I враз столик запарував, заряснiв наїдками, чарками, тарелями. Дiвчата широко одкритими очима подивились одна на одну, а далi замерехтiли ними на Григорiя розгублено.

Тодi Григорiй, що досi говорив до кельнера по-росiйському, промовив, як то часом батько до дiтей, суворо, iз зле прихованою ноткою жалю:

- Вечеряйте... - i додав: - Та не лупайте на мене так очима.

В бистроокої очi запливли туманом. Вона закусила губи, напружуючiї всю силу волi. А далi не витримала i, схилившись до подруги, нагло вибухла у неї на грудях буйним плачем.

Григорiй рипнув зубами. Зцiпив їх до болю. Вибух раптової, несамовитої лютi струснув ним. Йому хотiлося враз ревнути дико, скажено, схопитись i потрощити все! - поламати стiльцi, побити на цурки люстра, порозкидати фаготи й гобої, поперекидати столи... Порозганяти все геть... В очах йому потемнiло вiд нелюдського напруження, - тримав нерви. Лише зiбгав скатертину конвульсiйним рухом руки i, либонь, переламав виделку, що потрапила в засяг долонi. В жилах гуготiла кров...

I гуготiла зала... Крутилась вихорем... iшла перекидя... десь кигкотiли гобої... Ревiв водоспад... Дзвiнко розсипалась смiхом Наталка, викликаючи луни, а навколо неї стрибав i гавкав, як фагот, Заливай...

Григорiй прибрав себе до рук, згадав, що поїзд має бути десь у першiй годинi ночi. Було 11. Гриць хотiв ще пити. Дебелий хлопець мiг зрештою жлуктити, мов кiнь, але Григорiй не дав. Одначе сам хотiв упитися, одурiти, щоб нiчого не пам'ятати, не чути, не бачити. I вiн вiдчував, що потроху наближається до того благословенного стану.

Йому вже здавалося не двi дiвчини насупроти, а чотири. Посмiхнувшись, вiн пiдкликав кельнера i замовив чотири рази консервованi абрикоси. Дiвчата привiтно кивали головами, були повеселiлi. Бистроока цвiла, як мак.

"Як здаватиметься вiсiм - замовлю вiсiм", - думав, посмiхаючись, Григорiй. На душi зробилось легко... А вiн не знав, як i де втопити тугу! Хотiлось щось сказати дiвчатам, щось спитати. Але десь суворий контролер стояв на чатах i забороняв:

"Ти забагато випив i не рипайся! Сиди й мовчи".

Григорiй так багато горiлки нiколи не пив. Та й тепер суворий контролер не давав переступити крайню межу, дiйти до крапки, - стояв над ним i строго вiдраховував хвилини. Нарештi сказав:

- Стоп!

Годинник вибив 12. Пiвгодини до двiрця. Пiвгодини на все iнше. Поїзд о першiй...

Григорiй звiвся. А за ним i Гриць. Нагулялись хлопцi до несхочу. Але тримались мiцно. Лише у вiччю двоїлось, троїлось i плавало все трохи шкереберть.

- Грицю! Ти з нумерками йди до роздягалки, збирай все гамузом i виходь на мороз. Там чекай. Ясно?

Ясно... Гриць вийшов, а Григорiй ще мусiв розрахуватися з кельнером.

Розквитавшись, помахав здивованим дiвчатам рукою i пiшов. Пiшов. Було смiшно - ноги йшли по пiдлозi, а все навколо йшло якось бокаса.

В дверях з кимсь зiткнувся. Хтось iшов сюди, а вiн iшов туди, - в дверях стали i нi сюди, нi туди. У вiччю Григорiєвi двоїлась якась химера... "Шпали" на ковнiрi... Синьоверхий кашкет... О, аж два!.. Двоносе...

Григорiєвi було смiшно. Чи воно одно, чи двоє? Клiпав очима - нi, таки двоє! Двоє заразом. Чудно, ха-ха! Щось нiби знайоме... Григорiй стояв i смiявся, взявшись у боки. А тодi нахмурився - ну-ну! - i зацiпив щелепи:

- Хто став на дорозi!?! Галло!..

Химера уступилася, i Григорiй промаширував до роздягалки. Дав Дiдовi Морозовi карбованця i так помаширував на вулицю. Навiть не бачив, як та химера стояла, не рухаючись, мовби прикипiла на мiсцi, i дивилась услiд...

На вулицi чекав Гриць, в досi наопашки, з торбинками iз усiма пожитками. Григорiй надiв папаху, накинув доху, теж наопашки - хай хмiль вийде, - i пiшли помалу. Морозяна вулиця була тиха, туманна, майже безлюдна. Де-не-де рипiли перехожi. Тьмяно сяяли лiхтарi, обведенi веселковими нiмбами...

__

_Не ходи босий!_

Хлопцi вже пройшли вздовж пiввулицi Карпа Маркса, вже минули "ДеВеБанк", як Григорiй вiдчув, що щось негаразд, що за ними назирцi хтось iде. I не так вiдчував, як угадав своїм вовчим iнстинктом. Хмiль виходив з голови. Згадалась та "химера", - що за чорт? Хто б то мiг бути? Що за один?.. Вiйськовий нiби.

- А нагнись, Грицю, - хто там за нами йде наче? Гриць, спiткнувшись, нагнувся i глянув позад себе.

- Та нiби нiкого. А що таке?

- Надягай доху в рукави, бо змерзнеш. Так. Чiпляй на плече рюкзак, бо руки заболять. Так...

Упустивши свою доху, Григорiй нагнувся i глянув... "Так... Iде назирцi. Напевно за нами. Високе. В собачiй хутрянцi. В капелюсi з розпущеними вухами..."

- Нум, Грицю! Спокiйно. Наддай ходу. Так. Не озирайся.

- Та що таке?

- Нiчого. Знаєш, як тигр пасе вепрiв? Нас пасуть. Не одставай. Тримайся мене.

Пiшли шпарко. Дужче. На вулицi враз зробилось людно, - то з кiнотеатру висипала юрба. Хлопцi припустили межи юрбою, а тодi круто завернули влiво, в бiчну вулицю.

- Тримай попри стiну!