I не було тим нетрам кiнця-краю, I не було, здавалось, краю тiй дорозi, тим мандрам до тiєї загадкової падi Голубої.

Перепочивши i поснiдавши та трохи поспавши, знову рушили. Далi. Все далi i все на одному мiсцi - зi становика на становик, а тодi в долину i наче назад на той самий становик. Йшли по високих хребтах та по глибоких проваллях i темних ущелинах, - раз сонце злiва, раз справа, а раз зовсiм померкало десь за первiсним пралiсом. I такий вiн був темний та вогкий, що навiть паута в нiм не було. Такими ущелинами приємно було йти. Хоч би й всю дорогу!..

Кiлька разiв переходили марi, - люди й конi йшли обережно перше провiреною стежкою, майже слiд в слiд, пильнуючи, щоб не оступитися. Один необережний крок - i клопоту не обберешся, якщо не втопишся ранiше, анiж тебе вирятують.

Стежка, що була першi днi така добре втоптана, помалу зiйшла нанiвець. Згодом i зовсiм пропала. Йшли, далебi, навпростець. А хiдня навпростець - дуже важка тут. Перемагаючiї великi труднощi, посувалися дуже поволi. Але посувалися. Тепер уже старий Сiрко йшов попереду. Тiльки вiн один мiг вивести з цього зеленого хаосу i довести туди, куди треба.

По якiмсь часi натрапили на нову, добру стежку i, перепочивши, пiшли, як ранiше. Швидким, бадьорим темпом...

До Голубої падi дiйшли третього дня пiд обiд. Заким дiйшли, ще раз ночували на стежцi, але вже бiля води, у вершинi рiчки Мухень. Власне, нiякої рiчки там i не було, ще так лишень, рiчечка чи джерело. Але мальовниче. Падала та рiчечка стрiмким водоспадом серед надзвичайних у своїй первiснiй красi урвищ i шумiла-шумiла. Їх, таких водоспадiв, безлiч по нетрях.

Тут i отаборились. Розiклали величезну ватру. А що тут мошка не давала жити - отой клятий гнус, та й комарi, - то понапинали ще й накомарники - такi наметики маленькi для кожного окремо, вiд комарiв. Позалазили туди, кожен у свiй, попiдгортали поли пiд себе i так лежачи, невиднi, гомонiли.

Глянути збоку - чудно: горить вогонь, лежать собаки i гомонять люди, але людей нема. Лише чотири бiлi куреники.

_Дiалог пiд на__ к__ом__aрн__иками___

Тут, власне, i вiдбувалися справжнi хрестини Григорiєвi, i то в такий оригiнальний спосiб. Дiдiв голос з-пiд накомарника:

- Наталко! А де ти дiла вухналi, дочко? Либонь же ти їх ховала...

Наталчин голос:

- Нi, то ж Грицько, тату.

- Ага!!. - це Грицькiв голос з-пiд куреника, трiумфуючи; - От тепер угадай, котрий з нас! Сiркiв голос:

- Котрий, дочко?

- Та... - i iз смiшинкою: - "Iнженер" же, чи що. Пiд Григорiєвим куреником здивоване:

- О!?.

Сiркiв голос:

- Що ти верзеш там, мала?..

- Хiба то я верзу, тату?! Ви ж учора хвалились Морозам: "I н ж е н е р", мов...

Сiркiв голос нiяково:

- А-а-а... - а далi, розсердившись та й посмiхаючись воднораз: - От дурна сорока...

Пiд Григорiєвим куреником смiх.

Дiд:

_-_ Чого ти смiєшся, сину? Що дiд такий дурний? Таке, бач, трапилось...

Наталка сердито:

- То вiн, тату, смiється од радостi, що потрапив в такi великi пани.

- Нi... - озвався Григорiй серйозно: - Я смiюся... Смiюся я, батьку, що ви таки, мабуть, угадали...

- Як то!?!

- А так... Я таки справдi iнженер. - О!!. - аж вилiз дiд з-пiд куреника. - А ви кажете - дiд дурний! Го-го!.. - але не бачачи нiкого зi спiвбесiдникiв i заатакований гнусом, залiз пiд куреник знову: - А ви кажете, дiд дурний.. (Не знати чому саме, але старий Сiрко радiв надзвичайно). - Бач, воно ж зразу видно, що щось не так, то пак... I по якiй же ти, сину, частi?..

Павза.

- Авiаконструктор, - нарештi почулося з-пiд Григорiєвого куреника, не то з зiтханням, не то з нерiшучiстю. "Чи сказать, чи не сказать?"

Незрозумiле i несподiване слово спричинило мовчанку. Чути, як гула мошкара.

Нарештi Наталчин голос, вагаючись, але не в силi перемогти зацiкавлення i здивовання тим чудним словом:

- А що то таке - авiа... Як-як пак?.. Ага - кон-н-стр-рук-тор?! Чи так? Боже, язик можна звихнути! - а сама десь далебi аж почервонiла, що така "дурна".

- Так, - пiдбадьорив Григорiй i пояснив: - Авiаконструктор - iнженер, що вигадує i будує лiтаки.

- Боже ж мiй! То чого ж ти мовчав?! - захвилювався Гриць. - То ти й лiтати вмiєш!?.

- Вмiю, Грицю. - Павза. А далi, ухиляючись вiд розмови, насмiшкувато, кепкуючи з самого себе: - Ось бач аж куди залетiв...

Старий Сiрко закректав, збагнув, що хлопцевi щось не теє.. Щоб урвати розмову, дiд виголосив як резолюцiю:

- Здорово! їй-бо, здорово!!. Хотiв раз дiд збрехати - i не вдалось! - всi засмiялись. - Ну, гаразд, синку, раз уже так, що моя вигадка вийшла на правду, то ми тебе так i зватимем - iнженером. Добре?

Резолюцiя була ухвалена одностайно. Титул всiм сподобався, за винятком хiба самого Григорiя, але його не питали, - вiн мусiв пiдкоритись для загального добра, "iнакше буде плутанина".

- Iнженер... iнженер... - повторила Наталка кiлька разiв про себе, щоб не забути. - Заливай!!. - їй, певно, хотiлось пожартувати а чи ввести в курс справи вiрного свого друга, але роздумалась. - Нi, нехай завтра... То, брат, для тебе тяжка рiч, - промовила дрiмливо до камарада, що пiдбiг до куреника i стояв, торкаючи лапою одстовбурчене ворухливе полотнище.

А iнженер, тобто Григорiй, лежав пiд куреником горiлиць, i зажмуривши очi, дослухався до ноток в тiм голосi. "Кепкує дiвчисько. Сорока. Кон-стр-рукт-тор"... - I посмiхався, як вона розгублено тягла те слово, що "язик можна звихнути". А ще посмiхався на думку: "А що якби це дiвчисько та отак узяв i перенiс в той iнший свiт, - в свiт лабораторiй, наукових кабiнетiв, в грохiтняву заводу... в рев моторiв... в мерехтiння пропелерiв... в шум тисяч лiтакiв у повiтрi... Тiльки уявити її здивування! А то ще й пiднести її ген i замчати у небо за хмари... за хмари..."

В вуха гула мошкара. Вже в накомарнику їла поїдом. Оце серед гудiння зовнi вiдокремлюється тонюпький голосок, гострий, як шило: "Дзi-i-iнь... Дззi-i-нь..." Ближче, ближче. Вже в'ється над носом а чи бiля вуха. Манюньке, а викликає тривогу, мов велетенський лiтак. Мотор гуде зi дзвоном: "Дззi-i-i..."