I загуляли хлопцi... Випили по чарцi - й налягли! Дiйсно, як два ведмедi.

А вже як втишили голод - свiт прояснився. Гриць не мiг вiйти з дива, що воно робиться! Як тi сукенки тримаються на тих дiвчатах. А головне - чого то вони так ходять вихилясом, затискаючiї ноги межи ноги? "Дрочаться..." - вирiшив вiн по простотi душевнiй.

Все навколо ходило ходором. Веремiя звукiв i дiвочих грудей, нiг, розмальованих губiв, набiлених крейдою носiв, сухозадих кавалерiв...

Верещали банджо, як кози, нi, як козли весною, ухкав трамбон, нiби роздрочений вепр, а хтось вистукував паличками, нiби заєць лапами, змагаючись з клюйдеревом, щось свистiло, щось видзвонювало...

Диригент вимахував руками й ходив вихилясом, i всi музики з ним. Було таке вражiння, нiби вони перепились й виробляли здуру, що кому забрело в голову, ще й пригукували разом. А публiка шалiла, притупувала обцасами, приляпувала пiдметками... Й все те крутилося в шаленому, божевiльному, розпутному ритмi, тручись одне об одного.

Григорiй дивився - й дедалi бiльше супив брови, - на нього насувалась чорна хмара.

Пiдлетiв гарсон - хлопцi замовили ще вина, замовили пива. Пили... Замовляли ще якiсь страви... Хмiль ударив у голову.

Гарсон поставив на стiл якусь споруду. Двi. На нiкельових пiдставках горiло синє полум'я, а над ним щось шкварчало, накрите нiкельовими покришками. Гриць чудувався: "От смiшно!.. Вiн такого не бачив ще. Смiшнi тi городяни - на тацi вогонь продають".

Насупроти сидiло якихось двоє дiвчат за столиком, вп'ялися в хлопцiв очима. Замовили собi чорну каву, сьорбали її потрошку й так сидiли. Дивилися як завороженi. Одна робила очко уперто, але без наслiдкiв, - хлопцi не помiчали зовсiм. Друга - навiть очка не строїла, - дивилась вогкими, широко одвертими, не то здивованими, не то захопленими очима й зрiдка пiдносила до уст каву.

Iнших дiвчат - всiх, якi були в цiй залi - хтось запрошував до танцiв, хтось до них залицявся, всi вони танцювали з партнерами, а тодi блiдi й щасливi сiдали до столикiв - їли, пили, смiялись, i знову схоплювались, i знову танцювали. А тодi з партнерами десь виходили... й поверталися ще блiдiшi.

Лише цих дiвчат нiхто не запрошував i нiхто їх не помiчав. Грицьки теж. Вони собi пили й замовляли всякi витребеньки, як от консервованi абрикоси або краби... Розпалений вином, трiшки захмелiлий Гриць смiявся, одкинувшись на крiслi, як не знати який пан:

- От цирк!.. От би це до нас туди, у лiс, усе, га!? Йому вже двоїлося у вiччю од всього видовища. Розпалений тим видовищем, такою силою дiвчат напiвоголених, звабливих, небачених, вiн широко роздував нiздрi, як молодий олень, iскрив очима й смiявся. Сам не знав чого. Смiшно!..

Григорiй натомiсть сидiв понурий. Вино не вступало йому в голову. Вiн пив i лиш все бiльше хмурнiв. Не сп'янiв, нi, дивився на ту веремiю, на оголенi плечi й груди, на щасливi посмiшки, на обiйми, на всiх тих "володарiв життя", володарiв цих напiвголих дiвчат та бабiв, дивився на всiх тих парованих i непарованих, i в серце заходив жаль. Дивився собi всередину, й було там нiби на пожарищi, i так, нiби йому хтось наступив чоботом на самiсiньке серце... Наливав горiлку й пив. До нього хтось кинув паперову квiтку, вiн не звернув уваги. Хтось залицявся через третiй столик... Байдуже. Замовив коньяк, пив. Але хмiль щось не брав. Натомiсть брала туга, брала серце в лещата. Дивився на всi тi обличчя мальованi, на все те претензiйне, засмоктане зборище, на ту виставку жiночої краси й вроди та мужеської пихи i гонору - i зцiплював зуби. Понурий, налитий болем i презирством запереченням. Його стоптано, випхано геть а життя, викреслено. I хто?!. Перед ним вихалась хтива веремiя людського спiтнiлого, фарбованого i пудрованого м'яса. Будiвники i реконструктори свiту! Згальванiзованi спиртом iмпотенти, творцi iмперiї! Аристократiя! Сучасна аристократiя! Пани становища... Володарi...

Мотлох!!! Всi цi ляльки, всi цi кралi й їхнi альфонси - личкованi командири, й якiсь надутi "вiдповiдальнi", i якiсь претензiйне вбранi "а-ля Європа" суб'єкти - все це мотлох, що вихав по залi, затисши свої худосочнi колiна межи жiночi. I всi тi заслиненi, заялозенi панни i панi, з синцями пiд очима, з'їденi алкоголем, розпустою, парфумами i люесом...

В джазовiм вихорi вчувавсь Заливай... Гавкав радiсно, схвильовано. А до нього срiбними дзвiночками озивався дiвочий голос... Наталка! Стояла на сонячнiй кладцi i, пiдставивши обличчя пiд слiпуче сонце, смiялась загонисто, буйно...

Вже не ревiла оркестра i вже нiкого не було - то ревiв водоспад, а над ним у веселковiм сяєвi стояла Наталка. Горда, як королева; буйна, як вiтер; радiсна, як сонце; мерехтiла очима i смiялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра... Королева!! Ось вона справжня, свавiльна, i горда, i прекрасна, як богиня... I чиста, як богиня. Його королева! I... не його королева. Його бiль. Його туга...

Оркестра увiрвала i знов випливли блiдi, спiтнiлi обличчя, захеканi, безглуздi.

- Маестро! фокстрот!! - гукав хтось на всю залу. Знову зiрвалися пари, i знову гула веремiя. Григорiй наливав i понуро, задумливо пив. Вiн був далеко звiдси з своїми думками, з своїм болем.

Котрась пишногруда, розпалена вином i хтивими танками, пiдбiгала до хлопцiв i, граючи очима, дерзко запросила до танцю. Стояла, вихаючи стегнами... Григорiй лише глянув на неї, потiм на Гриця: "Пiди, Грицю". Гриць зареготався. Лише вiд одної думки пiти оттак гоцати з такою от - його напав смiх.

- Нi, нi... - буркнув, стусонувши Григорiя пiд столом.

А пишногруда не зводила очей з Григорiя. Зустрiлася з його счима. Спершу моргала, потiм перестала, очi зробились великi... Нарештi не витримала i втекла, струснувши плечима, як од морозу.

Тiльки тепер Григорiй звернув увагу на дiвчат, що сидiли насупроти, що пили свою вбогу каву. Коли пишногруда подалась геть, вони перезирнулися i засмiялись - одна радiсно, вголос, друга - про себе. I пасли очима за хлопцями. Григорiй знiчев'я одним оком почав спостерiгати їх. Дивився, як вони сьорбали каву. Обидвi вродливi. Одна - бистроока i так зачiпала бровою, грайлива; друга - смутна. Обидвi витомленi, змарнiлi. Десь видно зле дiвчатам живеться. Тож сьорбають каву, бо нi за що повечеряти. Стареньке вбрання на них було вже цероване-перецероване. На ногах стоптанi грубi черевики - вони їх ховали пiд стiльцi. Одна в потертих простих панчохах, одна - в хлоп'ячих шкарпетках, голi литки теж ховала пiд стiльцем. В такiм убраннi нiхто їх i не просить до танцю. Та i якiсь вони тихi, не стильнi тут, як селянськi дiвчата.

Раптом Григорiй уловив фразу... I враз зринув у пам'ятi ешелон, набитий дитячим плачем i материнським розпачем, i тi етапи... i та пiсня про "горiховий листочок", вся та нужда на колесах...

Дiвчата, говорили українською мовою! I так, нiби хто врiзав батогом по серцi, нiби обухом по карку:

Та це ж вони!!! - дочки розкуркулених батькiв, розкиданих по Сибiрах! Це ж вони, втiкаючи, рятуються! рятуються вiд голоду й холоду, вiд безправ'я i смертi, - рятують життя цiною краси i молодостi, цiною честi i материнського щастя...

Григорiй глянув пильно дiвчатам в обличчя. Вони зрадiли, закивали до нього привiтно, силкуючись бути звабливими, гарними, безжурними i на все готовими... Лише , в одної - смертельна-смертельна втома, яку вона не в силi перемогти, а в другої - очi горять хворобливим блиском.

Гриць уже нiчого не хотiв, але Григорiй покликав гарсона:

- Вино! Двiчi кав'яр! Двiчi бiфштекс! Двiчi кава i тiстечка... Грицю, не пишайся так!

Гриць смiявся замрiяний. Йому вже все троїлось в очах, i вiн собi посмiхався, мандруючи десь думками, там, в iншому, своєму свiтi...

Оркестра шалiла, гупала, дзижчала в шаленому ритмi. Дiвчата, що були повеселiли, знов знiтилися. Григорiй, замiсть пiдсiсти або покликати, дивився на них похмурими очима i мовчав. Вони бгали пiд себе ноги i, похнюпившись безнадiйно, проводили тремтливо плечима, втягали голови в плечi, либонь, при думцi про лютий холод надворi i десь "вдома". Бистроока одвернулась до вiкна, закусивши губу, i в очах їй були сльози. Нiхто-нiхто ними не цiкавиться... Кава стигла.

Пiдлетiв кельнер з густо заставленою тацею. Григорiй кивнув на дiвочий столик...