I суворiсть дiвчинi мов вiтром здмухнуло. Безтурботна, моторна схопила картки.

- Давно пора!.. Ой час i пора... Буде мене мати бити... Приспiвуючи насмiшкувато, розвiшала картки на стiнi i подалась на другу половину, до хатини.

По хвилi дверi широко вiдчинились. Тримаючи перед собою табурет з наставленими тарiлками i з незмiнною червоною чарочкою, увiйшла мати й поставила табурет перед лiжком.

- Їж на здоров'я, синку!

- Спасибi, мамо...

- Богу дякуватимеш. Видужуй лиш. Ось привезуть нашi солi, та поїдете на промисел. На тiй Українi такого не бува, як у нас.

Зрадiле ведмежа, вхопившись зубами за пiлку спiдницi, сiпало її з радiсним бурчанням. Ластилось, як мала дитина, i теж просило їсти.

Бабуся його любила i мизила, як дитину.

* * *

Перед хатою цвiтуть гвоздики. Насадженi дбайливою дiвочою рукою, вони змагаються з пишними тубiльними саранками, - червоними, жовтими, фiалковими, що розбiглися ген скрiзь по схилу до рiчки i аж у лiс i перегукуються пишними кольорами серед безлiчi iнших квiтiв в морi яскравої зеленi, буйної i соковитої. Великими суцiльними масивами рожевiє плакун. А з-за хати повиходили черемхи, - повтiкали з тайги i стоять, як дiвчата, запишались, заквiтчанi. Стережуть невеличкий город i пасiку - десяткiв зо два вуликiв.

Кругом хати снують бджоли, бо кругом хати квiти. Всюди квiти, на землi i вгорi. I всюди є дiло для робочих, золотих працiвничок, для цих сонячних комах. I над рiчкою он цвiтуть черемхи, видивляються в бистру воду, слухають, як бтгаькає вона по камiнцях. Це там, унизу.

Перед хатою плай. Двiр не двiр - вибитий плай. Не обгороджений нiяким тином i без нiяких ворiт. Бо тут усе це двiр i все це господа - всi цi нетрi, що розiллялись навколо ген сизого високого пасма гiр, яке обiйшло здалеку хату дугою.

Стара, але дебела ще хата, рублена з доброго дерева, з рiзьбленим ганком i такими ж наличниками коло вiкон, крита гонтом, стоїть на схилi сопки i дивиться всiма чотирма вiкнами на рiчечку, що тече внизу, i далi - на синє бескеття Сiхоте-Алiня.

Праворуч - дебела комора з омшаником, повiтка для коней, корiвник, стiжок сiна, обгороджений латами, ще якiсь будiвлi. Лiворуч - город, теж обгороджений в одну лату. ще й глечик стирчить на ближнiм стовпцi. В городi картопля i соняшники, а просто над самою рiчечкою - якась комiрчина: то лазня "по-чорному".

Оце i вся господа. I вона одна тут на великому просторi. До найближчого селища, що зветься Копитонiвка i складається з кiлькох таких хат, понад 50 кiлометрiв. Григорiй це вже знав, i це його тiшило: небезпека вiд людей була тут найменша. А цi люди, що в них вiн жив, навiть охороняли його.

Дома тепер були вiн, мати й Наталка. А батько з Грицьком як поїхали, то ось уже два тижнi їздять.

Як сподiвалась мати, вони мали прибути ще вчора, а як учора не було, - то, значить, сьогоднi. Чекаючи їх, Григорiй нiкуди не ходив уже, а сидiв з самого ранку на призьбi i виглядав. I хвилювався. Так, хвилювався, - як то вони поставляться до нього? Може, вже не так, як перше, коли вiн був хворий? Знiчев'я бавився з ведмежам, спостерiгав навколишнiй свiт.

От зараз його увагою заволодiв праник, пiдкидуваний засмаглою дiвочою рукою там, над рiчкою; вiн то пiдлiтав, то падав - ляпотiв по кладцi завзято та лунко. I бiгли луни нетрями, ударялись об бескеття i озивались - ляпотiли на кiлька голосiв... I виходило - нiби перепел бив десь у пшеницях на зорi. Чудно.

То Наталка прала на рiчцi. Запнута кулинкою, орудувала на сонцi над водою, як вправний спортсмен на вранiшнiй руханцi. Воркотiла якоїсь пiснi, полоскала її в водi i прибивала праником до кладки. Перiщила з усiєї сили.

Дивна вона, ця дiвчина Наталка. Григорiй чомусь тепер навiть боявся її, боявся при зустрiчах дивитися їй в обличчя. Вона нiби сердилася, коли вiн на неї витрiщав очi. Не знав тепер, як до неї приступитись, як з нею поводитись. I почувався, як хлоп'як. Смiшно, але ж так. Сказати б, недоторканна панна? Нi! Дурна? Нi! Горда? Нi-нi! Вона навiть не розумiла, яка вона чарiвна, безперечно, не розумiла. А от така, як ота рослина дивна, що ти її торкнеш рукою, а вона аж повернеться i напустить тонюсiньких колючок у руку. I це дiвчина-звiроловка, переможниця страхiть усяких! Уперше йому було на вiку таке, щоб на його мову дiвчина заломлювала брови. Так, як та дика коза, що боїться, щоб її не впiймали, i не дається навiть пiдступити. А може, в неї така вiдраза до нього?

Тож найлiпше зовсiм не звертати уваги. Нехай собi пере. Їй-бо, ото вона перiщить праником так люто, бо думає, що б'є по чиїхось, може, й по його, нескромних очах, на неї витрiщених. Нехай собi пере. I нехай пiдпадьомкає праник. Чи то, може, не праник пiдпадьомкає, а то в його серцi щось тьохкає, на тую дикунку дивлячись? Засмiявшись з цiєї химерної думки, Григорiй силомiць вiдвертає увагу вiд праника, затисненого в гнучкiй дiвочiй руцi. Ген за рiчкою на галявину вийшли табунцем дикi кози. Так, дикi кози. П'ятiрко їх. Стали, збились докупи i, пiднiсши високо голови, слухають: де воно i що воно ляпотить? Потiм зiрвались з мiсця i пiшли вистрибом, черiдкою по високих травах, мелькаючи бiлими плямами на крижах. Зникли в лiсi. Так нiби їх i не було.

- Ти б пiшов погуляв де, синку, а то, мо', спочив би лiг. Не бiйсь, нудьгуєш?

Це мати. Вона вже вдесяте, либонь, виходить на ганок глянути туди, за рiчку, за зелене море галявини, куди простяглась стежка, - чи не їдуть? Вона пораєтьсч бiля печi i так виходить з пiдкасаними рукавами.

Заслонившись рукою вiд сонця, мати аж перехиляється через лонку i вже турбується. "Довго щось. Чи не трапилось чого?"

- Наталко-о!..

- Чого-о? - озвалась дiвчина в тон.

- А йди-но сюди.

- Кажiть, я й так чую... Ось доперу...

- Як ти думаєш, що з нашими?

Дiвчина протягла, кепкуючи:

- Ну-у... А що з нашими? Їдуть десь.

- Бозна... Таке ж .тепер настало, Господи прости!

- Їдуть, їдуть, мамо! - це Наталка весело, жартiвливо, упевнено, ще й трiшки кепкуючи з матерi. - А не iдуть, то пiшки йдуть, а конi за поводи ведуть, от i припiзнились...