I, перейшовши воду, старий став, широко розставив обiйми. Григорiя нiби невидимою силою пiдштовхнуло, як малого, але вiн витримав.

Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звичаєм i поцiлувались.

Грицько просто подав крiпку руку. Привiтно посмiхався. Обидва вони були однаковi зростом, i однаковi вiком, i однаковi вродою, як близнята. Два Грицьки. Аж Наталка замерехтiла очима, глядючи на них.

- Два ведмедi! Ось гляньте, мамо. Та мати вже бачила й так: вийшла швиденько з хати назустрiч.

- Подивимось, який ти стрiлець, синку!.. На ось, це тобi, - i дiд подав гостинець.

В руках у Григорiя була новенька трилiнiйна гвинтiвка.

А вже як розв'ючували коней гуртом, старий Сiрко додав:

- I коня матимеш, синку... Оцього ось, гнiдого...

- Ану лиш, стара, - обiдати!

Та в "старої" вже все було готове.

_Роздiл п'ятий_

_"П'ЯТНУВАННЯ"_

Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в далеку дорогу, на промисел, виконуючи Сiркiв наказ: "Як на промисел рушати, то найперше - треба зброю в порядку мати".

Тож не в жарт готувалися до поважного дiла, як на вiйну йдучи. Посiдали на призьбi напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на травi - i закипiла робота.

Кожен чистив свою. Наталка вiнчестера. Старий Сiрко теж вiнчестера. Гриць свою "японку". А Григорiй - трилiнiйку. Гвинтiвка була новесенька, але Григорiй розiбрав її до шрубика. Хотiв перевiрити, чи все в нiй в порядку та й для вправи - чи не забув, як те все робиться.

Старий Сiрко поглядав якийсь час збоку пильно - чи в добрi руки потрапила iграшка, а потiм посмiхнувся задоволено i почав розповiдати межи дiлом, як то вiн тую "iграшку" дiстав.

- Ти, синку, не думай, що то так собi. Ти знаєш, що то за гвинтiвка?

_-_ Ну ж?..

- То вiд самого, можна сказати, найбiльшого генерала - вiд самого Блюхера гвинтiвка. Еге ж...

I розповiв дiд про те, як вони пiдписували оце контракт з ОКДВА на м'ясо оленяче, вепряче тощо. Як вiн зустрiвся з Блюхером i як той Блюхер, що з ним вони зналися ще вiд громадянської вiйни, вiдтодi, як били разом всю бiлу контрреволюцiю та "япошкiв", - отже той Блюхер, зрадiвши несподiванiй зустрiчi з старим ветераном революцiї, подарував йому - ветерановi тобто - оцю гвинтiвку. Звелiв якомусь великому начальниковi принести її зi склепу на "гостинець вiд нього ветерановi революцiї та й знаменитому мисливцевi на цiлий СССР!"

А, передаючiї власноручно та урочисто гостинець, ще пак i рече:

"Вiзьми! Та не пiдкачай. Даю в надiйнi руки цю геройську зброю".

Дiд заскалив око i враз весело зареготався чомусь. А по якiмсь часi мовчанки закiнчив:

- Вгадав, вражої мами!.. Хороший вiн чоловiк, їй-бо. Свiй чоловiк той Блюхер.

Он як. Григорiй не втерпiв, щоб i собi не засмiятись, але з iншої причини. А може, й з тої самої, що й дiд. Власне, засмiявся при думцi: "Як часто само життя створює каламбури, такi, яких i не вигадаєш!.. Дiйсно, гвинтiвка це не проста i дiйсно потрапила в надiйнi руки. Чи справдить же вiн надiї..."

Вiн пiдiймав її вгору i дивився крiзь люфу на сонце, дивився на блискучу спiраль всерединi, офарблену в спектральнi кольори. Клав на руку - чи добре збалянсована. Бавився, як iграшкою.

Наталка поглядала скоса, закопиливши скептично губу. "Хiба так з рушницею поводяться? Чого вiн заглядає в неї, як сорока в кiстку?" Сама вона орудувала з вiнчестером, мов досвiдчений вояк, - швидко розiбрала до дрiбничок, вправно все перевiрила та вичистила, змазала... I вже збирала докупи.

Григорiй перевiрив гвинтiвку i дiйшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим, що була вона старого випуску, точно i чисто зроблена i не була ще в дiлi. От тiльки не пристрiляна ним. Але то ще буде час. А тим часом... Охота була побавити Наталку, - бач як задрала губу насмiшкувато. Вiн возькався з закривкою i "нiяк не мiг дати їй ради". I так її тикав, i сюди завертав, - а вона все розпадалася, не трималася купи... Аж-но Наталка почервонiла, далебi вiд сорому за нього.

Та старого не проведеш, - ворушив усмiхнене вусом, мовляв: "Дурiй, дурiй! Не бачу я..." Проте не втерпiв i запитав:

- А чи ти ж стрiляв коли, чи вмiєш? Га?.. Чи вмiєш?..

Григорiй почухав голову:

- Не пробував. Може, й умiю... Не святi ж горшки лiплять...

- I то правда.

Прочистили i позбирали. Погримали трiшки закривками. Потiм перевiрили набiйницi, понабивали їх - кожен до своєї рушницi - боєвими патронами повнi. Набiйницi були добре приладованi проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, - насаджуванi на ремiнь по чотири й по п'ять, вони вмiщали велику кiлькiсть набоїв.

А як все вже було пороблено i прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий Сiрко подивився з-пiд долонi через падь та:

- А катни-но, Грицю, он туди... - махнув рукою ген на той бiк пiд синю сопку: - Та вiзьми крейду... Крейду не забудь!..

Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тодi скочив на буланого i подався через падь, туди, де ген пiд синьою сопкою, зiходячи на неї по сонячнiй галявинi, стояли рядком старi високi кедри. Туди було щонайменше 600 метрiв. Там зiскочив з коня i став щось ворожити... По якiмсь часi веселий примчав назад.

- Поп'ятнуємо трохи, - пояснив Григорiєвi. - Не знаєш, що то таке? То нашi стрiлецькi вправи. В "п'ятно" стрiляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, може, позабували.

- Е-е.. - згадав щось старий. - Бач, а ще одно провiрити! - Пiшов до хати i винiс щось в новенькiм чохлi.

Подав Григорiєвi:

- А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?..

В чохлi був цейсiвський, семикратний, вiйськовий бiнокль. Григорiй витяг його. "I не вражий тобi дiд! То ж не бiнокля вiн хоче провiрити". Оглянув. Покрутив. Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звiрячi голови... Правий бiк бiнокля темнив.

- Добрий бiнокль! Лише одна лiнза попсована.

- А що то таке "лiнза"? - це дiд.

- Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?..

- Отож така в нього господиня... Тут Наталка вiдiбрала бiнокля:

_-_ Таке-е... Це зовсiм добрий бiнокль. Крутять...

- Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. - Це Гриць. А дiд:

- А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось бiлiє, а не розберу.

Наталка приклала бiнокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далi вiдняла його i глянула пильно так та:

- Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячi голови!..

Всi зареготалися, i сама Наталка теж. А Гриць по-батькiвському:

- Бiдна дитино! Аж упрiла, видивляючись в ту мороку.

- Коли ж вiн неправильний...

- Я ж кажу... Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тiльки струмент портиш. - Дiд вiдiбрав бiнокля i передав Григорiєвi. - А тепер заряджати. Нi, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цiкаве вглядиш, - скажеш... Так ото бiлiють, значить, оленячi голови? Добре. По сезону...

- Ложись! - скомандував враз по-вiйськовому. Всi брикнули посеред двору на травi рядочком. I дiд теж. Злiва крайня - Наталка. Потiм Гриць. Потiм дiд. А потiм Григорiй. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики i нашорошивши вуха, - дивилися на людей, очiкуючiї.

- Заряджай! Стрiляти по п'ять разiв лише. Права оленяча голова - Наталчина. Потiм - Грицева i так за порядком.

- Стрiляємо всi разом чи по черзi? - поцiкавився Гриць.

- По черзi. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами... Не псуйте куль.

- Авжеж, - вставила Наталка в тон. - Заб'ємо кедрину - кандьор буде. Починаю!.. - i глянувши скоса на Григорiя, що пильно нацiлився з бiнокля по мiшенi, раз по раз вистрiлила п'ять разiв. Швидко.

- Тю-у!.. - зробив Гриць при кiнцi, iмiтуючи свист кулi. Собаки схопилися i кинулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи вiд нетерплячки. А Гриць:

- Пiшли по молоко! Всi! От мазилка... Об'являю себе ударником i йду по сметану. Пiшов!..