- •I знову люто, розпачливо:
- •I ось тут нагло зчинився алярм! На самiм краєчку землi нагло зчинився алярм.
- •I було їх двоє, тих пiонерiв: навiжений протопоп Аввакум... Але цей розкольник був другим. А першим був - бунтар I "iзмєннiк" - "малоросiйський" гетьман на ймення Дем'ян Многогрiшний.
- •I ось... Нiби зумисна iлюстрацiя до професорової iсторичної екскурсiї, нiби марево, викликане ним з небуття, з'явився додаток до того ландшафту...
- •I не було їм кiнця, I не було їм краю...
- •I на тобi - маєш!.. Це ж вiн утiк десь тут, де I його доля кидає...
- •I не вберiг. Ха-ха!"
- •I замовкло. Як iскра, заллята водою.
- •I суворiсть дiвчинi мов вiтром здмухнуло. Безтурботна, моторна схопила картки.
- •I смiялась безжурно. I почала лупити по тiм смiху праником. Мати й собi засмiялась.
- •I, перейшовши воду, старий став, широко розставив обiйми. Григорiя нiби невидимою силою пiдштовхнуло, як малого, але вiн витримав.
- •I так само раз по раз одстрiляв своє. З тiєю ж швидкiстю. Григорiй дивився пильно в бiнокль, але нiчого не мiг зауважити, лише пiсля останнього пострiлу щось бризнуло збоку на ялицi.
- •I вони наробили ще шелесту.
- •I це точнiсiнько так. Григорiй посмiхнувся на згадку.
- •I перiщив з усiєї сили долонею по паутах. Всi так.
- •I ось, на самiсiнькiй серединi становика, на найвищiй його точцi, вони зустрiлися...
- •I розгортав старий Мороз страхiтливi картини, пiдгляденi образки жаскої, каторжанської епопеї...
- •I кляв на чому свiт стоїть. Аж зять цикнув I показав очима туди десь, де лежав Григорiй. Сiрко, димлячи люлькою, махнув рукою, мовляв: "Не бiйся, дурню, то свiй чоловiк, то iнженер". А Мороз кляв:
- •I не було тим нетрам кiнця-краю, I не було, здавалось, краю тiй дорозi, тим мандрам до тiєї загадкової падi Голубої.
- •I враз пропелер встромлюється в шкiру!.. Сатана! Де вона знаходить дiрку в новiсiнькiм накомарнику!?!
- •I так це було сказано, що нiякого сумнiву не могло бути.
- •I таки пiшов дощ. Отже, точний Сiркiв барометр не помилився. I то за два-три днi вперед.
- •I щиро дивувалась:
- •I вони "стрiляли", черпаючи спирт просто з туязя. Уранцi хлопцi вирушили назад, вгору по Мухенi. А дiставшись до вершини, уже пiшли пiшки додому. Тiєю самою стежкою. Григорiй прагнув скорiше додому.
- •I обiймала матiр, I обертала навколо себе.
- •I догнали...
- •Iшли майже без зупинок день I нiч, I знову день I нiч.
- •I воно замалим так I не вийшло...
- •I ще й хтось кричав - "Най би тя шляк трафив", - нагадуючи про далеке Подiлля...
- •Iз досадоньки пiшла?
- •I так само димiли конi, люди, пси, випускаючи клубки бiлої пари, що тут же на них осiдала iнеєм. Димiло все. I рипiло, чиргикало, квапилось.
- •Iдоловi душi! Що їх так цiкавить?
- •I загуляли хлопцi... Випили по чарцi - й налягли! Дiйсно, як два ведмедi.
- •I враз столик запарував, заряснiв наїдками, чарками, тарелями. Дiвчата широко одкритими очима подивились одна на одну, а далi замерехтiли ними на Григорiя розгублено.
- •I враз несподiвано Григорiй пхнув Гриця в бiк. Пхнув в розчинену браму, аж той поточився. Там стали I стояли завмерши.
- •I, пiдхопивши доху, що Григорiй упустив, пiдiймавши руки, хлопцi припустили, як дрiбен дощик...
- •I Гриць так майстерно списував весь той "цирк" I тих городян, I так смiшно копiював їх, ходячи по хатi вихилясом, що Наталка вже заходилась щирим реготом, I конче хотiла все те сама колись побачити.
- •I так, наче хто кулаком по уху торохнув. Що таке? Якому медвину?! Невже?.. Та нi, не може бути!
- •I поцупили. Кiшка пливла по чириму досить легко.
- •Iнодi коло ватри вибухав дружнiй регiт, особливо, як дiд оповiдав про людей, про зустрiчi с громадянами, про спостереження над ними I робив несподiванi висновки.
- •I за стародавнiм звичаєм вони урочисто сiли. Григорiй примостився край лави. Сидiли хвилину мовчки... Потiм, як на знак якийсь, звелись. Попрощались.
- •I цiлувала батькiв I брата, щаслива I радiсна.
- •I знайшов записку!
I вони "стрiляли", черпаючи спирт просто з туязя. Уранцi хлопцi вирушили назад, вгору по Мухенi. А дiставшись до вершини, уже пiшли пiшки додому. Тiєю самою стежкою. Григорiй прагнув скорiше додому.
__
_Роздiл восьмий_
_ОСIНЬ У ТАЙЗI_
_Коли достигає виноград_
Непомiтно минало лiто. Промайнуло, як один погожий день, i надходила осiнь. Золота осiнь, коли достигає виноград у тайзi, коли набряклi червоним соком грона його обтяжують лози, випромiнюючи сонце увiбране в себе i вiдбите в блискучих росинках.
Пiсля пантування хлопцi пробули вдома лише п'ять днiв, то й тi п'ять днiв косили траву на старiй пасiцi, кiлометрiв за десять, "за харч", мовляв Грицько, кепкуючи. А накосившись досхочу, Грицько з Григорiєм вибули вдвох на верхiв'я рiчки Iман.
Старий з дочкою порався вдома на пасiцi - брали мед. А потiм зiбрався везти панти та й дещо зробити для осiнньої й зимової "кампанiї": то умови поскладати, то взяти авансом шкiри, чобiт чи там ще чого. А хлопцям звелiв з'їздити на Iман та й поробити все, що треба. А що треба, то вже Грицько знає.
За цi днi вдома Наталка ще бiльше наче зчужiла - сторонилась Григорiя. Чи то зумисне, чи то так виходило, але все десь обминала i була якась задумана, сумна нiби. Тож Григорiй зрадiв нагодi помандрувати десь подалi. Хай, може, воно в нiм уляжеться, лихо оте його, хвороба ота. А коли хлопцi вiд'їхали, забравши з собою Нерпу з Рушаєм, Наталка стала ще сумнiша. Iнодi така сердита, що навiть на Заливая гнiвалась. Заливай лишився вдома, хоч поривався був разом з iншими побiгти, та господиня його не пустила.
А подеколи на неї несподiвано находило, i вона дурiла чи пустувала, як мала дитина. Стрибала з Заливаєм на рiчцi по камiнцях, поки котресь не плюхалось у воду з усього розгону; гуляла з ним у палочки-стукалочки, а то й стрибали разом через високу лату наввипередки. Чисто дiвча мале. Або ставала на колоду i, приклавши руки до вуст, викликала мавок у горах, дражнилась, - кричала дзвiнко i дослухалась, як її голос повторювався безлiч разiв. Заливай i собi гавкав, а йому вiдповiдало кiльканадцять псiв одразу. Здивований пес аж поривався туди, щиро переконаний, що це з ним перегавкується цiле собаче товариство.
А то десь зникала на цiлого пiвдня - десь лежала чи блукала в лiсi, а приходила з вогкими очима i тиха така, слухняна, лагiдна.
Мати бачила все, дивилась на дочку пильно, зi смутком, але нiчого не говорила. Розумiла - дiвчина на порi, от i нудиться. Такий вiк дiвочий. Сама не знає, чого їй треба. Теж була такою.
А раз мати запропонувала їй:
- Може б, ти, доню, поїхала до тiтки в Київ та погостила. (Така думка - там i хлопцiв, i дiвчат доста, хай покрутиться межи людьми, подурiє). Пам'ятаєш, як ти їздила торiк улiтку, саме оце, як виноград достигав?
Наталка обiйняла матiр i засмiялась:
- Нi, мамо! Чого я там не бачила? Я хочу бути коло вас.
- Вiдколи це ти стала такою мамiйкою?
- Отак! Чого це думають всi, що я така сердита та негарна? Хiба я така, мамо?
- Та нi. Тiльки ж i не мамiйка ти.
- А от i мамiйка! Менi iнодi вас так шкода. От ми їздимо та й їздимо, а ви самi вдома. I скучаєте, ажи? Як i я iнодi без вас...
- Дитино моя хороша, - радiла мати. - А може, таки поїхала б до тiтки?
- Нi, нi, мамо! Нi, ой нi, нi!