи знижок) до гуртових цін у зв’язку зі зміною якісних параметрів виробу; додаткових витрат, що виникають при доведенні основних якісних параметрів виробу до рівня світових взірців. До переваг цього методу можна віднести мож­ли­вість його застосування на всіх етапах науково-дослідних робіт.

Метод бального оцінювання базується на припущенні, що між собівартістю і будь-якою технічною й експлуатаційною характеристикою існує пряма або обернена залежність, а максимальна величина цієї характеристики може бути оцінена балом, тому собівартість знову проектованого виробу можна визначити способом множення суми балів на ціновий множник для кожної групи виробів, який отримують як частку від ділення фактичної собівартості порівнюваних аналогів-прототипів на відповідне сумарне значення балів. Метод застосовують у тих випадках, коли виріб-аналог і знову проектований виріб мають однакове функціо­нальне призначення, схемну-конструктивну побудову, порівнянний рівень виробництва, зіставні техніко-економічні показники.

Суть методу аналізу полягає у встановленні залежності між собі­вартістю й основними технічними та експлуатаційними характе­ристиками виробу, у знаходженні емпіричних формул, що виражають цю залежність. Метод дає змогу на основі ретроспективного аналізу статистичних даних побудувати економіко-математичну модель і потім за нею розрахувати найімовірніші значення, яких у майбутньому може набути собівартість при певних значеннях показників-аргументів.

Агрегатний метод застосовують для попереднього визначення собівартості складних виробів (систем, технічних комплексів), що формуються з уже застосовуваних раніше функціональних вузлів, блоків, а кількість принципово нових вузлів, блоків відносно невелика. Цей метод полягає у підсумовуванні собівартостей конструктивних елементів (вузлів, блоків, агрегатів), які входять у знову проектований виріб.

Техніко-економічний аналіз собівартості виробу за стадіями його життєвого циклу характеризується безліччю різних методичних прийомів. Прийоми техніко-економічного аналізу собівартості на виробничих стадіях доволі широко відображені у підручниках і навчальних посібниках з економічного аналізу діяльності виробничих об’єднань (підприємств). На ранніх же стадіях життєвого циклу продукції, як показує досвід, аналізові собівартості майбутнього виробу приділяють недостатньо уваги. Переважно забувають, що досягнення необхідних техніко-експлуатаційних параметрів може збільшити собівартість і трудомісткість виготовлення виробу. Нестача часу, інформації на цих стадіях часто призводить до надмірної вартості. Отже, для мінімізації витрат по всьому життєвому циклу виробу необхідно проводити ретельний техніко-економічний аналіз собівартості вже на ранніх стадіях його «життя».

Основними особливостями техніко-економічного аналізу собівартості на ранніх стадіях життєвого циклу продукції є недостача інформації і наближеність розрахунків величини собівартості. Ці особливості зумовлюють ту обставину, що на передвиробничих стадіях для аналізу собівартості використо­вують ряд прийомів, відмінних від тих, які застосовують на стадії виробництва. Розглянемо деякі з них.

На передвиробничих стадіях найбільшого поширення набули такі методичні прийоми техніко-економічного аналізу, як структурно-схематичний, структурно-вартісний, функціонально-вартісний і кваліметричний аналізи.

Структурно-схематичний аналіз полягає у побудові схем, що характеризують поділ виробу на складові елементи: деталі, вузли, складальні одиниці й опис цієї структури за такими показниками, як собівартість, трудомісткість, матеріаломіст­кість і т. ін.

На базі структурно-схематичного аналізу проводять структурно-вартісний аналіз. Він базується на використанні залежностей між вартісними і технічними параметрами, що визначають собівартість виробу, і включає побудову залежностей, які відображають структуру собівартості, трудомісткості і т. ін. у цілому щодо виробу і його складових деталей, виявлення елементів конструкції виробу, що визначають величину собівартості; розробку техніко-економічної моделі для прогнозування собівартості; використання моделі для оцінювання ефективності вибору й оптимізації технічного рішення, спрямованого на зменшення витрат. Таким чином, структурно-вартісний аналіз використовує залежності економіко-математичної моделі між витратними, вартісними і технічними параметрами, що визначають собівартість.

На відміну від структурно-вартісного аналізу, в основі функціонально-вартісного аналізу лежать функціональний опис і пошук рішення, що забезпечить виконання певних функцій виробу з найменшими витратами ресурсів.

Кваліметричний метод аналізу собівартості продукції на ранніх стадіях життєвого циклу призначений для забезпечення високої технологічності конструкції, що створює передумови для зниження питомих показників матеріаломісткості, трудомісткості і технологічної собівартості. Основним напрямком зниження технологічної собівартості виробу, який враховують при цьому методі аналізу, є зменшення матеріальних витрат за рахунок зниження питомої матеріаломісткості конструкції. Зменшення питомих витрат матеріалів відбувається за рахунок зменшення ваги і габаритів конструкції виробу, підвищення коефіцієнта використання матеріалів, упровадження безвідходних технологій, вибору при конструкторській проробці виробу менш дефіцитних та дорогих матеріалів і т. ін. Іншим напрямком зниження собівартості вибирають зниження трудомісткості конструкції. Зниження трудомісткості конструкції відбувається переважно під впливом трьох груп чинників: підвищення рівня уніфікації і стандартизації (застосування стандартних деталей, випущених на спеціалізованих підпри­ємствах), визначення раціонального набору матеріалів, простоти й ефективності технології виготовлення. Значний вплив на собівартість виробу має рівень уніфікації (стандартизації), бо означає можливе спрощення конструкції виробу, деталей, вузлів, зменшення їх кількості, застосування принципів блокового складання.

Особливе місце у вивченні витратних показників у життєвому циклі продукції займає стадія експлуатації (застосування) виробу. Власне показник собівартості виробу, характерний для всіх попередніх стадій життєвого циклу, тут виступає як показник, що впливає на формування гуртової ціни – ціни споживання нового виробу. На цій стадії доцільно аналізувати загальні витрати споживання, що складаються з витрат на придбання, монтаж-демонтаж, навчання кадрів з експлуатації, а також витрат на відновлювальний ремонт та утилізацію по закінченні термінів використання (фізичного і морального зношення). Таким чином, витрати, пов’язані з експлуатацією виробу, складаються з витрат на забезпечення виконання виробом його функцій, тобто на створення корисного споживчого ефекту, а також із витрат на відновлення його корисних властивостей.

Характеристика основних методів аналізу собівартості виробу за стадіями життєвого циклу продукції і чинників, що визначають собівартість, наведена у табл. 40.

Таблиця 40